Микола Донченко

Чому Варшава сьогодні дивиться на Київ без ентузіазму: глибинні причини польського роздратування

Posted on 11 Червня, 202612 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останніми тижнями українсько-польські відносини знову опинилися в інформаційному штормі, і звинувачувати все лише в передвиборчих іграх чи небажанні окремих політиків пускати нас до ЄС було б небезпечною спрощеністю. Насправді тріщина, яка пролягла між Києвом та Варшавою, значно глибша, ніж може здатися на перший погляд, і вона сягає корінням не лише в економіку, а й у нашарування історичної пам’яті, соціальної психології та внутрішньої політичної боротьби в самій Польщі. Ми звикли думати про Польщу як про нашого найбільшого адвоката та тилу, але останнім часом дедалі більше ознак того, що терпець союзника вичерпується, а місце братерської риторики займає холодне, прагматичне, а інколи навіть вороже роздратування. І щоб зрозуміти, як із цього стану виходити, спершу варто чесно визнати п’ять ключових причин, чому поляки сьогодні незадоволені нами.

Перша й найболючіша – це історія з “Волинською різаниною”, яка вже давно переросла межі суто академічного історичного дискурсу. Треба бути відвертими: в Україні роками вибудовувалася політика виключної глорифікації власної сторони в тих трагічних подіях, і це виявилося катастрофічною помилкою. Ще за часів Януковича певні сили запустили кампанію, яка поступово перетворила Волинь на головний маркер польського ресентименту. І зараз ми пожинаємо плоди того, що відмовлялися бачити напівтони. Міжнаціональний конфлікт 1940-х років не може бути суто чорно-білим – там були жертви з обох боків, але наша пропагандистська машина роками заперечувала навіть можливість дискусії. Поляки ж, навпаки, зробили цю тему частиною своєї національної ідентичності, і що довше ми відтягуємо створення чесної і складної історії Другої світової, тим більше ми потрапляємо в пастку чужих образ. Ми врешті дали дозволи на ексгумації – але цього замало. В Україні досі немає інституційної структури, яка би на постійній основі займалася цим питанням, немає “головного історика” з публічним мандатом, немає системної інформаційної кампанії, яка би пояснювала суспільству складність тих подій. Ми продовжуємо затискати цю тему, а поляки – використовувати її, бо вона ідеально лягає на їхній внутрішній запит на героїчний наратив.

Друга причина, менш очевидна, але від того не менш руйнівна – це приховане, але відчутне небажання певної частини польського суспільства сприймати українців як абсолютно рівних. Не йдеться про більшість – але про досить значну меншість, яка до великої війни тримала свої погляди при собі, а зараз отримала тригер у вигляді майже одномоментного напливу мільйонів українських мігрантів. І це стало детонатором давньої хвороби, яку можна назвати комплексом старшого брата. Психологія спрацьовує так: допомагати сусідові, який постраждав від агресії, – це благородно, але коли цей сусід починає сприймати твою країну як власний дім, коли він шукає роботу, квартири, місця в школах – тоді вмикаються захисні механізми. І найгірше те, що ця “хвороба” перекидається навіть на тих поляків, які ще кілька років тому були відверто проукраїнськими. Адже діє закон пропагандистського негативу: коли суспільство живе в полі напруги й образ, воно навіть нейтральні події починає сприймати як негативні. І ось тут ми переходимо до третьої причини – частотності скандалів за участю українців у Польщі.

Здавалося б, дрібниці. То якийсь блогер виїхав на позашляховику в парк і похвалився, що він єдиний, кому це дозволено. То інший спіймав величезного сома, якого місцеві мешканці вважали своїм неофіційним талісманом. Але ці окремі випадки, помножені на соціальні мережі та традиційні медіа, створюють кумулятивний ефект. Кожен тиждень приносить новий інфопривід, де фігурує “українець-порушник”. І поступово образ сусіда, який воює за свою свободу, замінюється образом нахабного мігранта, який не поважає місцевих правил. Бандера в цьому контексті стає лише фоновою історією, а справжнє тло – це щоденна побутова втома від “чужинців”. І це дуже болісне визнання для нас, але без нього неможливо зрозуміти масштаб проблеми.

Четверта причина лежить виключно в площині внутрішньополітичної боротьби в Польщі. Партія “Право і справедливість” Ярослава Качиньського, яка історично вважалася досить прихильною до України, сьогодні опинилася в пастці власного правого флангу. Соціологія показує, що самостійно взяти більшість PiS вже неспроможна без коаліції з дрібними, набагато радикальнішими сателітами. А ці сателіти – партії, які будують свою впізнаваність виключно на жорсткій, часто ксенофобській риториці, зокрема й антиукраїнській. І ми маємо класичний випадок, коли великий гравець змушений мімікрувати під меншого, щоб не втратити електорат. Тобто навіть якщо Качиньський особисто не має нічого проти українців, він змушений грати за правилами, які диктують його майбутні партнери. І це призводить до того, що антиукраїнські заяви лунають із найвищих трибун, бо це – дешевий і дієвий спосіб мобілізувати власного виборця.

І п’ята причина, яку не можна ігнорувати, – це економічний страх польських фермерів, який часто жартома, але дуже влучно порівнюють зі страхом перед ядерною ракетою. Для польського аграрія український виробник – це апокаліпсис. Величезні землі, дешевша робоча сила, ліберальніші правила – усе це робить українське зерно, м’ясо та молоко надконкурентними на європейському ринку. І поки триває війна, ЄС запроваджує різноманітні обмеження на імпорт, але поляки чудово розуміють: після вступу України до Євросоюзу ці обмеження впадуть остаточно. До останнього часу частина польського політикуму тішила себе ілюзією, що Віктор Орбан вічно блокуватиме українські переговори, а тепер Орбана в тому форматі, яким його знали, вже немає. І паніка в аграрному середовищі зростає. Відтак Варшава шукає способів відтермінувати або пом’якшити неминуче – не через пряму вето, а через створення додаткових перешкод на шляху Києва до ЄС.

Є, щоправда, й шостий фактор, про який незручно говорити вголос, але який останніми тижнями набирає обертів – це конспірологія. В Польщі дедалі ширше поширюється наратив про те, що німецькі еліти нібито свідомо “підсунули” Зеленському ідею назвати військові підрозділи на честь героїв УПА саме для того, щоб викликати обурення поляків. А навіщо? Щоб Берлін, а не Варшава, став головним розпорядником коштів на відновлення України. Це звучить абсурдно, але не варто недооцінювати силу конспірологічних наративів – вони живуть власним життям і впливають навіть на тих, хто вважає себе раціональними. І зараз ця історія активно гуляє польськими телеграм-каналами та ток-шоу, створюючи додатковий рівень напруги.

