Коли лунають прогнози про можливе завершення війни до кінця 2026 року, вони викликають закономірний скептицизм. Після трьох років виснажливої боротьби, коли оптимістичні очікування не раз розбивалися об реальність окопів, будь-яка розмова про швидке закінчення війни потребує надійних матеріальних підстав. І саме такі підстави ми вбачаємо не в дипломатичних ініціативах, а в систематичних ударах українських безпілотників по ключових об’єктах нафтової інфраструктури Росії – насамперед на Балтиці. Якщо темпи і дальність цих ударів будуть нарощені, російський бюджет втратить здатність фінансувати агресивну війну, і мир стане неминучим незалежно від політичної волі Кремля.
Основним аргументом на користь такого сценарію стали події минулого тижня, коли українські дрони вразили два найбільші нафтові термінали на Балтійському морі – Усть-Лугу та Приморськ. Це не просто чергові атаки на російську інфраструктуру; це цілеспрямована кампанія з перекриття головних артерій, якими надходять кошти до воєнного бюджету РФ. Через ці два порти проходить близько 50% всього морського експорту російської нафти. Усть-Луга – це не лише нафтоперевалочний термінал, а й газовий завод, контейнерний хаб; її потужності дозволяють відвантажувати до 60 млн тонн нафти та нафтопродуктів щорічно. Приморськ, хоч і дещо менший, забезпечував до початку війни близько 15% експорту. Разом вони формували основу західного напрямку російського нафтового експорту після того, як європейські країни відмовилися від трубопровідної нафти.
Значення цих терміналів важко переоцінити. Російський бюджет останніми роками дедалі більше залежить від нафтових доходів. Попри санкції та створення тіньового флоту, фізична інфраструктура залишається вразливою. Саме тому удари по терміналах є набагато ефективнішими за спроби перекрити фінансові потоки через банківські системи: вони б’ють по реальній спроможності завантажити нафту на танкери. За нашими оцінками, повна зупинка роботи Усть-Луги та Приморська може скоротити нафтові доходи Росії на 20-25%. Для бюджету, який і без того зводиться з дефіцитом через військові витрати, це стане ударом, після якого фінансувати агресивну війну на рівні 2025-2026 років стане неможливо.
Але балтійські порти – це лише половина картини. Наступним логічним кроком має стати перехід до систематичних ударів по чорноморських терміналах – насамперед по Шесхарісу та Туапсе. Шесхарис, розташований неподалік Новоросійська, є найбільшим нафтовим терміналом на Чорному морі; через нього проходить близько 30% російського нафтового експорту, зокрема нафта, що відвантажується з Каспійського трубопровідного консорціуму. Туапсе – ключовий порт для відвантаження нафтопродуктів, зокрема дизельного пального, яке йде на експорт до країн Азії та Африки. Якщо українські Сили оборони зможуть завдати системних ударів по цих об’єктах, аналогічних тим, що відбулися на Балтиці, Росія втратить здатність експортувати нафту морським шляхом практично повністю.
Для розуміння механізму впливу таких ударів на хід війни варто нагадати, що нафтові доходи становлять приблизно 30-35% доходів федерального бюджету РФ. Без них Кремль не зможе підтримувати військові витрати, які у 2025–2026 роках сягнули безпрецедентного рівня – понад 30% усіх бюджетних видатків. Скорочення надходжень навіть на 20% означатиме необхідність урізати фінансування армії, або ж вдаватися до емісії, яка спровокує галопуючу інфляцію та соціальну нестабільність. Саме цей фінансовий ахіллес і робить нафтову інфраструктуру головною мішенню, яка наближає завершення війни набагато ефективніше, ніж будь-які дипломатичні зусилля.
Важливо підкреслити, що такий сценарій базується не на вірі в добру волю міжнародних посередників, а на реалістичній оцінці спроможностей українського оборонно-промислового комплексу та його здатності нарощувати дальність і масштаб ударів. Протягом останнього року Україна довела, що може виробляти дрони з дальністю польоту до 1000–1500 км, а також застосовувати їх у комбінованих атаках, насичуючи повітряний простір і долаючи російську ППО. Удари по Усть-Лузі та Приморську засвідчили, що навіть віддалені на понад 800 км цілі вже не є недосяжними. Наступний етап – системна робота по чорноморських портах, які розташовані значно ближче до зони досяжності.
“Гучний сигнал світу”, який останнім часом лунає з уст президента Туреччини Ердогана чи заяви Дональда Трампа про нібито “мирні ініціативи”, не мають вирішального значення. Вони можуть створювати інформаційний фон, але реальний мир настане лише тоді, коли Росія фізично втратить можливість платити за війну. Саме тому головним інструментом наближення миру є не дипломатія, а зброя, здатна перекрити нафтові артерії.
Звісно, такий сценарій не є неминучим. Він залежить від багатьох факторів: від того, чи збережеться темп виробництва далекобійних дронів, чи зможе Україна захистити власну енергетику від відповідних ударів, чи не вдасться Росії швидко відновити пошкоджені термінали. Однак навіть якщо кожен окремий удар виводить з ладу портову інфраструктуру лише на кілька тижнів, накопичувальний ефект може стати критичним. Зрив ритмічності відвантажень, необхідність переорієнтовувати танкери на менш зручні термінали, зростання страховки та логістичних витрат – усе це зменшує чистий прибуток від експорту і підриває стабільність бюджету.
Отже, прогноз про можливе завершення війни до кінця 2026 року, а за сприятливих умов – навіть улітку чи восени, не є надмірним оптимізмом. Він ґрунтується на конкретному аналізі фінансової спроможності агресора та наявності в України інструментів для її підриву. Головна умова – нарощування темпів і дальності ударів по експортних маршрутах. Кожен знищений термінал, кожен виведений з ладу нафтопровід – це ще один крок до того моменту, коли Кремль не зможе набирати нових солдатів, виробляти ракети та дрони, купувати іранські боєприпаси чи північнокорейські снаряди.
Для України цей аналіз має стати дороговказом: головний ворог сьогодні – не окопи на сході, а танкери, що відходять від причалів Усть-Луги, Приморська, Шесхариса. Поки вони вивозять нафту, Москва має гроші на війну. Як тільки цей потік буде перекрито, війна припиниться – незалежно від того, що говорять у Кремлі чи Білому домі. Балтійські удари стали першим серйозним дзвінком. Тепер завдання полягає в тому, щоб зробити цю кампанію системною, масштабною й невідворотною. І тоді, цілком імовірно, до кінця цього року Україна зможе говорити не про черговий етап війни, а про її завершення – не на папері, а в реальності, де гроші вирішують усе.
