Микола Донченко

Хто наступний? Що стоїть за публічним конфліктом Федорова та Сирського

Posted on 16 Липня, 202622 Липня, 2026 by Микола Донченко

Відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони, яка сталася на тлі публічного конфлікту з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським, швидко перетворилася з кадрового рішення на повноцінний політичний скандал. Те, що могло залишитися внутрішньою проблемою у військовому керівництві, вилилося в протести, вимоги звільнити Сирського та активні обговорення в соцмережах.

Сам Федоров на брифінгу 16 липня пояснив свою відставку принциповими розбіжностями з головнокомандувачем щодо управління армією та ведення війни. За його словами, він намагався налагодити співпрацю, однак ініціативи Міноборони систематично блокувалися, а Сирський звинуватив його в організації інформаційних кампаній проти себе. Ексміністр наголосив, що був готовий працювати далі, але після ультиматуму з боку головнокомандувача ситуація стала неможливою.

Це публічне протистояння спричинило хвилю обурення в суспільстві. В соцмережах почали лунати заклики до звільнення Сирського та вимоги пояснень від військового та політичного керівництва.

Експерти розділилися в оцінках цього конфлікту. Військовий експерт Олег Жданов вважає, що звільнення Сирського не призведе до обвалу фронту, оскільки, на його думку, реальну оборону тримають не генерали, а командири рот і батальйонів. Він вбачає суть конфлікту в суперечності між старою радянською системою управління та сучасною армією, орієнтованою на інновації. На думку Жданова, відставка Федорова, який був популярним завдяки реальним змінам у сфері дронів та далекобійних ударів, є серйозною помилкою, що «підрізає крила» самому президенту.

Однак існує й інша, більш інтригуюча версія. Військово-політичний експерт Дмитро Снєгирєв припускає, що конфлікт між Федоровим і Сирським міг бути штучно створений та поступово підготовлений в інформаційному просторі. Він звертає увагу на те, що головне в цій історії не сама відставка, а те, чому вона стала настільки публічною та викликала такий суспільний резонанс.

На думку Снєгирєва, це може бути частиною підготовки нового політичного проекту, який позиціонуватиметься як «умовна опозиція» до Офісу президента, але насправді залишиться під його контролем. Тезис про те, що Зеленський звільнив Федорова через особисту ревнощі до його популярності, міг бути навмисно поширений у суспільстві для мобілізації протестного електорату навколо ексміністра.

Снєгирєв вважає, що Федорова готують як конкурента для Валерія Залужного на майбутніх виборах. Його можуть представити як молодого реформатора, який залишився в Україні, займався розробкою дронів, боровся з корупцією і відкрито виступив проти застарілих підходів в армії, на відміну від Залужного, який перебуває у Великій Британії. Таким чином, Федоров може використовуватися як “медійна торпеда” для зниження рейтингів Залужного.

При цьому Снєгирєв ставить під сумнів антикорупційний імідж Федорова, зазначаючи, що за час його роботи в Міноборони накопичилися мільярдні борги за контрактами, за якими держава не отримала ні зброї, ні повернення коштів. Він вважає, що новий міністр мав би провести внутрішній аудит, але суспільство не побачило результатів.

Снєгирєв також пов’язує активізацію навколо Федорова з нещодавнім приїздом Залужного до Києва. За його словами, після зустрічей Залужного з представниками влади, на яких, ймовірно, обговорювалася його можлива участь у виборах, Банкова могла активізувати пошук політичного проекту, здатного працювати з тією ж аудиторією.

Експерт наголошує на суперечності: раніше Залужному казали, що його участь у виборах призведе до поляризації суспільства, а тепер штучно поляризують суспільство навколо Федорова. Раніше Банкова вже намагалася створити подібний проект навколо мера Харкова Терехова, але образ “господарника” не здобув популярності, тоді як Федоров вже має впізнаваність та підтримку частини суспільства.

Снєгирєв припускає, що конфлікт із Сирським міг бути закладений ще з самого початку призначення Федорова. Він згадує, що Федоров став міністром на тлі публічного конфлікту між Сирським і Сергієм Стерненком, який згодом став радником міністра. Таким чином, створювалися передумови для інформаційних атак на головнокомандувача.

Крім того, на думку Снєгирєва, кампанія може бути спрямована не лише проти Сирського та Залужного, а й проти інших потенційних конкурентів, зокрема Кирила Буданова. Історію з замахом на бізнесмена в Монако та затриманнями намагалися подати як провал ГУР, щоб нейтралізувати Буданова. Також він згадує екстрадицію Руслана Демчака, пов’язаного з оточенням Порошенка.

Показовою Снєгирєв вважає і позицію самого Федорова, який після звільнення не перейшов у відкриту опозицію, а заявив, що президент ще може переглянути своє рішення, що дозволяє йому критикувати окремі кадрові рішення, не розриваючи зв’язків з Банковою. За його словами, цей конфлікт вирішує одразу кілька завдань: дискредитує головнокомандувача, створює політичний бренд Федорова, мобілізує протестний електорат і послаблює потенційних конкурентів напередодні можливого виборчого циклу.

Операції в Лівії та виклики зими: де пріоритети України?

