Війна Архіви

Удари по складах – не головна ціль: де проходить справжня артерія логістики ворога

Posted on 22 Липня, 202624 Липня, 2026 by Микола Донченко

Українські безпілотники продовжують завдавати ударів по російській логістичній інфраструктурі. Нещодавно під приціл потрапили склади найбільшого в РФ інтернет-ритейлера Wildberries. І хоча ці атаки виглядають ефектно та викликають резонанс у медіа, їхній реальний вплив на економіку агресора, м’яко кажучи, сумнівний. Адже, як і в Україні, російська електронна комерція значною мірою залежить від імпорту, а частка імпорту у структурі ВВП – це негативний чинник. Руйнування складів може завдати локальних збитків окремим бізнесам, але на спроможність Росії вести війну це впливає мінімально. Виняток становить хіба що знищення комплектуючих для дронів, якщо такі там зберігалися, проте достеменної інформації про це немає.

Тож чи варто витрачати дорогоцінні ракети та дрони на об’єкти, які не мають критичного значення для воєнної машини Кремля? Набагато ефективніше, на мою думку, зосередитися на тому, що справді є артерією російської армії, – на залізниці. Саме вона є одночасно найбільшою перевагою та найвразливішим місцем Росії через її величезну територію. Залізничний транспорт залишається найефективнішим інструментом логістики на таких просторах, особливо для перевезення важких вантажів на великі відстані. І якщо паралізувати цю систему хоча б частково, ефект буде відчутним набагато швидше, ніж від атак на склади.

Російська військова логістика вкрай залежна від залізниці, адже у загарбників немає достатньої кількості автотранспорту. Вони змушені використовувати потяги для доставки боєприпасів, пального, важкої техніки та живої сили до лінії фронту. Якщо перерізати або суттєво ускладнити ці маршрути, це вирішить одразу дві проблеми: по-перше, ускладнить постачання російських військ на передовій, по-друге, дезорганізує внутрішню логістику в самій Росії. Те, що ворог боїться таких ударів, підтверджує той факт, що для захисту залізничної мережі Росія знову ввела в дію броньовані потяги радянських часів. Це свідчить про усвідомлення вразливості цієї інфраструктури.

Звісно, повністю знищити всю залізничну мережу Росії неможливо – це тисячі кілометрів колій. Але системні удари по ключових вузлах: мостах, стрілочних переводах, релейних шафах, електропідстанціях – можуть створити ефект доміно, зупиняючи рух на цілих напрямках. Особливо це стосується прикордонних із Україною територій, де логістичні ланцюги й так працюють з перебоями. Якщо українські сили зосередять увагу саме на цій стратегії, російське командування змушене буде відволікати значні ресурси на охорону та відновлення залізниці, що послабить їхні наступальні спроможності.

До речі, подібна тактика успішно застосовувалася ще під час Другої світової війни. Британський спецпідрозділ SAS у Північній Африці систематично перерізав шляхи постачання армії Роммеля, завдаючи ударів саме по логістиці, а не по скупченнях військ. Це дозволяло малими силами паралізувати цілі армії, позбавляючи їх пального, боєприпасів та продовольства. Чому б не застосувати цей перевірений підхід у сучасних умовах, використовуючи далекобійні дрони та ракети, а також агентурну розвідку?

Отже, пріоритетом мають стати не ефектні удари по складах чи логістичних центрах, які не впливають на воєнний потенціал РФ, а системна робота по знищенню залізничної інфраструктури. Саме вона здатна перекрити кисень російській армії, поставивши її перед реальною загрозою голоду та нестачі боєприпасів. Залізниця – це слабке місце Росії, і вдарити по ньому означає завдати удару по самій суті воєнної машини агресора.

В Україні виробництво ракет для ЗРК Patriot розпочнеться через багато тижнів

Posted on 9 Липня, 20269 Липня, 2026 by Оксана Яковенко

Україна може розпочати виробництво ракет для зенітно-ракетних комплексів Patriot через багато тижнів.

Про це заявив міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш, повідомляє агентство PAP.

Він нагадав, що наразі масштабним випуском цих ракет займаються лише Сполучені Штати, але навіть їхніх потужностей не вистачає для задоволення всіх потреб. Він зазначив, що з цієї причини розгортання нових ліній виробництва необхідно здійснити в найкоротші терміни.

Косіняк-Камиш запевнив, що Варшава готова забезпечити технічне обслуговування та проводити подальші операції, додавши, що жодна поставка чи передача обладнання Києву не відбувається без участі польської сторони.

