Автор: Микола Донченко

Від держави, яка благає про зброю, – до країни, чий бойовий досвід рятує союзників за тисячі кілометрів. Поки Росія щодня атакує українські міста іранськими дронами, Київ непомітно перетворив цю загрозу на свій найцінніший експортний актив разом із новим геополітичним інструментом. Сьогодні українські військові вже дислоковані в багатих монархіях Перської затоки, захищаючи їхнє небо, – але натомість розраховують отримати не гроші, а найдефіцитніші ракети для Patriot.

І дійсно, якщо подивитися на динаміку розвитку подій останніми тижнями, то все більше країн Перської затоки, США та їхніх союзників звертаються до офіційного Києва по допомогу у протидії іранським дронам, і Офіс Президента намагається перетворити цю взаємодію на прагматичний і вигідний обмін. З одного боку, Україна експортує власний бойовий досвід у сфері протиповітряної оборони, включно з дешевими перехоплювачами, системами радіоелектронної боротьби та підготовкою операторів. Натомість вона розраховує отримати дефіцитні ракети Patriot, нові технології та розширення логістичних можливостей. З іншого боку, така участь зміцнює дипломатичні зв’язки Києва з арабськими країнами, які здатні підтримувати Україну на міжнародній арені, зокрема в ООН, G7 та інших форматах, а також вкладати інвестиції в українську оборонну промисловість. Крім того, це відкриває для Києва нові ринки зброї та створює передумови для енергетичних і торговельних домовленостей. Водночас такий курс пов’язаний із ризиками ескалації, відволікання ресурсів і політичних ускладнень, тому потребує обережного підходу.

Військові, дипломатичні та геополітичні можливості

Випробуваний у війні український досвід боротьби з дронами нині має особливий попит на Близькому Сході. Іран нещодавно запустив сотні ударних “Шахедів” по базах США та їхніх союзників, тож Вашингтон і держави Перської затоки прагнуть використати український досвід у боротьбі з такими загрозами. Українські військові вже налагодили масове виробництво відносно недорогих дронів-перехоплювачів вартістю приблизно 1-2 тис доларів, які застосовуються для відбиття подібних атак. Київ уже направив до регіону спеціальні експертні групи, і три команди ППО дислоковано в Катарі, ОАЕ та Саудівській Аравії.

У цій співпраці партнери отримують доступ не лише до конкретних технічних засобів, а й до українських ноу-хау. Це означає, що Україна ділиться не тільки обладнанням, а й методиками, програмним забезпеченням, досвідом протидії “Шахедам”, системами виявлення та супроводу цілей, а також навчає операторів іноземних армій. Для союзників це посилення обороноздатності, а для самої України – розширення власного досвіду, адже, відпрацьовуючи процедури ППО в ОАЕ чи Катарі, вона одночасно готується до потенційних загроз з інших напрямків.

Однією з головних практичних можливостей для Києва є обмін озброєннями. За допомогу на Близькому Сході Україна розраховує отримати запаси ракет для своїх систем ППО. Передусім ідеться про дефіцитні ракети PAC-2 і PAC-3 для Patriot, які критично необхідні для захисту українського неба. По суті, це означає, що допомагаючи, наприклад, Катару чи ОАЕ збивати іранські дрони, Україна може отримати натомість саме ті боєприпаси, яких найбільше потребує.

Однак не менш важливим стає і розвідувальний вимір співпраці: країни Перської затоки давно збирають дані щодо Ірану, тоді як Україна володіє інформацією про російські канали постачання озброєнь. Поглиблення взаємного обміну розвідданими здатне підвищити ефективність оборони по обидва боки. Такі угоди дозволять точніше аналізувати загрози, координувати дії та посилювати стримування. Для Москви це є додатковим сигналом: інтереси південно-східного флангу, пов’язаного з Іраном, і східного флангу, пов’язаного з Україною, дедалі тісніше переплітаються. Таким чином формується ширша коаліція партнерів, яка демонструє агресорам, що за кожним регіональним гравцем стоїть міжнародна підтримка.

У довшій перспективі Україна може отримати й логістичні вигоди: йдеться про потенційні домовленості щодо використання баз НАТО в регіоні, наприклад у Йорданії чи Омані, для спільних тренувань, обміну боєприпасами та відпрацювання технічної взаємодії. Своєю чергою, американські бази в Аравії можуть сприяти обміну комплектуючими та ремонту української техніки. Хоча ці кроки ще перебувають на стадії узгодження, сама присутність українських фахівців на Близькому Сході вже створює передумови для більш глибокої військової інтеграції. У результаті Україна не лише розширює партнерську мережу, а й посилює власну ППО через отримання боєприпасів і доступ до союзницької інфраструктури.

