Автор: Микола Донченко

Британська столиця вкотре слугує кулуарами великої геополітики: тут у травневому тумані зійшлися ті, хто вважає себе архітекторами нового світового порядку. Офіційна візитка зустрічі – “консультації з припинення вогню”, неофіційна ж – останній раунд дипломатичного покеру між Вашингтоном, Києвом, Москвою та Європою.

Ставка запаморочлива: з одного боку – шанс завершити найбільшу війну на континенті з часів Другої світової, з іншого – ризик залишити Україну сам на сам із агресором.

Упродовж передвиборчої кампанії Дональд Трамп по-дитячому просто формулював головну ціль: “Мир — за 24 години”, але реальність виявилася жорсткішою. Після інавгурації його команда зварила суміш із семи пунктів: припинення вогню “як є”, американське (а не міжнародне) визнання російського Криму, заморожені санкції проти Москви, мораторій на вступ України до НАТО. У Лондоні делегацію очолювати мав шеф Держдепу, та в останню мить її спустили “на два щаблі” – сигнал Банковій: терпіння не безмежне.

Українська команда привезла мандат тільки на перемир’я, без схвалення “плану-7”. Історія з Кримом – лише вершина айсберга. Набагато болючіше блок НАТО: для Банкової це не просто альянс, а символ безпеки й приналежності до західного світу. Та в офісі Зеленського чудово усвідомлюють: четвертий місяць без американських ракет, снарядів “155-го калібру” та супутникових знімків ніщо не компенсує. Європа обіцяє “створити коаліцію дронів”, але поки узгоджує стандарти, фронт прогинається. Генштаб чесно доповідає: дефіцит БК уже відчутний, а мобілізація без гарантій перемир’я буксує.

Водночас воєнний стан – це і важіль контролю за елітами, і бюджетна зливка, і можливість тримати опозицію “на короткому повідку”. Скасувати його – відкрити шлюзи політичної турбулентності. Тож у Києві точиться справжня дуель між “партією миру” та “партією війни”, і Лондон став полем їхнього випробування на міцність.

У Кремлі уважно читають американський пакет і посміхаються. Санкції, накладені з 2014-го, – головний фінансовий морок: без них російські держбанки знову виходять на західні ринки, а нафтогазові монополії дістають дешевші кредити. Так, доведеться зафіксуватися на поточних рубежах і поки відкласти ідею “Новоросії до Дніпра”. Але це легка данина за повернення до глобальної торгівлі й перспективу, що інші столиці рано чи пізно повторять жест Вашингтона.

Брюссель, Берлін і Париж офіційно клянуться підтримувати Україну “стільки, скільки треба”. На практиці – склади порожні, а виборці хочуть дешевої електрики й субсидій, а не ще однієї програми “танк за податки”. Франція мріє про власну миротворчу місію, але без гарантій Пентагона солдати Марні туди не підуть. Німеччина готується до виборів: будь-яке рішення, що подорожчить газ і дизель, стане політичним самогубством.

Відтак ЄС удень аплодує Україні, а вночі шле депеші Трампу: “Вирішіть це швидко, нас рятуйте від газового шантажу й ринку зброї, що горить”.

Якщо Лондон завершиться без результату, сценарій виглядає похмуро:

—  Вихід США з процесу. Озброєння та розвіддані зникають, а разом із ними – гарантія, що російські літаки не з’являться над Одесою.

—  Європейська розгубленість. Брюссель готує чергове комюніке, але реального плану “допомоги без Америки” немає.

— Нове російське наступальне вікно. Кремль отримує шанс перевірити оборону від Сум до Запоріжжя, адже моральний дух західних союзників дестабілізується.

— Перезапуск діалогу Москва-Вашингтон без Києва. Тема війни відсувається на другорядний план, а РФ продає світу «розумного» партнера, готового боротися з Китаєм і тероризмом.

Навряд чи українське керівництво хоче опинитися в такій реальності, проте й поступки заради самого перемир’я можуть коштувати дорого. Як мінімум – втрату довіри виборців, як максимум – внутрішньополітичну кризу на тлі військової втоми. Варто сказати й про те, що американці поставили мовчазний дедлайн – перші дні травня. Якщо до того моменту з’явиться чорнило під хоча б рамковим документом, ціна компромісів буде болючою, але зрозумілою. Якщо ні – світ ризикує знову прокинутися під гуркіт ракет, і вже без омбудсмена зі смолоскипом демократії.

