Війна Архіви

“Орєшнік” і дефіцит Patriot: чому ворог змінив тактику і що це означає для Києва

Posted on 26 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Масований ракетний удар, який Росія завдала по Україні в ніч на 24 травня 2026 року, з першого погляду виглядає як черговий акт терору. Однак за звичним для війни гуркотом вибухів і пожежами ховається чітка, брутальна і, на жаль, досить ефективна логіка Кремля. Цю атаку, яку Москва відразу ж назвала “актом відплати” за українські удари безпілотниками по її тилу, можна розділити на дві змістовні частини, кожна з яких має свою мету та адресата. І якщо перша скерована на демонстрацію технологічної загрози, то друга – значно цинічніша – оголює критичну вразливість української протиповітряної оборони, яка з кожним тижнем стає все більш очевидною.

Перша складова удару – застосування новітньої балістичної ракети середньої дальності “Орєшнік”. У ніч на 24 травня ворог спрямував її по місту Біла Церква, що розташоване за 70 кілометрів від столиці. Запуск здійснили з полігону “Капустін Яр” в Астраханській області. За даними моніторингових груп, ракета, яка здатна нести 6 бойових блоків (загалом до 36 ударних елементів), впала в районі гаражного кооперативу. Характер руйнувань підтверджує, що ракета не мала ядерної бойової частини, а шкода була завдана виключно кінетичною енергією важких металевих “болванок”, які з величезною швидкістю впали на землю. Однак, як і в попередніх випадках застосування цього озброєння, суть удару була не у військовому ефекті. Це був чіткий і цинічний сигнал. Для Києва він означає: ми маємо зброю, яку ваші системи ППО наразі не здатні перехопити. Для Європи – стримане, але зрозуміле нагадування про те, що Москва володіє ракетою, яка може нести ядерний заряд і долати будь-які сучасні системи протиракетної оборони. Хоча в українському інформаційному просторі цей епізод часто подають як безглузду атаку болванками по “трьох гаражах”, варто припустити, що в європейських столицях до цього сигналу ставляться значно уважніше.

Значно важливішим і тривожнішим є другий аспект цього удару – масована атака на Київ. Саме тут проявилися системні проблеми, про які останнім часом все частіше говорять військові експерти. Українські моніторингові паблики змушені визнати: система ППО спрацювала не ідеально, і кількість “прильотів” була значною. Навіть за офіційними даними командування Повітряних сил, жодної ракети “Кинджал” та “Циркон” збити не вдалося. А з 30 балістичних ракет “Іскандер” вдалося перехопити лише 11. Причина цього в жорсткій об’єктивній реальності: в Україні спостерігається критичний дефіцит ракет для американських систем Patriot, які є основою протиракетної оборони країни. За повідомленнями західних ЗМІ, наші запаси цих перехоплювачів майже вичерпано. Це – прямий наслідок війни на Близькому Сході, яка спустошила військові склади США. У перші два дні конфлікту з Іраном країни Перської затоки використали більше ракет PAC-3, ніж їх було вироблено за весь 2025 рік. Ресурси, які ледве встигали закривати українські потреби, були перенаправлені на захист інтересів США в іншій точці світу. Це та реальність, яку президент Зеленський окреслив ще на початку квітня: затяжна війна на Близькому Сході призведе до ще більшого скорочення і так невеликих пакетів допомоги.

Фактично, ми стаємо свідками того, як руйнується один із головних міфів цієї війни – про “непробивний купол” над Києвом. Столиця, яка завдяки щільному розташуванню систем ППО вважалася найзахищенішим місцем країни, поступово втрачає цей статус. Росіяни добре розуміють, що вартість прориву української ешелонованої оборони за допомогою масового запуску ракет раніше була надто високою, адже більшість із них збивалася. Тепер, коли в захисників неба стає менше ракет-перехоплювачів, вартість успішної атаки для ворога знижується, а ризик “прильоту” для нас, на жаль, зростає.

Ситуація, що склалася, створює небезпечну динаміку. Кремль тепер має додаткову мотивацію для повторення таких масованих ударів. Адже тепер він може подавати як успішні “атаки відплати”. Кожен такий обстріл – це зручний привід для внутрішньої звітності. Вибухи в столиці, навіть якщо вони не мають стратегічного військового значення, дають російському керівництву потрібну картинку для телевізора та доказ для самого себе, що воно ще здатне завдавати болю Україні.

Ключове питання сьогодні – чи зможемо ми подолати цей дефіцит. Якщо запаси ракет для Patriot не будуть поповнені в найкоротші терміни, а залежність від виснажених американських складів збережеться, то частота та інтенсивність подібних ударів по Києву та інших містах неминуче зростатиме. Європа, яка останнім часом стала більш активною в питаннях військової допомоги, має негайно долучитися до вирішення цієї проблеми, адже йдеться вже не про постачання танків чи артилерії, а про базовий захист неба над українськими містами, без якого вся лінія фронту втрачає сенс. Поки що ж ми спостерігаємо похмуру закономірність: наші далекобійні дрони щоночі долітають до нафтобаз у глибині Росії, а російські ракети, на жаль, дедалі частіше долітають до Києва.