Міністр оборони уточнив, що Польща увійшла до числа країн НАТО, серед яких є Німеччина, Швеція та Нідерланди, яким на саміті в Анкарі надали статус країн-одержувачів американських технологій, пов’язаних із виробництвом та обслуговуванням систем Patriot.

В Україні з’являться національні бригади відновлення під координацією УЗ

Posted on 9 Липня, 2026 by Оксана Яковенко

Уряд України затвердив запуск експериментального проєкту щодо формування національних бригад з відновлення. Їхнім завданням стане надання допомоги громадам у швидкій ліквідації наслідків ударів РФ.

Про це повідомили в Міністерстві розвитку громад та територій.

За словами голови відомства Олексія Кулеби, нові підрозділи дозволять оперативно перекидати робітників, спецтехніку та обладнання з одних регіонів в інші, де виникла нагальна потреба.

Бригади будуть спрямовані на ремонт пошкоджених житлових будинків, а також об’єктів тепло-, водо-, електропостачання та водовідведення.

Він підкреслив, що ініціатива ґрунтується на досвіді 2025 року, коли до ліквідації наслідків обстрілів Києва долучилися понад 2000 фахівців з усієї країни.

Голова Мінрозвитку стверджує, що координатором процесу формування та логістики нацбригад визначено АТ “Укрзалізниця”. До складу бригад увійдуть співробітники підприємств, які мають технічні компетенції для виконання аварійних робіт.

Кошти на проект виділятимуться з резервного фонду державного бюджету України та з місцевих ресурсів.

Кремлівські спікери повернулися до ядерного шантажу Заходу

Posted on 3 Липня, 2026 by Микола Донченко

Російський інформаційний простір знову розганяє ядерну істерику та намагається шантажувати світ сценаріями прямої ескалації війни між Росією та Європою.

Про це так званий російський політолог Сергій Караганов заявив в інтерв’ю пропагандистці-зрадниці Діані Панченко, яка після початку повномасштабного вторгнення залишила Україну та фактично стала частиною російської інформаційної машини.

У розмові Караганов окреслив часовий горизонт приблизно в один рік, після якого, за його словами, удари по європейських країнах можуть перестати бути абстрактним сценарієм. Він прямо назвав Німеччину, Румунію та Польщу, пов’язавши ці погрози з військовою допомогою Україні та роллю європейських держав у підтримці Києва.

“Я думаю, що це станеться через рік. Удари по низці європейських країн. Спочатку, звісно, неядерними боєприпасами. Німеччину, Румунію, на жаль, тому що через Румунію йде потік зброї в Україну, ну і Польщу, на жаль. Але перша – це Німеччина”, – заявив Караганов.

Таким чином російський пропагандист фактично озвучив погрозу воєнного удару по країнах НАТО, подаючи її не як напад, а як нібито “вимушену” відповідь Росії на підтримку України. Саме в такій логіці російська пропаганда вже тривалий час намагається перекласти відповідальність за можливу ескалацію на Захід, хоча саме Москва розв’язала повномасштабну війну проти України.

Окремо Караганов повторив один із базових наративів Кремля про протистояння Росії із Заходом. За його словами, п’ятисотрічне домінування Заходу трималося на військовій перевазі, однак тепер цей фундамент нібито зруйнований. У цій конструкції Росія подається як головний ворог Європи не через агресію проти України, а через статус великої ядерної держави.

“Ми вибили з-під Заходу, передусім з-під Європи, основу його 500-річного панування у світовій системі. Це була військова перевага. Тому європейці нас ненавидять. Ми позбавили їх можливості грабувати світ”, – сказав Караганов.

За словами Караганова, Європа нібито налаштована на стратегічну поразку Росії та не зупиниться, доки має ресурси для підтримки України. При цьому він стверджує, що єдиним способом змусити європейські еліти змінити позицію може стати усвідомлення того, що удар по їхній території нібито може відбутися “в будь-яку секунду”.

Фактично Караганов описує для Росії два сценарії: або тривалу війну на виснаження проти України з подальшим розширенням конфлікту на інші регіони, або радикальний ультиматум Європі з прямою загрозою ескалації. При цьому ядерний шантаж у його риториці подається як “гіркі ліки”, які нібито мають запобігти ще більшим жертвам у майбутньому.

Саме така подача є характерною для російської пропаганди: Москва спершу висуває погрози, потім називає їх “вимушеними”, а після цього намагається змусити Захід сприймати агресивну риторику як нібито раціональну позицію. У випадку Караганова йдеться не просто про політичний коментар, а про чергову спробу легалізувати в публічному просторі ідею ударів по Європі та можливого застосування ядерного фактору як інструменту тиску.

