Аналiтика Архіви - Сторінка 2 з 2

Україна без “Мавіків”: як впорається армія без китайських дронів

Posted on 2 Липня, 2025 by Микола Донченко

Китайські квадрокоптери DJI Mavic із самого початку війни стали невід’ємною частиною української армії. Компактні, прості у використанні та недорогі, вони дозволяли швидко проводити розвідку, корегувати артилерійський вогонь та навіть виконувати ударні місії.

Однак навесні 2025 року ситуація змінилася: Китай вирішив різко обмежити експорт своїх безпілотників до України. Фактично, Пекін повністю припинив постачання дронів Києву, хоча й досі активно продає їх до Росії. Як результат, на фронті вже почалася гостра нестача “Мавіків”. Командири українських підрозділів визнають: знайти нові дрони стало складніше, а ті, що вже є, доводиться економити і розподіляти між фронтами. Військові також зазначають, що навіть ті обмежені партії, які іноді надходять, тепер потребують складних логістичних схем, що підвищує їх вартість.

У цій ситуації ЗСУ змушені шукати заміну. Поки що Mavic залишається основним дроном для ближньої розвідки: він стабільний, простий в експлуатації, а головне – у нього надійна система зв’язку та якісна камера. Тому повністю відмовитися від цього типу коптерів армія поки не може. Але вже зараз військові підрозділи намагаються переходити на вітчизняні та альтернативні зарубіжні платформи.

За словами представників Сил безпілотних систем ЗСУ, вже тестуються різні альтернативи. Вітчизняні моделі “Шарк”, “Мамба”, “Валькірія” та “Лінза” почали поступово заміщати Mavic у виконанні певних завдань. Проте вони поки що не мають такого масового виробництва і налагодженої логістики, як у китайських дронів.

На додаток, Міноборони намагається спростити закупівлю безпілотників на рівні бригад. Міністр оборони Рустем Умєров зазначив, що процес поки йде важко: деякі підрозділи не мають людей, які могли б ефективно займатися закупівлями, а інші просто бояться брати на себе фінансову відповідальність. Для вирішення цієї проблеми створюється спеціальний маркетплейс DOT Chain Defence, який дозволить командирам самостійно обирати дрони, а держава оплачуватиме закупки.

Водночас у ЗСУ підкреслюють, що будь-який дефіцит Mavic одразу позначається на ефективності розвідки. Вадим Горюшко, директор компанії VPP Invest, пояснює: DJI Mavic – це результат десятиліть інвестицій і технологічного вдосконалення, тому швидко створити повноцінний аналог неможливо. Але ця ситуація має і позитивні наслідки: вона дала поштовх українським виробникам активніше розвивати власні дрони та зменшувати залежність від китайських поставок.

Сьогодні українські підприємства вже здатні виробляти до 4 млн безпілотників на рік, хоча поки що це переважно простіші моделі. Крім того, у 2024 році українські інженери створили перший FPV-дрон, зібраний повністю з вітчизняних комплектуючих, що дозволяє зменшити залежність і в ударному сегменті.

Отже, хоч блокування Китаєм поставок дронів стало серйозним викликом, воно також дало українській армії шанс на прискорений розвиток власних технологій. Перехід на вітчизняні та західні рішення буде болісним, але він цілком можливий і, ймовірно, зробить українську аеророзвідку більш стійкою до зовнішніх загроз. Найближчі місяці стануть вирішальними: українські виробники мають шанс не лише заповнити прогалину, а й зробити країну технологічно незалежною від китайських дронів.

Трамп готується до переговорів із Росією: чому це не обов’язково “поразка Заходу”?

Posted on 13 Лютого, 2025 by Микола Донченко

Після телефонної розмови Дональда Трампа з Володимиром Путіним і заяв міністра оборони США про те, що Україна не вступить до НАТО і не поверне всі втрачені території, західні “яструби” буквально вибухнули звинуваченнями.

Колишній радник Трампа з нацбезпеки Джон Болтон та низка європейських політиків назвали це “зрадою інтересів України” та “новою Мюнхенською змовою”. Однак, якщо подивитися на ситуацію ширше, можна помітити, що маневр Трампа не обов’язково прирікає Київ і Захід на поразку.