Пекінська невдача Трампа як сигнал про зміну глобальних правил

Posted on 21 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Травень 2026 року мав стати для Дональда Трампа тріумфальним поверненням на світову арену. Його візит до Пекіна анонсували як прорив, здатний переформатувати відносини двох найбільших економік планети. Але реальність виявилася жорстокою. Переговори з Сі Цзіньпіном не просто не принесли бажаних результатів – вони оголили системну кризу американської дипломатії, яка дедалі втрачає здатність диктувати умови. Трамп прилетів до Китаю не як лідер, чию думку слухають, а як той, хто змушений просити й шукати компроміси там, де ще недавно США вимагали поступок. Ця поїздка стала дзеркалом нового світового порядку – багатополярного, де Китай відчуває себе не менш впевнено, ніж Америка. І для України, яка звикла вважати США своїм головним тилом, сигнали з Пекіна звучать тривожно: якщо Вашингтон не може домовитися з Пекіном, чи зможе він ефективно протистояти Москві, яка з кожним днем почувається все впевненіше?

Офіційно візит подавався як продовження стратегічного діалогу між двома наддержавами. Однак, як стало відомо з обізнаних джерел, реальні переговори були далекі від паритетних. Головного, чого домагався Трамп, – зниження торговельного дефіциту та повернення американських виробників на китайський ринок, який останніми роками активно заміщався внутрішніми та альтернативними поставками. У відповідь Пекін висунув умови, на які Вашингтон виявився не готовий. Китайська сторона вимагала скасування частини санкцій, які обмежують доступ до високих технологій, а також гарантій невтручання у внутрішні справи КНР, включно з тайванським питанням. Для Трампа, чия передвиборча кампанія будувалася на жорсткій риториці щодо Пекіна, такі поступки були політично неприйнятними. У підсумку сторони розійшлися, не підписавши жодних значущих угод, що саме по собі стало поразкою для американської делегації.

Особливо показовим виявився провал переговорів щодо розблокування Ормузької протоки. Як повідомляє Bloomberg із посиланням на заяви іранських та китайських чиновників, а також на аналітиків, які стежать за ситуацією в протоці, Трамп не зміг досягти жодного прогресу в цьому питанні. Іран не виявляє особливого інтересу до послаблення контролю над протокою, навіть у разі завершення війни. Президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що його країна впровадить “ефективні та професійні механізми контролю”. Ситуація в Ормузькій протоці залишається вкрай напруженою: за останню добу, згідно з аналітичним сайтом морського трафіку Marinetraffic, через протоку пройшли лише п’ять кораблів. Судноплавство там практично паралізоване через постійну загрозу ударів по судах. “Переговори зайшли в глухий кут, періодично спалахує насильство, а економічні витрати від тривалого закриття Ормузької протоки зростають”, – цитує видання аналітика Бекку Вассер. “Загрози відновлення війни продовжують надходити, і статус-кво стає дедалі нестійкішим. Ми вважаємо, що повернення до відкритого конфлікту є дуже ймовірним”, – додається в матеріалі Bloomberg. Примітно, що глава МЗС Китаю Ван І закликав відкрити протоку якомога швидше. Ця заява прозвучала на тлі спроб двох найбільших економік світу підкреслити точки дотику щодо близькосхідного конфлікту під час зустрічей Трампа з Сі Цзіньпіном. Однак, як зазначає Bloomberg, Китай і США перебувають “по суті, на протилежних сторонах”, причому Китай неодноразово критикував американо-ізраїльський напад на свого іранського союзника. Таким чином, навіть видимість згоди з питання відкриття протоки виявилася ілюзорною.

Цей результат тим показовіший на тлі того, як Китай останніми роками послідовно нарощував свій вплив у світі, створюючи паралельні структури, альтернативні західним. Ініціатива “Пояс і шлях”, БРІКС, Шанхайська організація співробітництва – усе це інструменти, за допомогою яких Китай будує багатополярний світ без огляду на Вашингтон. Трамп, який ще під час свого першого терміну намагався торпедувати Транстихоокеанське партнерство та розв’язав торговельні війни, тепер опинився заручником власної риторики. Він приїхав до Пекіна без чіткого плану, без єдиної позиції європейських союзників (яких він сам же відштовхнув) і без реальних важелів тиску. Китайський лідер, своєю чергою, використав візит для демонстрації власної сили: зустріч була організована з усією можливою пишнотою, але за лаштунками Трампу дали зрозуміти, що диктувати умови тут будуть не йому.

