Чому ракетний удар 14 травня був скоріше політичним спектаклем, ніж військовою операцією

У ніч на 14 травня 2026 року Росія здійснила чергову масовану атаку на територію України. За офіційними даними, ворог застосував 18 балістичних ракет, 35 крилатих ракет (ймовірно, Х-101), 16 “Калібрів” з моря та близько 700 ударних дронів. Обстріли тривали майже півтори доби, а географія ударів охопила ледь не всі області країни – від західних до східних. Багато коментаторів одразу назвали цю атаку наймасованішою або “найважчою ніччю”. Однак варто тверезо оцінити її характер: це була не стільки військова операція, скільки політичний перформанс, покликаний створити картинку для внутрішньої аудиторії Кремля та продемонструвати “помсту” за попередні удари українських дронів по російських нафтобазах і заводах.

Якщо порівнювати цю атаку з тим, що відбувалося взимку, різниця очевидна. Тоді, під час холодних місяців, російські війська цілеспрямовано били по енергетичній інфраструктурі – трансформаторах, ТЕЦ, високовольтних лініях. Метою було залишити українців без світла й тепла, паралізувати економіку та змусити до капітуляції. Тобто це були чітко сплановані воєнні операції зі стратегічними цілями. Вчорашні ж удари були розпорошеними. Росіяни атакували й житлові квартали, й об’єкти водопостачання, й логістичні центри, й навіть окремі автомобілі на дорогах. По суті, вони намагалися просто “накошмарити” якомога більше територій, а не знищити конкретні, критично важливі об’єкти.

Ключовий нюанс – часове розтягування. Атака почалася ще ввечері 13 травня з ударів “Кинджалами” по Старокостянтинову (що мало сенс – знищити українську авіацію, яка полює на крилаті ракети). Далі вночі додалися крилаті ракети, балістика та хвилі дронів. Але всі ці засоби не були синхронізовані. Якби справжня воєнна мета полягала в тому, щоб прорвати ППО, то 700 “Шахедів” і 70 ракет різних типів запустили б одночасно в одному секторі, намагаючись перевантажити систему. Натомість ворог розтягнув удари на понад 30 годин і розкидав їх по всій карті України. Західні області, центр, південь, схід – дрони фіксували в кожному регіоні. Це не військова логіка, це логіка політтехнолога: “подивіться, ми вразили всі області, ми можемо показати красиву картинку начальству”.

Саме для цього, власне, і була зроблена атака. У Кремлі треба регулярно звітувати про “успіхи”. 9, 10, 11 травня було відносне затишшя – накопичували ресурси. І ось, назбирали певний резерв, вирішили влаштувати “концерт”. Балістичні ракети пустили по Києву, аби створити гучний заголовок. Крилаті – по інших містах. Дрони – по всій країні. Жодна з цих цілей не була вирішальною. Вранці російські пропагандисти вже рапортували: “удар відплати виконано, цілі вражено”. Підірваний під’їзд дев’ятиповерхівки (на жаль, є й такі трагічні наслідки) для них – лише “картинка для охлосу”.

Важливо зауважити, що росіяни намагалися синхронізувати хоча б одну хвилю балістики з крилатими ракетами. За даними моніторингу, близько третьої години ночі вони запустили “Іскандери”, розраховуючи, що в цей момент підійдуть і крилаті ракети. Але через низьку координацію між різними родами військ (ракетні війська, стратегічна авіація, флот) цього не сталося. Крилаті ракети збили ще на підльоті, а балістика долетіла сама. Це, до речі, є свідченням того, що навіть після трьох років війни російське командування не здатне організувати справжню комбіновану атаку. А це для нас – велике везіння.

Ще один показовий момент: цього разу практично не використовували морські ракетоносії (“Калібри” майже не застосовували), не було й гіперзвукових “Цирконів” (після того, як один із них збили). Також не застосовували бомбардувальники Ту-22М3 із ракетами Х-32. Тобто ворог задіяв далеко не всі наявні засоби – лише те, що вдалося наскреоти за кілька днів. Це говорить про те, що вони не збиралися влаштовувати “генеральну битву”, а просто хотіли підтримати інформаційний шум.