Що ж робити з усім цим? Найпростіше, звісно, образитися. Сказати: “Ми воюємо, кров проливаємо, а вони про якогось сома думають і Волинь нам пригадують”. Але в політиці право ображатися мають або ідіоти, або надзвичайно сильні гравці. Слабший має грати гру, не ображаючись. Перший крок – не допустити ескалації, яка перейде в конкретні дії, наприклад, відкликання ордену Білого орла. За попередніми сигналами, певні кроки вже робляться, але цього замало. Нам необхідно створити цілу інформаційну екосистему навколо Волинської трагедії – з власними публічними спікерами, з бюджетом, із довгостроковою кампанією, яка змінюватиме наративи не за один день. По-друге, питання аграріїв та вступу до ЄС збігаються з польськими парламентськими виборами в жовтні 2027 року. Отже, вже зараз варто розробляти окремий, горизонтальний інформаційний план, який не зав’язаний на постать президента чи прем’єра, а охоплює якомога більше голосів в Україні – від економістів, агровиробників, громадських діячів. І треба вчитися говорити з поляками їхньою ж мовою – через провину, через вибачення там, де воно доречне, і через чіткі економічні гарантії там, де йдеться про гроші. Бо альтернатива – це поступове відчуження, яке в умовах війни може стати для нас стратегічною катастрофою.

Колапс або мірні страхи: чи загрожує Україні заміна корінного населення мігрантами

Posted on 9 Червня, 202611 Червня, 2026 by Микола Донченко

Україна сьогодні стоїть на порозі наймасштабнішої демографічної кризи у своїй новітній історії, яка загострюється одразу кількома критичними факторами: безпрецедентним зовнішнім відтоком населення, катастрофічним падінням народжуваності та колосальним дефіцитом робочої сили. І хоча офіційна риторика часто зводиться до економічної доцільності залучення трудових мігрантів, дедалі більше експертів та громадських діячів б’ють на сполох: країна поступово втрачає не просто робочі руки, а власну національну ідентичність і демографічне обличчя. Нещодавні прогнози викликають справжнє занепокоєння. Як зазначив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Ярославський, якщо нинішні темпи трудової міграції збережуться, то через 30 років на одного українського школяра може припадати шестеро дітей мігрантів. Це не просто абстрактна теорія, а реальна перспектива, яка змушує суспільство дедалі частіше ставити питання: чи не перетвориться Україна на країну, де корінне населення стане меншістю у власній державі?

Ці застереження виникають не на порожньому місці. За кордоном наразі перебувають близько 8 млн українців (за деякими оцінками, цифра коливається в межах 6-8 млн), і далеко не всі держави зацікавлені в їхньому поверненні. Як публічно заявив глава МЗС Андрій Сибіга, Україні доведеться буквально “боротися за своїх людей”, адже вони встигли зробити вагомий внесок у розвиток економік приймаючих країн. Ситуація ускладнюється тим, що чинна програма захисту українських біженців у ЄС діє лише до березня 2027 року, і остаточного рішення про її продовження досі немає. Це створює ситуацію невизначеності: одні країни Європи подають запити на повернення українців, інші – всіляко намагаються їх інтегрувати, аби зберегти цінний людський капітал. Водночас повернення на батьківщину гальмується не лише війною, а й відсутністю економічних стимулів та житла.

Внутрішня демографічна ситуація в країні набула ознак катастрофи. Згідно з даними Мінсоцполітики, в Україні зафіксовано близько 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, з яких понад 42% – це люди працездатного віку. Водночас народжуваність впала до критичної межі: за шість місяців 2023-го в Україні народилося 96,7 тис дітей – на 28 відсотків менше порівняно з аналогічним періодом 2021 року. Це найбільший спад за новітню історію, і немає жодних підстав очікувати на його зупинку найближчим часом. Війна, мобілізація, економічна нестабільність та масова еміграція жінок дітородного віку формують “демографічну яму”, яку неможливо буде заповнити навіть за умови негайного припинення бойових дій.

Саме ця демографічна прірва породжує головний виклик для економіки – катастрофічний дефіцит робочої сили. За різними оцінками, Україні не вистачає від 4,5 до 10 млн працівників. Такі дані наводить дослідження “Оцінка перспективних трудоресурсних потреб України”, проведене спільно Мінекономіки та аналітичним центром Easy Business. Декан економіко-правового факультету Маріупольського державного університету Світлана Калініна зазначає, що навіть за оптимістичним сценарієм, який передбачає зростання ВВП на 7% до 2032 року, дефіцит робочої сили оцінюється у розмірі від 3,1 до 4,5 млн осіб. При цьому прогноз Міжнародної організації праці та Міжнародної організації з міграції є ще більш тривожним: за їхніми оцінками, українська економіка потребуватиме додатково 8,6 млн працівників порівняно з довоєнним періодом, що означає необхідність збільшення кількості зайнятих приблизно на 67%.

Реальна ж картина з трудовою міграцією сьогодні виглядає парадоксально: дефіцит кадрів колосальний, але легальне залучення іноземців залишається мізерним. За даними Державної служби зайнятості, у 2025 році в Україні видали 9582 дозволи на працевлаштування іноземців, однак 3310 з них було скасовано, тож фактично в країні залишилося лише 6272 трудових мігранти. Для порівняння: до війни цей показник сягав приблизно 21 тисячі щороку. Тобто чинна трудова міграція покриває лише 0,14% від потреби українського бізнесу в 4,5 млн працівників. Це парадоксальна ситуація: роботодавці масово скаржаться на нестачу персоналу – 74% українських компаній відчувають гострий дефіцит кадрів, але реальний потік іноземних працівників залишається мінімальним. Найбільше працівників бракує у будівництві, агросекторі, промисловості, сфері послуг та ІТ.

Саме цей дисонанс спонукає владу до перегляду міграційної політики. У квітні 2026 року керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що “протокольним рішенням було поручено Міністерству закордонних справ і Службі безпеки терміново відпрацювати зміни до списку країн міграційного ризику”. Зараз до цього списку входить 70 країн, переважно з Азії, Африки та Близького Сходу (Афганістан, Бангладеш, Нігерія, Ефіопія, Пакистан, Індія тощо). Спрощення правил для громадян цих держав – скасування посилених перевірок при оформленні віз і дозволів на проживання – значно пришвидшить і полегшить їхнє працевлаштування в Україні. Крім того, з 16 січня 2026 року набув чинності Закон України № 4502-ІХ, який оновлює правила набуття та втрати громадянства, полегшуючи отримання тимчасової посвідки на проживання для іноземців та їхніх родин. Тобто законодавча база для масового залучення мігрантів поступово створюється.

Однак саме ці кроки викликали хвилю протестів та гостру дискусію в суспільстві. У травні 2026 року у Львові та Києві пройшли акції протесту під гаслами “За українців на ринку праці замість міграції”. Учасники акції у Львові вийшли з плакатами “Українці мають бути в пріоритеті”, “Наші рідні воюють не за таку Україну”. Організаторка акції Юлія Чубарєва, яка також є авторкою петиції проти трудової міграції, наголосила, що мета – показати владі, що громадяни виступають проти політики завезення трудової міграції та вимагають повернення українців з-за кордону, надання роботи ВПО та ветеранам. Петиція, яка закликає відмовитися від масового залучення іноземців та запровадити жорсткий інтеграційний фільтр, набрала 25 тис голосів. Примітно, що співорганізатором акції виступив французький волонтер Ніколя Амбер, який проживає у Львові. Він підкреслив, що їхні вимоги не є расистськими: “Ми не проти індусів чи мігрантів, ми за те, щоб українці мали перевагу по всій країні”.

