Микола Донченко

Вони обрали Україну: кримчанин, який пройшов Бахмут і був нагороджений орденом “За мужність”

Posted on 3 Липня, 20265 Липня, 2026 by Микола Донченко

Ця історія – про Енвера Селяметова, вихідця з Криму, який після початку повномасштабної війни виїхав з окупованого півострова та став до лав Сил оборони України. Разом із родиною він залишив територію, контрольовану Росією, а вже після прибуття до Києва вступив до українського підрозділу і згодом брав участь у бойових завданнях на одному з найважчих напрямків фронту.

Енвер Напійович Селяметов народився 31 жовтня 1984 року в селищі Октябрь міста Шахрисабз Кашкадар’їнської області тодішньої УзРСР. Згодом він проживав у Криму, був зареєстрований у місті Джанкой. У 2002 році Селяметов закінчив Мелітопольський ліцей залізничного транспорту, після чого пов’язав свою професійну діяльність із залізницею.

Після окупації Криму Росією він залишався на півострові та з 2014 до 2022 року працював у структурному підрозділі “Джанкойське локомотивне депо” так званої “Кримської залізниці”. Там він обіймав посаду слюсаря з огляду та ремонту локомотивів на пунктах технічного обслуговування. Для багатьох мешканців Криму цей період став часом постійного тиску, вимушеного пристосування до окупаційної реальності та складних особистих рішень.

У жовтні 2022 року Енвер Селяметов разом із дружиною та двома дітьми виїхав через Латвію на територію України. Після прибуття до Києва він вступив до лав Збройних сил України, де отримав військове звання рядового. Його служба була пов’язана з 251-м окремим батальйоном територіальної оборони у складі 241-ї окремої бригади регіонального управління Сил територіальної оборони “Північ”.

У складі роти вогневої підтримки Селяметов виконував завдання в Черкаській області, зокрема у місті Канів. Він брав участь у роботі мобільних груп, оснащених великокаліберними кулеметами, які чергували на бойових позиціях для протидії ворожим дронам типу “Шахед”, що могли рухатися у напрямку Києва. Також у складі групи військовослужбовців він залучався до охорони Канівської ГЕС.

Згодом Енвер Селяметов виконував бойові завдання в районі Бахмута Донецької області. Там він брав участь в облаштуванні командно-спостережного пункту роти вогневої підтримки та під ворожими обстрілами встановлював обладнання для запуску альтернативного інтернет-зв’язку. Під час виходів на бойові позиції у місті Бахмут він разом із побратимами утримував позиції під мінометним вогнем противника та брав участь у знищенні особового складу ворога.

Окремим епізодом його служби стала евакуація поранених бійців. Селяметов особисто вивозив тяжко поранених військовослужбовців роти вогневої підтримки автомобільним транспортом під ворожим мінометним вогнем до пункту надання первинної медичної допомоги. Під час утримання вогневих позицій у зоні відповідальності підрозділу в Бахмуті він неодноразово потрапляв під артилерійські, мінометні та гранатометні обстріли.

28 березня 2023 року під час бою на вогневій позиції “КОСМОС” у районі Бахмута Енвер Селяметов влучним пострілом із РПГ-7 знищив ворожого кулеметника. Одразу після цього позиція потрапила під мінометний обстріл, унаслідок чого військовий дістав поранення – акубаротравму. Попри це, він добровільно продовжив виконувати бойові завдання в районі Бахмута.

За час проходження служби Селяметов зарекомендував себе як військовослужбовець, здатний швидко орієнтуватися у складних обставинах і самостійно ухвалювати правильні рішення. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, а також проявлені доблесть і честь він був нагороджений державною нагородою України – орденом “За мужність” III ступеня.

Історія Енвера Селяметова має особливе символічне значення. Вона демонструє, що навіть роки окупації не здатні повністю розірвати зв’язок кримчан з Україною. Для багатьох вихідців із півострова війна Росії проти України є не абстрактним конфліктом, а особистим вибором між примиренням з окупацією та боротьбою за свободу.

Попри життя в окупованому Криму, Енвер Селяметов зробив свідомий вибір на користь України. Він вивіз родину з-під контролю Росії, вступив до лав ЗСУ, пройшов бойові завдання в Бахмуті, рятував поранених побратимів і був відзначений державною нагородою. Його історія є ще одним доказом того, що Крим залишається пов’язаним з Україною не лише політично, а й через долі людей, які зі зброєю в руках воюють проти російської агресії.

Нагадаємо, раніше ми вже розповідали про вихідців з окупованих територій, які зробили свідомий вибір на користь України. Зокрема, йшлося про історію бійця з позивним Татарин, для якого війна почалася ще у 2014 році в Криму, про українця з окупованої території, який, опинившись у лавах армії РФ, вирішив чинити опір зсередини, про кримського татарина Ісу Акаєва, який після окупації півострова добровільно став до лав українських підрозділів, а також про українця з окупованого Криму Сергія Ополченцев, який обрав шлях боротьби за свободу України.

Киянин подав до суду на Міноборони та Федорова через дії працівників ТЦК

Posted on 2 Липня, 20262 Липня, 2026 by Микола Донченко

У мережі активно поширюється інформація про подання позову до Київського окружного адміністративного суду проти Міністерства оборони України через заяви чоловіка про незаконне затримання представниками ТЦК та застосування до нього фізичної сили в Києві.