Перед тим як вирушити до Китаю, Трамп здійснив поїздку до Саудівської Аравії, де також зіткнувся з холодним прийомом. Ер-Ріяд, який раніше був надійним союзником, тепер дедалі більше орієнтується на Пекін, оскільки Китай став найбільшим покупцем саудівської нафти. Це свідчить про системну проблему: американська дипломатія, яка традиційно спиралася на військову силу та економічне домінування, втрачає ефективність у світі, де гроші та ринки вирішують не менше, ніж авіаносці. Трамп спробував запропонувати Саудівській Аравії угоду про визнання Ізраїлю в обмін на військові гарантії, але королівство, схоже, не поспішає відмовлятися від вигідного партнерства з Азією заради сумнівних обіцянок.

Особливо болючим для Трампа став провал переговорів щодо контролю над технологіями. Китай сьогодні є світовим лідером у виробництві сонячних панелей, електромобілів, акумуляторів і, що найважливіше, мікрочипів. Американські санкції, запроваджені ще за часів Байдена, не зупинили розвиток китайського технологічного сектора, а лише прискорили його. Трамп розраховував домовитися про “правила гри”, але отримав жорстку відповідь: Китай не має наміру відмовлятися від власних напрацювань в обмін на абстрактні обіцянки відкрити ринок. Більше того, китайська сторона використала переговори для просування власних стандартів у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень і біотехнологій. Трамп, який любить говорити про “зробимо Америку знову великою”, зіткнувся з холодною реальністю: у багатьох ключових галузях майбутнього Китай уже попереду.

Не менш красномовним є й те, як Трамп висловився про Тайвань в інтерв’ю телеканалу Fox News після повернення з Пекіна. Він фактично визнав, що Китай не буде атакувати острів, якщо той сам не зробить різких кроків у бік незалежності. Але головне – він відверто описав військову безпорадність Тайваню перед лицем китайської могутності. “Якщо подивитися на шанси, Китай – це дуже, дуже могутня велика країна. Тайвань – це дуже маленький острів. Тільки подумайте, він знаходиться за 59 миль, а ми – за 9500 миль. Це досить складне завдання”, – заявив президент США. Він порадив і Тайваню, і Китаю “пригальмувати”, фактично визнавши, що Америка не збирається вступати у війну за острів, а китайське домінування в регіоні є незаперечним фактом. “Тайваню було б дуже розумно трохи пригальмувати. Китаю було б дуже розумно трохи пригальмувати. Їм обом слід пригальмувати”, – додав Трамп. Ці слова прозвучали як прямий сигнал Сі Цзіньпіну: за часів президентства Трампа США не будуть ризикувати через Тайвань. Але водночас вони продемонстрували слабкість: замість того, щоб твердо захищати острів, американський лідер публічно визнав його вразливість і свою нездатність вплинути на ситуацію. Для Китаю це стало черговим підтвердженням того, що Трамп не готовий до жорсткого протистояння, а значить, можна не поспішати з поступками.

Показовою є й реакція європейських союзників на цей візит. Якщо раніше Брюссель пильно стежив за кожним кроком американського президента, то тепер його майже не хвилює, що відбувається в Пекіні. Європа, яку Трамп свого часу називав “ворогом”, навчилася жити своїм розумом. Вона укладає власні угоди з Китаєм, не озираючись на Вашингтон. Під час пекінських переговорів ніхто навіть не згадував про необхідність “єдиного фронту” Заходу. Це свідчить про те, що Трамп програв не просто черговий раунд переговорів, а втратив лідерство в глобальному масштабі. Америка більше не є голосом, якого всі слухають. Вона стала одним із гравців, і не найсильнішим.

Підсумовуючи, варто визнати: поїздка Трампа до Китаю стала не просто дипломатичною невдачею, а символічним кінцем епохи, коли Сполучені Штати могли одноосібно визначати правила глобальної гри. Він повернувся з порожніми руками – без торговельних угод, без прориву в питанні Ормузької протоки, без реальних важелів впливу на тайванський напрямок. Китай не лише не поступився, а й використав візит для демонстрації власної сили. Для України це має стати холодним душем. Роки, коли американська підтримка здавалася безумовною та безмежною, можуть відходити в минуле. Світ змінюється, і в ньому з’являються нові центри сили, з якими Вашингтон змушений рахуватися. Києву варто готуватися до реальності, в якій американський голос не буде вирішальним, а покладатися доведеться насамперед на власну обороноздатність та європейських партнерів. Пекінський провал Трампа – це не його особиста поразка. Це сигнал для всіх, хто ще вірив у непорушність американського лідерства. І чим швидше Україна зробить із цього висновки, тим менше болючих сюрпризів чекатиме на неї в майбутньому.

