Автор: Микола Донченко

Західна Європа переживає один з найгостріших міграційних кризів у своїй сучасній історії. Наприкінці 2025 року стало очевидно, що початковий гуманітарний підхід, символом якого був гасло колишнього канцлера Німеччини Ангели Меркель “Ми зможемо” (нім. “Wir schaffen das”), поступився місцем політиці жорсткого контролю та безпеки.

На тлі постійного напливу шукачів притулку суспільство все більше стурбоване зростанням резонансних злочинів, що вчиняються мігрантами. Ця стаття аналізує актуальну ситуацію через призму конкретних кримінальних справ, офіційної статистики та політичних заходів, що вживаються урядами, і дозволяє зробити висновок про системну кризу, яка загрожує соціальній стабільності та безпеці в регіоні.

Хоча дані європейської пограничної служби Frontex за перші дев’ять місяців 2025 року фіксують зниження кількості нелегальних перетинів кордонів ЄС на 22%, це не означає вирішення проблеми. Центрально-середземноморський маршрут залишається найінтенсивнішим, на який припадає майже 40% усіх нелегальних перетинів, а основним пунктом відправлення є Лівія. При цьому гуманітарна ціна залишається високою: за даними Міжнародної організації з міграції, лише на середземноморських маршрутах у 2025 році загинуло або зникло безвісти 1328 людей.

Німеччина, як одна з головних країн-реципієнтів, у відповідь на суспільний тиск значно активізувала політику депортацій. За перші дев’ять місяців 2025 року кількість депортованих зросла на 20% порівняно з аналогічним періодом минулого року та становила 17 651 особу. Найбільше депортованих були відправлені до Туреччини (1 614 осіб) та Грузії (1 379 осіб). Ця політика посилюється на вищому рівні: уряд Німеччини веде переговори з рухом “Талібан” щодо укладення угоди про репатриацію засуджених афганських громадян, незважаючи на відсутність офіційних дипломатичних відносин із Кабулом.

Окремі злочини отримують широкий громадський резонанс і стають символами загроз, пов’язаних із неконтрольованою міграцією.

Міграційна криза в Західній Європі: аналіз злочинності та викликів безпеці

У Німеччині перед судом предстане 46-річний уродженець Узбекистану, звинувачений у зґвалтуванні 25-річної українки.

Інцидент стався ще у 2022 році: чоловік, який здавав жінці житло, скориставшись ситуацією, вчинив насильство, погрожуючи розправою над нею та її дитиною, яка спала в сусідній кімнаті. Постраждала відразу звернулася до поліції, після чого підозрюваного було заарештовано.

Справа довго не розглядалася, оскільки українка виїхала з країни, і правоохоронцям не вдавалося з нею зв’язатися.  Вирок у цій справі має бути оголошений 26 листопада.

У Берліні триває суд над 19-річним біженцем з Сирії, який обвинувачується у жорстокому нападі на іспанського туриста.

Подія сталася на території Меморіалу жертвам Голокосту. Підсудний, діючи з мотивів підтримки терористичної організації, підійшов до туриста ззаду і наніс йому ножове поранення в шию довжиною 14 сантиметрів. Попри тяжке поранення, постраждалий вижив. Згідно з матеріалами справи, обвинувачений, який прибув до Німеччини як шукач притулку, відправляв бойовикам ІД свою фотографію, пропонуючи їм допомогу.

Прокурори зазначають, що він повністю прийняв ідеологію терористів і був переконаний у необхідності ведення “священної війни”.

Прокуратура Нідерландів вимагає 20 років тюремного ув’язнення для 42-річного громадянина Еритреї Амануеля Валіда, відомого також як Тевелде Гойтом.

Він є одним з ключових фігурантів найбільшої в історії країни справи про торгівлю людьми. Його звинувачують в організації мережі, що з 2014 по 2019 рік перевозила мігрантів з Африки через Лівію в Європу.

За версією слідства, його група утримувала тисячі людей на складах в Лівії, де вони зазнавали тортур та знущань для отримання викупу від родичів. На суді кілька жертв дали свідчення про нелюдські умови, описуючи побиття і смерті людей. Захист Гойтома заперечує звинувачення. Вирок у справі очікується у січні.