Про це стало відомо з публікації самого позивача у Facebook та копії позовної заяви, яку, за його словами, він подав до суду.

За словами чоловіка, інцидент стався 14 травня близько 10:30 біля станції метро Лук’янівська в Києві. Він стверджує, що його зупинили троє людей у військовій формі, які представилися працівниками ТЦК та СП. Позивач заявляє, що йому не пояснили підстави затримання, не показали документів і не дали можливості зв’язатися з адвокатом.

“14 травня о 10:30 біля метро Лук’янівська мене зупинили троє людей у військовому одязі – представники ТЦК та СП. Без пояснень, без документів, без можливості зателефонувати адвокату мене силою посадили в мікроавтобус і відвезли до відділення на Парково-Сирецькій”, – розповів позивач.

Чоловік також заявив, що у Шевченківському районному ТЦК його нібито намагалися змусити пройти військово-лікарську комісію. Після відмови, за його словами, один з офіцерів ударив його в обличчя, а інші працівники почали викручувати руки. Позивач стверджує, що попри тиск він не погодився пройти комісію, після чого його зачинили у підсобному приміщенні.

За словами потерпілого, звільнитися з приміщення ТЦК йому допоміг знайомий адвокат, до якого звернулася його дружина. Він повідомив, що того ж вечора звернувся до 12-ї лікарні Києва, де медики зафіксували забій та розтягнення зв’язок. Після цього позивач подав заяву до Шевченківського управління поліції №2.

У позовній заяві чоловік вимагає не лише притягнути до відповідальності працівників ТЦК, дії яких він вважає незаконними, а й зобов’язати Міністерство оборони провести службову перевірку.

“Зобов’язати Міністерство оборони України в особі Міністра оборони України Федорова Михайла Альбертовича провести службову перевірку за фактом незаконного затримання, примусової доставки та застосування фізичного насильства до позивача і притягнути винних до дисциплінарної відповідальності”, – йдеться у позовній заяві.

Також позивач просить суд зобов’язати Міністерство оборони надати йому письмову відповідь за результатами службової перевірки у строк, який визначить суд.

Окремо варто зазначити, що в наданих матеріалах йдеться саме про позицію позивача та його виклад обставин. На момент підготовки тексту офіційної позиції Міністерства оборони або ТЦК щодо цього інциденту в наданих матеріалах немає.

Спекотний червень і вразлива енергосистема: чого варто готуватися українцям найближчими днями

Posted on 30 Червня, 20268 Липня, 2026 by Микола Донченко

Погодні аномалії, які цього тижня накрили більшу частину України, створюють додаткове навантаження на енергетичну інфраструктуру, яка й без того працює в режимі підвищеної напруги через наслідки російських атак. Стовпчики термометрів перетнули позначку +30°C, а подекуди сягають +35°C, що традиційно призводить до масового вмикання кондиціонерів та систем охолодження. Це, своєю чергою, може спричинити суттєве зростання споживання електроенергії в години найвищого навантаження – з 17:00 до 22:00, коли люди повертаються додому та одночасно користуються побутовими приладами.

За оцінками енергетиків, цього тижня додаткове навантаження на систему може сягнути 1,5 ГВт – це приблизно 10-15% зростання порівняно з попередніми днями. Такий стрибок споживання відбувається на тлі планових ремонтних робіт на низці атомних та теплових блоків, які традиційно проводять у літній період, а також через сезонне зниження рівня води у водосховищах, що обмежує потужності гідроелектростанцій. Усе це накладається на пошкодження, завдані російськими ракетними ударами, – частина обладнання досі не відновлена, а деякі об’єкти генерації вимагають тривалого ремонту.

Варто розуміти, що існує два типи обмежень, із якими можуть зіткнутися споживачі. Перший – це планові стабілізаційні відключення, які вводяться за командою «Укренерго», коли дисбаланс між виробництвом і споживанням стає критичним, і систему потрібно розвантажувати, щоб уникнути масштабної аварії. Другий – локальні аварійні вимкнення, спричинені перегріванням трансформаторів, пошкодженням ліній електропередач або виходом з ладу обладнання через екстремальні температури. Спека – це не лише про підвищене споживання, а й про фізичну втому мереж: металеві конструкції розширюються, ізоляція втрачає свої властивості, автоматика спрацьовує на захист.

Якщо сценарій із введенням графіків усе ж реалізується, орієнтовна тривалість обмежень може становити до двох годин на добу в більшості регіонів, а в окремих областях, де наявні локальні проблеми з розподільчими мережами, цей показник може зрости до чотирьох годин. Проте важливо наголосити: це прогноз, а не остаточний вирок. Усе залежатиме від того, наскільки відповідально українці поставляться до споживання електроенергії в пікові години.

Що можна зробити вже зараз, щоб зменшити навантаження на систему та відтермінувати відключення? Насамперед варто перенести користування енергоємними приладами на денні години – з 11:00 до 16:00, коли сонячні електростанції дають максимум генерації, або ж на нічний період, коли споживання традиційно нижче. Бойлери, пральні та посудомийні машини, пилососи, електрочайники та обігрівачі – усе це можна вмикати впродовж світлового дня, коли сонце працює на нас. Особливу увагу варто приділити кондиціонерам: оптимальна температура для охолодження приміщення – 24-26°C. Намагайтеся не виставляти мінімальні значення, бо це не лише створює колосальне навантаження на мережі, а й шкідливо для здоров’я через різкі перепади температури.

