Американська газета Financial Times оприлюднила деталі багаторівневого плану реакції США, Європи та України у разі ескалації війни Росією після ймовірного мирного договору. Хоча ця схема виглядає рішучою – вже зараз можна відзначити низку слабких місць.
За даними FT, Київ разом із західними союзниками розробив поетапний механізм реагування на випадок порушення перемир’я з боку РФ. Будь-яке серйозне або систематичне порушення умов припинення вогню має зустріти скоординовану відповідь кількох країн Заходу, включно з військовими заходами. Сценарій виглядає так: у перші 24 години після інциденту Захід готує офіційне дипломатичне попередження Москві, тоді як Україна може одразу застосувати власні сили для локалізації порушення. Якщо бойові дії не вщухають, на другому етапі до реагування долучається спеціальна “коаліція охочих” – група держав ЄС, Британії, Норвегії, Ісландії та Туреччини, які узгодять оборонні кроки для стримування подальшої ескалації. Нарешті, якщо протягом ~72 годин атаки лише розширюються, запускається третій рівень реакції – масштабна спільна відповідь із залученням підтримуваних Заходом сил, включно з американськими військовими. Мета такого жорсткого попередження – позбавити Кремль спокуси безкарно порушувати перемир’я, заздалегідь окресливши наслідки за агресію. План виглядає чітким на папері, однак при ближчому розгляді виникають питання щодо його реалістичності та дієвості.
Нечітка правова основа і критерії порушення
Озвучена “коаліція охочих” не є формальним альянсом на кшталт НАТО, а радше добровільним об’єднанням країн. Вона не підкріплена жодним договором, тож учасники не мають автоматичних юридичних зобов’язань реагувати силою. Це означає, що швидке військове втручання не матиме такої чіткої правової підстави, як, скажімо, стаття 5 договору НАТО про колективну оборону. Ба більше, навіть якщо Україна офіційно запросить контингент союзників (що забезпечило б формально законність їхньої присутності), сам формат коаліції в обхід ООН і НАТО може викликати дискусії щодо легітимності операції. Наразі юридична архітектура майбутньої місії перебуває лише в стадії розробки. Відсутність чітко прописаного мандата сил швидкого реагування та правил застосування сили створює ризики небезпечної двозначності. Особливо це стосується сценарію “примусу до миру” (peace enforcement), коли миротворча місія фактично змушена воювати для припинення порушень – така ситуація юридично набагато складніша, ніж традиційна миротворча діяльність.
Не менш проблемним є і розмиття самого поняття “порушення” перемир’я. План FT оперує категоріями “систематичних чи серйозних” порушень , але хто і як визначатиме, що інцидент уже достатньо серйозний для залучення міжнародних сил? Якщо Росія обмежиться поодинокими провокаціями – скажімо, локальним обстрілом чи запуском дрона – чи стане це підставою активувати коаліцію? Колишній командувач армії США в Європі Бен Годжес попереджає, що Кремль майже напевно тестуватиме рішучість Заходу дрібнішими провокаціями, тому міжнародний контингент має отримати такі правила дій, щоб негайно реагувати на будь-які порушення без погодження з десятком столиць .
Поки що деталей щодо таких правил немає. Відтак, є ризик, що різні країни по-різному трактуватимуть інциденти: для одних це “дрібниця, не вартує втручання”, а для інших – “початок нового наступу”. Без єдиного чіткого критерію поріг реакції лишається невизначеним, що може паралізувати обіцяну швидкість дій.
Амбітні терміни vs. реальність рішень
Ідея миттєвої відповіді за 24-72 години виглядає рішуче, але наскільки вона реалістична у виконанні? Дипломатичну ноту Москві за добу випустити нескладно, а от перехід до практичних військових кроків за кілька днів – завдання майже безпрецедентне. В реальності західні демократії мають внутрішні процедури ухвалення рішень про застосування сили, які важко “стиснути” у такий короткий проміжок. Наприклад, прем’єр Британії Кір Стармер уже заявив, що після укладення перемир’я британський уряд повідомить парламент, скільки військових може знадобитися, і депутати матимуть голосування з цього питання. Іншими словами, Лондон не відправить солдат автоматично – потрібне схвалення законодавців. Подібні конституційні обмеження існують і в інших країнах Європи: уряди мають отримати мандат парламенту або принаймні пройти консультації, особливо якщо йдеться про бойове розгортання за кордоном. Провести всі юридичні формальності та зібрати контингент буквально за 72 години виглядає надто оптимістично.