Posted on 11 Липня, 202613 Липня, 2026 by Микола Донченко

Останніми місяцями в інформаційному просторі дедалі частіше з’являються повідомлення про активізацію України на Близькому Сході – від розгортання військових фахівців у Лівії до дипломатичних турне президента країнами Перської затоки. Ці кроки викликають неабиякий інтерес і породжують спекуляції щодо появи в Києва нових глобальних амбіцій. Однак варто тверезо оцінювати ситуацію: нинішню активність слід розглядати радше як ситуативний дипломатичний маневр, а не як започаткування довгострокової стратегічної присутності. І головна причина цього – не брак політичної волі чи ресурсів, а об’єктивна реальність, у якій опинилася Україна напередодні нової, надважкої зими.

Присутність України в Лівії справді є фактом. За даними розслідування французького державного мовника RFI, на заході країни розгорнуто близько 200 українських військовослужбовців. Вони базуються щонайменше на трьох об’єктах: авіабазі в Місраті (поруч із турецькими, італійськими силами та командуванням США в Африці), прибережній базі для запуску дронів у Зауїї та ще одному об’єкті в Триполі. Це дало змогу українським силам, зокрема, атакувати російський танкер для перевезення скрапленого газу “Arctic Metagaz” 4 березня 2026 року.

Це справді важливий тактичний успіх. Як зазначають аналітики, українські морські дрони “Магура” з радіусом дії до 800 км можуть тримати під вогневим контролем значну частину Середземного моря. Це створює додаткові ризики для російських комунікацій і демонструє здатність України воювати не лише на власній території. Однак важливо розуміти: ця присутність є обмеженою за чисельністю (близько 200 осіб), вузькоспеціалізованою (переважно інструктори та оператори БпЛА) і, що найголовніше, повністю залежною від політичної волі лівійського уряду національної єдності.

Українські дипломатичні зусилля в регіоні – турне Володимира Зеленського Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром та Йорданією – також варто сприймати в контексті пошуку додаткових ресурсів для виживання держави, а не як зародження нової стратегічної осі. Київ шукає інвесторів для відновлення, нові ринки збуту для своєї продукції та, що не менш важливо, додаткові канали фінансування оборонних потреб. Це – вимушена диверсифікація, а не зміна геополітичного курсу.

Більшість експертів сходяться на думці, що Україна має будувати власну довгострокову стратегію на Близькому Сході, оскільки тактичні успіхи та асиметричні кроки не можуть замінити системної політики. Питання в тому, чи є в України зараз ресурс для такої системної політики – і відповідь, на жаль, негативна.

Головна причина – можлива енергетична криза, яка наближається. Зима 2026-2027 років майже напевно супроводжуватиметься періодичними відключеннями, особливо в години пікового навантаження та після масованих російських атак. Найбільший ризик – не повний блекаут країни, а тривалі локальні кризи у великих містах із проблемами тепла, води та зв’язку. За песимістичним сценарієм, обмеження можуть сягати 4-6 годин на добу. І це – за умови, що будуть працювати механізми імпорту та розподіленої генерації.

Виклики для України в найближчі місяці будуть зосереджені не в лівійській пустелі чи на берегах Перської затоки, а на власних об’єктах критичної інфраструктури. Російські удари по енергетиці тривають системно: з січня 2026 року армія РФ здійснює регулярні масовані атаки по цивільних енергетичних об’єктах. Ворог цілеспрямовано руйнує підстанції та повітряні лінії 750 кВ і 330 кВ – основу енергомережі України. І якщо влітку ці удари не мають такого ж руйнівного ефекту, то з настанням холодів ситуація може стати критичною.

Саме тут постає питання про пріоритети. Чи варто витрачати обмежені дипломатичні, фінансові та, головне, людські ресурси на далекі операції, коли вдома накопичується критична маса проблем? Військові фахівці, які зараз перебувають у Лівії, – це висококваліфіковані оператори та інструктори. Їхній досвід, безперечно, є цінним. Але чи не буде він ще більш потрібним в Україні взимку, коли кожен фахівець з протидії безпілотникам або з відновлення інфраструктури може рятувати життя та забезпечувати роботу критичних об’єктів?

Українська влада, схоже, це розуміє. Заяви про готовність допомогти партнерам зі стабілізацією ситуації на Близькому Сході звучать обережно та не передбачають масштабних зобов’язань. Це – радше сигнал про наявність потенціалу та готовність до співпраці, ніж анонс нової військової кампанії. Натомість основні зусилля зосереджені на підготовці до зими: накопиченні газу, імпорті електроенергії, розгортанні розподіленої генерації. І це є правильним стратегічним вибором.

Отже, нинішню активність України на Близькому Сході варто сприймати як ситуативний дипломатичний маневр, а не як довгострокову тенденцію. В умовах, коли попереду – найважча зима, а російські удари по енергетиці не припиняються, Київ змушений обирати пріоритети. І ці пріоритети – вдома, а не в лівійській пустелі. Тактичні успіхи в Середземному морі не повинні затьмарювати стратегічну необхідність зберегти тепло та світло для українців у найскладніші місяці. Тому, ймовірно, найкращою стратегією на найближчий період буде зосередитися на короткострокових, високоефективних операціях, які не розпорошують ресурси, а натомість посилюють обороноздатність країни безпосередньо на лінії фронту та в тилу. Це не означає відмови від амбіцій – це означає виважений підхід до їх реалізації в умовах, коли ціна кожної помилки є надто високою.