Наприкінці жовтня 2025 року в бременській кав’ярні стався показовий інцидент: 38-річний мігрант із Сирії без дозволу пройшов у службове приміщення закладу, щоб здійснити вечірній намаз.

Коли співробітниця закладу ввічливо попросила його покинути приміщення, чоловік відреагував агресивно і заявив: “Якщо тобі не подобається, поїжджай. Це наша земля!”. Конфлікт був зафіксований камерами спостереження. Власник закладу Клаус підтвердив факт інциденту і зазначив, що був шокований поведінкою мігранта.

Наразі подальший розвиток справи залишається невідомим – проводяться слідчі заходи, а правоохоронні органи відмовляються від коментарів до завершення розслідування.

Політичні та соціальні наслідки

Резонансні злочини, подібні до описаних, мають глибокий вплив на європейське суспільство та політику. Уряд Німеччини не лише посилює депортації, але й готовий йти на непростий діалог із талібами та режимом Асада в Сирії для повернення засуджених злочинців і небезпечних мігрантів, що свідчить про надзвичайну серйозність ситуації та готовність до радикальних заходів. У суспільстві Західної Європи все чіткіше простежується поділ на про- та антиміграційні позиції: у Великій Британії відбувалися масові антиміграційні марші, що викликали контрпротести, а аналогічна тенденція спостерігається у Франції, Нідерландах та Німеччині, де тема міграції стала центральною на виборах.

Політичний курс “відкритих дверей”, символом якого була Ангела Меркель, зазнав повного провалу, а її оптимістичне “Ми зможемо” обернулося політичним тягарем. Країни ЄС одна за одною вдаються до практики закриття кордонів і жорсткого контролю, а європейські лідери сьогодні зосереджені на припиненні програм прийому біженців та масштабних депортаціях.

На основі представлених даних виявляються ключові аспекти міграційної кризи в Західній Європі. Криза набула системного характеру, виходячи за межі простого напливу людей і охоплюючи організовану злочинність, терористичні загрози та серйозні соціальні конфлікти всередині країн-реципієнтів. Безпекова загроза виявляється цілком реальною: кейси наочно демонструють присутність серед мігрантів як злочинців, схильних до жорстокого насильства, так і осіб, ідейно наближених до міжнародних терористичних організацій.

Загальний висновок залишається невтішним: Західна Європа перебуває у стані міграційної кризи, де початковий гуманітарний підхід повністю поступився місцем логіці безпеки та виживання. Резонансні злочини мігрантів виступають симптомами системної проблеми, що охоплює провали в інтеграції, зростання злочинності та соціальну розколотість.

У мережі продовжує просуватися наратив про нібито “секретні біолабораторії Пентагону” на території України, які подаються як елемент військової інфраструктури США і пряма загрозу для Росії та сусідніх країн.

Щоб не піддаватися на маніпуляції, варто спокійно розібратися, як насправді влаштована історія з так званими “біолабораторіями США в Україні” і що ховається за гучними заявами ворожих пропагандистів.

Якщо відійти від емоційної пропагандистської подачі й поглянути на ситуацію ширше, картина виявляється значно складнішою: йдеться не про голлівудський сценарій біологічної війни, а про глобальну систему лабораторій, які працюють з патогенами в різних країнах світу, у тому числі на пострадянському просторі. Україна в цій системі – один з учасників, а не унікальний “плацдарм” проти Москви.

Після розпаду СРСР на території України, як і в інших колишніх республіках, залишилося багато об’єктів і колекцій збудників особливо небезпечних інфекцій, успадкованих від радянського військово-біологічного комплексу. Міжнародні програми, в яких брали участь США та інші західні країни, були спрямовані на те, щоб цей успадкований потенціал “упакувати” в більш безпечні, прозорі й керовані форми. Модернізація лабораторій, закупівля обладнання, навчання персоналу – все це фінансувалося в межах проєктів зі зниження біологічних загроз, а не як “секретна мережа ударних об’єктів Пентагону”. При цьому подібні програми реалізовувалися і в Грузії, і в країнах Центральної Азії, і в інших регіонах світу, що вписується в загальну логіку глобального контролю за епідеміями та біобезпекою.