Ця дискусія розколола українське суспільство та експертне середовище на два табори. Одні, зокрема інвестбанкір Сергій Фурса та глава Офісу міграційної політики Воскобойник, стверджують, що масове залучення мігрантів – це неминучість через дефіцит робочої сили, і закликають не драматизувати ситуацію. Фурса заявив, що “в Україні будуть рождатися метиси”, і що “немає проблеми” в тому, що іноземців стане більше, ніж українців, навіть з іншою релігією та кольором шкіри, адже “подивіться на Лондон, де вже давно все змішалося”. При цьому він назвав обурення українців “впливом російської пропаганди”. Опоненти ж вказують, що порівняння з Лондоном є маніпулятивним – Велика Британія мала століття на адаптацію до міграційних процесів, тоді як Україна перебуває в стані війни, руйнування економіки та демографічного колапсу. Вони наголошують, що йдеться не про багатокультурність, а про саме виживання української нації.

Особливого цинізму ситуація набуває на тлі інформації про нелегальних мігрантів, яких українські роботодавці перетворюють на сучасних рабів, змушуючи працювати “за їжу”. Контролюючі органи регулярно виявляють випадки незаконного використання праці іноземців без оформлення дозволів, що свідчить про те, що реальна кількість трудових мігрантів може бути значно вищою за офіційну статистику. Це створює ще одну небезпеку – формування тіньового ринку праці, де мігранти не мають жодних прав, а українські працівники втрачають робочі місця через демпінг зарплат.

Додатковим каталізатором напруги є риторика окремих представників влади та експертів, які звинувачують українців, що обурюються перспективою міграційного засилля, у поширенні “російського ІПСО”. Дійсно, Центр протидії дезінформації зафіксував масове поширення маніпулятивного контенту в соцмережах. Однак, як зазначають учасники акцій протесту, вкиди російської пропаганди не скасовують реальних проблем і легітимних запитань, які ставить перед владою суспільство. За словами Ніколя Амбера, “Росія використовує цю тему, але це не означає, що сама проблема є фейковою”.

Таким чином, Україна опинилася перед складним екзистенційним вибором. З одного боку, без залучення мільйонів додаткових працівників економіка не зможе не те що відновитися, а навіть утримувати поточний рівень функціонування. З іншого боку, неконтрольована міграція з країн з кардинально відмінною культурою, релігією та ментальністю несе ризик розмивання національної ідентичності, особливо на тлі катастрофічної демографічної ями. Рішення має бути виваженим, ґрунтуватися на реалістичних прогнозах та враховувати інтереси корінного населення. І ключове завдання влади сьогодні – не обирати між поверненням українців та імпортом мігрантів, а створити комплексну стратегію, яка включатиме потужні стимули для репатріації біженців, демографічну підтримку народжуваності, залучення внутрішніх резервів працездатного населення (ВПО, ветерани, люди з інвалідністю) і лише після цього – точкове залучення мігрантів під жорстким контролем та з обов’язковими програмами інтеграції. Інакше існує реальний ризик, що через два-три десятиліття українцям доведеться боротися за власне майбутнє вже не з російською агресією, а з демографічними процесами, яких вони самі не помітили.

У Белфасті спалахнули протести після нападу мігранта з ножем на вулиці

Posted on 9 Червня, 20267 Липня, 2026 by Микола Донченко

У Великій Британії посадовці закликали до спокою після того, як у Белфасті напад з ножем на чоловіка спричинив антиімміграційні протести та заворушення.

Про це повідомляє Associated Press.

За даними поліції Північної Ірландії, напад стався пізно ввечері в понеділок на півночі Белфаста. Постраждалий чоловік віком близько 40 років дістав серйозні поранення очей, обличчя та спини. Його госпіталізували.

Підозрюваним у справі є 30-річний чоловік із Судану, ім’я якого не розкривають. Його взяли під варту та висунули обвинувачення у замаху на вбивство, зберіганні ножа у громадському місці та погрозах убивством. На місці події правоохоронці знайшли кухонний ніж.

Помічник головного констебля поліції Північної Ірландії Раян Гендерсон заявив, що слідчі встановлюють мотив нападу. Водночас, за його словами, наразі немає даних, які б вказували на зв’язок інциденту з тероризмом. Поліція також не шукає інших підозрюваних.

“Цей жорстокий напад сколихнув громаду та викликав справжнє занепокоєння”, – заявив представник поліції.

Після появи інформації про те, що підозрюваний є шукачем притулку, у Белфасті почалися антиімміграційні протести. У східній частині міста групи людей у чорних худі, частина з них у масках, підпалили автобус. Також повідомлялося про підпали автомобілів і сміттєвих баків в інших районах.

Керівництво Північної Ірландії та головний констебль закликали людей не розпалювати ненависть і страх та не спрямовувати агресію проти окремих громад. Політики й поліція також попросили не поширювати жорстокі кадри нападу та неперевірену інформацію про інцидент.

Дрони над Балтією: НАТО має посилити удари України, а не вимагати виправдань

Posted on 1 Червня, 202611 Червня, 2026 by Микола Донченко

26 травня 2026 року президент Володимир Зеленський заявив, що Україна намагається перехоплювати російські дрони, які прямують у бік Румунії, Молдови, Польщі чи країн Балтії, а якщо зробити це неможливо – попереджає партнерів про небезпеку. За його словами, Росія використовує безпілотники не лише для ударів по Україні, а й як інструмент тиску на країни НАТО, фактично перевіряючи їхню реакцію, готовність систем ППО та політичну рішучість.

Цей контекст важливий, тому що дронові інциденти біля східного флангу НАТО вже давно перестали бути поодинокими. Упродовж весни 2026 року повітряний простір країн Балтії, Фінляндії, Польщі, Румунії та Молдови неодноразово опинявся в зоні ризику через російські атаки по Україні, роботу російських систем радіоелектронної боротьби та навмисні спроби Москви створити напругу між Києвом і його союзниками. Росія добре розуміє, що кожен такий інцидент можна використати не лише у військовому, а й в інформаційному сенсі: посіяти страх, змусити партнерів України нервувати, підживити дискусії про “ризики ескалації” і спробувати обмежити українську здатність бити по об’єктах, які працюють на російську воєнну машину.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, коментуючи інциденти з українськими безпілотниками над територією Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, справедливо наголосив, що ці порушення повітряного простору є прямим наслідком агресії Росії. Дрони опиняються біля країн Балтії не тому, що Україна прагне створити загрозу союзникам, а тому, що Росія у 2022 році розпочала незаконне повномасштабне вторгнення, продовжує щоденні удари по українських містах і використовує всі доступні засоби для розширення зони нестабільності.

Тим часом Москва вкотре поширює наратив про те, що держави Балтії нібито надають свій повітряний простір для запусків українських дронів по російських цілях. Цю версію вже спростували і в Києві, і в Ризі, Вільнюсі та Таллінні. Верхівка дипломатії Європейського Союзу Кая Каллас назвала такі звинувачення “абсолютною нісенітницею”, підкресливши, що Росія сама чудово знає про їхню хибність. Насправді ці заяви є частиною звичної російської тактики: спочатку створити загрозу, потім перекласти відповідальність на жертву агресії, а після цього залякувати союзників України можливими “наслідками”.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також акцентував, що жодна з країн регіону – Естонія, Латвія, Литва чи Фінляндія – ніколи не дозволяла використовувати свій повітряний простір для ударів по Росії, і Україна ніколи не зверталася з такими проханнями. Однак сама поява цієї теми в російській пропаганді показує, чого саме боїться Москва: не “порушення повітряного простору”, а того, що Україна дедалі ефективніше дістає до російської інфраструктури, яка забезпечує війну.