Паспорти для злочинців і дірявий кордон: новий рівень загрози для України та ЄС

Posted on 10 Липня, 202623 Липня, 2026 by Микола Донченко

Гучний теракт у Монако, жертвами якого стали родина українського бізнесмена Вадима Єрмолаєва, а виконавицею – громадянка України Анастасія Березовська, знову привернув увагу до проблеми, яку довгий час замовчували або недооцінювали. Цей злочин, скоєний у самому серці Європи, виявив тривожну вразливість кордонів Європейського Союзу та нагадав про те, що війна в Україні створила ідеальне середовище для кримінальних схем, які раніше здавалися неможливими.

Історія про те, як особа з кримінальним минулим, озброєна справжнім українським паспортом, змогла безперешкодно подорожувати Європою, виконати замовне вбивство й навіть повернутися до України, – це не просто кримінальна хроніка. Це сигнал про системну проблему, яка перетворює Україну на транзитний пункт для міжнародного криміналітету, а її документи – на інструмент для легалізації злочинців у всьому світі. На тлі цих подій питання контролю за перетином кордону та боротьби з корупційними схемами у сфері документування населення набуває не просто політичного, а екзистенційного значення для безпеки самої України та її партнерів у Європі.

Останніми роками українське інформаційне поле дедалі частіше стикається з тривожними сигналами про масштабні зловживання у сфері документування населення. Йдеться не про поодинокі випадки, а про відпрацьовану схему, яка дозволяє особам із кримінальним минулим, причетним до терористичних угруповань або незаконних збройних формувань, отримувати справжні українські паспорти та безперешкодно виїжджати до країн Європейського Союзу. Це питання виходить далеко за межі звичайних корупційних зловживань – воно становить пряму загрозу національній безпеці України, адже перетворює нашу державу на своєрідний “транзитний пункт” для міжнародної злочинності.

Суть проблеми криється в механізмі, який було відточено до автоматизму ще в 2015-2018 роках. За даними окремих розслідувань, злочинні групи використовували бланки реальних національних паспортів, які належали, зокрема, жителям анексованого Криму. До таких бланків вклеювали фотографію замовника, після чого подавали пакет документів до державних органів. Єдиний візит до установи був потрібен лише для отримання готового біометричного закордонного паспорта. Отримані таким чином документи витримували будь-які перевірки за національними базами, дозволяли вільно перетинати кордони, подовжувати термін дії або навіть повністю змінювати особу. За інформацією джерел, вартість такого “чистого” виходу до Європи сягала 15 тис доларів США.

Особливе занепокоєння викликає те, що цей бізнес не був кустарним промислом. Ринок був поділений між кількома автономними угрупованнями, які діяли в різних регіонах України – від Херсонщини та Запоріжжя до Києва та прикордонних із ЄС областей. У Херсонській області, наприклад, “ключі до Європи” виготовляли в Новій та Старій Каховці, Каланчаку, Чонгарі, Бериславі та Енергодарі. У Києві ж діяла ще витонченіша схема: там оформлювали паспорти на людей, які взагалі ніколи не мали національних документів. Окремі джерела, посилаючись на обізнаних із кримінальним середовищем осіб, стверджують, що цю «послугу» можна було замовити практично в будь-якому куточку країни.

Ситуація набула особливо небезпечних обертів після початку повномасштабної війни. Правоохоронний контроль, за твердженнями джерел, ослаб до межі, а тіньова інфраструктура не лише не припинила існування, а й модернізувалася, прикрившись патріотичною риторикою та волонтерською діяльністю. В умовах воєнного стану та масового переміщення населення перевірити справжність документів стало ще складніше.

Найбільшу загрозу становить те, що серед власників таких “чистих” документів опиняються особи, які становлять інтерес для міжнародних правоохоронних структур. У матеріалах згадуються учасники незаконних збройних формувань, пов’язані з терористичними організаціями, а також злочинці, які ухиляються від правосуддя. Їхні біографії переписані, а виїзд до третіх країн підтверджений документально. Наведений у відкритих джерелах список осіб, які нібито змінили свої установчі дані, містить понад двадцять прізвищ – і це лише ті, про кого стало відомо. Переважна більшість таких випадків, ймовірно, залишається поза увагою.

Європол у своїх звітах уже називає український конфлікт «ідеальним середовищем» для контрабанди зброї та інших кримінальних проявів. Прикордонники Польщі, Чехії та Словаччини регулярно повідомляють про затримання підозрілих осіб, які намагаються в’їхати до Шенгенської зони з України. Інструменти “мімікрії” стають дедалі витонченішими: фіктивні шлюби, липові контракти для волонтерства, підставні ФОПи.

Українські правоохоронні органи дійсно працюють над викриттям таких схем. Так, у червні 2026 року СБУ спільно з Бюро економічної безпеки повідомили про блокування масштабної схеми виготовлення фальшивих документів для легалізації іноземців у ЄС. Учасники угруповання, за даними слідства, продавали фальшиві паспорти, посвідчення водія та посвідки на проживання. Вартість одного документа коливалася від 2 до 25 тисяч доларів залежно від типу та терміновості. Серед клієнтів були вихідці з країн Близького Сходу, пов’язані з міжнародними кримінальними та терористичними угрупованнями. Однак, навіть попри ці викриття, проблема має системний характер, а випадки, про які стає відомо, – лише верхівка айсберга.

Для України це питання є критичним з огляду на євроінтеграційні прагнення та необхідність зберігати довіру міжнародних партнерів. Країна, яка прагне стати частиною європейської спільноти, не може дозволити собі репутацію “конвеєра” з легалізації злочинців. Кожен такий випадок – це не просто корупційний злочин, а удар по іміджу держави та її здатності забезпечувати безпеку як власних громадян, так і громадян країн-партнерів.