30‑годинна “великодня тиша”, яку Москва оголосила ввечері 19 квітня, закінчилася рівно о півночі: війська з обох боків повернулися до вогню по всій лінії фронту.

Чому Кремль погодився лише на перерву? По‑перше, щоб показати Дональду Трампу, що “сигнал миру” на його вимогу зроблено. По‑друге, щоб зберегти переговорний канал зі спецпосланцем Стівом Віткоффом і одночасно не давати ЗСУ тривалого перепочинку. І нарешті – щоб протестувати реакцію Вашингтона й Берліна: чи готові вони тиснути на Київ і Брюссель заради ширшої угоди.

Американська рамка, роздана сторонам минулого тижня у Парижі, складається з п’яти базових пунктів:

— Фіксація лінії фронту на день підписання угоди.

— Мораторій на вступ України до НАТО на невизначений термін.

— Часткове зняття санкцій проти РФ (як американських, так і європейських).

— Нейтральна зона довкола ЗАЕС із передачею станції під оперативний контроль США. 

— Де‑факто визнання Криму російським (формула “на період дії миру”).

Логіка пакета прозора: Трампу потрібно швидке припинення бойових дій без втягування Штатів до гарантій колективної оборони. Замість 5‑ї статті НАТО пропонується санкційний “кнут і пряник”: РФ отримує часткову відлигу, але ризикує поверненням жорстких обмежень у разі зриву миру.

Для Банкової погодитись на такий план означає одразу кілька ударів по публічних “червоних лініях”: відмова від Криму, відкладене членство в НАТО й відсутність формальних безпекових гарантій. Усередині країни це ризикує бути подано як “друга Будапештська помилка”. Але ресурсів зірвати процес мало: США постачають більшість високоточних боєприпасів і критичну розвідінформацію. Київ тому намагається вбудувати у фінальний текст хоча б тверді обсяги післявоєнної військової допомоги та прискорену модернізацію ППО. Питання в тому, чи погодиться Вашингтон відкрито зафіксувати такі зобов’язання. 

Для ЄС перелік поступок Кремлю виглядає ще болючіше. Щойно зазвучить слово “санкції”, спрацьовує правило одностайності – достатньо одного вето, аби все зупинити. Австрія уже натякнула, що не піде далі мінімального відкату, тоді як Польща й країни Балтії говорять про “руйнування режиму покарання агресора”.

Друга пастка – можлива миротворча місія. Париж і Лондон лобіюють ідею європейського контингенту, але вимагають від США офіційних гарантій захисту від атак РФ; Білий дім поки що не готовий на подібні зобов’язання. 

З одного боку, Москва отримує одразу три стратегічні бонуси: легітимацію контролю над Кримом, “заморожені” фронтові здобутки й послаблення санкцій. З іншого – втрачає один із важливих важелів тиску, передаючи ЗАЕС американцям, і не досягає публічної відмови Заходу від постачання озброєнь Києву. Крім того, у внутрішньополітичному дискурсі Кремль уже підняв планку вимог: заява про “демілітаризацію України” й “вибори без Зеленського “створили завищені очікування у російського електорату. Поступитися зараз – означає пояснювати, чому “головних цілей СВО” так і не досягнуто. 

Трамп публічно обіцяє перемир’я до кінця тижня.   Але для цього потрібно:

— Лондонська зустріч (23‑24 квітня) – одностайна позиція України та G‑7 щодо пакета.

— Рішення ЄС про часткове зняття санкцій – мінімум два формальні пленарні голосування.

— Відповідь Москви Віткоффу в Москві – іще один етап торгу.

Кожен із трьох кроків може зламатися. Відтак вірогідність ультра‑швидкого перемир’я оцінюється не вище 40 %.

Фундамент для угоди існує: усі втомилися від війни, а конфігурація вигод принаймні не гірша за продовження виснажливого протистояння. Та політична ціна компромісу надзвичайно висока для кожної зі сторін. Якщо до 1 травня не буде підписано навіть рамкового документу, імовірність відкотитися до нової масштабної ескалації різко зросте. Найближчі десять днів стануть тестом, чи готовий Вашингтон заплатити дипломатичну ціну за “мир за годину”, а Москва – погодитися на менше, ніж декларувала ще місяць тому.