Для промислових підприємств та бізнесу рекомендації ще жорсткіші: максимально використовувати власні генеруючі потужності, де це можливо, імпортувати електроенергію з Європи, застосовувати системи накопичення та переносити найбільш енерговитратні технологічні процеси на нічні години або на період найвищої сонячної активності.

Окремий важливий нюанс: наведений прогноз діє за умови відсутності нових масованих обстрілів української енергетики з боку Росії. Сценарій змінюється кардинально, якщо ворог завдасть нових ударів по об’єктах генерації або магістральних мережах. У такому випадку навантаження на систему може зрости багаторазово, і тоді тривалість стабілізаційних відключень у деяких регіонах потенційно може досягати шести годин на добу.

Втім, панікувати не варто. Ситуація влітку залишається значно стабільнішою, ніж узимку, коли споживання сягає пікових значень через опалювальний сезон. Енергетики працюють у посиленому режимі, готують резерви, проводять позапланові ремонти там, де це можливо. Але допомогти їм можуть лише самі споживачі – через свідоме та економне використання електроенергії в найгарячіші години. Це спільна відповідальність, яка дозволить пройти пік спеки з мінімальними втратами для всіх.

Головна вразливість Кремля: Україні необхідно нарощувати вплив на корінний народ півострова

Posted on 26 Червня, 202630 Червня, 2026 by Микола Донченко

Українська стратегія деокупації Криму сьогодні немислима без глибокої, системної та довгострокової роботи з корінними народами півострова, у тому числі з кримськотатарським населенням. Це не просто питання політичної доцільності чи данина історичній справедливості – це питання виживання українського суверенітету над півостровом. Протягом десятиліття окупації Росії вдається зберігати певний внутрішній консенсус у кримськотатарському середовищі, і робить вона це не стільки через силу, скільки через системний підкуп, який цинічно називає “розвитком” і “збереженням національної ідентичності”. За роки окупації Кремль створив доволі дієву модель контролю над кримськотатарською спільнотою – модель, яка водночас залякує, заохочує та створює ілюзію турботи, і яку Україна поки що не змогла ефективно зламати.

З одного боку, масштаби репресій вражають. З 2014 року, за даними Кримськотатарського Ресурсного Центру, 29 кримських татар були вбиті, 18 зникли безвісти, а 248 осіб притягнуті до відповідальності за сфабрикованими обвинуваченнями – 156 з них досі перебувають у в’язницях. У першому кварталі 2026 року в окупованому Криму зафіксовано 57 арештів, з них 18 – у відношенні кримських татар; для порівняння, за аналогічний період 2025 року було 36 арештів (21 – стосовно кримських татар). У травні 2026 року російські силовики провели 11 затримань і 25 арештів, у тому числі чотирьох кримських татар. Заборона Меджлісу, масові політичні переслідування, насильницькі зникнення, дискримінаційна мобілізація, мілітаризація території та знищення культурної спадщини – усе це, за висновком правозахисників, є свідченням практик, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного права. Як зазначає голова правління КРЦ Ескендер Бариєв, Росія системно порушує майже всі 46 статей Декларації ООН про права корінних народів – від права на власні інституції до доступу до землі. Третій Комітет Генасамблеї ООН у листопаді 2025 року знову зафіксував масштабні порушення прав людини на півострові, включаючи репресії, катування та переслідування представників корінного народу.

Однак парадокс полягає в тому, що репресивна машина існує паралельно з добре налагодженою системою заохочення, яка створює видимість турботи та розвитку. Росія робить ставку на те, щоб частина кримських татар відчула себе “інтегрованою” в нову реальність – через доступ до посад, фінансування релігійних і культурних проєктів, будівництво інфраструктури в татарських селах, газифікацію, ремонт доріг і будівництво шкіл.

“Що бачать кримські татари своїми очима? Вони бачать нові мечеті, нові проєкти, газифікацію їхніх домівок, дороги будуються, школи будуються”, – публічно заявляє Депутат Держради Криму Ібраїм Ширін.

У грудні 2024 року в Сімферополі пройшов з’їзд депутатів усіх рівнів із числа кримських татар – 400 учасників, у тому числі 250 депутатів, які одностайно підтримали курс Путіна та заявили, що в російському Криму створені всі умови для відродження й усебічного розвитку народу. У червні 2026 року Путін підписав указ про “реабілітацію” кримсько-татарського, вірменського, німецького та грецького населення Криму, яке постраждало під час сталінських репресій. Цей жест, звісно, не повертає депортованих, але створює в очах частини громадськості образ “турботливої” влади.