Зміна риторики в Білому домі — наслідок прагматичної оцінки ситуації. Нова американська адміністрація, прийшовши до влади, виявила, що нагромаджені військові й фінансові зобов’язання на адресу інших країн не завжди узгоджені з інтересами США. В американській економіці зростають внутрішні проблеми, а продовження конфлікту в Україні вже не здається таким вигідним. Тож рішення “заморозити” частину зовнішніх програм і водночас запропонувати шукати шляхи до миру відповідає новій стратегічній логіці Вашингтона.

Тим часом, коли більшість критиків сходяться на думці, що подібні кроки — “подарунок Кремлю”, реальність може виявитися складнішою.

По-перше, переговори не означають автоматичного виконання всіх вимог Росії. США залишаються найбільшим гравцем у НАТО, і їхня жорстка позиція щодо санкцій і військової допомоги Києву може лишатися в тій чи іншій формі. По-друге, мирне врегулювання за активного дипломатичного супроводу Вашингтона здатне дати Україні шанс на відновлення економіки та державних інституцій, що в довгостроковій перспективі буде стабільнішим, ніж безкінечне продовження воєнних дій.

Важливим фактором є й те, що європейські партнери, особливо “партія війни”, звикли до попереднього формату, коли Вашингтон демонстрував максимально жорстку лінію до Москви. Тепер же, бачачи заклики до прямих переговорів, вони бояться, що їхня позиція може залишитися осторонь. Проблема в тому, що Брюссель, Берлін та інші європейські столиці не були готові до того, що США почнуть “грати власну гру”, а отже — доведеться або переглядати власну політику, або ризикувати втратити американську підтримку.

Варто звернути увагу й на те, що Джон Болтон і деякі європейські політики звинувачують Трампа в “зраді” України та інтересів українського народу. Проте не варто забувати, що тимчасовий компроміс не обнуляє попередню допомогу Заходу Києву. “Небезпека” для України часто бачиться в тому, що припинення вогню дасть Росії перепочинок, але й сама Україна може скористатися паузою для відновлення, а якщо США продовжать м’який тиск санкціями, то Москва не зможе безперешкодно накопичувати ресурси.

У цьому сенсі така різка реакція “яструбів” у Вашингтоні та Європі свідчить про те, що дипломатична ініціатива Трампа дійсно торкається звичної “схеми” зовнішньої політики Заходу щодо України. Але це не обов’язково означає “чорний день Європи” чи “змову з Москвою”. Нова адміністрація США може прагнути переорієнтувати ресурси та перейти до гнучкішої стратегії. Для України ж це відкриває можливість: замість виснажливої війни отримати шанс на економічне відновлення й зміцнення державного суверенітету дипломатичними методами.

Зниження віку мобілізації: чому Вашингтон вимагає від Києва нових солдат і що це означає для України

Posted on 15 Січня, 2025 by Микола Донченко

В українському дискурсі останніми днями почастішали заяви про можливе зниження віку мобілізації до 18 років — нібито цього домагаються американці, зокрема у командах як чинного президента Байдена, так і майбутнього радника Дональда Трампа Майкла Волтца.

Дональд Трамп і його оточення досі швидше критикували продовження війни, акцентуючи на “великих” втратах ЗСУ та необхідності припинити конфлікт ледь не протягом найближчих ста днів. Але Майкл Волтц — одна з ключових постатей, що може увійти до його майбутньої адміністрації, — раптом заявив, що Україні потрібно збільшити кількість солдатів. Для цього, мовляв, доцільно знизити вік мобілізації, оскільки саме у віковій категорії 18—25 років можна швидко “добрати” необхідні сотні тисяч новобранців.

На перший погляд, це суперечить тій же “ідеї сто днів”, яку озвучував радник Трампа зі зовнішньої політики Кіт Келлог. За логікою, якщо збираєшся припинити війну за кілька місяців, навіщо нарощувати мобілізацію і витрачати ресурси на навчання нових бійців?

Проблема дефіциту солдатів

Згідно з різними оцінками, РФ має перевагу у живій силі орієнтовно на 300 тис бійців. Колишній радник ОП Олексій Арестович вважає, що російське угруповання на Донбасі вдвічі перевищує кількість українських підрозділів на цій ділянці. Відповідно, Україні необхідні додаткові сили, якщо вона прагне втримати фронт, а тим більше — перейти в контрнаступ.