Наша протиповітряна оборона, до слова, спрацювала блискуче. Відсоток збиття, як і раніше, тримається на рівні близько 80% (а інколи й вище). Це – найкращий показник у світі. Жодна армія, включно з американською та ізраїльською, не демонструє таких результатів у реальних бойових умовах. Це підтвердила й війна в Ірані, де ізраїльська ППО (яку всі вважають однією з найкращих) пропускала цілі. Наші ж захисники неба щодня доводять свою майстерність.

Важливо розуміти, що ешелонована система ППО – це складна машина. Різні засоби відповідають за різні цілі. Не можна перевантажувати мобільні вогневі групи (МОГ), які ловлять “Шахеди”, одночасно боротьбою з балістикою. Не можна змусити винищувачі, обладнані для збиття крилатих ракет, полювати за дронами. Кожен елемент виконує своє завдання. І те, що росіяни не можуть організувати комбінований удар з перевантаженням ППО, – це не їхня тактична хитрість, а їхня слабкість.

На противагу їхній розтягнутій атаці по всій території, ми останнім часом демонструємо зовсім інший підхід. Українські дрони регулярно вражають конкретні нафтобази, заводи, аеродроми в глибині Росії – Туапсе, Перм, Самара, навіть Москва. Там ми влучаємо точно по цілях, які мають значення для воєнної економіки ворога. І це справді військові успіхи, а не показуха. До речі, тим самим ми одночасно знижуємо показник російської ППО – вони теж не можуть захистити всі свої об’єкти.

Отже, підсумовуючи: атака 14 травня була політичним актом, розрахованим на внутрішнього споживача. Це був звіт про “роботу” для кремлівського начальства. Росіяни зібрали резерви, розтягнули їх у часі та просторі, аби показати картинку “кошмару над усією Україною”. Військового сенсу в цьому не було – вони не знищили нашу енергосистему, не паралізували командування, не досягли стратегічних цілей. Натомість вони ще раз виявили свою неспроможність синхронізувати удари різних родів військ. Нашій ППО вдалося впоратися з цим викликом, збивши левову частку повітряних цілей. І хоча трагедії окремих людей (загибель цивільних, руйнування будинків) – це завжди біль, ми не повинні дозволяти ворогу досягати своєї головної мети: посіяти паніку. Тому варто дивитися на речі тверезо: якщо така атака – це їхній максимум, то ми можемо бути впевнені в своїх силах. А тим часом українські дрони вже готують нові сюрпризи для російського тилу. І це справжня війна, а не політичний театр.

Плівки Міндіча та підозра Єрмаку: як корупційний скандал б’є по верхівці влади

Упродовж останніх місяців Україна перебуває в епіцентрі корупційного скандалу, який отримав назву “Міндічгейт”. Його головний герой – Тимур Міндіч, бізнесмен, співзасновник студії “Квартал‑95” та багаторічний партнер Володимира Зеленського. Оприлюднені наприкінці 2025 – навесні 2026 року так звані “плівки Міндіча” стали однією з найрезонансніших корупційних історій за час незалежності. Кульмінацією стало 11 травня 2026 року, коли НАБУ та САП офіційно повідомили про підозру колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку – одному з ключових фігурантів справи. Що ж насправді відбувається, яка роль Єрмака в цій історії та якими можуть бути наслідки для системи влади?

У листопаді 2025 року НАБУ та САП провели операцію “Мідас”, спрямовану на викриття масштабної корупційної схеми в державному секторі України, зокрема в “Енергоатомі”. В ході розслідування детективи задокументували розмови, які велися в квартирі Тимура Міндіча в Києві на вулиці Грушевського, 9А. Ці розмови, які отримали назву “плівки Міндіча”, стали публічними завдяки журналістським розслідуванням – спочатку оприлюднили окремі фрагменти, а згодом видання “Українська правда” отримало доступ до більш повних розшифровок. Як пояснювали журналісти, коло осіб, які мали доступ до матеріалів справи, значно розширилося через запит на екстрадицію Міндіча, який переховується в Ізраїлі. На плівках зафіксовані розмови Міндіча з низкою високопосадовців та впливових осіб. Це зокрема колишній перший помічник президента Сергій Шефір (на плівках – “Чегевара”), тодішній міністр оборони, а нині секретар РНБО Рустем Умєров, а також особи, пов’язані з будівництвом елітного котеджного містечка “Династія” в Козині під Києвом. У розмовах учасники обговорюють фінансові питання, вплив на правоохоронні органи, оборонні закупівлі, а також кадрові рішення, зокрема в Міністерстві оборони. Голоси на плівках належать різним особам, зокрема й самому Міндічу. За твердженням НАБУ, записи долучені до матеріалів кримінального провадження й активно використовуються слідством.