Окремий фактор – російські системи радіоелектронної боротьби та підміна GPS-сигналів, зокрема в районі Калінінграда. Саме ці засоби можуть збивати безпілотники з курсу, створювати загрози для цивільної авіації, ускладнювати роботу навігаційних систем і провокувати небезпечні інциденти в країнах Балтійського регіону. Тобто Москва не просто воює проти України – вона фактично перетворює прикордонний простір НАТО на зону постійного стрес-тесту, перевіряючи, наскільки швидко союзники здатні реагувати на нові типи загроз.

Після атак на російські порти та об’єкти паливної інфраструктури уламки або самі безпілотники фіксувалися в Латвії, Естонії та Литві. В Естонії один з дронів врізався в трубу електростанції, у Латвії повідомлялося про пошкодження об’єктів, пов’язаних із нафтосховищами, а у Вільнюсі через загрозу з повітря евакуювали державні установи та тимчасово обмежували транспортне сполучення. Ці події справді створили політичну напругу в країнах Балтії та викликали гострі дискусії про готовність систем ППО, порядок реагування на повітряні загрози і координацію з Україною.

Але головний висновок із цих інцидентів має бути не в тому, що Україну потрібно стримувати. Навпаки, вони показують, що НАТО має швидше адаптуватися до реальності нової війни. Росія використовує дрони, ракети, РЕБ, GPS-спуфинг, інформаційні операції та погрози як єдину систему тиску. Відповідь на це не може зводитися до обережних заяв і спроб не роздратувати Кремль. Вона має бути практичною: більше протидронових систем, краща координація ППО, спільний моніторинг повітряного простору, обмін даними в реальному часі, посилення захисту критичної інфраструктури та допомога Україні в ураженні тих російських об’єктів, які забезпечують продовження війни.

Український міністр закордонних справ Андрій Сибіга вже запропонував країнам Балтії та Фінляндії спільну роботу для запобігання подібним інцидентам. Київ готовий надати своїх фахівців для посилення захисту повітряного простору цих країн, а це логічний і правильний крок. Україна за роки повномасштабної війни накопичила унікальний досвід протидії дронам, ракетам, РЕБ та комбінованим атакам. І цей досвід сьогодні потрібен не лише Україні, а й усьому східному флангу НАТО.

Ще один важливий факт – російські дрони вже самі безпосередньо вражають територію НАТО. Наприкінці травня 2026 року російський безпілотник, який був частиною атаки по Україні, впав на житловий будинок у румунському Галаці. Це показало, що реальна загроза для Альянсу походить не від українського спротиву, а від російської агресії, яка дедалі частіше виходить за межі української території. Якщо НАТО визнає це на рівні заяв, воно має діяти відповідно і на рівні практичної політики.

У цій ситуації Україні не потрібно виправдовуватися за те, що вона завдає ударів по об’єктах на території держави-агресора. Україна веде оборонну війну за право на існування і має законне право на самооборону, зокрема на ураження військової, логістичної та паливної інфраструктури, яка забезпечує російські атаки. Російські нафтові термінали, порти, склади пального, підприємства оборонного комплексу та логістичні вузли – це не абстрактні “економічні об’єкти”, а частина системи, яка фінансує, живить і підтримує війну проти України.

Саме тому країнам Балтії та всьому Альянсу варто не виправдовуватися перед Москвою і не дозволяти Росії нав’язувати порядок денний. НАТО має чітко зафіксувати: причина всіх цих ризиків – російська агресія, а не українське право на самозахист. Якщо російські системи РЕБ збивають дрони з курсу, якщо Москва підміняє GPS-сигнали, якщо російські атаки створюють загрозу для Румунії, Польщі, Молдови чи країн Балтії, відповідь має бути спрямована не на обмеження України, а на посилення її можливостей.

Позиція Альянсу має полягати не в тому, щоб вимагати від Києва все нових пояснень, а в тому, щоб зробити українські удари по законних цілях ефективнішими, точнішими і безпечнішими для союзників. Це означає не політичне дистанціювання, а глибшу координацію: допомогу з розвідданими, технологіями навігаційної стійкості, протидією російському РЕБ, захистом повітряного простору та системами раннього попередження. Чим точніше Україна зможе вражати російську інфраструктуру війни, тим менше буде хаотичних ризиків для прикордонних країн НАТО.

Прем’єр-міністр Швеції Ульф Крістерссон під час нещодавньої зустрічі з генсеком НАТО фактично сформулював саме той підхід, який потрібен Альянсу: допомагати Україні спрямовувати атаки в правильному напрямку, а не реагувати на провокативні заяви Росії так, ніби Кремль має право вето на українську самооборону. Це і є стратегічно правильна логіка.

Саме тому допомога Україні в ефективних ударах по російській військовій, паливній та логістичній інфраструктурі – це не лише український інтерес. Це інтерес усієї євроатлантичної спільноти. Чим швидше буде знижено воєнний потенціал Росії, тим менше буде атак, менше провокацій, менше загроз для повітряного простору країн НАТО і менше приводів для російської пропаганди. Україна не повинна виправдовуватися за те, що захищає себе і фактично захищає Європу. Виправдовуватися має агресор. А завдання НАТО – не стримувати українську оборону, а зробити її максимально ефективною.

Поліція Швейцарії назвала терактом напад з ножем на вокзалі у Вінтертурі

Posted on 28 Травня, 20267 Липня, 2026 by Микола Донченко

У Швейцарії поліція кваліфікувала як теракт напад з ножем на залізничному вокзалі у місті Вінтертур, унаслідок якого постраждали троє людей.

Про це повідомляє Bloomberg, пише “Європейська правда”.

За даними правоохоронців, нападником є 31-річний чоловік із турецьким та швейцарським громадянством. Начальник кантональної поліції Цюриха Маріус Вейерманн заявив під час брифінгу, що слідство розглядає мотиви нападу в контексті радикалізації та екстремізму.

У поліції також повідомили, що ім’я нападника вже фігурувало у матеріалах правоохоронців у 2015 році. Тоді його звинувачували у поширенні пропаганди, пов’язаної з терористичним угрупованням ІДІЛ.

“Мотив нападу необхідно розглядати в контексті радикалізації та екстремізму”, – заявив представник поліції.

За кілька днів до нападу чоловік телефонував до швейцарських екстрених служб. Після цього, за словами поліції, його виявили у стані марення та 25 травня госпіталізували до психіатричного закладу. Втім 27 травня лікар дійшов висновку, що він не становить небезпеки для себе чи інших людей, після чого його відпустили.

Напад стався вранці 28 травня на залізничному вокзалі у Вінтертурі. Після інциденту всіх трьох постраждалих доставили до лікарні. Двох із них уже виписали. Самого нападника правоохоронці затримали одразу після атаки.

Швейцарське видання Blick повідомило, що отримало відео, на якому видно, як чоловік вибігає з вестибюля вокзалу та вигукує “Аллаху Акбар”.

“Орєшнік” і дефіцит Patriot: чому ворог змінив тактику і що це означає для Києва

Posted on 26 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Масований ракетний удар, який Росія завдала по Україні в ніч на 24 травня 2026 року, з першого погляду виглядає як черговий акт терору. Однак за звичним для війни гуркотом вибухів і пожежами ховається чітка, брутальна і, на жаль, досить ефективна логіка Кремля. Цю атаку, яку Москва відразу ж назвала “актом відплати” за українські удари безпілотниками по її тилу, можна розділити на дві змістовні частини, кожна з яких має свою мету та адресата. І якщо перша скерована на демонстрацію технологічної загрози, то друга – значно цинічніша – оголює критичну вразливість української протиповітряної оборони, яка з кожним тижнем стає все більш очевидною.