Дрони над Кремлем: чи здатні удари по Москві змусити Росію зупинити війну

Posted on 18 Травня, 202624 Травня, 2026 by Микола Донченко

Ніч на 17 травня 2026 року стала для Москви, мабуть, найтривожнішою з початку війни. За даними моніторингових каналів та офіційних звітів російської влади, столицю та область атакували понад сто ударних безпілотників. Вибухи лунали в Хімках, Зеленограді, Лобні, Наро-Фомінську, палали технопарк “Елма”, завод “Ангстрем”, Московський нафтопереробний завод і наливна станція “Солнєчногорська”. Загинули щонайменше троє людей, десятки поранені, а в аеропортах “Внуково”, “Домодєдово” та “Шереметьєво” на кілька годин паралізували польоти. Українська сторона підтвердила: це була спільна операція СБУ та Сил оборони, і цілком справедлива відповідь на російські удари по українських містах. Ця атака стала наймасштабнішою на столицю РФ за весь час війни.

Але чи здатні такі удари – попри всю їхню символічну та психологічну вагу – змусити Кремль сісти за стіл переговорів і погодитися на припинення вогню по лінії фронту? Відповідь, як це часто буває, неоднозначна. На перший погляд, військовий ефект від атак навіть на сотні дронів є обмеженим: нафтопереробний завод не зупинив свою роботу, а бойові дії на сході тривають з колишньою інтенсивністю. Але стратегічне значення ударів по Москві полягає в іншому – вони руйнують сакральне уявлення про недоторканність російської столиці та, що ще важливіше, оголюють слабкість її протиповітряної оборони.

Виявилося, що навіть найзахищеніша територія РФ має “діри”. Президент Всеукраїнської авіаційної організації Геннадій Хазан пояснив це просто: велика територія Росії не є перевагою для оборони. Навпаки, чим більше об’єктів треба прикривати, тим більше з’являється вразливих місць, і РФ змушена розтягувати свої системи ППО між фронтом, військовими заводами та містами. Це не гіпотетичне припущення, а факт, який підтвердила масована атака на Москву. Показово, що Кремль уже за тиждень до неї, 12 травня, запровадив жорстку цензуру, заборонивши державним структурам, медіа та навіть пересічним громадянам публікувати будь-які дані про удари без офіційного дозволу. Аналітики ISW слушно зауважили, що це правило стало непрямим визнанням того, що Кремль очікує подальших влучань, які влада буде змушена приховувати. Російські пропагандисти, зазначають в ISW, майже не висвітлювали атаку, а нечисленні чиновники (Пєсков, Захарова) обмежилися дежурними фразами, уникаючи згадок про конкретні втрати. Натомість у російських ультранаціоналістичних каналах спалахнула хвиля паніки та критики: блогери нарікали на провали тилової ППО, фактично визнаючи, що війна прийшла в дім.

У цьому контексті стає зрозумілою логіка української сторони, яка послідовно називає атаки на глибокий тил РФ “примусом до миру”. Ідея полягає не в тому, щоб миттєво знищити російську військову машину, а в тому, щоб донести війну до тих, хто в Кремлі ухвалює рішення, та до їхнього електорату. У радянській, а потім і в путінській традиції Москва сприймалася як фортеця, захист якої був абсолютним пріоритетом. “Ще з радянських часів Москва сприймалася як фортеця, – зауважив керівник Центру протидії дезінформації РНБО Андрій Коваленко. – Навколо Москви будували кільця ППО, щоб москвичі не відчували війни. Але починають відчувати. І що більше це відчуття війни приходитиме до Москви, то більше шансів на завершення війни”.

Ця психологічна зміна, можливо, важливіша за будь-які тактичні успіхи. Уявлення про безпечний тил, яке ретельно культивувалося десятиліттями, розсипається. Удари 17 травня показали, що навіть оборонні заводи Москви та області, зокрема МКБ “Радуга”, яке виробляє крилаті ракети, більше не є недосяжними. Показово, що парад 9 травня пройшов без техніки, а над Червоною площею натягували антидронові сітки – такого не було з часів Другої світової.

Але чи достатньо цього, щоб змусити Росію піти на припинення вогню? Швидше за все, ні. Історія показує, що Кремль не звик відступати під тиском тактичних невдач. Його лідери схильні подвоювати ставки, а не визнавати поразку. Проте удари по Москві – це важливий елемент довгострокової стратегії на виснаження. Вони поступово підривають одну з головних опор режиму – відчуття безпеки еліт і населення. Вони демонструють, що ресурси РФ не безмежні, а її ППО – не така непроникна, як малюють пропагандисти.

Практичні результати цих атак мають накопичувальний ефект. Ураження нафтової інфраструктури (Московський НПЗ та “Солнєчногорська” станція) хоч і не зупиняє технологічний процес миттєво, але створює логістичний тиск і лякає інвесторів. Пошкодження військових підприємств (“Ангстрем” і технопарк “Елма”) може мати відкладений вплив на виробництво критичних компонентів для армії. А коли цей тиск накладається на виснаження бюджету, санкції та проблеми на фронті, він збільшує загальну вартість війни для Кремля.

