26 травня 2026 року президент Володимир Зеленський заявив, що Україна намагається перехоплювати російські дрони, які прямують у бік Румунії, Молдови, Польщі чи країн Балтії, а якщо зробити це неможливо – попереджає партнерів про небезпеку. За його словами, Росія використовує безпілотники не лише для ударів по Україні, а й як інструмент тиску на країни НАТО, фактично перевіряючи їхню реакцію, готовність систем ППО та політичну рішучість.
Цей контекст важливий, тому що дронові інциденти біля східного флангу НАТО вже давно перестали бути поодинокими. Упродовж весни 2026 року повітряний простір країн Балтії, Фінляндії, Польщі, Румунії та Молдови неодноразово опинявся в зоні ризику через російські атаки по Україні, роботу російських систем радіоелектронної боротьби та навмисні спроби Москви створити напругу між Києвом і його союзниками. Росія добре розуміє, що кожен такий інцидент можна використати не лише у військовому, а й в інформаційному сенсі: посіяти страх, змусити партнерів України нервувати, підживити дискусії про “ризики ескалації” і спробувати обмежити українську здатність бити по об’єктах, які працюють на російську воєнну машину.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, коментуючи інциденти з українськими безпілотниками над територією Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, справедливо наголосив, що ці порушення повітряного простору є прямим наслідком агресії Росії. Дрони опиняються біля країн Балтії не тому, що Україна прагне створити загрозу союзникам, а тому, що Росія у 2022 році розпочала незаконне повномасштабне вторгнення, продовжує щоденні удари по українських містах і використовує всі доступні засоби для розширення зони нестабільності.
Тим часом Москва вкотре поширює наратив про те, що держави Балтії нібито надають свій повітряний простір для запусків українських дронів по російських цілях. Цю версію вже спростували і в Києві, і в Ризі, Вільнюсі та Таллінні. Верхівка дипломатії Європейського Союзу Кая Каллас назвала такі звинувачення “абсолютною нісенітницею”, підкресливши, що Росія сама чудово знає про їхню хибність. Насправді ці заяви є частиною звичної російської тактики: спочатку створити загрозу, потім перекласти відповідальність на жертву агресії, а після цього залякувати союзників України можливими “наслідками”.
Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також акцентував, що жодна з країн регіону – Естонія, Латвія, Литва чи Фінляндія – ніколи не дозволяла використовувати свій повітряний простір для ударів по Росії, і Україна ніколи не зверталася з такими проханнями. Однак сама поява цієї теми в російській пропаганді показує, чого саме боїться Москва: не “порушення повітряного простору”, а того, що Україна дедалі ефективніше дістає до російської інфраструктури, яка забезпечує війну.
Окремий фактор – російські системи радіоелектронної боротьби та підміна GPS-сигналів, зокрема в районі Калінінграда. Саме ці засоби можуть збивати безпілотники з курсу, створювати загрози для цивільної авіації, ускладнювати роботу навігаційних систем і провокувати небезпечні інциденти в країнах Балтійського регіону. Тобто Москва не просто воює проти України – вона фактично перетворює прикордонний простір НАТО на зону постійного стрес-тесту, перевіряючи, наскільки швидко союзники здатні реагувати на нові типи загроз.
Після атак на російські порти та об’єкти паливної інфраструктури уламки або самі безпілотники фіксувалися в Латвії, Естонії та Литві. В Естонії один з дронів врізався в трубу електростанції, у Латвії повідомлялося про пошкодження об’єктів, пов’язаних із нафтосховищами, а у Вільнюсі через загрозу з повітря евакуювали державні установи та тимчасово обмежували транспортне сполучення. Ці події справді створили політичну напругу в країнах Балтії та викликали гострі дискусії про готовність систем ППО, порядок реагування на повітряні загрози і координацію з Україною.