Перша складова удару – застосування новітньої балістичної ракети середньої дальності “Орєшнік”. У ніч на 24 травня ворог спрямував її по місту Біла Церква, що розташоване за 70 кілометрів від столиці. Запуск здійснили з полігону “Капустін Яр” в Астраханській області. За даними моніторингових груп, ракета, яка здатна нести 6 бойових блоків (загалом до 36 ударних елементів), впала в районі гаражного кооперативу. Характер руйнувань підтверджує, що ракета не мала ядерної бойової частини, а шкода була завдана виключно кінетичною енергією важких металевих “болванок”, які з величезною швидкістю впали на землю. Однак, як і в попередніх випадках застосування цього озброєння, суть удару була не у військовому ефекті. Це був чіткий і цинічний сигнал. Для Києва він означає: ми маємо зброю, яку ваші системи ППО наразі не здатні перехопити. Для Європи – стримане, але зрозуміле нагадування про те, що Москва володіє ракетою, яка може нести ядерний заряд і долати будь-які сучасні системи протиракетної оборони. Хоча в українському інформаційному просторі цей епізод часто подають як безглузду атаку болванками по “трьох гаражах”, варто припустити, що в європейських столицях до цього сигналу ставляться значно уважніше.

Значно важливішим і тривожнішим є другий аспект цього удару – масована атака на Київ. Саме тут проявилися системні проблеми, про які останнім часом все частіше говорять військові експерти. Українські моніторингові паблики змушені визнати: система ППО спрацювала не ідеально, і кількість “прильотів” була значною. Навіть за офіційними даними командування Повітряних сил, жодної ракети “Кинджал” та “Циркон” збити не вдалося. А з 30 балістичних ракет “Іскандер” вдалося перехопити лише 11. Причина цього в жорсткій об’єктивній реальності: в Україні спостерігається критичний дефіцит ракет для американських систем Patriot, які є основою протиракетної оборони країни. За повідомленнями західних ЗМІ, наші запаси цих перехоплювачів майже вичерпано. Це – прямий наслідок війни на Близькому Сході, яка спустошила військові склади США. У перші два дні конфлікту з Іраном країни Перської затоки використали більше ракет PAC-3, ніж їх було вироблено за весь 2025 рік. Ресурси, які ледве встигали закривати українські потреби, були перенаправлені на захист інтересів США в іншій точці світу. Це та реальність, яку президент Зеленський окреслив ще на початку квітня: затяжна війна на Близькому Сході призведе до ще більшого скорочення і так невеликих пакетів допомоги.

Фактично, ми стаємо свідками того, як руйнується один із головних міфів цієї війни – про “непробивний купол” над Києвом. Столиця, яка завдяки щільному розташуванню систем ППО вважалася найзахищенішим місцем країни, поступово втрачає цей статус. Росіяни добре розуміють, що вартість прориву української ешелонованої оборони за допомогою масового запуску ракет раніше була надто високою, адже більшість із них збивалася. Тепер, коли в захисників неба стає менше ракет-перехоплювачів, вартість успішної атаки для ворога знижується, а ризик “прильоту” для нас, на жаль, зростає.

Ситуація, що склалася, створює небезпечну динаміку. Кремль тепер має додаткову мотивацію для повторення таких масованих ударів. Адже тепер він може подавати як успішні “атаки відплати”. Кожен такий обстріл – це зручний привід для внутрішньої звітності. Вибухи в столиці, навіть якщо вони не мають стратегічного військового значення, дають російському керівництву потрібну картинку для телевізора та доказ для самого себе, що воно ще здатне завдавати болю Україні.

Ключове питання сьогодні – чи зможемо ми подолати цей дефіцит. Якщо запаси ракет для Patriot не будуть поповнені в найкоротші терміни, а залежність від виснажених американських складів збережеться, то частота та інтенсивність подібних ударів по Києву та інших містах неминуче зростатиме. Європа, яка останнім часом стала більш активною в питаннях військової допомоги, має негайно долучитися до вирішення цієї проблеми, адже йдеться вже не про постачання танків чи артилерії, а про базовий захист неба над українськими містами, без якого вся лінія фронту втрачає сенс. Поки що ж ми спостерігаємо похмуру закономірність: наші далекобійні дрони щоночі долітають до нафтобаз у глибині Росії, а російські ракети, на жаль, дедалі частіше долітають до Києва.

Від обурення до нападів: як мобілізація в Україні перейшла у фазу взаємного насильства

Posted on 25 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Травень 2026 року позначився якісно новим рівнем ескалації навколо мобілізаційних заходів в Україні. Якщо раніше конфлікти між військовозобов’язаними та представниками територіальних центрів комплектування (ТЦК) здебільшого обмежувалися словесними суперечками, спробами втекти або поодинокими штовханинами, то протягом останніх тижнів фіксується перехід до активного контрнасильства. У травні задокументовано стрілянину по групі оповіщення в Дніпрі, газову атаку на службовий автомобіль в Одесі з втечею трьох військовозобов’язаних, ножовий напад у Савранській громаді на Одещині, спробу штурму відділу ТЦК у Міжгір’ї, блокування поліцейського авто в Одесі, озброєне “відбиття” чоловіка після проходження військово-лікарської комісії в Білгороді-Дністровському та силове визволення чоловіка з автомобіля ТЦК у Львові. Це вже не просто окремі інциденти, а тенденція, яка свідчить про радикалізацію частини суспільства та виснаження легітимних механізмів вирішення спорів навколо призову.

Найбільш показовою є Одеська область, яка стала головним осередком ескалації. Речник Сил оборони Півдня Владислав Волошин повідомив, що лише на Одещині від початку 2026 року зафіксували 14 нападів на групи оповіщення ТЦК, зокрема з використанням ножів, вогнепальної зброї та газу. Чотири найрезонансніші травневі епізоди сталися саме там. 5 травня два цивільні автомобілі заблокували службовий транспорт, який віз військовозобов’язаних до мобілізаційного центру для проходження ВЛК. Невстановлені особи пошкодили вікна, розпилили подразнювальний газ у салоні, і троє пасажирів втекли. Це була не спонтанна бійка, а успішна операція зі створення умов для втечі. 10 травня в селі Байбузівка Савранської громади чоловік, якого супроводжували до ТЦК після перевірки документів, завдав двом військовослужбовцям численних ножових поранень. Суд згодом взяв підозрюваного під варту без права застави. 14 травня в Одесі натовп блокував рух поліцейського автомобіля під час спроби доставити чоловіка, який самовільно залишив військову частину. Скло машини розбили ланцюгом, кількох учасників затримали, поліція відкрила два кримінальні провадження. Нарешті, 16-17 травня в Білгороді-Дністровському двоє чоловіків і жінка зі зброєю біля поліклініки (де проходили ВЛК) погрожували медикам і військовим, забрали 27-річного чоловіка, після чого в місті оголосили план “Перехоплення” і нападників затримали. Одещина дала майже повний спектр форм агресії: від блокування транспортних засобів до ножового й озброєного нападу.