І, нажаль, це працює. Значній частині кримських татар, особливо старшому поколінню, яке пам’ятає злидні 1990-х і відсутність будь-якої підтримки з боку влади, нинішня ситуація здається прийнятною. Вони бачать нові мечеті, зокрема Соборну мечеть у Сімферополі, можливість здійснювати хадж, фінансування культурних заходів. Вони чують обіцянки про “материнську землю” для кримських татар у всьому світі. І на цьому тлі заклики з Києва про повернення півострова нерідко сприймаються як абстрактна риторика, далека від їхніх повсякденних проблем. Як слушно зазначає один із проросійських наративів:

“Кримські татари на материку і які в Криму – різниця в тому, що тут в основному молодь виїхала, а батьки залишилися в Криму”, – слушно зазначає один із проросійських наративів.

Саме в цьому полягає головний виклик для України. Поки Київ обмежується деклараціями на міжнародних майданчиках, Росія щодня працює з людьми на місцях – будує, дає роботу, створює ілюзію стабільності та фактично підкупає лояльність людей. Закон України “Про корінні народи України”, ухвалений ще 2021 року, досі не має повноцінного механізму імплементації, а більшість кримських татар живе в умовах окупації і фактично не може скористатися передбаченими правами через відсутність ефективного контролю України над Кримом. Українські інституції, зокрема представництво Президента в АР Крим та Міністерство з питань реінтеграції, не мають достатніх важелів для реальної роботи з кримськотатарською діаспорою та населенням на півострові. Ситуацію ускладнює й те, що, за деякими даними, Київ досі не довіряє кримським татарам, які живуть в Україні, підозрюючи їх у сепаратистських настроях – і це при тому, що саме кримські татари є єдиним дієвим стратегічним механізмом у руках Києва для боротьби за повернення Криму.

Водночас голоси самих кримських татар, які залишилися вірними Україні, свідчать про величезний потенціал, який залишається невикористаним. Як зазначає лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, Кремль після окупації обіцяв “вирішити всі проблеми” кримських татар і зробити їх “щасливими” – і ця обіцянка, хоч і цинічна, була почута частиною спільноти. Україна повинна запропонувати не менш переконливу, але чесну альтернативу: реальну підтримку, а не ілюзію; перспективу повернення, а не риторику; конкретні програми для кримських татар, які хочуть отримати українське громадянство, а також для тих, хто залишається на півострові.

Україні слід кардинально переглянути свою стратегію роботи з кримськотатарським населенням. Це має бути не разова акція, а системна довгострокова політика, що включає: посилення роботи з кримськотатарською діаспорою в Туреччині, Узбекистані, Білорусі та інших країнах; створення реальних, а не декларативних механізмів фінансової, освітньої та культурної підтримки; активне залучення кримських татар до українських політичних процесів; розробку чіткого плану реінтеграції півострова з урахуванням інтересів корінного народу.

Поки Україна не запропонує кримським татарам реальної альтернативи, Росія продовжуватиме вигравати цю битву за уми. Не силою, а підкупом, який називає розвитком. Не репресіями, а ілюзією турботи. Час спливає, і кожен рік окупації робить розрив між поколіннями та спільнотами дедалі глибшим. Якщо Київ не почне діяти зараз, завтра може бути запізно. Кримські татари – це не просто одна зі складових кримського питання. Це його ключ. І від того, наскільки ефективно Україна зможе працювати з цим ключем, залежить, чи вдасться їй колись відчинити двері до деокупованого Криму.

Чиї інтереси захищає Київ у Казахстані: про енергетичний суверенітет і право на вибір

Posted on 20 Червня, 202626 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останнім часом у проросійських медіа дедалі частіше лунають звинувачення на адресу України у нібито спробах втрутитися у внутрішні справи Казахстану з метою відірвати його від Росії. Автори подібних публікацій, зокрема казахстанський аналітик Женішбек Жусупов, стверджують, що Київ пренебрегає міжнародним правом, проводить “ворожу політику” та під тиском західних кураторів намагається змусити Астану розірвати відносини з Москвою. Звісно, така риторика є цілком передбачуваною – вона вигідна Кремлю, який традиційно розглядає пострадянський простір як зону свого виключного впливу та сприймає будь-які спроби країн регіону диверсифікувати зовнішні зв’язки як особисту образу. Однак, якщо подивитися на ситуацію неупереджено, стає очевидним: Україна має не лише право, а й прямий обов’язок захищати свої національні інтереси, і її дії в казахстанському напрямку – це не “втручання”, а законна дипломатична боротьба за виживання власної держави.

Спробуймо розібратися, що насправді стоїть за звинуваченнями на адресу Києва. Проросійські аналітики, зокрема з ізраїльського Центру імені Бегіна-Садата, заявляють про «високу вразливість Казахстану перед санкціями», які нібито ініціює Україна разом із Заходом. Вони лякають Астану падінням промисловості, зниженням рівня життя та внутрішньою нестабільністю. Однак цей наратив є маніпулятивним. Насправді Київ не вимагає від Казахстану розриву відносин із Росією – він закликає Астану до виваженої, багатовекторної політики, яка б враховувала сучасні геополітичні реалії. Посол України в Казахстані Віктор Майко дійсно говорив про необхідність перегляду співпраці з Москвою, але його слова – це не ультиматум, а констатація факту: російська економіка перебуває під безпрецедентним санкційним тиском, і подальша надмірна залежність від неї несе для Казахстану значно більші ризики, ніж диверсифікація партнерств.