Таким чином, відповідь на питання, чи здатні удари по Москві зупинити війну, скоріше негативна, але з важливим застереженням. Самі по собі вони навряд чи приведуть до швидкого миру, адже Росія продемонструвала здатність терпіти величезні втрати. Водночас вони є критично важливою складовою комплексної стратегії, яка поєднує військовий тиск на фронті, економічні санкції та посилення ППО України. Метою цієї стратегії є не миттєвий перелом, а створення таких умов, за яких продовження війни стане для Кремля надто дорогим, ризикованим і, головне, безперспективним. Психологічний ефект від усвідомлення, що “спокійне життя” у Москві закінчилося, не варто недооцінювати. Він не зупинить війну завтра, але поступово змінюватиме сприйняття війни всередині Росії, а це, у перспективі, може стати одним із вирішальних факторів.

“Шахеди” рухаються вздовж кордону з Білоруссю: “Флеш” розповів про нову тактику РФ

Posted on 13 Травня, 2026 by Оксана Яковенко

Російські загарбники змінили тактику застосування дронів-камікадзе типу “Шахед”, тож тепер велика кількість безпілотників рухається вздовж кордону з Білоруссю.

Про це написав радник міністра оборони України Сергій “Флеш” Бескрестнов у Telegram.

Джерело: Сергій FLASH | Про технології

За його даними, цього разу ударні дрони противника рухаються вздовж кордону Білорусі на відстані 5-10 км, слідуючи практично один за одним і відразу у великій кількості.

За оцінкою радника МО, ворог намагається перевантажити українську ППО, щоб якомога більше повітряних цілей змогли прорватися вглиб країни у західному напрямку.

Бескрестнов зазначив, що українські захисники продовжують роботу, оскільки окупанти заздалегідь готуються до таких ударів, ведуть розвідку засобів РЕБ та вивчають розташування позицій ППО України.

Він підкреслив той факт, що завдання бійців ЗСУ полягає в тому, щоб заздалегідь прораховувати дії загарбників.

У Головному управлінні розвідки додали, що Москва зараз розпочала тривалу повітряну атаку проти України. Удари спрямовані на критичні об’єкти, зокрема на енергетику, підприємства ВПК та органи влади.

В Україні можуть зобов’язати чоловіків 18–22 років проходити БЗВП для виїзду за кордон

Posted on 6 Травня, 2026 by Оксана Яковенко

В Україні обговорюється можливість запровадження обов’язкової умови для юнаків віком від 18 до 22 років, які бажають виїхати за кордон. Йдеться про проходження базової загальновійськової підготовки (БЗВП).

Про це повідомив депутат від партії “Слуга народу” Руслан Горбенко.

За його словами, незважаючи на відсутність планів щодо зниження мобілізаційного віку, правила перетину кордону можуть бути переглянуті. Посадовець запевнив, що підтримує право молоді на виїзд, але вважає, що цьому має передувати набуття військових навичок.

На думку Горбенка, під час навчання рекрутери та психологи зможуть мотивувати молодих людей залишитися в Україні та служити в ЗСУ на гідних умовах, пропонуючи альтернативу низькооплачуваній роботі в Європі.

Нардеп зазначив, що в основному молодь планують залучати до технологічних спеціальностей, оскільки цьому поколінню легше даються навички керування наземними роботизованими комплексами та дронами.

Він каже, що цей процес нагадує гру на PlayStation, при цьому оператор може перебувати в тилу, тобто за сотні кілометрів від фронту.

Горбенко підкреслив, що якщо Росія почне масштабну мобілізацію, Україні доведеться ще серйозніше підходити до питань призову та підготовки громадян до бойових дій.

П’ять років війни: чому ми маємо право на власне визначення перемоги

Posted on 5 Травня, 202612 Травня, 2026 by Микола Донченко

Ми вже п’ятий рік воюємо. П’ять років, які перевернули все – наше життя, країну, світосприйняття. Але досі ми так і не домовилися про головне: що для нас перемога? З одного боку, відповідь ніби очевидна. Але чим довше триває війна, тим менш однозначною стає ця відповідь. І від того, як ми на неї відповімо, залежатиме, якою буде Україна після війни. Бо перемога – це не просто військовий термін. Це психологічний, політичний, історичний маркер, який або об’єднає суспільство, або розірве його. І в цій битві за наші голови Росія зацікавлена не менше, ніж у наступі на фронті.

Наші уявлення про перемогу змінювалися разом із лінією фронту. У 2022-му, коли росіян вибили з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, коли звільнили острів Зміїний, провели Харківське контрнаступлення і зайшли в Херсон, ми входили в 2023-й із відчуттям, що перемога – це кордони 1991 року. Тоді це здавалося спільною метою, яка об’єднувала майже всіх – від волонтерів до військового командування. Лише найрадикальніші мріяли про розпад Росії. Але наступні три роки війна поступово приземляла наші очікування. Ми зрозуміли, що Друга світова війна, яка для багатьох була головним зразком завершення конфлікту, – не універсальний шаблон. У 1945-му зло було не просто переможене, а окуповане, покаране, перевиховане. Але той сценарій став можливим завдяки абсолютному домінуванню союзників. А ми з самого початку були не фаворитами, а андердогами.