Показово, що такі тези пролунали саме в інтерв’ю Панченко, яка після виїзду з України регулярно працює з російськими наративами та просуває тези, вигідні Кремлю. Такий майданчик дозволяє російським спікерам подавати погрози на адресу Заходу та України як нібито “експертну дискусію”, хоча по суті йдеться про інформаційний шантаж.

Ці заяви вкотре демонструють, що російський інформаційний простір продовжує використовувати тему ядерної зброї як інструмент залякування світу. Мета такої риторики очевидна: посіяти страх перед ескалацією, тиснути на європейські уряди, послабити підтримку України та нав’язати думку, що саме поступки Москві можуть нібито зупинити війну.

Насправді ж подібні погрози лише підтверджують, що ядерний шантаж залишається одним із ключових елементів російської інформаційної кампанії. Кремлівські спікери та наближені до них коментатори регулярно повертають цю тему в публічний простір, намагаючись переконати світ, що подальша підтримка України може призвести до прямого зіткнення з Росією.

Вони обрали Україну: кримчанин, який пройшов Бахмут і був нагороджений орденом “За мужність”

Posted on 3 Липня, 20265 Липня, 2026 by Микола Донченко

Ця історія – про Енвера Селяметова, вихідця з Криму, який після початку повномасштабної війни виїхав з окупованого півострова та став до лав Сил оборони України. Разом із родиною він залишив територію, контрольовану Росією, а вже після прибуття до Києва вступив до українського підрозділу і згодом брав участь у бойових завданнях на одному з найважчих напрямків фронту.

Енвер Напійович Селяметов народився 31 жовтня 1984 року в селищі Октябрь міста Шахрисабз Кашкадар’їнської області тодішньої УзРСР. Згодом він проживав у Криму, був зареєстрований у місті Джанкой. У 2002 році Селяметов закінчив Мелітопольський ліцей залізничного транспорту, після чого пов’язав свою професійну діяльність із залізницею.

Після окупації Криму Росією він залишався на півострові та з 2014 до 2022 року працював у структурному підрозділі “Джанкойське локомотивне депо” так званої “Кримської залізниці”. Там він обіймав посаду слюсаря з огляду та ремонту локомотивів на пунктах технічного обслуговування. Для багатьох мешканців Криму цей період став часом постійного тиску, вимушеного пристосування до окупаційної реальності та складних особистих рішень.

У жовтні 2022 року Енвер Селяметов разом із дружиною та двома дітьми виїхав через Латвію на територію України. Після прибуття до Києва він вступив до лав Збройних сил України, де отримав військове звання рядового. Його служба була пов’язана з 251-м окремим батальйоном територіальної оборони у складі 241-ї окремої бригади регіонального управління Сил територіальної оборони “Північ”.

У складі роти вогневої підтримки Селяметов виконував завдання в Черкаській області, зокрема у місті Канів. Він брав участь у роботі мобільних груп, оснащених великокаліберними кулеметами, які чергували на бойових позиціях для протидії ворожим дронам типу “Шахед”, що могли рухатися у напрямку Києва. Також у складі групи військовослужбовців він залучався до охорони Канівської ГЕС.

Згодом Енвер Селяметов виконував бойові завдання в районі Бахмута Донецької області. Там він брав участь в облаштуванні командно-спостережного пункту роти вогневої підтримки та під ворожими обстрілами встановлював обладнання для запуску альтернативного інтернет-зв’язку. Під час виходів на бойові позиції у місті Бахмут він разом із побратимами утримував позиції під мінометним вогнем противника та брав участь у знищенні особового складу ворога.

Окремим епізодом його служби стала евакуація поранених бійців. Селяметов особисто вивозив тяжко поранених військовослужбовців роти вогневої підтримки автомобільним транспортом під ворожим мінометним вогнем до пункту надання первинної медичної допомоги. Під час утримання вогневих позицій у зоні відповідальності підрозділу в Бахмуті він неодноразово потрапляв під артилерійські, мінометні та гранатометні обстріли.

28 березня 2023 року під час бою на вогневій позиції “КОСМОС” у районі Бахмута Енвер Селяметов влучним пострілом із РПГ-7 знищив ворожого кулеметника. Одразу після цього позиція потрапила під мінометний обстріл, унаслідок чого військовий дістав поранення – акубаротравму. Попри це, він добровільно продовжив виконувати бойові завдання в районі Бахмута.

За час проходження служби Селяметов зарекомендував себе як військовослужбовець, здатний швидко орієнтуватися у складних обставинах і самостійно ухвалювати правильні рішення. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, а також проявлені доблесть і честь він був нагороджений державною нагородою України – орденом “За мужність” III ступеня.