Паралельно така участь приносить Києву значні дипломатичні та геополітичні дивіденди. Раніше багато арабських і мусульманських країн займали стриману позицію щодо війни в Україні. Тепер, допомагаючи їм у протидії Ірану, Київ створює основу для нового формату співпраці, який може трансформуватися у політичну підтримку. Передусім це стосується голосувань в ООН та на інших міжнародних майданчиках. Якщо держави Перської затоки та ширшого мусульманського світу почнуть сприймати Україну як союзника у протидії російсько-іранській коаліції, це може підвищити їхню лояльність до української позиції. Голоси Катару, ОАЕ, Саудівської Аравії чи Єгипту мають вагу під час розгляду резолюцій Генеральної Асамблеї ООН чи рішень, пов’язаних із санкційною політикою. На думку народного депутата Олександра Мережка, “ці країни… мають бути зацікавлені чинити тиск на Росію”, щоб Україна могла інвестувати більше ресурсів у власний військово-промисловий комплекс. У Києві сподіваються, що нинішня підтримка партнерів згодом обернеться для них готовністю більш активно засуджувати агресію РФ.

Крім того, Україна поступово формує образ “надійного донора безпеки”, що має не лише безпековий, а й економічний вимір. Президент прямо назвав Україну “надійним донором безпеки” і наголосив, що “це не тільки наша безпекова, це наша економічна перспектива”. Для країн регіону це сигнал, що Україна є не лише об’єктом зовнішньої допомоги, а й державою, здатною самостійно забезпечувати безпекову цінність. Уже восени 2023 року Зеленський проводив переговори з королем Салманом і престолонаслідником Мохаммедом бен Салманом у Ер-Ріяді, де йшлося про “новий рівень співпраці”. Зараз ці контакти можуть перейти до більш конкретного рівня, включно з військовою кооперацією.

У перспективі Україна може посилити свій регіональний вплив і стати учасником ширших близькосхідних безпекових процесів, у тому числі миротворчих або дипломатичних ініціатив. Регіональні лідери дедалі більше бачать у Києві не лише жертву агресії, а й повноцінного безпекового гравця. Це безпосередньо впливає на міжнародний імідж України. Політичний оглядач Вадим Денисенко вважає, що експорт військової допомоги та дронів-перехоплювачів “може кардинально змінити ставлення цих арабських країн до України”. Сам Зеленський у нещодавньому інтерв’ю, коментуючи нові можливості Києва, порівняв їх із “картами” хорошого гравця, які довгий час не показували, але тепер усі бачать, що вони є. Ці “карти” – нові політичні союзники, дипломатичні важелі та додатковий вплив у глобальній геополітичній грі.

Економічні можливості, ризики та умови для Києва

Військова співпраця на Близькому Сході відкриває для України і значний економічний потенціал. Заможні держави регіону традиційно активно інвестують у безпеку, і Київ зацікавлений у тому, щоб стати для них постачальником техніки, технологій і рішень. Українські конструктори та оборонні підприємства можуть отримати нові контракти на постачання зброї, комплектуючих і спеціалізованого обладнання. Оглядовий коментар Давида Шарпа на “24 каналі” підкреслює, що “Україна може налагодити співпрацю з цими країнами й це важливо у двох аспектах: можна банально заробити, адже ці країни мають ресурси, які готові витрачати для своєї оборони”. Юрій Богданов також зазначає, що Україна здатна зміцнити відносини з країнами Близького Сходу та презентувати себе на глобальному ринку зброї, а зростання експорту допоможе відновленню економіки та військово-промислового комплексу. Мережко зі свого боку акцентує, що найголовніше тут – це інвестиції у розвиток військово-індустріального виробництва в Україні. Отже, кошти союзників можуть бути спрямовані як на закупівлі, так і на спільні виробничі проєкти – від запуску нових ліній дронів-перехоплювачів до модернізації систем ППО.