Тимур Міндіч – це не просто бізнесмен і партнер Зеленського за “Кварталом‑95”. За версією слідства, він є ключовою фігурою, а ймовірно й організатором, масштабної корупційної схеми в енергетиці. За даними НАБУ, через підконтрольну Міндічу так звану “пральню” легалізовували кошти, отримані злочинним шляхом від контрагентів “Енергоатому”. Схема передбачала “відкати” в розмірі 10–15% від суми контракту на закупівлі матеріалів та послуг для атомної генерації. Деякі з цих коштів у подальшому спрямовували на будівництво елітного житла для вищих посадовців, зокрема колишнього віцепрем’єра Олексія Чернишова та інших осіб. Самому Міндічу інкримінують створення злочинної організації, легалізацію коштів, а також шахрайство. Зокрема, у справі “Мідас” він фігурує разом зі своїм бізнес-партнером Олександром Цукерманом, який також переховується в Ізраїлі. Окрім того, у травні 2026 року Міндіч отримав підозру в справі про відмивання коштів на будівництві “Династії”. Саме ця справа безпосередньо стосується Андрія Єрмака.

Колишній керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який очолював ОП понад п’ять років і звільнився наприкінці листопада 2025 року, отримав підозру 11 травня 2026 року. Детективи інкримінують йому участь у легалізації понад 460 мільйонів гривень на будівництві елітних котеджів у кооперативі “Династія”. Слідство вважає, що Єрмак був одним з майбутніх власників однієї з чотирьох резиденцій (резиденція R2) і забезпечував фінансування будівництва за рахунок коштів, отриманих від діяльності злочинної організації, очолюваної Міндічем. У Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі стверджують, що саме Єрмак залучав до схеми інших осіб, забезпечував координацію дій учасників групи та особисто брав участь у вчиненні злочину. Прокуратура повідомила, що від липня 2020 року до серпня 2022 року уповноваженою особою від Андрія Єрмака в проєкті “Династія” був його батько Борис Єрмак, що підтверджується матеріалами листування. Після серпня 2022 року цю роль виконувала інша особа. Сам Єрмак факт спілкування з Міндічем не заперечував, однак будь-яку причетність до злочинних схем заперечує. “Я не буду зараз нічого коментувати, коли закінчаться слідчі дії”, – заявив він. На запитання, чи є він “Хірургом” з “плівок Міндіча”, Єрмак відповів: “В мене ім’я – Андрій Єрмак. В мене іншого імені немає”. Раніше, у листопаді 2025 року, правоохоронці вже проводили обшуки в Єрмака, однак тоді підозру йому не оголосили. Сам Єрмак називає справу “спровокованою публічним тиском”, а його адвокат Ігор Фомін заявив, що підозра є безпідставною: “Як на мене, ніяких підстав для того, щоб пред’являти йому якісь кримінальні претензії, просто немає, не існує і існувати не може”, – сказав він.

Окрім Єрмака, підозри у справі “Династії” отримали ще шість осіб. Серед них Олексій Чернишов (на той час міністр розвитку громад та територій), якого слідство вважає організатором схеми, а також, власне, сам Тимур Міндіч. За даними САП, Чернишов забезпечив отримання земельних ділянок, узгоджував зустрічі й особисто підшукував людей для участі в проєкті. Міндічу відводилася роль у фінансуванні, розподілі коштів та конспірації учасників злочинної групи. Іншим підозрюваним інкримінують допомогу в легалізації коштів, зокрема через фіктивні компанії та готівкові операції, а також через “бекофіс” Міндіча.