Історія Енвера Селяметова має особливе символічне значення. Вона демонструє, що навіть роки окупації не здатні повністю розірвати зв’язок кримчан з Україною. Для багатьох вихідців із півострова війна Росії проти України є не абстрактним конфліктом, а особистим вибором між примиренням з окупацією та боротьбою за свободу.

Попри життя в окупованому Криму, Енвер Селяметов зробив свідомий вибір на користь України. Він вивіз родину з-під контролю Росії, вступив до лав ЗСУ, пройшов бойові завдання в Бахмуті, рятував поранених побратимів і був відзначений державною нагородою. Його історія є ще одним доказом того, що Крим залишається пов’язаним з Україною не лише політично, а й через долі людей, які зі зброєю в руках воюють проти російської агресії.

Нагадаємо, раніше ми вже розповідали про вихідців з окупованих територій, які зробили свідомий вибір на користь України. Зокрема, йшлося про історію бійця з позивним Татарин, для якого війна почалася ще у 2014 році в Криму, про українця з окупованої території, який, опинившись у лавах армії РФ, вирішив чинити опір зсередини, про кримського татарина Ісу Акаєва, який після окупації півострова добровільно став до лав українських підрозділів, а також про українця з окупованого Криму Сергія Ополченцев, який обрав шлях боротьби за свободу України.

“Орєшнік” і дефіцит Patriot: чому ворог змінив тактику і що це означає для Києва

Posted on 26 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Масований ракетний удар, який Росія завдала по Україні в ніч на 24 травня 2026 року, з першого погляду виглядає як черговий акт терору. Однак за звичним для війни гуркотом вибухів і пожежами ховається чітка, брутальна і, на жаль, досить ефективна логіка Кремля. Цю атаку, яку Москва відразу ж назвала “актом відплати” за українські удари безпілотниками по її тилу, можна розділити на дві змістовні частини, кожна з яких має свою мету та адресата. І якщо перша скерована на демонстрацію технологічної загрози, то друга – значно цинічніша – оголює критичну вразливість української протиповітряної оборони, яка з кожним тижнем стає все більш очевидною.

Перша складова удару – застосування новітньої балістичної ракети середньої дальності “Орєшнік”. У ніч на 24 травня ворог спрямував її по місту Біла Церква, що розташоване за 70 кілометрів від столиці. Запуск здійснили з полігону “Капустін Яр” в Астраханській області. За даними моніторингових груп, ракета, яка здатна нести 6 бойових блоків (загалом до 36 ударних елементів), впала в районі гаражного кооперативу. Характер руйнувань підтверджує, що ракета не мала ядерної бойової частини, а шкода була завдана виключно кінетичною енергією важких металевих “болванок”, які з величезною швидкістю впали на землю. Однак, як і в попередніх випадках застосування цього озброєння, суть удару була не у військовому ефекті. Це був чіткий і цинічний сигнал. Для Києва він означає: ми маємо зброю, яку ваші системи ППО наразі не здатні перехопити. Для Європи – стримане, але зрозуміле нагадування про те, що Москва володіє ракетою, яка може нести ядерний заряд і долати будь-які сучасні системи протиракетної оборони. Хоча в українському інформаційному просторі цей епізод часто подають як безглузду атаку болванками по “трьох гаражах”, варто припустити, що в європейських столицях до цього сигналу ставляться значно уважніше.

Значно важливішим і тривожнішим є другий аспект цього удару – масована атака на Київ. Саме тут проявилися системні проблеми, про які останнім часом все частіше говорять військові експерти. Українські моніторингові паблики змушені визнати: система ППО спрацювала не ідеально, і кількість “прильотів” була значною. Навіть за офіційними даними командування Повітряних сил, жодної ракети “Кинджал” та “Циркон” збити не вдалося. А з 30 балістичних ракет “Іскандер” вдалося перехопити лише 11. Причина цього в жорсткій об’єктивній реальності: в Україні спостерігається критичний дефіцит ракет для американських систем Patriot, які є основою протиракетної оборони країни. За повідомленнями західних ЗМІ, наші запаси цих перехоплювачів майже вичерпано. Це – прямий наслідок війни на Близькому Сході, яка спустошила військові склади США. У перші два дні конфлікту з Іраном країни Перської затоки використали більше ракет PAC-3, ніж їх було вироблено за весь 2025 рік. Ресурси, які ледве встигали закривати українські потреби, були перенаправлені на захист інтересів США в іншій точці світу. Це та реальність, яку президент Зеленський окреслив ще на початку квітня: затяжна війна на Близькому Сході призведе до ще більшого скорочення і так невеликих пакетів допомоги.