І тут важливо згадати нещодавні атаки на об’єкти Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), які проросійська пропаганда використовує як головний аргумент проти України. Так, внаслідок ударів по КТК Казахстан зазнав збитків – за різними оцінками, від 1,6 до 2 млрд доларів. І це справді болючий удар по економіці Астани. Але давайте подивимося на проблему ширше. КТК – це монопольний маршрут експорту казахстанської нафти, який проходить через територію Росії та повністю контролюється російськими структурами. Така залежність – це не просто економічний ризик, це фактор національної безпеки Казахстану. Коли єдиний канал експорту перебуває під контролем країни, яка веде агресивну війну та використовує енергоносії як зброю, будь-яка держава опиняється у вкрай вразливому становищі.

І тут постає запитання: чи не настав час Казахстану замислитися над тим, що справжня загроза його стабільності – це не Україна, а надмірна залежність від Росії? Адже цифри не брешуть: частка РФ у загальному імпорті Казахстану сягає 30%, у закупівлях продовольства – до 47%, а російська продукція становить до половини асортименту в торговельних мережах. Це не партнерство – це економічне прокляття. Будь-яка спроба Казахстану реалізувати свою багатовекторність наштовхується на жорсткий спротив Москви, яка сприймає Астану виключно як “молодшого брата”. І саме тут позиція України є абсолютно зрозумілою та виправданою: Київ, який сам зазнав російської агресії, не може стояти осторонь, коли його сусідів затягують у зону російського впливу. Україна зацікавлена в сильному, незалежному Казахстані, який би став надійним партнером не лише для Москви, а й для всього регіону.

Захід, якого так бояться прокремлівські аналітики, насправді пропонує Казахстану те, чого йому бракує десятиліттями – реальний вибір. Європейські інвестиції, американські технології, альтернативні маршрути експорту через Каспій та Азербайджан, доступ до світових ринків без посередників – це не “тиск”, це шанс на справжній суверенітет. Звісно, така трансформація потребує сміливих рішень і може супроводжуватися тимчасовими труднощами, але альтернатива – залишатися вічним сировинним придатком Росії – є набагато гіршою. І коли українська дипломатія наголошує на цьому, вона робить це не для того, щоб нашкодити Казахстану, а щоб відкрити йому очі на реальну картину світу, яка стрімко змінюється.

Далекобійні ракети, ППО та санкції: що стоїть за відродженим оптимізмом Заходу

Posted on 17 Червня, 202626 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останнім часом у західних столицях відбувається те, що ще пів року тому здавалося немислимим – там знову заговорили про військову перемогу України. Підсумковий документ саміту G7, який нещодавно завершився у Франції, став своєрідним маніфестом нового настрою: лідери “Великої сімки” не лише пообіцяли наростити постачання озброєнь, включно із системами ППО, далекобійними ракетами та перехоплювачами, але й публічно зафіксували “новий імпульс” українських сил, відзначивши їхню стійкість та успіхи на полі бою протягом останніх місяців. І що показово – у заяві немає жодного слова про переговори, жодних закликів до припинення вогню чи мирного врегулювання. Тільки військова підтримка, тільки посилення санкцій, тільки жорстка риторика. Це не просто черговий пакет допомоги – це зміна парадигми, яка свідчить про те, що на Заході знову з’явилася віра в те, що Україна здатна здолати Росію військовим шляхом.

Що ж стало каталізатором цього повернення оптимізму? Насамперед, очевидно, спрацювала кумулятивна дія кількох факторів. По-перше, українська сторона протягом останніх місяців демонструвала наполегливість і тактичну гнучкість, які не могли залишитися непоміченими в Брюсселі, Вашингтоні чи Лондоні. Навіть попри колосальний тиск на сході, ЗСУ вдалося утримати ключові позиції, а в окремих місцях – відновити маневреність. Це продемонструвало, що армія не просто тримається, а здатна до системного контрнаступу. По-друге, заяви Києва про нарощування власного виробництва – від дронів до далекобійних ракет – перестали сприйматися як пропаганда. Західні партнери побачили реальні результати: український ВПК, незважаючи на всі удари, зумів не лише зберегти потужності, а й розширити їх, частково перенісши виробничі ланцюжки до Європи. І тепер G7 готова йти далі – розширювати ліцензії на виробництво західного озброєння безпосередньо в Україні. Це означає, що Київ перестає бути просто споживачем зброї і перетворюється на повноцінного гравця оборонної індустрії, що кардинально змінює логістику та стійкість постачання.

Окремий сигнал – це акцент на ППО та ракетах великої дальності. Якщо раніше Захід остерігався передавати Києву системи, здатні бити вглиб російської території, то тепер ця стіна руйнується. Лідери G7 публічно підтверджують готовність надавати далекобійне озброєння, що автоматично змінює правила гри. Російські тилові бази, аеродроми, склади та командні пункти, які донедавна почувалися в безпеці, опиняються під загрозою. Це не лише військовий, а й психологічний удар: Москва більше не може почуватися в тилу своїх прикордонних регіонів недоторканною. І поки Кремль витрачає ресурси на захист власного неба, українські сили отримують вікно можливостей для операцій на фронті.

