На початку березня 2025 року світ облетіла новина, що Кремль нібито готовий стати посередником у переговорах між командою президента США Дональда Трампа та Іраном щодо іранської ядерної програми.
В оточенні Трампа вже лунають голоси, буцімто “Москва допоможе Вашингтону досягти компромісу” – і це свідчить про миротворчий потенціал Росії, який, на думку протрампівських консерваторів, можна поширити й на українську кризу. Утім, якщо розглянути питання без чергового піару та порожніх обіцянок, стає зрозуміло: пропоновані “угоди” не наблизять реального припинення вогню в Україні, адже основна перешкода полягає у відсутності надійних гарантій безпеки для Києва.
“Надійність” гарантій: у чому вся складність
Для будь-якого перемир’я, чи то між США й Іраном, чи між Україною та Росією, ключове слово – надійність. Це поняття неодноразово досліджувалося у військовій теорії та теорії ігор, починаючи з робіт американського вченого Томаса Шеллінга, який свого часу розглядав модель “стримування”. На простому прикладі: під час “холодної війни” у Західному Берліні розміщувалася відносно невелика кількість військ США та їхніх союзників, які фізично не могли зупинити величезну армію Варшавського договору. Проте їхня присутність була своєрідним тригером (tripwire): якщо ворог завдасть удару по цих військах, Сполучені Штати відчують зобов’язання відповісти рішуче, аж до повномасштабної конфронтації.
Цей механізм вважається ефективним, коли:
1.Держава, що розгортає тригерні війська, справді готова піти на ескалацію й відреагувати потужно, якщо їх знищать.
2.Вона має достатній військовий потенціал, аби цю ескалацію витримати й перемогти супротивника.
У Західній Європі за часів «холодної війни» американські сили стримували СРСР саме тому, що ніхто не сумнівався у готовності Вашингтона (з усіма його ядерними боєзарядами) відповісти на атаку. Тоді збереження статус-кво в Берліні фактично вважали справою національної честі США. Сьогодні ж, коли йдеться про Україну, ситуація кардинально інша.
Чому гарантії від Трампа не працюють
Багато оглядачів у США кажуть: “Якщо Трамп справді не бажає підтримувати Україну, то чому б не запропонувати їй альтернативні механізми безпеки?” Але річ у тому, що “тригерна” присутність військ Штатів (тобто кілька тисяч американських солдатів на українській землі) Трамп вже фактично виключив. Про це публічно заявляв віце-президент Джей Ді Венс, стверджуючи, що «не розуміє, навіщо ризикувати американськими життями».
Отож, залишається ідея, що “якісь інші країни” Європи нададуть Україні свої війська. Але чи дійсно, наприклад, Франція чи Велика Британія будуть готові ставити свої підрозділи під загрозу прямого зіткнення з Росією, щоб захищати Україну? Особливо з огляду на те, що США можуть відмовитись від обов’язків у разі ескалації. Прецеденти історії (наприклад, безпомічна місія ООН у Боснії на початку 1990-х) доводять, що без американського втручання формат “трипвайра” часто перетворюється на фікцію.
Історичні «порожні обіцянки» та український досвід
Для України ця історія болюча, оскільки вже не раз звучали гучні “гарантії” безпечного майбутнього:
Будапештський меморандум 1994 року, де Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на обіцянки США, Британії та Росії поважати суверенітет і цілісність держави. Росія зрадила цю обіцянку, окупувавши Крим у 2014 році, а Захід відповів лише санкціями, а не військовою допомогою “миттєвого” типу.
Мінські домовленості (I і II) 2014–2015 років, розроблені за участі Німеччини й Франції. Вони так і не забезпечили ні сталого миру, ні реального повернення Донбасу під контроль Києва, що на практиці стало вигідніше Москві, адже залишило на роки “заморожений конфлікт”.
Як справедливо зауважує президент Володимир Зеленський, Україна готова до будь-яких переговорів, але їй потрібні реальні гарантії. Саме тому він вимагає вступу в НАТО як найефективнішої форми захисту. Однак Трамп публічно виключає можливість членства України в НАТО. На додачу й теоретичні “американські миротворці” в нашій державі опинилися під сумнівом.
За таких умов розмови про “швидке припинення вогню” виглядають ілюзорними: якщо Україна не отримає надійних тригерів, то не може покладатися на одну лише “підписану угоду”. І Москва, й Захід вже довели, що розраховувати на їхню чесність без потужних механізмів примусу до миру — справа ризикована.
Висновок: обережно з “порожніми пропозиціями”
Сценарій, де Росія виступає “чесним посередником”, виглядає занадто суперечливим. У контексті України риторика Кремля зведена до звинувачень самого Києва: мовляв, Україна “провокує”, “створює загрозу для росіян”, “тому й змушені були реагувати”. Так само з Іраном Москва діє, керуючись власними вигодами, а не глобальною безпекою.
Як свідчить досвід XX і XXI століть, якщо Україна чи будь-яка інша країна не отримає від Заходу чітких і підкріплених реальними механізмами гарантій (наприклад, розгортання боєздатних міжнародних сил, готових вступати у протистояння, або офіційного вступу до оборонного союзу), будь-які мирні домовленості залишаться паперовою угодою без надійного “трипвайра”. А розмови про “гарну волю” Москви чи то Вашингтона перетворяться на звичайні піар-сюжети, не здатні зупинити нові обстріли і не принесуть довготривалого спокою ані Україні, ані світу.