Сьогодні, весною 2026-го, війна не перетнула наших кордонів у тому сенсі, що держава вціліла. Але бойові дії перейшли у фазу виснаження. І попри все, ми зробили неймовірне. Ми сточили той радянський танковий кулак, який десятиліттями готувався для кидка до Ла-Маншу. Ми перетворили Чорноморський флот на тінь того, чим він був. Щомісяця ми знищуємо більше росіян, ніж вони встигають набрати. І якщо завтра війна заморозиться по нинішній лінії — ми цілком можемо вважати це перемогою. Бо ми вижили. Бо нас не знищили. Бо ми не стали черговою маріонеткою.

Давайте чесно: метою Москви ніколи не були окремі міста. Її завданням було або вийти на західні кордони, або перетворити Україну на подобу Білорусі. І якщо нам вдасться зберегти незалежність і суверенітет – це означатиме, що цілі вторгнення провалилися. Москва даремно спалила ресурси, розміняла свій вплив на війну, в якій не досягла мети. Величезна країна розбивається об нашу оборону. І якщо це не перемога, то що?

Дискусія про кордони 1991 року була б доречною, якби ми були фаворитами. Наполягати на повному розгромі ворога може той, хто перевершує його за всіма показниками. Ми ж з самого початку воюємо проти найбільшої країни світу, якій ще й функцію тилу забезпечувала друга економіка планети. Фаворит може дозволити собі максималістські завдання. А претендент – лише ті, які йому під силу. Прив’язувати перемогу виключно до кордонів 1991 року – значить знецінювати подвиг наших військових і грати на руку ворогу.

І тут найважливіше. Дискусія про критерії перемоги має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення. Країна-переможець і країна-переможений – це різні світи. Перемога народжує солідарність. У неї багато батьків, і під її зонтиком знаходиться місце для всіх – для тих, хто воював, і тих, хто працював у тилу; для тих, хто платив податки, і тих, хто допомагав переселенцям; для тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Перемога стає колективним тріумфом, підтвердженням того, що ми – суб’єктна нація. Поразка ж запускає зворотний процес: пошук винуватих, взаємні звинувачення, фрустрацію. Військові звинувачують тил, тил – військових, всі разом – тих, хто поїхав.

Саме тому, якщо Росія не зможе перемогти нас на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що ми програли. Якщо вона нав’яже нам свій наратив – солідарність і синергія стануть головним дефіцитом післявоєнної України. Ми перетворимося на країну ресентименту, внутрішніх окопів і безкінечних чвар. І це стане прекрасним плацдармом для російського реваншу.

Звичайно, думка про те, що перемога можлива без кордонів 1991 року, для когось видасться кощунственною. Але для максималізму потрібні ресурси, яких у нас немає. І ми маємо бути чесними перед собою. Україна п’ятий рік складає іспит на солидарність, адаптивність, стресостійкість. Нам пророкували поразку в перший місяць. Але ми вистояли. Ми переписуємо правила війни, знаходимо асиметричні рішення, досягаємо результатів, яких ніхто не очікував. І якщо ми в підсумку вистоїмо на полі бою 0 ми не маємо жодного права відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її в нас вкрасти. Бо перемога – це не тільки те, що дають нам обставини, але й те, що ми самі вирішуємо собі подарувати.

На Хмельницькій АЕС планують впровадити системи накопичення енергії – гендиректор

Posted on 2 Травня, 2026 by Оксана Яковенко

На території Хмельницької атомної електростанції можуть встановити сучасні накопичувачі електроенергії.

Про це заявив генеральний директор підприємства Андрій Козюра.

За його словами, проект із впровадження енергонакопичувачів перебуває на стадії підготовки. Фахівці вивчають перспективи розміщення таких систем, хоча технічні умови дозволяють це реалізувати.

Козюра уточнив, що йдеться про потужність у кілька десятків МВт із закладеним потенціалом для подальшого збільшення обсягів.

Генеральний директор ХАЕС підкреслив, що запуск подібних установок дозволить станції зробити внесок у вирішення загальнонаціонального завдання, тобто згладжувати перепади між надлишком і нестачею електроенергії, а також посилити енергосистему України маневреними ресурсами.

Крім того, він розповів про спільний проєкт з “Хмельницькобленерго”, в рамках якого планується монтаж окремого трансформатора на розподільчому вузлі АЕС, що дасть можливість безпосередньо живити електромережі області.

Водночас Казюра попередив, що завершити роботи до настання опалювального сезону навряд чи вдасться, оскільки виготовлення необхідного обладнання займає значний час і вимагає великих вкладень.