Не менш важливим є й економічний аспект. G7 пообіцяла посилити тиск на російський нафтогазовий сектор. Це не просто декларація – це свідчення того, що Захід переходить до системного виснаження російської воєнної машини через її фінансову основу. Санкції, які вже завдали значного удару по російському бюджету, тепер будуть посилені, а це означає, що Москва змушена буде шукати ще більше ресурсів для утримання фронту, тоді як її економічні можливості скорочуються. У поєднанні з військовою підтримкою це створює кумулятивний ефект, який може підірвати здатність РФ до довготривалої агресії.

Важливо, що в заяві G7 відсутній навіть натяк на компроміс чи “заморожування” конфлікту. Це різко контрастує з риторикою кількамісячної давнини, коли на Заході дедалі частіше лунали голоси про необхідність переговорів, про “корейський сценарій” або про те, що Україна має погодитися на втрату територій задля миру. Тепер ці голоси відсунуті на периферію. “Велика сімка” демонструє, що вона більше не сприймає війну як глухий кут, а як процес, який можна завершити перемогою. І це підкріплюється конкретними зобов’язаннями: посилення ППО перед зимою, щоб захистити енергетику, інвестиції в оборонні потужності, постійний моніторинг ситуації.

Звісно, можна поставити запитання: чи не є цей оптимізм тимчасовим, чи не розвіється він після перших невдач або російських контрударів? Але зараз на Заході склалася унікальна конфігурація, коли втома від війни поступилася місцем розумінню того, що капітуляція перед Росією матиме значно гірші довгострокові наслідки. Саме тому Франція, Британія, Німеччина, США та інші країни G7 вирішили не просто зберегти, а збільшити ставки. Вони бачать “новий імпульс” не лише у діях ЗСУ, а й у власній спроможності конвертувати економічні та технологічні ресурси у військову перевагу. І поки Київ демонструє здатність використовувати цю допомогу з максимальною ефективністю – як у Курській операції, так і в системних ударах по російській логістиці – віра в перемогу буде лише зміцнюватися.

Фактично, саміт G7 став поворотним моментом. Він зафіксував новий консенсус: Україна має отримати все необхідне для перемоги, а Росія – відчути, що затягування війни обходиться їй дедалі дорожче. Це не просто про зброю чи санкції – це про стратегічне рішення зробити військовий сценарій домінуючим у розв’язанні конфлікту. І хоча попереду ще багато випробувань, саме зараз, у червні 2026-го, атмосфера в західних капіталах змінилася з обережного песимізму на стриманий, але впевнений оптимізм.

Ніч, коли загорілася Лавра: аналітика масованого удару, його цілей та політичних наслідків

Posted on 15 Червня, 202626 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останній масований повітряний удар, якого зазнала Україна в ніч на 9 червня, став не просто черговим епізодом війни, а своєрідним маркером того, як змінюються акценти та технології в цій війні. Головним майданчиком для демонстрації російської міці знову став Київ – столицю атакували шістдесятьма ракетами із загальної кількості в сімдесят, як повідомив Володимир Зеленський. І хоча напередодні Україна отримала чергову партію протиракет до систем Patriot, що дозволило показати доволі непогану статистику перехоплення, деякі деталі цієї атаки варті окремого аналізу.

Найбільше питань викликають цифри збиття. За даними військових, п’ять із шести гіперзвукових “Цирконів” було знищено – це справді прорив, адже раніше ці ракети вважалися майже невловимими. Також вдалося перехопити п’ятнадцять із тридцяти чотирьох балістичних “Іскандерів” та ракет С-400, а також усі тридцять крилатих ракет Х-101 та “Іскандер-К”. Водночас близько трьох десятків дронів досягли своїх цілей. І саме цей факт – разом із пошкодженням Успенського собору Києво-Печерської лаври та музею “Мистецький арсенал” – породив одразу кілька версій того, що ж насправді сталося в центрі столиці.

Спершу Зеленський заявив, що безпілотник навмисно вдарив по Лаврі, пообіцявши жорстку відповідь Росії. Однак соціальні мережі майже одразу запропонували альтернативне пояснення: і собор, і музей могли зайнятися через падіння уламків збитих цілей. На користь цього свідчить той факт, що в обох випадках загорілися саме дахи, а характер руйнувань не схожий на пряме влучання – там зазвичай масштаби пошкоджень набагато більші. Російська сторона, своєю чергою, висунула власну версію: нібито на церкву впала ракета від комплексу Patriot, який збивав цілі над містом, а деякі пропагандистські канали навіть договорилися до того, що пожежу влаштували самі українські чиновники, щоб потім звинуватити Москву. Правда, як це часто буває під час війни, десь посередині – пряме влучання малоймовірне, але й навмисний підпал від української влади виглядає абсурдно, якщо пам’ятати, наскільки болісно сприймаються в суспільстві удари по святинях.

Окрім центральних об’єктів, постраждали також термінали “Нової пошти”, зокрема інноваційний хаб у Жулянах, кілька житлових комплексів на лівому та правому берегах столиці – біля метро “Чернігівська” та “Шулявська”, а також приватні будинки. У центрі, як і під час попередніх обстрілів, вибило шибки на Хрещатику – цього разу дісталося навіть фасаду Вищого антикорупційного суду. Енергетична інфраструктура теж зазнала втрат: близько 140 тис абонентів у Києві залишилися без світла, хоча більшість згодом його повернули. Уранці над столицею стояв густий дим – пожежі гасили за допомогою вертольотів, а влада не поспішала повідомляти, куди саме влучило.

