Заява американського сенатора Марко Рубіо про те, що Сполучені Штати не надавали Україні жодних гарантій військової безпеки у межах угоди про видобуток корисних копалин, викликає в Україні серйозне занепокоєння. Фактично, офіційний Вашингтон публічно підтвердив: нова економічна домовленість хоч і поглиблює партнерство, але не є оборонним союзом і не зобов’язує США захищати нашу державу від агресії .
Рубіо прямо зазначив, що цю угоду “не варто розглядати як гарантію безпеки”, хоч вона й дає Сполученим Штатам певну “зацікавленість” у безпеці України . Іншими словами: США матимуть економічний інтерес у нашій країні та можуть бути схильні її захищати, якщо цей інтерес опиниться під загрозою, але жодних чітких зобов’язань чи автоматичного захисту нам не обіцяно.
Така позиція нашого головного союзника змушує задуматися про геополітичну вразливість України. Не маючи сильних безпекових гарантій від США, Україна фактично залишається сам на сам проти потенційної нової агресії, як це вже було раніше. Варто згадати, що ми вже мали гіркий досвід “гарантій” без реальних зобов’язань – Будапештський меморандум 1994 року, який не зупинив російську навалу. Нинішня ситуація виглядає подібно: Захід готовий інвестувати в наші ресурси та підтримувати нас фінансово, але у критичний момент може не виявитися готовим стати на прямий захист України військовою силою. Рубіо наголосив, що Україна потребує достатніх власних засобів для стримування майбутніх атак , і США радше допоможуть нам стати сильнішими економічно, ніж дадуть прямий парасольковий захист. Відсутність чітких безпекових гарантій може бути розцінена Москвою як слабке місце: якщо Кремль побачить, що навіть після укладення стратегічних угод Київ не отримав від Вашингтона офіційних “червоних ліній”, це здатне підбурити Росію до нового авантюрного кроку.
Сценарій, за якого США отримують економічну вигоду від українських ресурсів, але в разі повторного нападу РФ не захищають Київ, є одним із найгірших, що можна уявити. За умовами угоди про корисні копалини, Україна зберігає контроль над своїми надрами, проте надає американській стороні доступ до видобутку стратегічно важливих ресурсів – від літію до газу та нафти. У рамках партнерства створюється спільний інвестиційний фонд 50/50, куди будуть надходити значні кошти від майбутньої розробки наших родовищ . Ці гроші мають спрямовуватися на розвиток, відбудову та навіть на безпеку України, і управлятимуть фондом обидва уряди. Здавалося б, це win-win: США частково “відбивають” вкладені в допомогу Україні мільярди, отримуючи прибутки від наших ресурсів , а Україна – довгоочікувані інвестиції в економіку і оборону. У Вашингтоні угоду називають взаємовигідною і такою, що сприятиме довгостроковому процвітанню України. Проте цинічний погляд на ситуацію підказує інше: американські інвестиції можуть виявитися своєрідною платою за ризик, який США беруть на себе, працюючи в Україні, без наміру воювати за неї. І якщо Росія все ж наважиться на новий кидок – чи не вирішать у Білому домі просто евакуювати свої компанії та громадян, замість того щоб воювати за Київ?
Вже сьогодні колишній президент Дональд Трамп фактично говорить, що оборона України – це справа Європи, а НАТО для нас, “you can forget about” . За таких умов немає жодної певності, що навіть наявність великих американських грошей в українській економіці автоматично означатиме американські життя, віддані на українському полі бою, якщо на те прийде час.
Звідси випливає болюче питання: чи не припустилася Україна стратегічної помилки, підписавши цю угоду без чітких безпекових зобов’язань з боку США? Відомо, що українська сторона на переговорах прагнула закріпити хоча б якусь форму довготривалої підтримки суверенітету і безпеки України. Президент Зеленський, за даними західних ЗМІ, навіть відмовлявся підписати попередній варіант угоди, який надавав США односторонній контроль над фондом і міг поставити Україну у фінансову залежність на покоління вперед. Лише після напружених перемовин було досягнуто компромісу: паритетний фонд та збереження контролю над надрами замість 100% переваги США. Однак у питаннях безпеки поступок від Вашингтона майже не вдалося добитися. Адміністрація Дональда Трампа чітко дала зрозуміти, що угода про корисні копалини не має бути частиною жодних безпекових гарантій , і наполягла на розмежуванні: бізнес окремо, оборона окремо. Україна, опинившись у скрутному становищі через затяжну війну та потребу відбудови, погодилася на ці умови – ймовірно, в надії, що посилення економічних зв’язків із США де-факто збільшить нашу безпеку. Логіка зрозуміла: коли американські компанії та гроші “вбудовані” в українську економіку, Вашингтон матиме більше стимулів захищати нас від нової агресії. Та чи не надто ризиковано зроблено ставку на цю негласну залежність?
Наслідки цього кроку для подальшої долі країни наразі оцінити важко, але деякі тривожні сценарії майбутнього вже вимальовуються. Перш за все, Україна залишається поза формальними системами колективної безпеки. Якщо війна з Росією спалахне з новою силою через рік чи п’ять, у нас все ще не буде залізобетонного договору про взаємну оборону з США. Ми, як і раніше, залежатимемо від доброї волі союзників, постачання зброї та санкцій проти агресора – і від власної здатності оборонятися. Підписана угода цього факту не змінює. По-друге, роблячи акцент на економічній співпраці, ми можемо відволікати увагу від ключової мети – повноправного вступу до НАТО або укладення окремого безпекового пакту. І Вашингтон, і Брюссель тепер можуть апелювати: мовляв, ми вже допомагаємо вам інвестиціями, тож “тримайтеся”, а щодо гарантій – почекайте. Така невизначеність може негативно вплинути і на внутрішню ситуацію: частина суспільства відчує розчарування й острах, що нас фактично залишили сам-на-сам, щойно Захід отримав бажане економічне партнерство. Це небезпечний ґрунт для зневіри та популізму. Нарешті, якщо – борони Боже – станеться повторний напад РФ і західні друзі не прийдуть на допомогу достатньою мірою, удар по майбутньому України буде колосальним. Ми ризикуємо втратити не лише інфраструктуру чи ресурси, а й довіру до наших ключових союзників і основу нинішнього міжнародного порядку, який будували після 2022 року.
Чесний і гіркий висновок з цієї ситуації такий: угода з США про видобуток корисних копалин – безперечно, важлива економічна віхa, але не панацея від воєнних загроз. Вона оголила той факт, що навіть найближчі партнери діють передусім у власних інтересах. Америка допоможе нам зброєю і грошима, проте воювати за нас не обіцяє. Для України це сигнал переглянути власну стратегію безпеки: покладатися треба насамперед на себе, водночас наполегливо домагатися реальних гарантій. Підписуючи будь-які угоди, ми маємо чітко усвідомлювати їх межі. Економічний союз – це ще не військово-політичний союз. І поки український прапор не захищатиме стаття 5 статуту НАТО чи двосторонній оборонний договір зі США, доти кожна домовленість, подібна до нинішньої, залишатиме гіркий присмак недомовленості. Україна не має права на стратегічні помилки – надто високою є ставка. Тому зараз, коли ресурси вже віддано в спільний проєкт, наш обов’язок – вимагати від партнерів більшого: чітких гарантій і твердої позиції, що в разі нової агресії ми не залишимося наодинці. Лише тоді економічна вигода для США дійсно перетвориться на гарантовану безпеку для України, а не на чергову угоду з ризикованими умовами для нашої держави.