Але чи реально швидко покрити цей дефіцит, як припускають американці? Вже зараз ЗСУ зіштовхуються з проблемами: мобілізовані потребують навчання, тоді як російська пропаганда говорить про “чергові хвилі української мобілізації” з дедалі більшими труднощами реалізації. Більше того, низка джерел повідомляє про зростання випадків дезертирства та СЗЧ (самовільного залишення частини). Якщо Україні доведеться ще й масово мобілізувати молодь від 18 років, ситуація зі “зникненнями” тільки ускладниться.

Чому 18—25-річні?

Один із факторів, який випливає з аналізу слів Волтца: американці вважають, що саме категорію “18—25” найлегше призвати.

Причин декілька:

— Студенти й молодь часто реєструються в цифрових реєстрах, вважаючи, що їх особисто не зачепить призов. Тож держава має найповнішу базу щодо цієї категорії чоловіків.

— 18—25-річні мають менше “сімейних обставин” і мають кращий рівень здоров’я, зазвичай. США, можливо, розраховують, що саме ця група стане основою нових піхотних бригад і зможе більш ефективно тримати лінію фронту.

— Загалом політики можуть вважати, що молодь менш організована для опору призову, ніж старші вікові категорії. Принаймні, якщо вірити розрахункам західних експертів.

Та в реальному житті все може піти інакше. “Гладко було на папері — та забули про яри”: очікувано, що зі зниженням віку мобілізації значна частина молоді або “ляже на дно”, або взагалі покине країну до 18 років. Також збережуться корупційні схеми відкупу в ТЦК.

Позиція Банкової: вибори й небажання “зривати рейтинг”

Українська влада поки відмовляється знижувати вік призову, імовірно через побоювання, що це викличе негативну реакцію суспільства. Кілька місяців тому президент Зеленський уже заявляв, що “не дозволить забирати в армію” фахівців із критично важливих галузей (медиків, зв’язківців тощо). Та й загалом Банкова дотримується лінії, що до 20—21 року хлопці мають право довчитися.

Крім того, є побоювання, що якщо війна скоро припиниться, надмірні мобілізаційні заходи можуть виглядати невиправданими. А якщо, навпаки, війна затягнеться і вибори доведеться відкласти — зниження віку стане “черговим важким рішенням”, але вже без ризику передвиборних втрат. Тому команда Зеленського й не поспішає, залишаючи це питання “в повітрі”, але й не закриває його остаточно.

Що це означає для війни?

Якщо війна буде продовжуватися “у довгу”, то Зниження віку мобілізації може стати неминучим. Навіть з урахуванням дезертирства й відкупів, певну кількість людей вдасться призвати. США, вочевидь, підтримують такий крок як спосіб “наповнити фронт” і створити умови для довшого спротиву.

Якщо ж сторони зуміють знайти рішення “за 100 днів»”, тобто, якщо Трамп чи його близький до нього оточення всерйоз планують завершити конфлікт у короткі строки, знижувати вік мобілізації взагалі немає сенсу. Швидше за все, нові призовники й не встигнуть пройти підготовку.

Виходить, що заяви Волтца трохи суперечать гаслам про “швидке закінчення війни”. Або ж він озвучує лише позицію тієї частини республіканського істеблішменту, яка все ще підтримує “продовження війни проти РФ”. Натомість головне питання залишається: чи насправді Трамп, ставши президентом, буде проводити лінію на згортання підтримки України, чи все ж на більш жорсткі кроки для «стабілізації фронту» і посилення Києва?

У цьому сенсі існуючі суперечки довкола ідеї знизити вік мобілізації в Україні демонструють, наскільки неоднозначною є позиція США (як чинної адміністрації Байдена, так і команди Дональда Трампа). З одного боку, усі говорять про потребу “якнайшвидше зупинити кровопролиття”, а з іншого — пропонують варіанти подовження війни, вкидаючи нові “хвилі” призовників і збільшуючи інтенсивність бойових дій.

Для Києва зараз немає гострої потреби ухвалювати рішення про зниження віку — попри певні кадрові прогалини. По-перше, такі дії могли б викликати внутрішній протест і вдарити по рейтингу влади напередодні можливих виборів. По-друге, саме зменшення віку не вирішує фундаментальних проблем: зокрема, дезертирства, нестачі професійних інструкторів і глибокого виснаження суспільства.