Тож питання легалізації злочинців через українські паспорти – це не тема для конспірологічних теорій чи політичних спекуляцій. Це реальна загроза, яка потребує системної відповіді. І поки правоохоронні органи продовжують викривати окремі ланки злочинного ланцюга, суспільство має усвідомлювати масштаб проблеми та вимагати від влади не лише показових спецоперацій, а й комплексних рішень, які унеможливлять саму існування таких схем у майбутньому.

“Полювання” на тіньовий флот: масштабна операція СБС у Чорному та Азовському морях

Posted on 8 Липня, 202610 Липня, 2026 by Микола Донченко

Удар по восьми російських танкерах у ніч на 7 липня став не просто черговою влучною операцією Сил безпілотних систем, а яскравою демонстрацією того, як українські дрони ламають логістику окупантів там, де дипломатія та санкції виявилися безсилими. Роберт “Мадяр” Бровді, командуючий СБС, повідомив про “полювання” на судна тіньового флоту РФ в Азовському морі, яке оператори батальйону “Кайрос” 414-ї окремої бригади “Птахи Мадяра” провели з індустріальним розмахом.

Метою стали не випадкові судна, а конкретні одиниці, що забезпечували паливну логістику окупованого Криму. Семеро з них отримали пошкодження або були виведені з ладу: це танкери “Венера-3”, “Санар-1”, “Санар-17”, “Климена”, “Тети”, “Алексей Саврасов” та “Пенелопа”. Усі вони – це судна класу «річка-море» з дедвейтом близько 7 тис тонн, побудовані в період з 2006 по 2012 роки.

Більшість із цих суден уже перебувають під міжнародними санкціями, зокрема, з боку Великої Британії, Канади, Австралії та Європейського Союзу. Цей факт підкреслює системну проблему санкційної політики: навіть перебуваючи в списках, ці судна продовжували працювати, допоки не стали цілями для українських дронів. Варто зазначити, що операція 7 липня не була поодиноким випадком. За словами “Мадяра”, це лише частина масштабної кампанії: лише за останні 72 години українські безпілотники вразили вже 21 російське судно, зокрема 19 танкерів, а також суховантаж і пором у Керчі.

Ця атака має не лише тактичне, а й стратегічне значення. Адже ці танкери перевозили не нафту для світового ринку, а бензин, дизель та авіаційний керосин – усе те, що безпосередньо живить російську військову машину на півострові та на півдні України. Кожен знищений танкер – це ускладнення логістики, проблеми з пальним для ворожої техніки, авіації та Чорноморського флоту.

Показово, що Україна неодноразово закликала партнерів не лише вводити санкції, але й припиняти будь-яке обслуговування цих суден – страхування, реєстрацію, надання портових послуг. Однак значна частина тіньового флоту продовжує функціонувати, змінюючи прапори та власників. І коли санкційні механізми не спрацьовують, Україна змушена діяти військовими засобами. Як справедливо зауважив командувач СБС, “битва за бензин для Криму триває”. Цей бій показав, що навіть у відкритому морі українські дрони здатні завдавати нищівних ударів по тіньовій інфраструктурі агресора, наближаючи момент, коли ресурсів для ведення війни у ворога залишиться критично мало.

Ця операція також має важливий сигнальний ефект. Вона демонструє, що Україна здатна завдавати системних ударів по критичній інфраструктурі ворога на значній відстані від лінії фронту, використовуючи для цього сучасні технології та скоординовані дії різних підрозділів. Це не просто військовий успіх – це заявка на нову якість ведення війни, де морські дрони стають не екзотичною зброєю, а повноцінним інструментом стратегічного стримування. І поки санкційні механізми залишаються неповними, а тіньовий флот продовжує працювати, Україна демонструє, що має власні інструменти впливу – і вони працюють.

Трамп зайшов у глухий кут у протистоянні Ірану – NYT

Posted on 8 Липня, 202613 Липня, 2026 by Микола Донченко

Адміністрація президента США Дональда Трампа знову переходить до жорсткої лінії щодо Ірану, роблячи ставку на санкції та військовий тиск після зриву тимчасових домовленостей навколо Ормузької протоки.

Про це пише The New York Times, аналізуючи ситуацію після нових атак на судна в одному з ключових морських маршрутів для світових енергопоставок.

За даними видання, ще до підписання тимчасового меморандуму з Тегераном Трамп та його команда пояснювали свою логіку так: Іран мав забезпечити судноплавство через Ормузьку протоку, а США натомість послаблювали частину нафтових санкцій і фактично дозволяли Тегерану отримувати доходи від продажу нафти.

Трамп тоді стверджував, що така схема може спрацювати, адже після тривалих санкцій іранська влада швидко звикне до нових фінансових можливостей та доступу до західних банків. Він називав це вигідною угодою для Ірану.

“Вони насправді пишаються цим. Думаю, вони втомилися від ударів”, – заявив Трамп за кілька днів до підписання меморандуму.

Втім, як зазначає NYT, цей розрахунок не виправдався. Менш ніж за місяць після домовленостей удари по трьох суднах у районі протоки змусили Вашингтон відкликати санкційні винятки, які дозволяли Ірану продавати нафту. Після цього США знову завдали ударів по іранських військових об’єктах.