Але головний висновок із цих інцидентів має бути не в тому, що Україну потрібно стримувати. Навпаки, вони показують, що НАТО має швидше адаптуватися до реальності нової війни. Росія використовує дрони, ракети, РЕБ, GPS-спуфинг, інформаційні операції та погрози як єдину систему тиску. Відповідь на це не може зводитися до обережних заяв і спроб не роздратувати Кремль. Вона має бути практичною: більше протидронових систем, краща координація ППО, спільний моніторинг повітряного простору, обмін даними в реальному часі, посилення захисту критичної інфраструктури та допомога Україні в ураженні тих російських об’єктів, які забезпечують продовження війни.
Український міністр закордонних справ Андрій Сибіга вже запропонував країнам Балтії та Фінляндії спільну роботу для запобігання подібним інцидентам. Київ готовий надати своїх фахівців для посилення захисту повітряного простору цих країн, а це логічний і правильний крок. Україна за роки повномасштабної війни накопичила унікальний досвід протидії дронам, ракетам, РЕБ та комбінованим атакам. І цей досвід сьогодні потрібен не лише Україні, а й усьому східному флангу НАТО.
Ще один важливий факт – російські дрони вже самі безпосередньо вражають територію НАТО. Наприкінці травня 2026 року російський безпілотник, який був частиною атаки по Україні, впав на житловий будинок у румунському Галаці. Це показало, що реальна загроза для Альянсу походить не від українського спротиву, а від російської агресії, яка дедалі частіше виходить за межі української території. Якщо НАТО визнає це на рівні заяв, воно має діяти відповідно і на рівні практичної політики.
У цій ситуації Україні не потрібно виправдовуватися за те, що вона завдає ударів по об’єктах на території держави-агресора. Україна веде оборонну війну за право на існування і має законне право на самооборону, зокрема на ураження військової, логістичної та паливної інфраструктури, яка забезпечує російські атаки. Російські нафтові термінали, порти, склади пального, підприємства оборонного комплексу та логістичні вузли – це не абстрактні “економічні об’єкти”, а частина системи, яка фінансує, живить і підтримує війну проти України.
Саме тому країнам Балтії та всьому Альянсу варто не виправдовуватися перед Москвою і не дозволяти Росії нав’язувати порядок денний. НАТО має чітко зафіксувати: причина всіх цих ризиків – російська агресія, а не українське право на самозахист. Якщо російські системи РЕБ збивають дрони з курсу, якщо Москва підміняє GPS-сигнали, якщо російські атаки створюють загрозу для Румунії, Польщі, Молдови чи країн Балтії, відповідь має бути спрямована не на обмеження України, а на посилення її можливостей.
Позиція Альянсу має полягати не в тому, щоб вимагати від Києва все нових пояснень, а в тому, щоб зробити українські удари по законних цілях ефективнішими, точнішими і безпечнішими для союзників. Це означає не політичне дистанціювання, а глибшу координацію: допомогу з розвідданими, технологіями навігаційної стійкості, протидією російському РЕБ, захистом повітряного простору та системами раннього попередження. Чим точніше Україна зможе вражати російську інфраструктуру війни, тим менше буде хаотичних ризиків для прикордонних країн НАТО.
Прем’єр-міністр Швеції Ульф Крістерссон під час нещодавньої зустрічі з генсеком НАТО фактично сформулював саме той підхід, який потрібен Альянсу: допомагати Україні спрямовувати атаки в правильному напрямку, а не реагувати на провокативні заяви Росії так, ніби Кремль має право вето на українську самооборону. Це і є стратегічно правильна логіка.
Саме тому допомога Україні в ефективних ударах по російській військовій, паливній та логістичній інфраструктурі – це не лише український інтерес. Це інтерес усієї євроатлантичної спільноти. Чим швидше буде знижено воєнний потенціал Росії, тим менше буде атак, менше провокацій, менше загроз для повітряного простору країн НАТО і менше приводів для російської пропаганди. Україна не повинна виправдовуватися за те, що захищає себе і фактично захищає Європу. Виправдовуватися має агресор. А завдання НАТО – не стримувати українську оборону, а зробити її максимально ефективною.