Цілком можливо, що українська влада відкладе це питання принаймні до весни 2025-го, аби побачити, які реальні сигнали надійдуть із Вашингтона після інавгурації — чи то адміністрація Трампа, чи продовження Байдена, залежно від політичного сценарію в США.

Таким чином, ідея знизити вік мобілізації проявляється як суперечливий інструмент, що дає змогу виграти час у військовому сенсі, але водночас несе ризики загострення внутрішніх напружень і зменшення суспільної довіри до влади. Поки що Київ не готовий до такого кроку, але якщо війна перейде у ще затяжнішу фазу, потреба в нових хвилях солдат може перемогти політичні міркування.

Повернення на ТОТ: чому частина українців обирає “русскій мір” і до чого це може призвести

Posted on 13 Січня, 2025 by Микола Донченко

Війна в Україні, яка вже триває не перший рік, накладає відбиток на всі сфери життя: від економіки та соціальної політики до питань ідентичності й ставлення до власної держави. На цьому тлі дедалі частіше лунають повідомлення про те, що деякі громадяни вирішують повернутися на окуповані Росією території або навіть радіють приходу окупаційних військ.

Така тенденція стала приводом для запеклих дискусій усередині України, у владних кабінетах і суспільстві загалом. У чому ж мотивація людей, які знов обирають життя під російською окупацією? Чи справді “тисячі” і “десятки тисяч” українців вирішили, що їм зручно чи вигідно під владою агресора? І як це може вплинути на майбутнє держави?

Першу хвилю дискусій викликали заяви депутата фракції “Слуга народу” Максима Ткаченка. У листопаді він сказав в інтерв’ю “Укрінформ”, що “150 тисяч” осіб повернулися на окуповані Росією території через брак належної допомоги від держави. Ткаченко пояснив, що “Україна затягує з допомогою переселенцям”, а тому люди втомилися і вирішили повернутися у власні домівки — навіть якщо вони опинилися під контролем РФ.

В Офісі президента миттєво відреагували: “Ви брешете”, — заявили в адміністрації, причому дуже емоційно й різко. Зокрема, заступниця керівника ОП Ірина Верещук, яка опікується питаннями реінтеграції та ВПО, назвала слова Ткаченка “неправдою” та “похибкою”. Незабаром після скандалу сам депутат вибачився і сказав, що його фрази були “емоційним припущенням”.

Тим не менш тема залишилася відкритою. Раніше, у жовтні, про повернення українців на окуповані території говорив і омбудсмен Дмитро Лубінець: “Зростає кількість переселенців, які з різних причин вирішили поїхати назад”. Він не називав конкретних цифр, однак наголосив, що з такими фактами стикається особисто під час спілкування з вихідцями з Волновахи у Донецькій області. В інших джерелах згадувалося число “300 тисяч”, які, починаючи з березня по вересень 2024 року, повернулися на окуповані території.

Чому окремі українці обирають жити в окупації?

Незважаючи на спроби окремих представників української влади занизити число так званих “возрощенців”, останні події демонструють, що проблема існує.

Зрозуміло, що війна зазвичай пов’язана з евакуацією, але є й кричущі випадки. Як зазначають українські джерела, “показовим є приклад Курахового”, де частина мешканців добровільно чекала на прихід російської армії, а потім давала окупантам відверті інтерв’ю зі словами подяки на адресу ворога.

Аналогічні проблеми помітні і в Покровську. За офіційними даними, в місті на початок січня 2025 року залишилося близько 7300 людей, тоді як наприкінці грудня називали цифру 7500. Частина мешканців відверто не бажає залишати домівки: хтось лишається з родинних міркувань, а хтось — тому, що дійсно чекає на прихід російських військ.

Дехто називає їх “зрадниками” або тими, хто “готовий до російського панування”, однак ситуація не завжди однозначна. Часто люди пояснюють своє рішення неможливістю знайти прихисток чи банально сплатити оренду, адже, як розповідають самі переселенці, “ціни на житло в Україні дуже високі, а виплати для ВПО — мізерні”.

У моїх знайомих двоє пенсіонерів, вони виїхали на підконтрольну частину, але не змогли прогодуватися. Отримують 2000 гривень виплати, а оренда житла навіть дешевшого варіанту вища. Вони повернулися, — розповідає пані Олександра (змінено ім’я), переселенка з Бердянська.