“Міндічгейт” – це не просто черговий корупційний скандал. Це історія, яка може мати далекосяжні наслідки для всієї системи влади. Незважаючи на те що прямих звинувачень проти президента Володимира Зеленського немає (він має імунітет, а прямі докази його причетності до злочинів відсутні), на плівках фігурує “Вова”, зі слів Міндіча – саме президент. Фігуранти розмов, зокрема його близькі друзі, постійно згадують можливість додзвонитися главі держави. У суспільстві це викликає питання: чи знав Зеленський про оборудки свого найближчого оточення, чи був він їхнім бенефіціаром? Прямих доказів цього немає, але політичні опоненти обов’язково використають цей скандал. Для Зеленського справа створює постійний інформаційний фон, який може підривати довіру до влади. Перший пік припав на листопад–грудень 2025 року, коли стало відомо про операцію “Мідас” та “плівки Міндіча”. Тоді президент змушений був звільнити Єрмака та провести “перезавантаження” Офісу президента. Після другого витоку в квітні-травні 2026 року дискусія спалахнула з новою силою. Сам факт вручення підозри колишньому голові Офісу президента є безпрецедентним в історії України. І хоча формально Єрмак уже втратив посаду, це все одно завдає репутаційного удару по президенту.

Попри це, аналітики вважають, що сьогодні скандал не матиме критичних наслідків для чинної влади. Володимир Фесенко зазначає, що найбільші ризики можуть виникнути вже після війни, коли розпочнеться передвиборча боротьба. Саме тоді весь цей компромат може бути використаний як потужний важіль для дискредитації політичної команди Зеленського. Поки ж влада намагається демонструвати максимальну дистанцію від фігурантів справи та посилювати риторику щодо боротьби з корупцією. Однак залишається відкритим питання: чи вистачить у неї політичної волі довести розслідування до логічного завершення та притягнути до відповідальності всіх винних, включно з представниками власної “тіні”? Відповідь на нього багато в чому визначить ставлення суспільства до боротьби з корупцією та довіру до державних інституцій загалом.

Діра в російському бюджеті: чому нафта вже не врятує Кремль

На минулому тижні стало відомо, що дефіцит російського бюджету зріс до 5,9 трлн рублів. І це лише офіційна цифра, яку оприлюднило міністерство фінансів РФ. Насправді ж, якщо враховувати регіональні бюджети та приховані статті видатків, картина виглядає набагато похмурішою. Звернімо увагу: за перші два місяці 2026 року консолідований дефіцит регіонів уже сягнув 2,5 трлн рублів. Мінфін РФ офіційно прогнозує на кінець року дефіцит регіональних бюджетів у сумі 1,9 трлн (проти 1,7 трлн у 2025-му). Але ці цифри, м’яко кажуть, не сходяться. Схоже, справжній дефіцит консолідованого бюджету РФ уже наблизився до позначки в 10 трлн рублів – просто влада воліє не підтверджувати цього офіційно. І найцікавіше: відбувається це на тлі високих цін на нафту.

Як так сталося, що нафтові доходи більше не рятують російську фінансову систему? Адже ще нещодавно вважалося, що вартість бареля вище 80-90 доларів – це гарантія стабільності. Відповідь проста: видатки зростають набагато швидше, ніж доходи. За перші чотири місяці 2026 року російський уряд намагався скорочувати витрати, але відкладав це “на потім”. І отримав падіння нефтегазових надходжень на 38% порівняно з планом. Крім того, є значне відставання від планових показників зі збору податку на прибуток та інших податків. Економіка, яку розігрівали військовими замовленнями, починає давати збої.

Особливо показовим є те, що Мінфін РФ із 23 квітня зупинив публікацію даних щодо регіональних бюджетів. Це класичний прийом: коли цифри стають надто неприємними, їх просто перестають показувати. Але приховати проблему неможливо. Регіони потребують грошей на соціальні видатки, на підтримку економіки, на інфраструктуру. А грошей немає. Війна вимотує не лише армію, а й фінансову систему. Щомісячні витрати на армію, на оборонно-промисловий комплекс, на виплати пораненим і сім’ям загиблих – усе це лягає непосильним тягарем на бюджет, який не отримує очікуваних надходжень.

Звісно, у квітні ситуація трохи покращилася: нова податкова ціна на нафту – 94 долари за барель – дозволить збільшити нефтегазові доходи до 1,0-1,2 трлн рублів. Але цього достатньо лише для того, щоб зупинити зростання вже рекордного дефіциту, а не для того, щоб його ліквідувати. Російський бюджет схожий на людину, яка намагається загатити греблю, що протікає, використовуючи власні пальці. Дефіцит не зникає, він просто перестає збільшуватися на якийсь час. Але як тільки ціни на нафту впадуть – а це неминуче, враховуючи насиченість ринку, – діра стане ще більшою.