Західні регіони показали іншу, але не менш небезпечну форму – “мобілізацію натовпу”. 9 травня в Міжгір’ї на Закарпатті група осіб намагалася силоміць прорватися на територію військового об’єкта. За інформацією журналістів, пролунало щонайменше чотири постріли, зокрема з автомата Калашникова. Офіційний ТЦК заявив про “відбитий напад”, але деталі залишаються суперечливими. 19 травня у Львові група цивільних оточила службовий автомобіль, пошкодила його і силоміць витягла чоловіка з салону. Цей епізод важливий тим, що демонструє перехід від індивідуальних сутичок до колективних дій, які фактично зривають мобілізаційну процедуру на очах перехожих. Такі відео, які стрімко поширюються в Telegram та Facebook, змінюють соціальну норму: для частини аудиторії вони перетворюються на зразок успішного спротиву, а не на кримінально караний напад.

Ми бачимо активне взаємне радикалізування середовища. За останні роки накопичилося чимало скарг на дії окремих представників ТЦК: використання балаклав, грубе поводження, вимагання грошей, насильство під час транспортування. Наприкінці квітня 2026 року СБУ затримала військових Пересипського ТЦК в Одесі, яких підозрювали у вимаганні грошей і насильстві у службовому мікроавтобусі. У Дніпрі 9 травня омбудсман Дмитро Лубінець відреагував на історію чоловіка, який після дій людей у балаклавах і формі опинився у комі. На Одещині актор Вадим Анохін звертався до поліції із заявою, що працівники ТЦК побили його і зламали палець. Частина суспільства дедалі менше довіряє законності дій конкретних груп оповіщення, а частина військових і правоохоронців дедалі частіше стикається вже не зі словесним невдоволенням, а з готовністю бити у відповідь. Саме це взаємне підживлення призводить до ескалації.

За офіційними даними Національної поліції, станом на 12 квітня 2026 року зафіксовано 620 нападів на представників ТЦК від початку повномасштабної війни, з них 118 – лише з початку 2026 року. Динаміка вражає: 5 випадків у 2022-му, 38 у 2023-му, 118 у 2024-му і 341 у 2025-му. Однак є суттєві розбіжності в даних. Ще 5 січня 2026 року командування Сухопутних військ на запит “Української правди” наводило значно нижчу кумулятивну цифру – 272 напади. Це не обов’язково свідчить про маніпуляцію, а скоріше про різні методики обліку, непублічний статус частини проваджень і відсутність єдиної системи фіксації. Станом на 24 травня достовірно верифікується щонайменше вісім великих травневих епізодів, але реальна кількість, ймовірно, вища. Цей інформаційний туман робить проблему ще більш уразливою до маніпуляцій, зокрема з боку російських пропагандистських ресурсів, які активно підсвічують кожен конфлікт.

Важливою складовою цієї кризи є цифрова інфраструктура спротиву. Судові вироки, оприлюднені у травні, показують, що поряд із стихійними натовпами існує зріле онлайн-середовище, яке роками допомагає обходити мобілізаційні заходи. На Миколаївщині суд засудив чоловіка, який у Telegram і Viber публікував локації груп оповіщення; один із чатів налічував понад 2400 учасників, а в повідомленнях фігурували агресивні репліки на кшталт “спалити треба”. У Кропивницькому підприємця засудили за адміністрування Telegram-каналу, де мобільні групи кодували словами “гроза”, “хмари”, “дощ” і “зелені”. У Запоріжжі вирок отримав адміністратор каналів, що системно публікували дані про переміщення військових і поліції на Київщині. Ці кейси не доводять, що кожен травневий напад координувався централізовано, але вони демонструють наявність екосистеми, яка навчає, попереджає, зводить свідків і нормалізує ідею фізичного зриву мобілізації. У травні 2026 року на вулиці часто виходив уже не “чистий спонтанний гнів”, а гнів, який багато місяців отримував мовні коди, маршрути і моральне виправдання онлайн.

Нормативна база за останні два роки стала значно чіткішою. Постанова Кабміну №560 формалізувала порядок призову, взаємодію ТЦК з поліцією та адміністраціями, оформлення відстрочок і проходження медичного огляду. Міноборони окремо роз’яснило, що повістка не дорівнює направленню на ВЛК. Використання боді-камер під час перевірки документів і вручення повісток уже врегульоване законом. Паралельно Міністерство оборони просуває цифровізацію: автоматизоване продовження відстрочок через застосунок “Резерв+”, за словами міністра, вже охоплює 90% таких випадків. Формально це мало б знижувати кількість конфліктів – менше фізичних візитів, більше цифрових процедур, більше відеофіксації. Але травень 2026 року показує величезний розрив між формальною регуляцією і вуличною практикою. Коли на публіку потрапляють кадри з балаклавами, штовханиною, криками та розбитими вікнами, норма “держава все врегулювала” перестає працювати.

Для системи мобілізації ці інциденти небезпечні не лише прямим насильством, а й ефектом наслідування. Коли з автомобіля ТЦК у Львові можна витягти людину натовпом, а в Одесі після атаки на транспорт тікають троє військовозобов’язаних, це посилає сигнал: силовий зрив процедури іноді спрацьовує. Для фронту втрати не вимірюються десятками тисяч людей, але кожен такий епізод б’є по каналу поповнення, а онлайн-інфраструктура “сповіщення про ТЦК” системно знижує ефективність комплектування. Для безпеки тилу ще гірше те, що конфлікти дедалі частіше відбуваються у житлових районах, біля лікарень, на дорогах і навіть біля самих приміщень ТЦК – зі зброєю, газом, розбитим склом і неконтрольованим натовпом.

Вихід із цього циклу взаємного радикалізування потребує не реактивного виправдовування, а проактивного управління ризиком. Влада має налагодити щотижневу публікацію єдиної статистики інцидентів із розбивкою за типом, регіоном і процесуальним статусом. Необхідно звести в одну систему дані Нацполіції, ТЦК, Військової служби правопорядку та Сухопутних військ. Варто зробити обов’язковою повну відеофіксацію дій груп оповіщення з чіткими правилами зберігання записів і публічним 48-годинним протоколом реагування на резонансні відео. Пріоритет має віддаватися цифровим процедурам, автоматичному підтвердженню законних відстрочок та максимальному спрямуванню добровольців і придатних громадян через прозорі механізми рекрутингу (“обрана військова частина”), а не через силову вуличну взаємодію там, де її можна уникнути. Громадянське суспільство натомість має зосередитися на правозахисному моніторингу, юридичній допомозі, фіксації порушень, швидкій перевірці контексту відео та демонтажі цифрових спільнот, які перетворюють уникнення мобілізації та атаки на представників держави на буденну соціальну практику. Лише так можна розірвати порочне коло, в якому неправомірні або грубі дії окремих груп ТЦК народжують цивільну помсту, а цивільна помста у відповідь легітимізує подальшу жорсткість держави.