Окрім оборонного сектору, співпраця може мати й ширші економічні наслідки. Посилення зв’язків із нафтовими та газовими державами регіону може позитивно позначитися на стабільності енергопостачання України. Підтримка безпеки судноплавства в Ормузькій протоці, через яку проходять ключові енергетичні маршрути, допомагає утримувати стабільність цін на світових ринках енергоносіїв, а це вигідно не лише Україні, а й усій європейській економіці. Крім того, відкриття нових каналів торгівлі та інвестицій з арабським світом означає ширші можливості для українського експорту, зокрема аграрної продукції та високотехнологічних товарів, а також потенційне залучення фінансування для післявоєнного відновлення.

Енергетичне партнерство також може стати окремим напрямом. У нових умовах Україна може активніше шукати домовленості у сфері альтернативної енергетики, нафти та загального доступу до енергоресурсів, враховуючи близькосхідні запаси. Удари по морських шляхах через Ормуз прямо впливають на світову торгівлю енергоносіями, а відтак і на імпорт енергії в Україну. На тлі війни будь-які цінові коливання на глобальному ринку б’ють і по українській економіці. Тому співпраця, яка сприяє безпеці морських перевезень, має для Києва не лише військову, а й суто економічну та енергетичну цінність. У підсумку торгівля технікою, інвестиції в промисловість, спільні виробництва та стабільніше енергозабезпечення можуть стати прямим результатом ближньосхідного партнерства.

Разом із тим активніша участь України в безпекових процесах Близького Сходу супроводжується низкою ризиків. Насамперед ідеться про небезпеку ескалації та відволікання ресурсів. Допомога союзникам може спровокувати Росію до агресивніших дій, зокрема до посилення інформаційного чи кібертиску, а також до спроб втягнути Україну у другий фронт напруги через інші регіони. Відрядження українських техніків, передача перехоплювачів і використання інших ресурсів у Перській затоці неминуче створюють навантаження на систему, яка водночас має забезпечувати оборону на сході та півдні самої України. Використання дефіцитної техніки в зовнішньому контурі означає, що її менше залишається для внутрішніх потреб. Сам Зеленський наголошував: “Ми будемо реагувати на запити, але так, щоби не знижувати власні можливості України захищатися”. Це означає, що РНБО та інші органи влади мають дуже обережно визначати межі такої участі.

Не менш відчутними є політичні та репутаційні ризики. У разі загострення конфлікту в регіоні українська допомога може бути використана критиками як аргумент про підтримку однієї зі сторін у складному локальному протистоянні. Україна зацікавлена зберігати баланс і не виглядати безпосереднім учасником регіональної війни. Надто тісне зближення зі США чи Ізраїлем у близькосхідному контексті потенційно може відштовхнути частину держав, які досі прагнули триматися нейтрально. Так само Росія може використовувати пропагандистський наратив про те, що Україна нібито “відволікається на Близький Схід” замість того, щоб концентруватися на війні проти РФ.

Внутрішні обмеження та вузькі місця стратегії у Затоці

Україна не має безмежних людських, фінансових і технічних ресурсів. Армія виснажена тривалою війною, фінанси обмежені, тому будь-яке зовнішнє зобов’язання означає потребу в ретельному розрахунку власного відновлення. Окрему небезпеку становить так званий “зворотний обмін”, коли Україна могла б передати технології, дрони чи дані без чітких гарантій отримання необхідної допомоги у відповідь. Саме тому всі домовленості мають бути максимально формалізованими і прозорими.

Є і прямі безпекові ризики для українських фахівців за кордоном. Інструктори або технічні спеціалісти можуть стати мішенями для іранських диверсійних груп чи проіранських мереж у регіоні. Отже, уряд повинен забезпечити їм належний захист, страхування і плани екстреної евакуації. Водночас більшість цих загроз є керованими. Як підкреслював Зеленський, “ми допомагаємо захищати від війни тих, хто допомагає нам”, тобто кожен крок має зважуватися з огляду на прямий інтерес самої України.