І тут виникає головне запитання: що станеться, коли закінчиться війна в Ірані? Сьогодні через конфлікт на Близькому Сході ціни на нафту штучно завищені. Але як тільки бойові дії вщухнуть, на ринок хлинуть близько 1600 танкерів, які застрягли в Перській затоці. Це призведе до різкого падіння цін. Російська економіка, яка нині ледве тримається на плаву завдяки високій нафтовій кон’юнктурі, може просто не витримати такого удару. Кремлівські чиновники, схоже, намагаються не думати про це – бо надто страшно. Але від реальності не сховаєшся.

Ми бачимо, що російська економіка рухається за інерцією. Високі ціни на нафту можуть рятувати ситуацію один, два, навіть три місяці. Але фундаментальних зрушень не відбувається. Структурні проблеми – залежність від сировини, падіння інвестицій, відтік капіталу, санкційний тиск, демографічна криза – нікуди не зникли. А додалися ще й колосальні військові витрати. Дефіцит бюджету в 5,9 трлн рублів – це не просто суха цифра. Це сотні мільярдів невиплачених зарплат, недофінансованих шкіл та лікарень, недобудованих доріг. Це потенційна соціальна напруга, яка може вибухнути в будь-який момент.

Звісно, поки що влада РФ контролює ситуацію завдяки жорсткій вертикалі та пропаганді. Але гроші не безмежні. Резерви тануть. Фонд національного добробуту, який мав стати подушкою безпеки, також використовується на латання дірок. Питання часу, коли система дасть тріщину. І тоді жодні високі ціни на нафту не врятують. Бо проблема не в ціні, а в тому, що грошей витрачається більше, ніж надходить, і цей дисбаланс стає хронічним. А хронічний дефіцит – це пряма дорога до дефолту або гіперінфляції.

Тому коли нам кажуть, що Росія витримає будь-які санкції та будь-які витрати, варто подивитися на цифри. А цифри свідчать: бюджетна діра росте, нафта не рятує, а справжні масштаби катастрофи приховуються. І це не бажана думка – це суха аналітика. Рано чи пізно реальність наздожене будь-яку, найпотужнішу пропаганду. І тоді ми побачимо справжню ціну цієї війни – ціну не лише в людських життях, але й у зруйнованій економіці, яку відновлювати будуть десятиліття. Питання лише в тому, чи встигне Кремль щось змінити до того, як стане надто пізно. Поки ж – лише спроби не помічати проблему, сподіватися на “авось” та час, який працює не на користь агресора.

У Хмельницькому ветеран прийшов із битою до ТЦК після заяви про побиття сина

У Хмельницькому ветеран прийшов із битою до територіального центру комплектування після того, як заявив про нібито викрадення та побиття свого сина з інвалідністю.

Про це повідомив народний депутат Георгій Мазурашу.

За його словами, чоловік стверджує, що його сина нібито побили, після чого той втратив свідомість. Також ветеран заявив про можливе викрадення сина.

Наразі офіційні обставини інциденту уточнюються. Інформації про стан потерпілого, дії правоохоронців та позицію представників ТЦК на момент публікації немає.

Подія потребує перевірки з боку компетентних органів, оскільки наразі йдеться про заяви однієї зі сторін, які мають бути офіційно підтверджені або спростовані.

У мережі обговорюють відео з колумбійським найманцем у полоні РФ

У мережі масово поширюють відео, на якому, як стверджується, зафіксований громадянин Колумбії, який нібито потрапив у російський полон на одному з напрямків фронту.

Відео поширюють мілітарні Telegram-канали.

На кадрах чоловік розмовляє іспанською мовою, поруч із ним перебувають люди у військовій формі.  Водночас достовірно встановити походження відео, місце та час зйомки, а також реальні обставини перебування людини у кадрі наразі неможливо.

На тлі появи нового відео знову обговорюється участь громадян Колумбії у бойових діях на боці ЗСУ. За різними оцінками, від початку повномасштабної війни до України прибули тисячі латиноамериканців із військовим досвідом.

У відкритих джерелах зустрічаються різні оцінки щодо кількості колумбійців, які беруть участь у війні. Йдеться про цифри від 2 до 7 тисяч осіб. Також повідомляється про значні втрати серед іноземних бійців та численні випадки зникнення безвісти. Частина сімей у Колумбії продовжує розшукувати своїх родичів, які вирушили до України.

