Березень 2026 року став місяцем, коли закулісні переговори між Україною та Сполученими Штатами нарешті вийшли на поверхню – і виявилися значно жорсткішими, ніж припускали оптимісти. Згідно з інформацією, оприлюдненою Українською правдою з посиланням на джерела в команді президента, американська сторона разом із Росією тисне на Київ щодо виведення українських військ із Донецької області. І якщо прогресу не буде, Вашингтон може вийти з переговорного процесу, зосередившись на військовій операції в Ірані та внутрішніх виборах. Питання, яке досі обговорювалося в експертних колах як гіпотетичне, тепер набуло загрозливої конкретики: чи здатні США насправді продавити таке рішення і чи зможе Європа замістити Америку в разі її відходу?
Сам механізм тиску виглядає гранично прозорим. Ще в січні Financial Times писала, що адміністрація Трампа пов’язала надання Україні гарантій безпеки з територіальними поступками на користь Росії. За даними видання, Вашингтон запропонував Києву гарантії, які “відображатимуть” статтю 5 Північноатлантичного договору, а також збільшення військової допомоги в мирний час – але за умови виведення українських сил із контрольованих частин Донеччини. Українська сторона спробувала запропонувати альтернативи – створення економічних зон, денаталізацію – але американці щоразу поверталися до одного: “Ви повинні вийти”. За словами співрозмовника Української правди, на зустрічах створюється враження, що присутні три сторони, але Київ постійно дискутує з “Анкориджем” – посиланням на літню зустріч Трампа з Путіним, де нібито були досягнуті попередні домовленості.
Але чи справді США мають важелі, щоб змусити Україну піти на такий крок? Головний важіль – фінансовий. Україна залишається критично залежною від зовнішнього фінансування. І хоча європейські партнери запевняють, що знайдуть спосіб обійти вето Угорщини та забезпечити надходження коштів, у Києві не приховують тривоги: якщо ЄС не запропонує рішення, до другої половини 2026 року грошей на соціальні виплати може просто не вистачити. Це означає, що Вашингтон, навіть не будучи безпосереднім донором у європейському масштабі, зберігає здатність блокувати чи ускладнювати ті механізми, через які фінансування надходить. І головне – США залишаються єдиним гарантом безпеки, здатним надати те, чого Європа поки не має: реальне стримування Росії на рівні стратегічних сил.
Водночас варіант повного виходу США з переговорів і переорієнтації на Іран – це не просто погроза. Адміністрація Трампа вже демонструвала готовність змінювати пріоритети швидко і без огляду на союзників. І якщо Вашингтон дійсно вирішить, що український напрямок “не вартий зусиль”, Київ опиниться перед вибором: або йти на поступки під тиском Москви, або намагатися виживати з європейською підтримкою, яка, хоч і зросла, але поки що не здатна замінити американську військову та політичну присутність.
Саме тут постає друге питання: чи здатна Європа об’єктивно замістити США? Відповідь – так, але з дуже важливими застереженнями.
З одного боку, європейські країни вже почали структурну перебудову підходу до підтримки України. Якщо раніше йшлося про розрізнену допомогу з національних запасів, то тепер усе більше говорять про довгострокову інтеграцію України в європейську оборонну екосистему. За даними аналітичного центру Think Tank Europa, кумулятивна європейська допомога Україні до кінця 2025 року досягла €201,35 млрд, тоді як американська – €115,33 млрд. Більше того, європейська військова допомога зросла на 67% у 2025 році порівняно з середнім показником 2022-2024 років, тоді як американська фактично знизилася до нуля. Європа поступово бере на себе функції, які раніше були прерогативою США: інтелектуальна підтримка, планування, навіть окремі елементи стратегічного стримування.
Однак є й інша сторона. По-перше, європейська підтримка залишається нерівномірною: західні та північні країни забезпечують 89% усіх військових внесків, тоді як східноєвропейські члени НАТО змушені балансувати між допомогою Києву та власним переозброєнням. По-друге, ключові системи, як-от Patriot чи HIMARS, Європа поки що не може виробляти у необхідних обсягах і змушена закуповувати їх у США через механізм NATO PURL. Це означає, що навіть за максимальної європейської мобілізації залежність від американського оборонно-промислового комплексу зберігається.
І нарешті – політичний вимір. Європа, попри всі зусилля, не є єдиним суб’єктом зовнішньої політики. Рішення про €90 млрд кредиту для України наштовхнулося на спротив Угорщини та Словаччини, що демонструє вразливість європейських механізмів підтримки. Поки США можуть діяти швидко і централізовано, Європа змушена долати внутрішні суперечки. І в ситуації, коли час грає проти України, це може стати фатальним фактором.
Таким чином, відповідь на головне питання виявляється складною. США дійсно мають важелі тиску – фінансові, політичні, військово-технічні. Вони можуть затягнути або прискорити процеси, створити дефіцит чи, навпаки, забезпечити ресурсами. Але чи зможуть вони зламати волю Києва до опору, якщо українське суспільство не готове до територіальних поступок? Це питання залишається відкритим.
Європа, своєю чергою, довела, що здатна нарощувати підтримку і навіть заміщати США в окремих сферах. Але повноцінна заміна – це не лише обсяги фінансування, а й здатність забезпечити стратегічне лідерство, швидкість ухвалення рішень і довгострокову передбачуваність. Поки що Європа рухається в цьому напрямку, але не досягла точки, коли американська підтримка могла б стати необов’язковою.
Найближчі тижні стануть вирішальними. Якщо переговори в Майамі та наступних майданчиках не принесуть результату, Вашингтон може реалізувати свою погрозу – вийти з процесу, залишивши Київ із європейською підтримкою, яка зростає, але не є абсолютною. І тоді Україні доведеться обирати: ризикувати затяжною війною без американського плеча або погоджуватися на умови, які ще кілька місяців тому здавалися немислимими.