Крім бюрократичних зволікань, свій внесок внесе й політична розбіжність інтересів серед самих союзників. Навіть зараз, на етапі планування, не всі провідні країни Заходу горять бажанням вводити свої війська в Україну. Німеччина, яка має одну з найпотужніших армій Європи, прямо заявила, що питання відправки німецьких солдатів на українську територію “не розглядається”. Подібної позиції дотримується і Польща – попри її жорстку риторику щодо Росії, Варшава не планує посилати свої війська в Україну, а обмежиться логістичною та інфраструктурною підтримкою місії. Італія також відкинула можливість участі своїх збройних сил у такому контингенті. Інші держави, як-от Канада, Іспанія, Бельгія, Швеція, Туреччина, висловлюють готовність допомагати у гарантіях безпеки, але без прямого розгортання військ. Фактично тягар потенційної “коаліції охочих” ляже на плечі кількох ключових гравців – насамперед Британії та Франції, які ініціювали цю ідею, і, можливо, меншої групи добровольців. За таких умов цілком імовірно, що в момент кризи серед союзників виникнуть суперечки: хто саме і в якому обсязі має втручатися, чи достатньо підстав для силової відповіді, чи не варто спершу спробувати дипломатію тощо. Ціна рішення – дуже висока, адже йдеться про перспективу прямого конфлікту з Росією. Відтак деякі столиці можуть затягувати час або ставити умови, що підріже крила задуму про блискавичну спільну реакцію. У результаті ініціатива, задумана як демонстрація єдності, може виявитися розірваною внутрішніми сумнівами.
Ескалація, ядерний фактор і слабкість коаліції
Найбільш тривожний аспект – військові ризики самого плану. Якщо дійде до третьої фази і західні війська вступлять у протистояння з російськими, це означатиме прямий конфлікт між державами з ядерною зброєю. Росія однозначно натякала, що розглядає присутність іноземних військ в Україні як пряму загрозу своїй безпеці. В ході мирних переговорів Москва навіть висунула вимогу заборонити будь-які західні контингенти на українській території як умову укладення угоди. Іншими словами, Кремль вже зараз дає зрозуміти: введення НАТОвських чи американських сил після перемир’я може зірвати саму угоду або стати приводом для нової, ще масштабнішої агресії. Вступ військ США чи Європи в Україну теоретично розширює театр війни до протистояння Росії із Заходом напряму. Це той сценарій, якого НАТО намагалося уникати з 2022 року, усіляко відмежовуючись від прямої участі в бойових діях, щоб не спровокувати ядерну ескалацію. Невідомо, якою була б реакція Москви на появу навіть обмеженого західного контингенту: від локальних нападів “гібридними” методами до відкритого застосування авіації чи ракет проти цих сил. У найгіршому випадку, за відсутності стримувальних механізмів, ситуація може вирватися з-під контролю і поставити світ на межу прямого зіткнення ядерних держав.
На додачу виникає питання: наскільки ефективною і сильною буде сама коаліція? Від початку створення цього формату лунали сумніви, чи здатна Європа виставити достатньо значний військовий контингент, аби справді стримати росіян. За інформацією британської The Times, ще у 2025 році урядові аналітики Британії вважали розгортання великого наземного війська в Україні “надто ризикованим” і прогнозували згортання цих планів. Вони ж оцінили, що вся Європа разом матиме труднощі з відправкою навіть 25 тис солдат до України. Для порівняння, Росія утримує близько 800 тис військових у строю. Литовський міністр оборони влучно підсумував цю диспропорцію: якщо Захід не зможе назбирати бодай 64 тис миротворців, “це виглядатиме слабо – та й насправді це і є слабкість”. Свіжіші оцінки теж не надто обнадійливі. Париж і Лондон, головні ініціатори, у кращому разі говорять про “кілька тисяч” солдатів кожен, причому The Times з посиланням на військових експертів пише, що разом дві країни могли б дати близько 15 тис (по 7,5 тис від Франції та Британії). Це вдвічі менше за цифри 30-60 тисяч, які раніше обговорювалися у форматі коаліції, і навіть ці 15 тис можуть виявитися завищеними, зважаючи на обмежені людські ресурси європейських армій. До того ж, деякі ключові країни (як згадано вище) взагалі не надішлють бойові підрозділи, тож реальне “ядро” сил буде ще меншим.