Раніше у ЗМІ з’являлися повідомлення про захоплення в полон кількох громадян Колумбії у Запорізькій області. Зокрема, згадувалися Луїс Мануель Руїдіас Контрерас, Хуан Давід Поло Мендоса та Луїс Гільєрмо де ла Крус Рамос. Наприкінці квітня 2026 року також повідомлялося про полон 24-річного Вільяма Андреса Гальєго Ороско після боїв у Харківській області.

Крім того, у публічному просторі неодноразово з’являлася інформація про судові вироки громадянам Колумбії, затриманим у зоні бойових дій. За повідомленнями російських джерел, двоє колумбійців отримали по 13 років ув’язнення, а ще одного громадянина країни у 2025 році засудили до 19 років позбавлення волі.

Влада Колумбії раніше вже заявляла про занепокоєння через участь своїх громадян у війні за кордоном. Президент Густаво Петро неодноразово наголошував, що найманство є незаконним. У березні 2026 року в Колумбії підписали закон, який забороняє вербування та використання колумбійських найманців, а також передбачає приєднання країни до міжнародної конвенції щодо боротьби з цим явищем.

Президент Колумбії заявив про загибель колумбійців на війні в Україні

Президент Колумбії Густаво Петро заявив, що громадяни країни, які беруть участь у війні в Україні, “помирають ні за що”, та розкритикував залучення колумбійців до бойових дій.

Про це він написав у соцмережі X, коментуючи повідомлення українських медіа про участь близько 7 тис колумбійців у війні проти Росії.

За словами Петро, Колумбія не має наміру “експортувати смерть”. Він наголосив, що тисячі громадян країни, які мають бойовий досвід, опинилися на чужій війні, де ризикують життям без зрозумілої мети.

“Є 7 тис колумбійських чоловіків, навчених для бою, які воюють у чужій війні та помирають ні за що в Україні”, – заявив президент Колумбії.

Окремо Петро нагадав, що найманська діяльність заборонена колумбійським законодавством. Раніше Колумбія ратифікувала Конвенцію ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців.

У колумбійському суспільстві ця тема набула розголосу після повідомлень про групу громадян Колумбії, які нібито намагалися залишити Україну, але зіткнулися з проблемами під час виїзду. Тоді Петро також закликав співвітчизників повертатися додому.

“Я закликаю колумбійських найманців, яких використовують як гарматне м’ясо компанії, що діють із Маямі, негайно повернутися до країни”, – заявив Петро.

П’ять років війни: чому ми маємо право на власне визначення перемоги

Ми вже п’ятий рік воюємо. П’ять років, які перевернули все – наше життя, країну, світосприйняття. Але досі ми так і не домовилися про головне: що для нас перемога? З одного боку, відповідь ніби очевидна. Але чим довше триває війна, тим менш однозначною стає ця відповідь. І від того, як ми на неї відповімо, залежатиме, якою буде Україна після війни. Бо перемога – це не просто військовий термін. Це психологічний, політичний, історичний маркер, який або об’єднає суспільство, або розірве його. І в цій битві за наші голови Росія зацікавлена не менше, ніж у наступі на фронті.

Наші уявлення про перемогу змінювалися разом із лінією фронту. У 2022-му, коли росіян вибили з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, коли звільнили острів Зміїний, провели Харківське контрнаступлення і зайшли в Херсон, ми входили в 2023-й із відчуттям, що перемога – це кордони 1991 року. Тоді це здавалося спільною метою, яка об’єднувала майже всіх – від волонтерів до військового командування. Лише найрадикальніші мріяли про розпад Росії. Але наступні три роки війна поступово приземляла наші очікування. Ми зрозуміли, що Друга світова війна, яка для багатьох була головним зразком завершення конфлікту, – не універсальний шаблон. У 1945-му зло було не просто переможене, а окуповане, покаране, перевиховане. Але той сценарій став можливим завдяки абсолютному домінуванню союзників. А ми з самого початку були не фаворитами, а андердогами.

Сьогодні, весною 2026-го, війна не перетнула наших кордонів у тому сенсі, що держава вціліла. Але бойові дії перейшли у фазу виснаження. І попри все, ми зробили неймовірне. Ми сточили той радянський танковий кулак, який десятиліттями готувався для кидка до Ла-Маншу. Ми перетворили Чорноморський флот на тінь того, чим він був. Щомісяця ми знищуємо більше росіян, ніж вони встигають набрати. І якщо завтра війна заморозиться по нинішній лінії — ми цілком можемо вважати це перемогою. Бо ми вижили. Бо нас не знищили. Бо ми не стали черговою маріонеткою.