Але Києвом справа не обмежилася. У Дніпрі та Харкові також фіксували прильоти, причому в останньому трапилася одна з найбільш цинічних атак цієї ночі: коли на місце попереднього удару прилетів “Іскандер”, загинули четверо рятувальників та співробітник міської ради. Це окремий прийом російської тактики – подвійний удар, коли ціллю стають ті, хто прибув допомагати.

Цікаво, що російське міністерство оборони опублікувало свою версію подій, яка кардинально відрізняється від того, що транслює Україна. За їхніми даними, головними цілями були не цивільні об’єкти, а військові виробництва та центри комплектування. У Києві нібито вражено завод “Радар”, цех із виробництва безпілотників на території кіностудії імені Довженка, підприємства “Беспілотні технології”, “Завод Маяк” (який виготовляє бойові частини для дронів “Фламінго”), а також “Київський агрегатний завод”, “Авіаремонтний завод №410” та низка інших. Також офіційно підтвердили удар по терміналу “Нової пошти”.

Власне, тут ми підходимо до головного питання: наскільки ефективними є такі удари для реального знищення українського оборонно-промислового комплексу? Існує серйозна думка, що основні виробничі потужності вже давно розосереджені, законспіровані, а частина критичних ланцюжків взагалі перенесена до Європи. Тож руйнування окремих цехів, навіть якщо вони дійсно відбуваються, навряд чи здатні суттєво вплинути на спроможність України виробляти дрони та боєприпаси. Інакше б такі атаки повторювалися системно, а не епізодично, як зараз.

Важливо розуміти й політичний контекст. Нові удари анонсували як в Офісі президента України, так і в Кремлі – для обох сторін вони стали інструментом комунікації. У Москві прямо заявляють, що це відповідь на посилення повітряних атак з боку ЗСУ. Але справжня мета значно глибша. По-перше, це спроба підштовхнути Україну до укладення миру на умовах так званого “Анкоріджу” – тобто припинення вогню та переговорів після виведення українських військ з Донбасу. По-друге, Кремлю потрібно демонструвати власному населенню, що він жорстко відповідає на українські удари по нафтопереробних заводах та на спроби транспортної ізоляції Криму.

Зеленський, своєю чергою, вже використовує пошкодження Успенського собору як додатковий аргумент перед західними партнерами. Це має працювати на кількох рівнях: посилення військової допомоги (зокрема системами ППО), а також спроба вплинути на позицію Дональда Трампа напередодні важливої зустрічі “Великої сімки”. Київ та європейські лідери намагатимуться переконати президента США відмовитися від “духу Анкоріджа” та підтримати українсько-європейський сценарій завершення війни. І удари по святинях у центрі Києва – це для них ідеальний медійний фон, щоб довести: жодних компромісів із агресором, який нищить православні собори, бути не може.

Таким чином, кожен масований обстріл перестає бути суто військовою подією. Він стає складною багатошаровою конструкцією, де переплітаються реальні втрати, пропагандистські наративи обох сторін, технологічні виклики (як-от збиття “Цирконів”) та велика геополітична гра напередодні вирішальних самітів. І поки в Києві гасять пожежі на Лаврі та “Новій пошті”, в Брюсселі, Вашингтоні та Москві вже прораховують, як цей дим вплине на наступні кроки за столом переговорів.

На фронті втрачено німецький танк Leopard 2 під час бойових дій – ЗМІ

Posted on 13 Червня, 20269 Вересня, 2026 by Микола Донченко

Українські Сили оборони втратили на фронті танк Leopard 2 німецького виробництва.

Про це повідомили окупаційні медіа з посиланням на щоденне зведення Міноборони РФ.

За твердженням ворожої сторони, Leopard 2 був вражений у зоні відповідальності так званого Південного угруповання військ. Разом із ним у зведенні також заявили про втрати іншої бронетехніки, артилерійських систем та автомобілів.

Leopard 2 вважається одним із найвідоміших західних основних бойових танків, які Україна отримала від партнерів. Водночас досвід бойових дій показує, що навіть сучасна західна бронетехніка не є невразливою для дронів, артилерії, мін та протитанкових засобів.

Сам факт втрати ще одного Leopard 2 свідчить, що ефективність західних танків у реальних умовах фронту значною мірою залежить не лише від їхніх характеристик, а й від тактики застосування, прикриття, розвідки та насиченості поля бою безпілотниками.

Південний рубіж: чому саме зараз перед ЗСУ відкриваються унікальні можливості для стратегічного перелому

Posted on 12 Червня, 202626 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останні тижні на південному напрямку позначилися серйозними зрушеннями, які хоч і не завжди потрапляють у гучні заголовки новин, однак формують принципово нову оперативну реальність для Збройних сил України. Якщо дивитися на карту бойових дій не через призму щоденних флеш-репортажів, а з висоти стратегічного аналізу, стає очевидним: українське командування отримало низку тактичних і оперативних переваг, яких не було навіть під час контрнаступу 2023 року. І хоча характер війни змінився, а дрони зробили поле бою прозорим для обох сторін, саме на півдні зараз дозріває той самий потенціал, здатний змінити хід усієї кампанії.