Пекінська невдача Трампа як сигнал про зміну глобальних правил

Posted on 21 Травня, 20261 Червня, 2026 by Микола Донченко

Травень 2026 року мав стати для Дональда Трампа тріумфальним поверненням на світову арену. Його візит до Пекіна анонсували як прорив, здатний переформатувати відносини двох найбільших економік планети. Але реальність виявилася жорстокою. Переговори з Сі Цзіньпіном не просто не принесли бажаних результатів – вони оголили системну кризу американської дипломатії, яка дедалі втрачає здатність диктувати умови. Трамп прилетів до Китаю не як лідер, чию думку слухають, а як той, хто змушений просити й шукати компроміси там, де ще недавно США вимагали поступок. Ця поїздка стала дзеркалом нового світового порядку – багатополярного, де Китай відчуває себе не менш впевнено, ніж Америка. І для України, яка звикла вважати США своїм головним тилом, сигнали з Пекіна звучать тривожно: якщо Вашингтон не може домовитися з Пекіном, чи зможе він ефективно протистояти Москві, яка з кожним днем почувається все впевненіше?

Офіційно візит подавався як продовження стратегічного діалогу між двома наддержавами. Однак, як стало відомо з обізнаних джерел, реальні переговори були далекі від паритетних. Головного, чого домагався Трамп, – зниження торговельного дефіциту та повернення американських виробників на китайський ринок, який останніми роками активно заміщався внутрішніми та альтернативними поставками. У відповідь Пекін висунув умови, на які Вашингтон виявився не готовий. Китайська сторона вимагала скасування частини санкцій, які обмежують доступ до високих технологій, а також гарантій невтручання у внутрішні справи КНР, включно з тайванським питанням. Для Трампа, чия передвиборча кампанія будувалася на жорсткій риториці щодо Пекіна, такі поступки були політично неприйнятними. У підсумку сторони розійшлися, не підписавши жодних значущих угод, що саме по собі стало поразкою для американської делегації.

Особливо показовим виявився провал переговорів щодо розблокування Ормузької протоки. Як повідомляє Bloomberg із посиланням на заяви іранських та китайських чиновників, а також на аналітиків, які стежать за ситуацією в протоці, Трамп не зміг досягти жодного прогресу в цьому питанні. Іран не виявляє особливого інтересу до послаблення контролю над протокою, навіть у разі завершення війни. Президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що його країна впровадить “ефективні та професійні механізми контролю”. Ситуація в Ормузькій протоці залишається вкрай напруженою: за останню добу, згідно з аналітичним сайтом морського трафіку Marinetraffic, через протоку пройшли лише п’ять кораблів. Судноплавство там практично паралізоване через постійну загрозу ударів по судах. “Переговори зайшли в глухий кут, періодично спалахує насильство, а економічні витрати від тривалого закриття Ормузької протоки зростають”, – цитує видання аналітика Бекку Вассер. “Загрози відновлення війни продовжують надходити, і статус-кво стає дедалі нестійкішим. Ми вважаємо, що повернення до відкритого конфлікту є дуже ймовірним”, – додається в матеріалі Bloomberg. Примітно, що глава МЗС Китаю Ван І закликав відкрити протоку якомога швидше. Ця заява прозвучала на тлі спроб двох найбільших економік світу підкреслити точки дотику щодо близькосхідного конфлікту під час зустрічей Трампа з Сі Цзіньпіном. Однак, як зазначає Bloomberg, Китай і США перебувають “по суті, на протилежних сторонах”, причому Китай неодноразово критикував американо-ізраїльський напад на свого іранського союзника. Таким чином, навіть видимість згоди з питання відкриття протоки виявилася ілюзорною.

Цей результат тим показовіший на тлі того, як Китай останніми роками послідовно нарощував свій вплив у світі, створюючи паралельні структури, альтернативні західним. Ініціатива “Пояс і шлях”, БРІКС, Шанхайська організація співробітництва – усе це інструменти, за допомогою яких Китай будує багатополярний світ без огляду на Вашингтон. Трамп, який ще під час свого першого терміну намагався торпедувати Транстихоокеанське партнерство та розв’язав торговельні війни, тепер опинився заручником власної риторики. Він приїхав до Пекіна без чіткого плану, без єдиної позиції європейських союзників (яких він сам же відштовхнув) і без реальних важелів тиску. Китайський лідер, своєю чергою, використав візит для демонстрації власної сили: зустріч була організована з усією можливою пишнотою, але за лаштунками Трампу дали зрозуміти, що диктувати умови тут будуть не йому.

Перед тим як вирушити до Китаю, Трамп здійснив поїздку до Саудівської Аравії, де також зіткнувся з холодним прийомом. Ер-Ріяд, який раніше був надійним союзником, тепер дедалі більше орієнтується на Пекін, оскільки Китай став найбільшим покупцем саудівської нафти. Це свідчить про системну проблему: американська дипломатія, яка традиційно спиралася на військову силу та економічне домінування, втрачає ефективність у світі, де гроші та ринки вирішують не менше, ніж авіаносці. Трамп спробував запропонувати Саудівській Аравії угоду про визнання Ізраїлю в обмін на військові гарантії, але королівство, схоже, не поспішає відмовлятися від вигідного партнерства з Азією заради сумнівних обіцянок.

Особливо болючим для Трампа став провал переговорів щодо контролю над технологіями. Китай сьогодні є світовим лідером у виробництві сонячних панелей, електромобілів, акумуляторів і, що найважливіше, мікрочипів. Американські санкції, запроваджені ще за часів Байдена, не зупинили розвиток китайського технологічного сектора, а лише прискорили його. Трамп розраховував домовитися про “правила гри”, але отримав жорстку відповідь: Китай не має наміру відмовлятися від власних напрацювань в обмін на абстрактні обіцянки відкрити ринок. Більше того, китайська сторона використала переговори для просування власних стандартів у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень і біотехнологій. Трамп, який любить говорити про “зробимо Америку знову великою”, зіткнувся з холодною реальністю: у багатьох ключових галузях майбутнього Китай уже попереду.

Не менш красномовним є й те, як Трамп висловився про Тайвань в інтерв’ю телеканалу Fox News після повернення з Пекіна. Він фактично визнав, що Китай не буде атакувати острів, якщо той сам не зробить різких кроків у бік незалежності. Але головне – він відверто описав військову безпорадність Тайваню перед лицем китайської могутності. “Якщо подивитися на шанси, Китай – це дуже, дуже могутня велика країна. Тайвань – це дуже маленький острів. Тільки подумайте, він знаходиться за 59 миль, а ми – за 9500 миль. Це досить складне завдання”, – заявив президент США. Він порадив і Тайваню, і Китаю “пригальмувати”, фактично визнавши, що Америка не збирається вступати у війну за острів, а китайське домінування в регіоні є незаперечним фактом. “Тайваню було б дуже розумно трохи пригальмувати. Китаю було б дуже розумно трохи пригальмувати. Їм обом слід пригальмувати”, – додав Трамп. Ці слова прозвучали як прямий сигнал Сі Цзіньпіну: за часів президентства Трампа США не будуть ризикувати через Тайвань. Але водночас вони продемонстрували слабкість: замість того, щоб твердо захищати острів, американський лідер публічно визнав його вразливість і свою нездатність вплинути на ситуацію. Для Китаю це стало черговим підтвердженням того, що Трамп не готовий до жорсткого протистояння, а значить, можна не поспішати з поступками.