Такий обмежений контингент, навіть оснащений сучасною технікою, на порядок поступається чисельно російським військам. Це породжує сумніви, чи зможе коаліція справді виконати свою задачу стримування. Очевидно, що без участі США її потенціал виглядає недостатньо переконливим. Наразі офіційно Вашингтон не планує відправляти американські бойові частини до України в межах гарантій – йдеться лише про лідирувачого роль США у моніторингу перемир’я (наприклад, за допомогою дронів, супутників тощо) . Водночас сам факт, що третій етап реакції передбачає можливе залучення військ США, є мовчазним визнанням: без американської сили європейська оборона не витягне. Президент Володимир Зеленський прямо наголошує, що американський “страхувальний трос” є ключовою умовою дієвих безпекових гарантій . Західні аналітики погоджуються: якщо США не дадуть твердих зобов’язань “підстрахувати” європейські війська у разі нового нападу Росії, усі обіцянки Парижа і Лондона залишаться у підвішеному стані. Австрійський військовий експерт Маркус Райзнер застерігає: зараз нема чіткої відповіді, що станеться, якщо розгорнуті в Україні європейські сили зазнають атаки, а США вирішать не втручатися. Без американської підтримки оборонні спроможності Європи різко обмежені – ні тисяч балістичних ракет, ні десятків тисяч ударних дронів, щоб самотужки стримати Росію, союзники не мають. Таким чином, ефективність усієї конструкції “коаліції охочих” напряму залежить від американської участі, яка наразі є під великим питанням.
Задум як сигнал, а не дорожня карта?
Перераховані проблеми наводять на думку, що гучний план швидкої відповіді може бути радше політичним сигналом, ніж реальною готовністю негайно вступити у війну на боці України. Західні лідери хочуть продемонструвати Кремлю максимальну рішучість – мовляв, будь-який зрив миру отримає жорстку відповідь. Цей меседж також покликаний заспокоїти українське суспільство і скептиків всередині НАТО, показавши, що уроки 2014-2015 років засвоєні і “перемир’я на папері” більше не повториться. Однак за лаштунками оптимістичних декларацій помітно бракує конкретики і консенсусу.
Нинішня єдність Заходу щодо підтримки України тримається на тендітному балансі. Коли доходить до прямої воєнної присутності, різні країни бачать різні ризики і “червоні лінії”. До того ж, політичний контекст може змінитися: Сполучені Штати саме входять у виборчий рік, і їхня готовність ризикувати відкритою конфронтацією з РФ далеко не гарантована (тим більше за президентства Дональда Трампа, відомого своєю непередбачуваністю у міжнародних справах). Європейські союзники, хоч і проголосили нову систему безпекових гарантій, фактично визнали, що без чіткого американського “парасолькового” зобов’язання рухатися далі вони не готові. Виходить замкнене коло: план покладається на потужність США, але саме ця складова наразі найменш визначена.
На даному етапі багаторівневий план виглядає більше як превентивне залякування, ніж як детально пророблена операція. Він посилає важливий сигнал Москві про єдність і готовність діяти швидко. Утім, чи зможе ця схема реалізуватися у життя без зволікань і розколів – велике питання. Надто багато змінних: правові процедури, політична воля, воєнні спроможності та ядерний фактор. Кремль відомий вмінням користуватися помилками й слабкостями опонентів. Якщо Захід не подолає власну непослідовність, заявлений план ризикує залишитися паперовим попередженням – грізним на словах, але слабким у практичній реалізації.
Попри всі декларації про “миттєву відповідь”, нинішній формат безпекових гарантій має серйозні вади. Чітка юридична рамка, одностайність союзників і детальне відпрацювання сценаріїв – це три кити, без яких план може провалитися. Щоб справді убезпечити мирну угоду від зриву, Заходу доведеться вкладати більше реальних ресурсів і домовленостей, ніж зараз видно за дипломатичними формулами. Інакше амбітний задум так і залишиться хиткою обіцянкою, випробовуючи на міцність як міжнародне право, так і єдність самих союзників.