Фактично, ми стаємо свідками того, як руйнується один із головних міфів цієї війни – про “непробивний купол” над Києвом. Столиця, яка завдяки щільному розташуванню систем ППО вважалася найзахищенішим місцем країни, поступово втрачає цей статус. Росіяни добре розуміють, що вартість прориву української ешелонованої оборони за допомогою масового запуску ракет раніше була надто високою, адже більшість із них збивалася. Тепер, коли в захисників неба стає менше ракет-перехоплювачів, вартість успішної атаки для ворога знижується, а ризик “прильоту” для нас, на жаль, зростає.

Ситуація, що склалася, створює небезпечну динаміку. Кремль тепер має додаткову мотивацію для повторення таких масованих ударів. Адже тепер він може подавати як успішні “атаки відплати”. Кожен такий обстріл – це зручний привід для внутрішньої звітності. Вибухи в столиці, навіть якщо вони не мають стратегічного військового значення, дають російському керівництву потрібну картинку для телевізора та доказ для самого себе, що воно ще здатне завдавати болю Україні.

Ключове питання сьогодні – чи зможемо ми подолати цей дефіцит. Якщо запаси ракет для Patriot не будуть поповнені в найкоротші терміни, а залежність від виснажених американських складів збережеться, то частота та інтенсивність подібних ударів по Києву та інших містах неминуче зростатиме. Європа, яка останнім часом стала більш активною в питаннях військової допомоги, має негайно долучитися до вирішення цієї проблеми, адже йдеться вже не про постачання танків чи артилерії, а про базовий захист неба над українськими містами, без якого вся лінія фронту втрачає сенс. Поки що ж ми спостерігаємо похмуру закономірність: наші далекобійні дрони щоночі долітають до нафтобаз у глибині Росії, а російські ракети, на жаль, дедалі частіше долітають до Києва.

Пекінська невдача Трампа як сигнал про зміну глобальних правил

Posted on 21 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Травень 2026 року мав стати для Дональда Трампа тріумфальним поверненням на світову арену. Його візит до Пекіна анонсували як прорив, здатний переформатувати відносини двох найбільших економік планети. Але реальність виявилася жорстокою. Переговори з Сі Цзіньпіном не просто не принесли бажаних результатів – вони оголили системну кризу американської дипломатії, яка дедалі втрачає здатність диктувати умови. Трамп прилетів до Китаю не як лідер, чию думку слухають, а як той, хто змушений просити й шукати компроміси там, де ще недавно США вимагали поступок. Ця поїздка стала дзеркалом нового світового порядку – багатополярного, де Китай відчуває себе не менш впевнено, ніж Америка. І для України, яка звикла вважати США своїм головним тилом, сигнали з Пекіна звучать тривожно: якщо Вашингтон не може домовитися з Пекіном, чи зможе він ефективно протистояти Москві, яка з кожним днем почувається все впевненіше?

Офіційно візит подавався як продовження стратегічного діалогу між двома наддержавами. Однак, як стало відомо з обізнаних джерел, реальні переговори були далекі від паритетних. Головного, чого домагався Трамп, – зниження торговельного дефіциту та повернення американських виробників на китайський ринок, який останніми роками активно заміщався внутрішніми та альтернативними поставками. У відповідь Пекін висунув умови, на які Вашингтон виявився не готовий. Китайська сторона вимагала скасування частини санкцій, які обмежують доступ до високих технологій, а також гарантій невтручання у внутрішні справи КНР, включно з тайванським питанням. Для Трампа, чия передвиборча кампанія будувалася на жорсткій риториці щодо Пекіна, такі поступки були політично неприйнятними. У підсумку сторони розійшлися, не підписавши жодних значущих угод, що саме по собі стало поразкою для американської делегації.