Перше й найважливіше – це системне ураження логістичних артерій, якими Росія живить своє угруповання на лівобережжі Херсонщини та в Запорізькій області. Удари українських ракетно-артилерійських підрозділів та дронових груп по мостах, залізничних вузлах і складах боєприпасів у тимчасово окупованому Криму та на адмінмежі досягли того рівня системності, коли російська логістика почала працювати з перебоями. Звичайно, армія агресора вчиться адаптуватися, натомість ключове тут – не в тому, чи можна повністю блокувати постачання за десятки кілометрів від лінії фронту. Головне – створення так званої “сірої зони” в тилу, де кожен рух техніки перетворюється на ризиковану операцію. Для українських військ це означає: коли вони розпочнуть активну фазу продавлювання фронту, ворог не зможе оперативно підтягувати резерви та поповнювати запаси. Війна на виснаження грає на користь того, хто краще руйнує комунікації супротивника, і тут ЗСУ мають очевидне зростання спроможностей.

Другий ключовий фактор – зміна конфігурації самого фронту на півдні, яку багато хто поспішив назвати виключно негативною через скорочення лінії зіткнення. Однак для грамотного військового аналітика це звучить інакше: російське угруповання, яке раніше було розтягнуте майже на 150 кілометрів, тепер змушене оборонятися на ділянці всього 66 кілометрів. Здавалося б, це вигідно оборонцю – менше фронту, легше тримати. Але насправді для наступаючого це також має перевагу: менша протяжність означає, що українське командування може створити набагато щільніші ударні кулаки, сконцентрувати артилерію та дронові рої на вирішальних ділянках. Замість розпорошення зусиль на багатокілометровій дузі з’являється можливість обрати один-два напрямки головного удару й забезпечити там локальну перевагу в силах. Тактика “видавлювання” через щільні бойові порядки – це не ознака слабкості, це усвідомлений вибір в умовах панування дронів, коли жоден танковий клин не може проскочити непоміченим. І ЗСУ сьогодні краще за росіян підготовлені до саме такого повільного, але невідворотного просування з величезним вогневим супроводом.

Третій важливий аспект, який часто залишається поза увагою, – це оперативна пауза та перегрупування, які українська сторона використовує для накопичення ресурсів. На відміну від 2023 року, коли контрнаступ розпочинався з бригадами, навченими наскоро, зараз є час для підготовки резервів, освоєння нової західної техніки (включно з авіаційними компонентами та далекобійними системами) і, що критично, для вибудовування ешелонованої системи РЕБ та контрбатарейної боротьби. Російські війська на півдні, навпаки, зазнають хронічного браку особового складу – адже угруповання, яке тримає цю ділянку, вже не отримує такого ж підкріплення, як угруповання на Донбасі. Москва кинула основні резерви на Покровський та Лиманський напрямки, і це створює для ЗСУ вікно можливостей: кількість боєздатних російських підрозділів на півдні відносно невелика, а їхня логістика деградована. Саме в таких умовах навіть локальний успіх може призвести до ланцюгової реакції – прориву на одній ділянці та вимушеного відходу на інших.

Особливо варто наголосити на тому, що звуження фронту відкриває перед ЗСУ ще одну нетривіальну можливість: створення загрози одночасного удару з двох боків. Російське угруповання зараз витягнуте вздовж лівого берега Дніпра та вглиб Запорізької області, але його фланги не є непорушними. Українські сили вже демонстрували здатність до форсування річки малими групами та закріплення на плацдармах – достатньо згадати Кринки, де хоч і не вдалося розвинути наступ, але сам факт присутності на лівому березі змусив росіян тримати там значні сили. Тепер, коли сухопутна лінія зіткнення скоротилася, а увага ворога розпорошена, українське командування отримує шанс на комбінований маневр: одночасно тиснути на сухопутній ділянці та активізувати дії десантно-штурмових груп з боку Дніпра, змушуючи росіян метатися між загрозами.

І нарешті, найважливіший стратегічний ресурс, який з’явився у ЗСУ на півдні, – це саме розуміння противника. Російське командування чудово усвідомлює значення Кримського сухопутного коридору. Вони знають, що втрата контролю над Запорізькою та Херсонською областями не просто позбавить їх зв’язку з півостровом, а й поставить під пряму загрозу весь південний фланг. Психологічний тиск на окупантів – це теж зброя. І коли вони бачать, як українські сили методично, крок за кроком, скорочують відстань до Токмака та Мелітополя, коли Кримський міст стає ціллю атаки чи не щотижня, а залізничне сполучення переривається на дні та тижні – це підточує не тільки логістику, а й моральний дух. Війна на виснаження, яку ведуть ЗСУ, не обіцяє швидких перемог – але вона дає головне: час для того, щоб перетворити всі ці фактори – уражену логістику, щільнішу конфігурацію фронту, оперативну паузу та психологічний тиск – на реальне просування. І досвід останніх тижнів свідчить, що цей процес уже запущений, навіть якщо він не вимірюється десятками звільнених кілометрів щодня. Південь залишається тим самим театром, де може бути написана головна переможна сторінка цієї війни, і сьогодні ЗСУ мають для цього більше інструментів, ніж будь-коли раніше.