Наразі також немає ознак, що сторони наблизилися до ширшої постійної угоди, яку мали підготувати протягом 60 днів. Якщо у Трампа та його команди є новий план після провалу авіаударів і тимчасових домовленостей, публічно його поки не показали.

Фактично адміністрація повертається до вже знайомої формули: нафтові санкції та військовий тиск. Віцепрезидент США Джей Ді Венс цього тижня заявив, що відповідь Вашингтона буде жорсткою у разі нових атак на судна.

“Угода дуже проста. Якщо вони стрілятимуть по кораблях, ми їх добряче провчимо”, – заявив Венс.

Таким чином, як пише NYT, елемент заохочення для Ірану фактично знято з порядку денного, а на перший план знову виходить силовий сценарій. Водночас Білий дім досі не пояснив, чому поєднання санкцій та бомбардувань цього разу має дати інший результат, якщо раніше така стратегія не змусила Тегеран піти на поступки.

Колишній американський дипломат Річард Хаас вважає, що США опинилися у складній стратегічній пастці: що сильніший тиск на Іран, то активніше Тегеран атакує нафтову та енергетичну інфраструктуру в Перській затоці.

“Ми опинилися у своєрідному стратегічному глухому куті. Дилема полягає в тому, що чим більше ми завдаємо ударів, тим більше іранці атакують нафтову й енергетичну інфраструктуру в Перській затоці. Адміністрація Трампа досі не визначила, як захистити ці об’єкти”, – зазначив дипломат.

За його словами, Трамп спершу міг розраховувати, що удари призведуть до зміни режиму в Ірані, а потім – що вони змусять Тегеран капітулювати. Однак жоден із цих сценаріїв, як підкреслює Хаас, не спрацював.

Окрема проблема полягає у різному трактуванні тимчасового меморандуму. Вашингтон вважав, що Іран бере на себе відповідальність за безпечне проходження торговельних суден через Перську затоку та Ормузьку протоку. У Тегерані ж, за версією NYT, побачили у цьому можливість посилити контроль над маршрутом і навіть натякали на ідею стягнення плати за прохід.

Коли американські ВМС почали супроводжувати судна альтернативним каналом ближче до Оману, Іран відповів атаками по частині кораблів. Після цього рух через протоку суттєво ускладнився, а Трамп заявив про фактичне завершення дії тимчасових домовленостей.

У Білому домі наполягають, що саме Іран не виконав умови угоди. За позицією Вашингтона, меморандум мав оцінюватися за результатом, а дії Тегерана цього випробування не витримали.

NYT зазначає, що це повертає Трампа до ситуації, в якій він уже опинявся раніше: військова сила не вирішує проблему повністю, а дипломатія лишається крихкою, бо значна частина іранського політичного середовища сприймає будь-які домовленості лише як паузу перед новим загостренням.

На цьому тлі питання запасного плану США щодо Ірану залишається відкритим. Поки що замість зрозумілої нової стратегії Вашингтон демонструє повернення до старого набору інструментів – санкцій, ударів і спроб силою стримати Тегеран у районі Ормузької протоки.

У Франції затримали громадянина Судану після нападу з ножем

Posted on 7 Липня, 2026 by Микола Донченко

У французькому місті Клермон-Ферран поліція затримала 34-річного громадянина Судану після серії нападів з ножем, унаслідок яких, за попередніми даними, постраждали щонайменше троє людей.

Про це повідомляє Breitbart із посиланням на Le Figaro та місцеву прокуратуру.

За даними французьких ЗМІ, інцидент стався у неділю приблизно о 14:30 за місцевим часом. Спочатку чоловік, імовірно, напав з ножем на свого сусіда, після чого почав атакувати інших перехожих на вулиці.

Коли на місце прибули правоохоронці, підозрюваний, за інформацією Le Figaro, кинувся з ножем на одного з поліцейських. Після цього інший правоохоронець відкрив вогонь. Спочатку нападника поранили в руку, однак, за даними видання, він продовжив рухатися у бік поліцейського, після чого отримав поранення в живіт і бік.

Місцевий прокурор Ерік Серфасс заявив, що тяжкість поранень потерпілих і самого нападника ще мають встановити медики. Він також наголосив, що на цьому етапі слідство не має даних, які б вказували на терористичний характер нападу.

За інформацією прокуратури, підозрюваний раніше вже був засуджений у Клермон-Феррані за образу представників влади, опір, насильство проти поліцейського та погрози вбивством. Серфасс також повідомив, що на момент нападу чоловік перебував під психіатричним наглядом.

У матеріалі зазначається, що попри попередню судимість чоловіка не видворили з Франції. Питання депортації іноземців із кримінальним минулим залишається однією з тем політичних дискусій у країні напередодні президентських виборів наступного року.

Місцеве відділення партії “Національне об’єднання”, яка виступає проти масової міграції, після нападу заявило про погіршення безпекової ситуації в місті. У партії закликали посилити присутність поліції у районах і центрі Клермон-Феррана, розширити відеоспостереження у проблемних зонах, запровадити жорсткіший контроль за ножами та збільшити кількість патрулів у місцях із великим скупченням людей.