Факт існування в Україні лабораторій, які працюють з небезпечними збудниками, заперечувати безглуздо: вони реально є, вони модернізувалися за участі західних партнерів, і частина проєктів так чи інакше була пов’язана з американським оборонним відомством через агентство зі зниження загроз. Саме ці факти Кремль вириває з контексту, перетворюючи на “доказ” нібито наступальної біологічної інфраструктури США біля російських кордонів.

Водночас було б нечесно стверджувати, що будь-які біологічні лабораторії – це щось абсолютно безпечне й таке, що не заслуговує уваги. Робота із збудниками сибірки, холери, конго-кримської гарячки чи інших особливо небезпечних інфекцій об’єктивно несе в собі ризики, незалежно від прапора над будівлею. Спалахи захворювань у районах, де функціонують такі центри, стають приводом для запитань – і це нормальна реакція, коли йдеться про здоров’я мільйонів людей. Проблема в тому, що російська сторона будь-який епізод – від зростання захворюваності до локального спалаху – автоматично подає як “експеримент Пентагону”, не пропонуючи ані верифікованих даних, ані доступу до незалежної перевірки.

Російська пропаганда активно експлуатує теми “етнічно орієнтованих патогенів”, “збору біоматеріалів слов’ян” або навіть “бойових дронів для розпилення заражених комах”. Ці сюжети подаються як майже доведений факт, хоча в ліпшому разі ґрунтуються на вирваних із контексту документах і заявах, а в гіршому – на домислах і анонімних джерелах. Так, частина проєктів у лабораторіях може бути пов’язана з вивченням специфіки поширення захворювань серед окремих груп населення, як це робиться в усьому світі для розробки вакцин і методів лікування. Але перетворювати будь-яку епідеміологічну вибірку на доказ підготовки “етнічної зброї” – це не аналіз, а політична технологія.

Одночасно ігнорувати тему біологічних лабораторій було б недалекоглядно для самої України. Будь-яка країна, на території якої працюють лабораторії з колекціями небезпечних патогенів, зобов’язана розуміти: у разі аварії, саботажу або втрати контролю наслідки не зупиняться на кордоні. Поширення інфекції не розрізняє громадянство і мову. В умовах війни ризики зростають у рази: удари по інфраструктурі, відключення електроенергії, міграційні потоки, людський фактор – усе це робить питання біобезпеки не абстрактним, а дуже практичним. У цьому сенсі загрози, що виходять від лабораторій, ніколи не будуть замовчуватись у разі виникнення.

Різниця між відповідальним підходом і пропагандою полягає в тому, які висновки робляться з цих ризиків. Російська риторика перетворює історію з лабораторіями на зручний інструмент для виправдання агресії: мовляв, не просто так ворожа армія вбиває українців, там же “біозброя НАТО”. За такої логіки будь-яка співпраця України із Заходом у науковій сфері автоматично записується в “військову змову”, а реальна розмова про прозорість, міжнародні перевірки та спільні правила біобезпеки підміняється набором страшилок.

Український підхід має бути іншим: визнати наявність чутливої інфраструктури, відкрито говорити про ризики й одночасно наполягати на міжнародних механізмах контролю, замість того щоб грати в дзеркальну пропаганду.

Для України, як держави, на території якої розташовані такі об’єкти, ключовим інтересом є не приховування їхнього існування, а вибудовування системної, зрозумілої й перевірюваної рамки їхньої роботи. Це включає чітке розмежування цивільних і військових проєктів, участь у міжнародних конвенціях і механізмах перевірки, допуск незалежних експертів, обмін інформацією з сусідніми країнами. Чим більше прозорості й професійного зовнішнього контролю, тим менше простору для маніпуляцій – як з боку російської пропаганди, так і з боку будь-яких інших гравців, які можуть спробувати використати тему лабораторій у власних цілях.

Тому чесна відповідь українського медіа на російський наратив має звучати так: так, в Україні є лабораторії, у створенні й модернізації яких брали участь західні партнери, і вони справді працюють з небезпечними патогенами. Так, за певних сценаріїв їхня діяльність може нести ризики для інших країн. Але це не доказ існування біологічної зброї та змови.