Особливо показовим виявився провал переговорів щодо розблокування Ормузької протоки. Як повідомляє Bloomberg із посиланням на заяви іранських та китайських чиновників, а також на аналітиків, які стежать за ситуацією в протоці, Трамп не зміг досягти жодного прогресу в цьому питанні. Іран не виявляє особливого інтересу до послаблення контролю над протокою, навіть у разі завершення війни. Президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що його країна впровадить “ефективні та професійні механізми контролю”. Ситуація в Ормузькій протоці залишається вкрай напруженою: за останню добу, згідно з аналітичним сайтом морського трафіку Marinetraffic, через протоку пройшли лише п’ять кораблів. Судноплавство там практично паралізоване через постійну загрозу ударів по судах. “Переговори зайшли в глухий кут, періодично спалахує насильство, а економічні витрати від тривалого закриття Ормузької протоки зростають”, – цитує видання аналітика Бекку Вассер. “Загрози відновлення війни продовжують надходити, і статус-кво стає дедалі нестійкішим. Ми вважаємо, що повернення до відкритого конфлікту є дуже ймовірним”, – додається в матеріалі Bloomberg. Примітно, що глава МЗС Китаю Ван І закликав відкрити протоку якомога швидше. Ця заява прозвучала на тлі спроб двох найбільших економік світу підкреслити точки дотику щодо близькосхідного конфлікту під час зустрічей Трампа з Сі Цзіньпіном. Однак, як зазначає Bloomberg, Китай і США перебувають “по суті, на протилежних сторонах”, причому Китай неодноразово критикував американо-ізраїльський напад на свого іранського союзника. Таким чином, навіть видимість згоди з питання відкриття протоки виявилася ілюзорною.

Цей результат тим показовіший на тлі того, як Китай останніми роками послідовно нарощував свій вплив у світі, створюючи паралельні структури, альтернативні західним. Ініціатива “Пояс і шлях”, БРІКС, Шанхайська організація співробітництва – усе це інструменти, за допомогою яких Китай будує багатополярний світ без огляду на Вашингтон. Трамп, який ще під час свого першого терміну намагався торпедувати Транстихоокеанське партнерство та розв’язав торговельні війни, тепер опинився заручником власної риторики. Він приїхав до Пекіна без чіткого плану, без єдиної позиції європейських союзників (яких він сам же відштовхнув) і без реальних важелів тиску. Китайський лідер, своєю чергою, використав візит для демонстрації власної сили: зустріч була організована з усією можливою пишнотою, але за лаштунками Трампу дали зрозуміти, що диктувати умови тут будуть не йому.

Перед тим як вирушити до Китаю, Трамп здійснив поїздку до Саудівської Аравії, де також зіткнувся з холодним прийомом. Ер-Ріяд, який раніше був надійним союзником, тепер дедалі більше орієнтується на Пекін, оскільки Китай став найбільшим покупцем саудівської нафти. Це свідчить про системну проблему: американська дипломатія, яка традиційно спиралася на військову силу та економічне домінування, втрачає ефективність у світі, де гроші та ринки вирішують не менше, ніж авіаносці. Трамп спробував запропонувати Саудівській Аравії угоду про визнання Ізраїлю в обмін на військові гарантії, але королівство, схоже, не поспішає відмовлятися від вигідного партнерства з Азією заради сумнівних обіцянок.

Особливо болючим для Трампа став провал переговорів щодо контролю над технологіями. Китай сьогодні є світовим лідером у виробництві сонячних панелей, електромобілів, акумуляторів і, що найважливіше, мікрочипів. Американські санкції, запроваджені ще за часів Байдена, не зупинили розвиток китайського технологічного сектора, а лише прискорили його. Трамп розраховував домовитися про “правила гри”, але отримав жорстку відповідь: Китай не має наміру відмовлятися від власних напрацювань в обмін на абстрактні обіцянки відкрити ринок. Більше того, китайська сторона використала переговори для просування власних стандартів у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень і біотехнологій. Трамп, який любить говорити про “зробимо Америку знову великою”, зіткнувся з холодною реальністю: у багатьох ключових галузях майбутнього Китай уже попереду.

Не менш красномовним є й те, як Трамп висловився про Тайвань в інтерв’ю телеканалу Fox News після повернення з Пекіна. Він фактично визнав, що Китай не буде атакувати острів, якщо той сам не зробить різких кроків у бік незалежності. Але головне – він відверто описав військову безпорадність Тайваню перед лицем китайської могутності. “Якщо подивитися на шанси, Китай – це дуже, дуже могутня велика країна. Тайвань – це дуже маленький острів. Тільки подумайте, він знаходиться за 59 миль, а ми – за 9500 миль. Це досить складне завдання”, – заявив президент США. Він порадив і Тайваню, і Китаю “пригальмувати”, фактично визнавши, що Америка не збирається вступати у війну за острів, а китайське домінування в регіоні є незаперечним фактом. “Тайваню було б дуже розумно трохи пригальмувати. Китаю було б дуже розумно трохи пригальмувати. Їм обом слід пригальмувати”, – додав Трамп. Ці слова прозвучали як прямий сигнал Сі Цзіньпіну: за часів президентства Трампа США не будуть ризикувати через Тайвань. Але водночас вони продемонстрували слабкість: замість того, щоб твердо захищати острів, американський лідер публічно визнав його вразливість і свою нездатність вплинути на ситуацію. Для Китаю це стало черговим підтвердженням того, що Трамп не готовий до жорсткого протистояння, а значить, можна не поспішати з поступками.