Пекло в Малі: як Росія втрачає Африку через “волків війни”

Posted on 27 Квітня, 20265 Травня, 2026 by Микола Донченко

Останніми днями з Малі приходять тривожні для Кремля новини: повстанці атакували російську військову базу, а серед загиблих опинився міністр оборони країни. Це не просто черговий епізод локального конфлікту в далекій африканській країні. Це системний збій російського впливу, який уже набув регіональних масштабів. Схоже, що Захід нарешті знайшов рецепт боротьби з Кремлем на його ж територіях – тих, де Москва останніми роками активно витісняла французів та американців. І рецепт цей цинічний, але, схоже, дієвий: замість того, щоб підтримувати безпомічних ліберальних інтелектуалів, робити ставку на тих, хто вміє воювати – навіть якщо це фундаменталісти чи етнічні націоналісти. Бо у великій грі, яка розгорнулася за ресурси Африки, гуманітарні ідеології вже давно відійшли на другий план.

Щоб зрозуміти, що відбувається в Малі, треба поглянути на карту ширше. Сьогоднішня ситуація – це дзеркальне відображення того, що сталося раніше в Сирії. Росія зайшла в Сирію в середині 2010-х, врятувала режим Асада від повалення, отримала військові бази в Тартусі та Хмеймімі та закріпилася на Близькому Сході. І що ж? Поступово Захід – насамперед США та їхні союзники – знайшли спосіб вичавити Москву, зробивши ставку на курдські націоналістичні сили та на радикальне угруповання “Хайят Тахрір аш-Шам” (ХТШ). Останнє, до речі, є прямим нащадком сирійського відділення “Аль-Каїди”. Але це не завадило західним партнерам використовувати ХТШ як противагу російсько-іранському блоку. Вчорашні “терористи” стали сьогоднішніми “поміркованими повстанцями”, коли це знадобилося для геополітичних цілей. Результат – російський вплив у Сирії став танути, а бази опинилися під постійною загрозою.

Тепер те саме відбувається в Африці. Малі, Буркіна-Фасо, Нігер – країни так званої “Франсафрики”, де французький вплив десятиліттями був домінуючим, але останніми роками його витіснили російські найманці з “Вагнера” (тепер – “Африканського корпусу”). Місцеві хунти, які прийшли до влади, сподівалися, що Москва дасть їм безпеку та контроль над ресурсами – золотом, ураном. І спочатку так і було. Але в останні місяці ситуація почала змінюватися. Атаки туарегів – націоналістів, які вимагають незалежності півночі Малі – посилилися. До них додалися удари з боку “Джамаат Нусрат аль-Іслам валь-Муслимін” (JNIM) – ще одного відгалуження “Аль-Каїди”, яке активно діє в Сахелі. І ці удари стають дедалі ефективнішими. Збиті гелікоптери, розгромлені бази, знищені російські найманці, а тепер ще й ліквідований малійський міністр оборони – все це виглядає не як розрізнені напади, а як скоординована кампанія.

Хто за цим стоїть? Прямих доказів, звісно, ніхто не пред’являє. Але закономірність надто промовиста. Західні спецслужби, схоже, вирішили кардинально змінити стратегію. Раніше, щоб контролювати периферію, вони робили ставку на “демократичні уряди”, які виникали після “кольорових революцій”. Випускники літніх курсів у Гарварді чи Оксфорді, прозахідні НУОшники – саме вони мали бути надійними менеджерами неоколоніальних інтересів. Але практика показала, що такі еліти нездатні втримати владу. Вони слабкі, корумповані та відірвані від реальності. Як наслідок, їх змітають сувереністи, які потім звертаються по допомогу до Росії чи Китаю. Так було в Малі, так було в Буркіна-Фасо, так було в Нігері.

І тоді Захід вирішив зняти білі рукавички. Оскільки демократичні еліти не здатні воювати, треба знайти тих, хто здатен. І тут на сцену виходять “випускники літніх військових польових лагерів” – націоналістичні та фундаменталістські збройні угруповання. Курди в Сирії, туареги в Малі – це націоналісти. ХТШ в Сирії, JNIM в Малі – це фундаменталісти, прямі спадкоємці “Аль-Каїди”. їм не потрібні грантові дослідження чи політтехнології. їм потрібна зброя, розвіддані та політичне прикриття. І вони отримують це – не публічно, а через треті країни, через приватні військові компанії, через посередників. Бо з’явилася нова реальність: для Заходу прагматичний інтерес безпеки виявився важливішим за права африканців чи сирійців.

Суть цієї стратегії – створити кілька буферів, “волків війни”, які будуть діяти на периферії та сковувати російські та китайські сили. На Близькому Сході – це курдські та ісламістські анклави. У Сахелі – туарегські та джихадистські зони. Вони не є прозахідними в класичному розумінні, вони просто мають спільного ворога – Росію (а також, опосередковано, Китай). А раз ворог мого ворога – мій друг, то чому б не підкинути їм трохи зброї, не передати координати російських баз, не закрити очі на їхні порушення? Це цинічно, але це реальність.