Успіхи ЗСУ не зупиняють російські ракети та піхоту: Україна потребує чесної розмови в Анкарі

Posted on 6 Липня, 20268 Липня, 2026 by Микола Донченко

У ніч проти 2 липня 2026 року Росія завдала одного з наймасштабніших комбінованих ударів по Україні від початку повномасштабної війни. За даними Повітряних сил ЗСУ, ворог випустив 74 ракети різних типів та 496 ударних безпілотників. Основний напрямок удару – Київ. Мер столиці Віталій Кличко констатував, що це наймасштабніша атака на місто за весь час війни. За словами начальника Київської міської військової адміністрації Тимура Ткаченка, обстріл спричинив пошкодження та руйнування на понад 30 локаціях у всіх районах столиці. Рятувальники повідомили про пожежі та руйнування цивільної інфраструктури й житлових будинків у кількох районах. Пошкоджено понад 20 житлових будинків, а також станцію швидкої допомоги, науковий інститут, готель, та критичні підприємства.

Жертвами цієї атаки стали щонайменше 31 людина, ще 102 особи отримали поранення. У Дарницькому районі Києва з-під завалів зруйнованої дев’ятиповерхівки деблокували 10 загиблих. У ДСНС зазначили, що на місці влучання у 16-поверховий житловий будинок завершено аварійно-рятувальні роботи, вилучено 24 уламки залізобетонних плит загальною вагою близько 53 тонн. 3 липня в Києві оголосили днем жалоби за жертвами цієї атаки. Президент Зеленський після обстрілу заявив, що розраховує на рішення США щодо ліцензій на ракети Patriot.

Українські сили ППО продемонстрували ефективність у боротьбі з крилатими ракетами та безпілотниками: з 34 крилатих ракет Х-101 було збито 31 (94%), з 8 крилатих ракет “Калібр” – усі 8 (100%), а з 496 безпілотників знешкодили 476 (понад 90%). Водночас балістичні ракети залишаються головним викликом. З 24 балістичних ракет “Іскандер-М/С-400” було збито лише чотири. Із чотирьох протикорабельних ракет 3М22 “Циркон” не вдалося збити жодної. Причина – критичний дефіцит ракет-перехоплювачів до систем Patriot. Як заявив міністр оборони Михайло Федоров, “за місяць у світі виробляється менше таких ракет, ніж ворог запускає по Україні за цей самий період”. Речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат наголосив: “щоб збивати балістичні ракети, треба мати чим їх збивати. Систем Patriot достатньо – потрібне постійне постачання ракет”.

Україна вже законтрактувала нові поставки ракет до Patriot, однак вони почнуть надходити лише наступного року. Саме тому Михайло Федоров звернувся з листами до майже 40 країн-партнерів із проханням невідкладно передати ракети Patriot із наявних запасів уже цього місяця. Пропозиція України полягає в тому, щоб партнери передали перехоплювачі зараз, а згодом замінили їх за рахунок майбутніх поставок.

Атаки на України та закордонні візити Президента

1 липня 2026 року – напередодні масованої атаки на Київ – Володимир Зеленський перебував у Дубліні (Ірландія), де взяв участь в урочистих заходах з нагоди початку головування Ірландії в Раді Європейського Союзу. Президента зустрічали на аеродромі Балдоннел, звідки він вирушив до Дублінського замку на офіційну церемонію. Разом із ним у заході взяли участь прем’єр-міністр Ірландії Міхал Мартін та президент Європейської ради Антоніу Кошта.

Варто зазначити, що ще 1 липня, виступаючи на пресконференції в Дубліні, Зеленський заявив, що отримав дані розвідки про готовність російської сторони до масованого удару. Він публічно попередив українців про загрозу: “Ми знаємо, що Кремль уже певний час готував цей масований удар по Україні”. Президент наголосив, що саме цієї ночі Україна може зіткнутися з підвищеною небезпекою, та закликав громадян не ігнорувати сигнали повітряної тривоги: «Сьогодні вночі це та загроза, з якою ми стикаємося». Він екстрено перервав візит та повернувся до Києва, знаючи про підготовку ворожої атаки. Як повідомлялося, західні партнери, зокрема США, завчасно попередили Генштаб ЗСУ про обстріл, що готувався у найближчі 72 години.

У Telegram-каналах та ЗМІ одразу почали поширюватися маніпуляції про те, що Зеленський нібито “спеціально поїхав” або “втік” з Києва, знаючи про майбутній удар. Російські пропагандисти стверджують, що президент України навмисно залишив столицю, аби не наражати себе на небезпеку, залишивши киян самих. Окремі російські джерела навіть висувають версію, що Київ отримує дані від західної розвідки завчасно, і це, мовляв, дозволяє евакуювати командні центри, спрятати керівництво.

Однак ці звинувачення не витримують жодної критики. По-перше, візит до Дубліна не був випадковим – він відбувався в межах заздалегідь запланованої дипломатичної місії з нагоди початку головування Ірландії в ЄС. По-друге, президент не просто “поїхав”, а публічно попередив українців про загрозу та закликав реагувати на сигнали повітряної тривоги. Він не залишив країну в таємниці, а відкрито повідомив про своє рішення та причини його ухвалення. Більше того, одразу після повернення – вже вранці 2 липня – Зеленський відвідав місця влучань у Дарницькому районі Києва, де особисто оглядав наслідки удару та спілкувався з рятувальниками. Там журналісти запитали його, чи буде відповідь на цей обстріл. “Ми за справедливий мир, справедливе закінчення війни. А поки його немає – за справедливі відповіді”, – зазначив президент. Він також наголосив, що жертв могло бути менше, якби партнери вчасно надали Україні ракети для ППО. Після атаки на Київ Зеленський заявив, що 10 людей не виходять на зв’язок. Росія отримає відповідь за удар по Києву – це безумовно.