Давайте чесно: метою Москви ніколи не були окремі міста. Її завданням було або вийти на західні кордони, або перетворити Україну на подобу Білорусі. І якщо нам вдасться зберегти незалежність і суверенітет – це означатиме, що цілі вторгнення провалилися. Москва даремно спалила ресурси, розміняла свій вплив на війну, в якій не досягла мети. Величезна країна розбивається об нашу оборону. І якщо це не перемога, то що?

Дискусія про кордони 1991 року була б доречною, якби ми були фаворитами. Наполягати на повному розгромі ворога може той, хто перевершує його за всіма показниками. Ми ж з самого початку воюємо проти найбільшої країни світу, якій ще й функцію тилу забезпечувала друга економіка планети. Фаворит може дозволити собі максималістські завдання. А претендент – лише ті, які йому під силу. Прив’язувати перемогу виключно до кордонів 1991 року – значить знецінювати подвиг наших військових і грати на руку ворогу.

І тут найважливіше. Дискусія про критерії перемоги має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення. Країна-переможець і країна-переможений – це різні світи. Перемога народжує солідарність. У неї багато батьків, і під її зонтиком знаходиться місце для всіх – для тих, хто воював, і тих, хто працював у тилу; для тих, хто платив податки, і тих, хто допомагав переселенцям; для тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Перемога стає колективним тріумфом, підтвердженням того, що ми – суб’єктна нація. Поразка ж запускає зворотний процес: пошук винуватих, взаємні звинувачення, фрустрацію. Військові звинувачують тил, тил – військових, всі разом – тих, хто поїхав.

Саме тому, якщо Росія не зможе перемогти нас на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що ми програли. Якщо вона нав’яже нам свій наратив – солідарність і синергія стануть головним дефіцитом післявоєнної України. Ми перетворимося на країну ресентименту, внутрішніх окопів і безкінечних чвар. І це стане прекрасним плацдармом для російського реваншу.

Звичайно, думка про те, що перемога можлива без кордонів 1991 року, для когось видасться кощунственною. Але для максималізму потрібні ресурси, яких у нас немає. І ми маємо бути чесними перед собою. Україна п’ятий рік складає іспит на солидарність, адаптивність, стресостійкість. Нам пророкували поразку в перший місяць. Але ми вистояли. Ми переписуємо правила війни, знаходимо асиметричні рішення, досягаємо результатів, яких ніхто не очікував. І якщо ми в підсумку вистоїмо на полі бою 0 ми не маємо жодного права відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її в нас вкрасти. Бо перемога – це не тільки те, що дають нам обставини, але й те, що ми самі вирішуємо собі подарувати.

В Україні попрощалися з латиноамериканськими добровольцями які загинули під Куп’янськом

В Україні повідомляють про загибель латиноамериканських добровольців, які стали на захист країни та віддали життя під час боїв на Куп’янському напрямку.

Інформація про це поширюється у соціальних мережах та Telegram-каналах, де публікують повідомлення про бразильських і колумбійських бійців, які воювали у складі українських підрозділів.

За наявними даними, добровольці проходили службу у 13 бригаді НГУ “Хартія” та брали участь у боях поблизу Куп’янська. У повідомленнях йдеться, що підрозділ потрапив під масовані удари FPV-дронів та артилерії під час виконання бойового завдання.

Іноземні добровольці з різних країн світу від початку повномасштабної війни долучаються до захисту України. Чимало громадян Латинської Америки воюють на найскладніших ділянках фронту поряд з українськими військовими.

Мирний план Мерца: території в обмін на ЄС – спроба повернути Берлін у велику гру

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц зробив заяву, яка в інформаційному просторі України прозвучала як грім серед ясного неба. Він заявив про необхідність визнання окупованих російських територій такими, що належать Росії, і запропонував Україні натомість пришвидшене вступ до Європейського Союзу. Слова Мерца – це не емоційна репліка, не спонтанний коментар у кулуарах. Це цілком продумана домашня заготовка, яка має на меті повернути Німеччину в клуб ключових гравців, які вирішують долю цієї війни. Уперше за час повномасштабного вторгнення Берлин вийшов зі своїм, відмінним від американського та французького, баченням завершення конфлікту. І хоча заяву подано в завуальованій формі “роздумів на тему”, це – готовий драфт мирного плану, який, м’яко кажучи, викликає більше запитань, ніж відповідей.