Крім того, фактором для повернення є й те, що на окупованих територіях російська влада часто видає так звані “укази”, згідно з якими власники житла мають зареєструвати його в російському реєстрі.

Якщо не подаси документи до 2025 року, житло можуть конфіскувати, — лякають окупаційні структури.

За словами депутата Маріупольської міськради Олександра Лашина, багато хто їде до Маріуполя чи Мелітополя, щоб “принаймні переоформити чи продати нерухомість”, а потім використати ці гроші на життя у вільній частині України. Проте дехто, приїхавши, залишається через різні обставини.

Не виходить ігнорувати й той факт, що чимало людей відчули ворожість або зневагу з боку місцевих, коли вони опинилися в західних чи центральних областях України.

Є відеозаписи, де на вулицях Львова скаржаться, що зайшли східняки зі своїм російським язиком, — згадують переселенці.

Особливо це болісно відбивається на дітях, коли у школах підлітки стикаються з мовними чи культурними конфліктами, і сім’ї кажуть: краще повернутися в окупацію, аніж терпіти таке ставлення.

Прикро визнавати, але якась частина людей справді симпатизують Росії та вважають, що “українська влада їх кинула”. Такі випадки менш розповсюджені, але саме вони найактивніше потрапляють у пропагандистські сюжети російських ЗМІ.

Незважаючи на болючу проблему, українські посадовці досі не виробили єдиного офіційного підходу до проблеми. Частина політиків, як Ірина Верещук, заперечують наведені цифри або кажуть, що це “перебільшення”. Інші визнають, що проблема є: бракує нормальної соціальної й житлової підтримки для ВПО, бюрократичні процедури надто складні, відтак у людей залишається мало варіантів.

Нам необхідно швидше вирішувати житлові питання, полегшувати доступ до виплат, — зазначають представники гуманітарних організацій.

Крім того, спостерігається певне суспільне розчарування, що відбивається на загальних настроях. За даними соціологічних опитувань за кінець 2024 року, рівень абсолютної впевненості в перемозі України впав, порівняно з попереднім періодом війни. Хоч більшість все ще вірить у перемогу, кількість “зовсім не впевнених” піднялася до 5%.

Це не означає, що масово заперечується необхідність продовження боротьби, проте створює підґрунтя для більшої кількості тих, хто розглядає “пошук альтернатив”, зокрема й повернення під окупаційний режим.

Ситуація з погляду на майбутнє України

1.Демографічна криза. Україна вже втрачає населення через бойові дії, біженство за кордон і природні процеси. Якщо значна кількість людей «обирає» окуповані території, це поглиблює демографічне падіння.

2.Інформаційна зброя. Російські телеканали та медіа відразу використовують факти повернення українців як доказ “прагнення людей до Росії”. Це послаблює позиції України в міжнародному просторі, де вона намагається продемонструвати єдність свого народу.

3.Можливе колабораціонізм і розкол. Люди, які залишаються чи повертаються на окуповані землі, можуть допомагати окупаційній владі, зокрема беручи участь у пропагандистських заходах, “референдумах” тощо. Це ускладнює реінтеграцію регіонів після звільнення.

4.Проблеми у післявоєнній відбудові. Уявімо, що після завершення війни Україні доведеться відновлювати зруйновану інфраструктуру й повертати людей. Але якщо вже зараз частина громадян встановлює юридичні відносини з окупаційною владою, перереєстровує нерухомість чи «змирилася» з новими реаліями, це може призвести до серйозних правових колізій та конфліктів.

На тлі складного соціально-економічного контексту в Україні й дедалі агресивнішої пропаганди з боку Росії, проблема повернення українських громадян на окуповані території не просто існує, а й може поглиблюватися. Якщо держава не вживатиме термінових заходів для полегшення життя ВПО (спрощення отримання виплат, збільшення доступних варіантів житла), якщо не буде ефективного контролю й комунікації щодо проблем, які виникають у переселенців, кількість тих, хто обирає “залишитись із російськими військами”, лише збільшиться.

Зрештою, Україна зіштовхується з проблемою не лише військового, а й соціально-гуманітарного характеру. Від того, як держава впорається з викликом переселенців, залежить і післявоєнна відбудова, і збереження людського потенціалу.