Виснажливі бої за Донбас та ризик втрати “поясу фортець”

Тим часом на Донеччині тривають запеклі, виснажливі бої. Російські пропагандистські ресурси поспішили заявити про захоплення Костянтинівки. Попри локальні успіхи Сил оборони на окремих ділянках, загальна картина на Донеччині залишається вкрай напруженою. Росія продовжує системний тиск ціною величезних втрат у живій силі. Лише за минулу добу, за даними Генерального штабу ЗСУ, російська армія втратила близько 1290 військовослужбовців. Загальні втрати окупантів з початку повномасштабного вторгнення вже перевищили 1 млн 409 тис осіб. Співвідношення втрат між Росією та Україною, яке більшу частину війни трималося на рівні 2:1 або 3:1, у 2026 році зросло до 8:1 на користь України. Кожен метр української землі ворог поливає кров’ю – російське командування кидає своїх солдатів у м’ясорубку, намагаючись досягти тактичних успіхів.

На Слов’янському напрямку війська РФ штурмували 25 разів, атакуючи населені пункти Крива Лука, Рай-Олександрівка та райони Різниківки. Костянтинівка залишається одним із головних рубежів оборони Донеччини, а Костянтинівський напрямок – одним із найнапруженіших на всій лінії фронту. Російські війська продовжують системний тиск не лише безпосередньо на передові позиції українських військ, а й на транспортні маршрути, логістичні вузли та населені пункти, які забезпечують оборону міста. Противник активно використовує FPV-дрони, розвідувальні безпілотники, артилерію та авіацію для встановлення вогневого контролю над дорогами, що ведуть до міста. Фактично ворог намагається не лише завдати втрат українським підрозділам, а й максимально ускладнити логістику, переміщення резервів, евакуацію поранених та постачання боєприпасів.

Іноді швидкість просування російських військ така, що прифронтові населені пункти просто не встигають евакуювати. Це призводить до трагічних наслідків серед цивільного населення. За даними поліції, лише протягом першої доби липня 2026 року зафіксовано 1 243 атаки з боку росіян по підконтрольній частині Донецької області. У Донецькій області внаслідок російських атак 3 липня загинули п’ятеро людей, ще 12 дістали поранення. 4 липня одна людина загинула, шестеро зазнали поранень. Росіяни завдали удару по супермаркету у Краматорську – п’ятеро поранених. У Слов’янську внаслідок артилерійського обстрілу поранень зазнала 18-річна дівчина. І це лише офіційно підтверджені дані – реальна кількість жертв може бути значно вищою.

Костянтинівка – одне з ключових міст української оборонної лінії на Донбасі, яке входить до так званого “поясу фортець” разом зі Слов’янськом та Краматорськом. Росіяни розуміють, що Костянтинівка – це ворота до Краматорська – останнього оплоту Донецької області, який Росія хоче захопити, але Україна продовжує утримувати. Саме тому вони кидають у бій усі резерви, не зважаючи на колосальні втрати.

Саміт НАТО в Анкарі: вікно можливостей для України

Саміт НАТО в Анкарі, який розпочнеться 7-8 липня, має стати не просто черговим заходом, а місцем для чесного підбиття проміжних підсумків. За понад чотири роки повномасштабної війни Україна досягла неймовірного: вистояла проти значно більшого агресора, повернула частину тимчасово окупованих територій, деокупувала Чорне море та створила потужний флот безпілотників, який наносить відчутні удари по російській інфраструктурі. Українські воїни довели, що здатні боротися і перемагати, а міжнародна коаліція на чолі з НАТО залишається ключовим фактором нашої стійкості.

Але водночас варто подивитися на ситуацію об’єктивно. Останні масовані атаки на Київ, під час яких не вдалося перехопити жодної балістичної ракети, оголили критичну проблему: системи Patriot, які стали символом західної підтримки, не мають достатньої кількості ракет-перехоплювачів. Міністр оборони Михайло Федоров визнав, що ворог запускає балістичні ракети швидше, ніж у світі виробляються перехоплювачі Patriot. І це не технічна проблема – це виклик, наразі немає рішення. Не менш напружена ситуація на Донеччині. Російські війська продовжують системний тиск, ціною величезних втрат у живій силі просуваючись уперед. Бої тривають, але росіяни просуваються вперед, активно атакують Слов’янськ та Краматорськ. Влада розширила зону примусової евакуації, але швидкість просування окупантів часом така, що прифронтові населені пункти не встигають евакуювати, що призводить до жертв серед мирного населення.

Тож Анкара – це час для відвертої розмови. Не лише про нові пакети допомоги, а й про те, чому попередні обіцянки не спрацювали повною мірою. Чому ППО досі не закриває небо над усією Україною. Чому російське просування на Донеччині не вдається зупинити. І головне – що потрібно зробити, щоб наступний саміт став місцем не проміжних, а остаточних підсумків – нашої перемоги та справедливого миру.

У Мілані мігранта з Гамбії затримали після нападу з ножем на чоловіка

Posted on 6 Липня, 20267 Липня, 2026 by Микола Донченко

В італійському Мілані 22-річного громадянина Гамбії затримали за підозрою у замаху на вбивство після нападу з ножем на 55-річного чоловіка, якому завдали 22 удари.

Про це повідомляє NewsFire.