Показовою є й реакція європейських союзників на цей візит. Якщо раніше Брюссель пильно стежив за кожним кроком американського президента, то тепер його майже не хвилює, що відбувається в Пекіні. Європа, яку Трамп свого часу називав “ворогом”, навчилася жити своїм розумом. Вона укладає власні угоди з Китаєм, не озираючись на Вашингтон. Під час пекінських переговорів ніхто навіть не згадував про необхідність “єдиного фронту” Заходу. Це свідчить про те, що Трамп програв не просто черговий раунд переговорів, а втратив лідерство в глобальному масштабі. Америка більше не є голосом, якого всі слухають. Вона стала одним із гравців, і не найсильнішим.

Підсумовуючи, варто визнати: поїздка Трампа до Китаю стала не просто дипломатичною невдачею, а символічним кінцем епохи, коли Сполучені Штати могли одноосібно визначати правила глобальної гри. Він повернувся з порожніми руками – без торговельних угод, без прориву в питанні Ормузької протоки, без реальних важелів впливу на тайванський напрямок. Китай не лише не поступився, а й використав візит для демонстрації власної сили. Для України це має стати холодним душем. Роки, коли американська підтримка здавалася безумовною та безмежною, можуть відходити в минуле. Світ змінюється, і в ньому з’являються нові центри сили, з якими Вашингтон змушений рахуватися. Києву варто готуватися до реальності, в якій американський голос не буде вирішальним, а покладатися доведеться насамперед на власну обороноздатність та європейських партнерів. Пекінський провал Трампа – це не його особиста поразка. Це сигнал для всіх, хто ще вірив у непорушність американського лідерства. І чим швидше Україна зробить із цього висновки, тим менше болючих сюрпризів чекатиме на неї в майбутньому.

Дрони над Кремлем: чи здатні удари по Москві змусити Росію зупинити війну

Posted on 18 Травня, 202624 Травня, 2026 by Микола Донченко

Ніч на 17 травня 2026 року стала для Москви, мабуть, найтривожнішою з початку війни. За даними моніторингових каналів та офіційних звітів російської влади, столицю та область атакували понад сто ударних безпілотників. Вибухи лунали в Хімках, Зеленограді, Лобні, Наро-Фомінську, палали технопарк “Елма”, завод “Ангстрем”, Московський нафтопереробний завод і наливна станція “Солнєчногорська”. Загинули щонайменше троє людей, десятки поранені, а в аеропортах “Внуково”, “Домодєдово” та “Шереметьєво” на кілька годин паралізували польоти. Українська сторона підтвердила: це була спільна операція СБУ та Сил оборони, і цілком справедлива відповідь на російські удари по українських містах. Ця атака стала наймасштабнішою на столицю РФ за весь час війни.

Але чи здатні такі удари – попри всю їхню символічну та психологічну вагу – змусити Кремль сісти за стіл переговорів і погодитися на припинення вогню по лінії фронту? Відповідь, як це часто буває, неоднозначна. На перший погляд, військовий ефект від атак навіть на сотні дронів є обмеженим: нафтопереробний завод не зупинив свою роботу, а бойові дії на сході тривають з колишньою інтенсивністю. Але стратегічне значення ударів по Москві полягає в іншому – вони руйнують сакральне уявлення про недоторканність російської столиці та, що ще важливіше, оголюють слабкість її протиповітряної оборони.

Виявилося, що навіть найзахищеніша територія РФ має “діри”. Президент Всеукраїнської авіаційної організації Геннадій Хазан пояснив це просто: велика територія Росії не є перевагою для оборони. Навпаки, чим більше об’єктів треба прикривати, тим більше з’являється вразливих місць, і РФ змушена розтягувати свої системи ППО між фронтом, військовими заводами та містами. Це не гіпотетичне припущення, а факт, який підтвердила масована атака на Москву. Показово, що Кремль уже за тиждень до неї, 12 травня, запровадив жорстку цензуру, заборонивши державним структурам, медіа та навіть пересічним громадянам публікувати будь-які дані про удари без офіційного дозволу. Аналітики ISW слушно зауважили, що це правило стало непрямим визнанням того, що Кремль очікує подальших влучань, які влада буде змушена приховувати. Російські пропагандисти, зазначають в ISW, майже не висвітлювали атаку, а нечисленні чиновники (Пєсков, Захарова) обмежилися дежурними фразами, уникаючи згадок про конкретні втрати. Натомість у російських ультранаціоналістичних каналах спалахнула хвиля паніки та критики: блогери нарікали на провали тилової ППО, фактично визнаючи, що війна прийшла в дім.