Показовою є й реакція європейських союзників на цей візит. Якщо раніше Брюссель пильно стежив за кожним кроком американського президента, то тепер його майже не хвилює, що відбувається в Пекіні. Європа, яку Трамп свого часу називав “ворогом”, навчилася жити своїм розумом. Вона укладає власні угоди з Китаєм, не озираючись на Вашингтон. Під час пекінських переговорів ніхто навіть не згадував про необхідність “єдиного фронту” Заходу. Це свідчить про те, що Трамп програв не просто черговий раунд переговорів, а втратив лідерство в глобальному масштабі. Америка більше не є голосом, якого всі слухають. Вона стала одним із гравців, і не найсильнішим.

Підсумовуючи, варто визнати: поїздка Трампа до Китаю стала не просто дипломатичною невдачею, а символічним кінцем епохи, коли Сполучені Штати могли одноосібно визначати правила глобальної гри. Він повернувся з порожніми руками – без торговельних угод, без прориву в питанні Ормузької протоки, без реальних важелів впливу на тайванський напрямок. Китай не лише не поступився, а й використав візит для демонстрації власної сили. Для України це має стати холодним душем. Роки, коли американська підтримка здавалася безумовною та безмежною, можуть відходити в минуле. Світ змінюється, і в ньому з’являються нові центри сили, з якими Вашингтон змушений рахуватися. Києву варто готуватися до реальності, в якій американський голос не буде вирішальним, а покладатися доведеться насамперед на власну обороноздатність та європейських партнерів. Пекінський провал Трампа – це не його особиста поразка. Це сигнал для всіх, хто ще вірив у непорушність американського лідерства. І чим швидше Україна зробить із цього висновки, тим менше болючих сюрпризів чекатиме на неї в майбутньому.

Дрони над Кремлем: чи здатні удари по Москві змусити Росію зупинити війну

Posted on 18 Травня, 202624 Травня, 2026 by Микола Донченко

Ніч на 17 травня 2026 року стала для Москви, мабуть, найтривожнішою з початку війни. За даними моніторингових каналів та офіційних звітів російської влади, столицю та область атакували понад сто ударних безпілотників. Вибухи лунали в Хімках, Зеленограді, Лобні, Наро-Фомінську, палали технопарк “Елма”, завод “Ангстрем”, Московський нафтопереробний завод і наливна станція “Солнєчногорська”. Загинули щонайменше троє людей, десятки поранені, а в аеропортах “Внуково”, “Домодєдово” та “Шереметьєво” на кілька годин паралізували польоти. Українська сторона підтвердила: це була спільна операція СБУ та Сил оборони, і цілком справедлива відповідь на російські удари по українських містах. Ця атака стала наймасштабнішою на столицю РФ за весь час війни.

Але чи здатні такі удари – попри всю їхню символічну та психологічну вагу – змусити Кремль сісти за стіл переговорів і погодитися на припинення вогню по лінії фронту? Відповідь, як це часто буває, неоднозначна. На перший погляд, військовий ефект від атак навіть на сотні дронів є обмеженим: нафтопереробний завод не зупинив свою роботу, а бойові дії на сході тривають з колишньою інтенсивністю. Але стратегічне значення ударів по Москві полягає в іншому – вони руйнують сакральне уявлення про недоторканність російської столиці та, що ще важливіше, оголюють слабкість її протиповітряної оборони.

Виявилося, що навіть найзахищеніша територія РФ має “діри”. Президент Всеукраїнської авіаційної організації Геннадій Хазан пояснив це просто: велика територія Росії не є перевагою для оборони. Навпаки, чим більше об’єктів треба прикривати, тим більше з’являється вразливих місць, і РФ змушена розтягувати свої системи ППО між фронтом, військовими заводами та містами. Це не гіпотетичне припущення, а факт, який підтвердила масована атака на Москву. Показово, що Кремль уже за тиждень до неї, 12 травня, запровадив жорстку цензуру, заборонивши державним структурам, медіа та навіть пересічним громадянам публікувати будь-які дані про удари без офіційного дозволу. Аналітики ISW слушно зауважили, що це правило стало непрямим визнанням того, що Кремль очікує подальших влучань, які влада буде змушена приховувати. Російські пропагандисти, зазначають в ISW, майже не висвітлювали атаку, а нечисленні чиновники (Пєсков, Захарова) обмежилися дежурними фразами, уникаючи згадок про конкретні втрати. Натомість у російських ультранаціоналістичних каналах спалахнула хвиля паніки та критики: блогери нарікали на провали тилової ППО, фактично визнаючи, що війна прийшла в дім.

У цьому контексті стає зрозумілою логіка української сторони, яка послідовно називає атаки на глибокий тил РФ “примусом до миру”. Ідея полягає не в тому, щоб миттєво знищити російську військову машину, а в тому, щоб донести війну до тих, хто в Кремлі ухвалює рішення, та до їхнього електорату. У радянській, а потім і в путінській традиції Москва сприймалася як фортеця, захист якої був абсолютним пріоритетом. “Ще з радянських часів Москва сприймалася як фортеця, – зауважив керівник Центру протидії дезінформації РНБО Андрій Коваленко. – Навколо Москви будували кільця ППО, щоб москвичі не відчували війни. Але починають відчувати. І що більше це відчуття війни приходитиме до Москви, то більше шансів на завершення війни”.

Ця психологічна зміна, можливо, важливіша за будь-які тактичні успіхи. Уявлення про безпечний тил, яке ретельно культивувалося десятиліттями, розсипається. Удари 17 травня показали, що навіть оборонні заводи Москви та області, зокрема МКБ “Радуга”, яке виробляє крилаті ракети, більше не є недосяжними. Показово, що парад 9 травня пройшов без техніки, а над Червоною площею натягували антидронові сітки – такого не було з часів Другої світової.

Але чи достатньо цього, щоб змусити Росію піти на припинення вогню? Швидше за все, ні. Історія показує, що Кремль не звик відступати під тиском тактичних невдач. Його лідери схильні подвоювати ставки, а не визнавати поразку. Проте удари по Москві – це важливий елемент довгострокової стратегії на виснаження. Вони поступово підривають одну з головних опор режиму – відчуття безпеки еліт і населення. Вони демонструють, що ресурси РФ не безмежні, а її ППО – не така непроникна, як малюють пропагандисти.

Практичні результати цих атак мають накопичувальний ефект. Ураження нафтової інфраструктури (Московський НПЗ та “Солнєчногорська” станція) хоч і не зупиняє технологічний процес миттєво, але створює логістичний тиск і лякає інвесторів. Пошкодження військових підприємств (“Ангстрем” і технопарк “Елма”) може мати відкладений вплив на виробництво критичних компонентів для армії. А коли цей тиск накладається на виснаження бюджету, санкції та проблеми на фронті, він збільшує загальну вартість війни для Кремля.

Таким чином, відповідь на питання, чи здатні удари по Москві зупинити війну, скоріше негативна, але з важливим застереженням. Самі по собі вони навряд чи приведуть до швидкого миру, адже Росія продемонструвала здатність терпіти величезні втрати. Водночас вони є критично важливою складовою комплексної стратегії, яка поєднує військовий тиск на фронті, економічні санкції та посилення ППО України. Метою цієї стратегії є не миттєвий перелом, а створення таких умов, за яких продовження війни стане для Кремля надто дорогим, ризикованим і, головне, безперспективним. Психологічний ефект від усвідомлення, що “спокійне життя” у Москві закінчилося, не варто недооцінювати. Він не зупинить війну завтра, але поступово змінюватиме сприйняття війни всередині Росії, а це, у перспективі, може стати одним із вирішальних факторів.