За даними медіа, напад стався біля бару на вулиці Альфонсо Капечелатро, неподалік від відомого стадіону Сан-Сіро. Підозрюваним у справі є Ламін Сайділлі, якого італійські правоохоронці ідентифікували як нападника.

Як зазначається, потерпілий перебував біля бару разом із сином, коли на нього раптово напали з ножем. За попередніми даними, чоловіки не були знайомі між собою, а слідство не встановило жодного попереднього зв’язку між нападником і жертвою.

Після атаки підозрюваний намагався втекти з місця події, однак його зупинив 38-річний єгиптянин Собхі Резк Аззам, який став свідком нападу. Чоловік, який працює муляром, фізично стримав нападника та утримував його на землі до прибуття поліції.

Постраждалого чоловіка госпіталізували у критичному стані. За даними медіа, він дістав тяжкі поранення, зокрема серйозне ушкодження печінки та колапс легені.

Правоохоронці повідомили, що Сайділлі має психіатричні проблеми. Водночас під час розслідування поліція встановила, що до нападу він протягом десяти років жив в Англії.

За інформацією Il Giornale, під час затримання у гаманці підозрюваного знайшли кілька записів, які поліція описала як мотиваційні повідомлення. Зміст цих записів у матеріалі не розкривається.

Сайділлі офіційно висунули обвинувачення у замаху на вбивство. Він залишається під вартою, а розслідування нападу триває.

Кремлівські спікери повернулися до ядерного шантажу Заходу

Posted on 3 Липня, 2026 by Микола Донченко

Російський інформаційний простір знову розганяє ядерну істерику та намагається шантажувати світ сценаріями прямої ескалації війни між Росією та Європою.

Про це так званий російський політолог Сергій Караганов заявив в інтерв’ю пропагандистці-зрадниці Діані Панченко, яка після початку повномасштабного вторгнення залишила Україну та фактично стала частиною російської інформаційної машини.

У розмові Караганов окреслив часовий горизонт приблизно в один рік, після якого, за його словами, удари по європейських країнах можуть перестати бути абстрактним сценарієм. Він прямо назвав Німеччину, Румунію та Польщу, пов’язавши ці погрози з військовою допомогою Україні та роллю європейських держав у підтримці Києва.

“Я думаю, що це станеться через рік. Удари по низці європейських країн. Спочатку, звісно, неядерними боєприпасами. Німеччину, Румунію, на жаль, тому що через Румунію йде потік зброї в Україну, ну і Польщу, на жаль. Але перша – це Німеччина”, – заявив Караганов.

Таким чином російський пропагандист фактично озвучив погрозу воєнного удару по країнах НАТО, подаючи її не як напад, а як нібито “вимушену” відповідь Росії на підтримку України. Саме в такій логіці російська пропаганда вже тривалий час намагається перекласти відповідальність за можливу ескалацію на Захід, хоча саме Москва розв’язала повномасштабну війну проти України.

Окремо Караганов повторив один із базових наративів Кремля про протистояння Росії із Заходом. За його словами, п’ятисотрічне домінування Заходу трималося на військовій перевазі, однак тепер цей фундамент нібито зруйнований. У цій конструкції Росія подається як головний ворог Європи не через агресію проти України, а через статус великої ядерної держави.

“Ми вибили з-під Заходу, передусім з-під Європи, основу його 500-річного панування у світовій системі. Це була військова перевага. Тому європейці нас ненавидять. Ми позбавили їх можливості грабувати світ”, – сказав Караганов.

За словами Караганова, Європа нібито налаштована на стратегічну поразку Росії та не зупиниться, доки має ресурси для підтримки України. При цьому він стверджує, що єдиним способом змусити європейські еліти змінити позицію може стати усвідомлення того, що удар по їхній території нібито може відбутися “в будь-яку секунду”.

Фактично Караганов описує для Росії два сценарії: або тривалу війну на виснаження проти України з подальшим розширенням конфлікту на інші регіони, або радикальний ультиматум Європі з прямою загрозою ескалації. При цьому ядерний шантаж у його риториці подається як “гіркі ліки”, які нібито мають запобігти ще більшим жертвам у майбутньому.

Саме така подача є характерною для російської пропаганди: Москва спершу висуває погрози, потім називає їх “вимушеними”, а після цього намагається змусити Захід сприймати агресивну риторику як нібито раціональну позицію. У випадку Караганова йдеться не просто про політичний коментар, а про чергову спробу легалізувати в публічному просторі ідею ударів по Європі та можливого застосування ядерного фактору як інструменту тиску.

Показово, що такі тези пролунали саме в інтерв’ю Панченко, яка після виїзду з України регулярно працює з російськими наративами та просуває тези, вигідні Кремлю. Такий майданчик дозволяє російським спікерам подавати погрози на адресу Заходу та України як нібито “експертну дискусію”, хоча по суті йдеться про інформаційний шантаж.

Ці заяви вкотре демонструють, що російський інформаційний простір продовжує використовувати тему ядерної зброї як інструмент залякування світу. Мета такої риторики очевидна: посіяти страх перед ескалацією, тиснути на європейські уряди, послабити підтримку України та нав’язати думку, що саме поступки Москві можуть нібито зупинити війну.

Насправді ж подібні погрози лише підтверджують, що ядерний шантаж залишається одним із ключових елементів російської інформаційної кампанії. Кремлівські спікери та наближені до них коментатори регулярно повертають цю тему в публічний простір, намагаючись переконати світ, що подальша підтримка України може призвести до прямого зіткнення з Росією.