У цьому контексті стає зрозумілою логіка української сторони, яка послідовно називає атаки на глибокий тил РФ “примусом до миру”. Ідея полягає не в тому, щоб миттєво знищити російську військову машину, а в тому, щоб донести війну до тих, хто в Кремлі ухвалює рішення, та до їхнього електорату. У радянській, а потім і в путінській традиції Москва сприймалася як фортеця, захист якої був абсолютним пріоритетом. “Ще з радянських часів Москва сприймалася як фортеця, – зауважив керівник Центру протидії дезінформації РНБО Андрій Коваленко. – Навколо Москви будували кільця ППО, щоб москвичі не відчували війни. Але починають відчувати. І що більше це відчуття війни приходитиме до Москви, то більше шансів на завершення війни”.

Ця психологічна зміна, можливо, важливіша за будь-які тактичні успіхи. Уявлення про безпечний тил, яке ретельно культивувалося десятиліттями, розсипається. Удари 17 травня показали, що навіть оборонні заводи Москви та області, зокрема МКБ “Радуга”, яке виробляє крилаті ракети, більше не є недосяжними. Показово, що парад 9 травня пройшов без техніки, а над Червоною площею натягували антидронові сітки – такого не було з часів Другої світової.

Але чи достатньо цього, щоб змусити Росію піти на припинення вогню? Швидше за все, ні. Історія показує, що Кремль не звик відступати під тиском тактичних невдач. Його лідери схильні подвоювати ставки, а не визнавати поразку. Проте удари по Москві – це важливий елемент довгострокової стратегії на виснаження. Вони поступово підривають одну з головних опор режиму – відчуття безпеки еліт і населення. Вони демонструють, що ресурси РФ не безмежні, а її ППО – не така непроникна, як малюють пропагандисти.

Практичні результати цих атак мають накопичувальний ефект. Ураження нафтової інфраструктури (Московський НПЗ та “Солнєчногорська” станція) хоч і не зупиняє технологічний процес миттєво, але створює логістичний тиск і лякає інвесторів. Пошкодження військових підприємств (“Ангстрем” і технопарк “Елма”) може мати відкладений вплив на виробництво критичних компонентів для армії. А коли цей тиск накладається на виснаження бюджету, санкції та проблеми на фронті, він збільшує загальну вартість війни для Кремля.

Таким чином, відповідь на питання, чи здатні удари по Москві зупинити війну, скоріше негативна, але з важливим застереженням. Самі по собі вони навряд чи приведуть до швидкого миру, адже Росія продемонструвала здатність терпіти величезні втрати. Водночас вони є критично важливою складовою комплексної стратегії, яка поєднує військовий тиск на фронті, економічні санкції та посилення ППО України. Метою цієї стратегії є не миттєвий перелом, а створення таких умов, за яких продовження війни стане для Кремля надто дорогим, ризикованим і, головне, безперспективним. Психологічний ефект від усвідомлення, що “спокійне життя” у Москві закінчилося, не варто недооцінювати. Він не зупинить війну завтра, але поступово змінюватиме сприйняття війни всередині Росії, а це, у перспективі, може стати одним із вирішальних факторів.

“Шахеди” рухаються вздовж кордону з Білоруссю: “Флеш” розповів про нову тактику РФ

Posted on 13 Травня, 2026 by Оксана Яковенко

Російські загарбники змінили тактику застосування дронів-камікадзе типу “Шахед”, тож тепер велика кількість безпілотників рухається вздовж кордону з Білоруссю.

Про це написав радник міністра оборони України Сергій “Флеш” Бескрестнов у Telegram.

Джерело: Сергій FLASH | Про технології

За його даними, цього разу ударні дрони противника рухаються вздовж кордону Білорусі на відстані 5-10 км, слідуючи практично один за одним і відразу у великій кількості.

За оцінкою радника МО, ворог намагається перевантажити українську ППО, щоб якомога більше повітряних цілей змогли прорватися вглиб країни у західному напрямку.

Бескрестнов зазначив, що українські захисники продовжують роботу, оскільки окупанти заздалегідь готуються до таких ударів, ведуть розвідку засобів РЕБ та вивчають розташування позицій ППО України.

Він підкреслив той факт, що завдання бійців ЗСУ полягає в тому, щоб заздалегідь прораховувати дії загарбників.

У Головному управлінні розвідки додали, що Москва зараз розпочала тривалу повітряну атаку проти України. Удари спрямовані на критичні об’єкти, зокрема на енергетику, підприємства ВПК та органи влади.