Головна мета цього демаршу не стільки в тому, щоб реально допомогти Україні, скільки в тому, щоб повернути саму Німеччину до переговорної архітектури. Останніми місяцями, на тлі активних контактів між Вашингтоном і Москвою та паралельних спроб Анкари чи Пекіна виступити посередниками, Берлин опинився на узбіччі. Мерц не може цього допустити – Німеччина є головним фінансовим донором України в Європі, і її голос має вагу. Тому він пропонує план, який складається з трьох елементів: припинення вогню, проведення референдумів на окупованих територіях (результат яких, за задумом, буде наперед визначений) та, в обмін на ці територіальні поступки, прискорене членство України в ЄС. Існує очевидний дисонанс: Берлин, який роками гальмував надання Україні чіткої євроінтеграційної перспективи, раптом пропонує цей козир як компенсацію за втрату земель. Виникає відчуття, що нас запрошують обміняти суверенітет на статус кандидата, який може залишитися лише паперовою обіцянкою.

Мерц чудово усвідомлює, що адресатами його повідомлення є не лише ми. Його слова спрямовані передусім у бік Вашингтона та Москви. Він намагається показати Дональду Трампу, що Європа (і конкретно Німеччина) здатна генерувати власні мирні ініціативи, не чекаючи, поки їх сформулюють США. І водночас він надсилає сигнал Володимиру Путіну: існує не тільки американський варіант капітуляції Києва, а й європейський, який, можливо, є більш «гнучким». Тобто Мерц намагається стати не просто спостерігачем, а суб’єктом торгів. Водночас він свідомо виносить за дужки питання зняття санкцій з Росії та майбутніх відносин Німеччина-Росія. Цей момент є ключовим. Мерц залишає собі цей козир у рукаві – він не обіцяє Путіну негайного скасування обмежень, але й не виключає такого сценарію в майбутньому. Таким чином, він зберігає простір для маневру і для переговорів з Кремлем уже після того, як Україна погодиться на поступки.

Для України ця пропозиція є неприйнятною з багатьох причин. По-перше, проведення “референдумів” на тимчасово окупованих територіях в умовах війни, під дулами російських автоматів, – це фарс, який не матиме жодної легітимності. По-друге, обмін землі на обіцянку членства в ЄС – це не обмін, а ілюзія. Членство в ЄС вимагає виконання Копенгагенських критеріїв, включаючи контроль над власною територією та кордонами. Як ми можемо вступити до ЄС, якщо частина нашої землі де-юре визнана російською? Це юридичний абсурд. По-третє, відмова від територій не гарантує миру, а навпаки – стане лише першим кроком. Росія використає прецедент для подальшого тиску. І нарешті, позиція Німеччини, яка останнім часом вагалася з постачанням далекобійного озброєння, а тепер пропонує нам торгувати землею, свідчить про те, що Берлин передусім дбає про власні економічні інтереси та стабільність на континенті, а не про безпеку України.

Водночас не можна оцінювати цю заяву як пряму загрозу припинення фінансування. Мерц залишається прагматиком, він розуміє, що без підтримки України війна затягнеться і загрожуватиме безпосередньо Європі. Тому фінансові потоки не будуть перекриті – принаймні найближчим часом. Але сигнал про намір “змінювати правила гри” є очевидним.

Нам потрібно серйозно замислитися над тим, як відповісти на цей новий виклик. Ігнорувати пропозицію Мерца не можна, адже вона відображає реальні настрої в частині європейських еліт, які втомилися від війни та шукають вихід навіть ціною українських територій. Але й приймати її неможливо. Україна має сама визначати свої “червоні лінії” та умови для переговорів. Членство в ЄС є нашою стратегічною метою, але воно не може бути викупом за окуповані землі. Ми маємо нагадати Берліну, що справжній мир настає не тоді, коли жертва поступається агресору, а коли агресор зазнає поразки або принаймні зупиняється. План Мерца – це спроба врятувати обличчя, але не врятувати Україну. Тому наш шлях полягає не в тому, щоби погоджуватися на чужі “драфти”, а в тому, щоб посилювати власні позиції на полі бою та за столом переговорів, диктуючи умови, а не вислуховуючи їх.