Якщо говорити про практичний зміст такої взаємодії, то він уже виходить далеко за межі окремих дипломатичних сигналів. Йдеться про постачання українських дрібних дронів-перехоплювачів, радарного і РЕБ-обладнання, а також про навчання операторів ППО і відправлення тренерів до країн Перської затоки, насамперед до Катару, ОАЕ, Саудівської Аравії, Бахрейну та Кувейту, а також у координації зі США та Ізраїлем. Очікуваний результат тут – швидке посилення захисту партнерів від “Шахедів”, зростання довіри та потенційне отримання Україною PAC-2 і PAC-3 у відповідь. Інший напрям – це спільні пункти обміну розвідданими щодо маршрутів постачання російських компонентів до дронів і іранських ракет, координація РЕБ-операцій за участю Ізраїлю, Туреччини, США, ОАЕ, Бахрейну, Кувейту та Саудівської Аравії. Такий формат дасть точнішу картину ворожої логістики та покращить систему раннього попередження. Так само можливі спільні військові навчання, візити інструкторів до українських підрозділів і поїздки українських військових до тренувальних центрів у Йорданії, Омані, Туреччині, Ізраїлі, ОАЕ чи Саудівській Аравії. Це має підвищити сумісність України з партнерами та дозволити тестувати українські системи в ширшому багатонаціональному середовищі вже у 2026-2027 роках.

Окремий вимір стосується придбання або спільної розробки систем ППО. Ідеться про можливу кооперацію з виробниками Patriot і місцевими компаніями в регіоні для створення нових ракет або оборонних систем, що в перспективі може привести до контрактів на PAC-2 і PAC-3 в обмін на українські технології перехоплення. Переговори щодо цього можуть тривати вже у 2026 році, а контракти – оформлюватися у 2027-2028 роках. Паралельно важливою залишається політична підтримка, включно з гарантіями на міжнародних майданчиках, лобіюванням України в межах Арабської ліги та Організації ісламського співробітництва, а також зростанням кількості голосів проти Росії на міжнародному рівні. Не менш істотною є і торгова складова: контракти на постачання й ремонт озброєнь, інвестиції в українські підприємства, а також енергетична кооперація з такими структурами, як ADQ, Mubadala, SAGIA чи QIA, здатні забезпечити приплив коштів до ВПК та підтримати спільні проєкти вже з кінця 2026 року з більш відчутними результатами у 2027-2028 роках.

Щоб максимізувати вигоди й мінімізувати ризики, Києву потрібно вибудовувати цю політику максимально виважено. Усі кроки мають координуватися з партнерами по НАТО, насамперед зі США, щоб українські дії не суперечили загальній західній стратегії і щоб було чітко визначено, що саме Україна отримує взамін. Не менш важливо уважно балансувати ресурси та не допустити, щоб виконання зовнішніх запитів помітно послабило український фронт. Потрібна прозора система оцінки витрат, яка б визначала межі передавання техніки, дронів і персоналу залежно від реальної ситуації на війні. Паралельно слід активніше просувати промислові проєкти, залучаючи до переговорів представників українського оборонного сектору, щоб будь-яка угода включала передачу технологій, спільні виробничі лінії та інвестиції. Важливо також забезпечити інформаційний супровід цієї політики і пояснювати західній та азійській аудиторії, що допомога на Близькому Сході спрямована не на втягування у чужу війну, а на зміцнення спільної оборони демократій проти агресивних режимів. Прозора комунікація про формат “дрони в обмін на ракети” або “досвід в обмін на технології” зменшить репутаційні ризики.

Києву також варто підтримувати відкритий діалог із країнами, які мають власні складні інтереси в регіоні, зокрема з Ізраїлем і Туреччиною, щоб уникати зайвих суперечностей і зберігати простір для маневру. Уряд повинен враховувати і можливі сценарії ескалації, включно з прямішим втягненням Ірану у регіональні конфлікти. Це означає необхідність завчасно мати плани евакуації, захисту та зміни політики у разі різкого погіршення обстановки. Нарешті, Україна має розширювати мережу союзників, синхронізуючи свої зусилля з ЄС і НАТО та залучаючи ширше коло регіональних гравців, зокрема Індію чи держави Південно-Східної Азії, показуючи, що проблема розповсюдження озброєнь і дронових технологій давно вийшла за межі лише європейського театру.

Таким чином, перехід до активнішої допомоги партнерам на Близькому Сході змінює стратегічний статус України: із держави, яка лише захищається, вона поступово перетворюється на донора безпеки. Це відкриває перед Києвом нові можливості для зміцнення власної оборони, отримання сучасного озброєння, залучення інвестицій і дипломатичної підтримки, але водночас вимагає ще більшої відповідальності й точного розрахунку. За умови продуманого підходу, тісної координації з союзниками та правильно вибудуваної співпраці з бізнесом цей курс справді може істотно посилити здатність України захищатися від російської агресії.