Для місцевого населення Малі чи Нігеру, якщо чесно, мало що змінюється. Золото та уран, як видобувалися чужими компаніями, так і видобуватимуться. Місцеві еліти, як були продажними, так і залишаться. Бідні верстви, як не мали доступу до ресурсів, так і не матимуть. Питання лише в тому, хто саме збиратиме данину – французькі корпорації, російські найманці чи американські приватники. Але в геополітичному сенсі зміни радикальні. Москва втрачає одну позицію за одною. Сирія була першим дзвіночком – після падіння Асада російські бази опинилися під питанням. Тепер Малі стає другим гвоздем у домовину російської африканської експансії. А завтра може бути Буркіна-Фасо, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Там, де слабка центральна влада, де є етнічні чи релігійні протиріччя, там Захід отримує можливість грати на полі, яке донедавна належало Москві.

Звісно, ми, в Україні, не можемо повною мірою оцінювати цей процес як однозначне благо. Бо “волки війни”, яких розбуджують сьогодні в Африці, завтра можуть кусатися в інших місцях. І не факт, що європейські політики, які заохочують джихадистів боротися з росіянами, зможуть контролювати своїх протеже. Але тактично для Заходу це спрацьовує: Росія змушена розпорошувати свої сили, втрачає ресурси та престиж. А для нас, українців, будь-яке послаблення Росії на будь-якому театрі – це добре. Нехай вони воюють з туарегами, нехай тонуть в малійських пісках, нехай втрачають гелікоптери та генералів – кожна їхня загибель там наближає нашу перемогу тут. І чи варто засуджувати Захід за цинізм? Можливо, ні. Бо у війні на виживання всі засоби хороші, а особливо ті, що змушують ворога воювати на два, три, чотири фронти одночасно.

Російська пропаганда використовує відео з полоненим для закликів до здачі ЗСУ в полон

Posted on 25 Квітня, 202625 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Проросійський відеопроєкт “Мама, я в порядке” опублікував черговий випуск з колишнім військовополоненим Нікітою Царевичем та його дружиною Юлією.

Відповідний відеоролик з’явився на YouTube-каналі пропагандистів.

У 45-хвилинному відео чоловік розповідає, як потрапив до ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення. За його словами, він служив у роті конвою – перевозив підсудних на суди та етапи. Після початку бойових дій у лютому 2022 року чоловік, за власним зізнанням, вирішив не повертатися до частини.

“У мене в пріоритеті сім’я. Мені байдуже на цю війну і на всі ці приколи”, – розповів він.

Переховуючись у Маріуполі, Царевич спостерігав за бойовими діями у місті. У відео він описує епізод, коли нібито бачив, як бойові машини ЗСУ вели вогонь поруч із цивільними будівлями. Цей фрагмент подано у типовій для проєкту манері, де звучать звинувачення на адресу українського командування, однак подібні твердження не мають незалежного підтвердження і потребують перевірки.

У березні 2022 року чоловік виїхав із Маріуполя через “зелений коридор” та на блокпосту самостійно зізнався російському офіцеру, що є діючим військовослужбовцем і дезертиром.

“Воювати за Україну я не хочу і віддавати своє життя не хочу, їду до Росії обосновуватися”, – розповів він про свої слова на блокпосту.

Після перевірки чоловік, за його словами, провів три роки в російському полоні, обставини якого у відео подаються однобічно та без альтернативних джерел.

Дружина Юлія у відео розповідає, як шукала чоловіка після його зникнення, писала листи та зверталася до різних структур. Згодом родина возз’єдналася і повернулася до окупованого Маріуполя.

Відео завершується прямими закликами до діючих бійців ЗСУ, що є характерною рисою подібних інформаційних матеріалів.

“Не варто йти складати свою голову, краще скласти зброю, здатися в полон і залишитися живим, повернутися до своїх сімей…”, – заявив Царевич.

Наприкінці відео подружжя висловило подяки особисто Путіну, російським спецслужбам, слідчому комітету, поліції та омбудсмену Москальковій, що також відповідає типовій структурі таких відео.

Сюжет побудований за типовою для проєкту схемою: українське командування звинувачується у байдужості до солдатів, натомість перебування в російському полоні та життя на окупованій території подаються як благо. Показово, що жінка також заявила про вибір Росії через “духовні цінності” та розповіла про нібито “гоніння на православ’я” в Україні – ще один поширений кремлівський наратив, який не має підтвердження з незалежних джерел.

Нагадаємо, проєкт “Мама, я в порядке” виходить регулярно і є частиною російської дезінформації, спрямованої на підрив бойового духу армії та деморалізацію суспільства.