Микола Донченко, автор у URAUA.INFO

Стратегічна пастка: як повітряна ескалація підсилює руйнування всередині України

Posted on 13 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

З наближенням зими Росія знову масовано атакує енергетичну інфраструктуру України, прагнучи занурити країну в темряву і холод. Лише за один тиждень жовтня 2025 року росіяни запустили по Україні понад 3 100 дронів, 92 ракети та 1 360 плануючих бомб – небачений досі шквал ударів.

Українська енергосистема знову зазнає серйозних випробувань: за оцінками, ще наприкінці 2024 року близько 80% енергоінфраструктури було пошкоджено або зруйновано. Хоча минулої зими енергетики зуміли утримати систему від повного колапсу, нині масштаби повітряних атак Росії зростають. Український прем’єр вже повідомила, що одна з останніх атак стала “однією з найбільших за час війни”, спричинивши масштабні аварійні вимкнення світла по всій країні .

Паралельно Україна дедалі активніше відповідає ударами по російських тилових об’єктах. За останні місяці за допомогою дронів і крилатих ракет завдано серії ударів по нафтопереробних заводах та паливних складах у глибині РФ. Лише протягом одного тижня вересня українські безпілотники вразили нафтові об’єкти в Башкортостані, Волгоградській області, Саратові та Самарській області Росії – тобто на відстанях у сотні кілометрів від фронту. Президент Володимир Зеленський відкрито називає пожежі на російських НПЗ “найефективнішими санкціями, які діють найшвидше”, адже обмеження нафтової галузі Росії безпосередньо обмежує її здатність вести війну. Дійсно, такі атаки б’ють по болючих точках: в Росії намітився паливний дефіцит, ціни на бензин зросли на понад 20% за рік, а оператор трубопроводів навіть попереджав про можливе скорочення нафтовидобутку через удари (щоправда, згодом це заперечили офіційно).

Однак мало хто каже, що така активізація українських ударів по нафтових об’єктах РФ має і зворотний бік – Москва використовує їх як привід для ще жорсткіших ударів у відповідь, які в умовах ресурсної переваги зовсім не на користь України. Російське керівництво фактично каже, що ескалація обстрілів української енергетики пов’язана з ударами по об’єктах на території РФ. Зокрема, Путін заявив, що Росія “довго терпіла”, поки українці били по її енергетичних об’єктах, а потім “почала завдавати ударів у відповідь” і робить це “серйозно”.

Асиметрія сил: Україна програє в “ракетно-дроновій” дуелі

Нинішнє протистояння показало серйозну асиметрію ресурсів двох сторін. Росія має величезний арсенал ракет і дронів та налагоджене виробництво боєприпасів, що дозволяє їй здійснювати атаки мало не щоночі. За даними українських посадовців, противник вже використовує “сотні дронів і десятки ракет щоночі”, намагаючись виснажити українську протиповітряну оборону. Навіть за наявності західних систем ППО (Patriot, NASAMS, IRIS-T тощо) повністю закрити небо над такою великою країною неможливо.

Керівник найбільшої приватної енергокомпанії ДТЕК Максим Тимченко відверто зазначає: якщо росіяни запустять 600-800 дронів за раз, жодна ППО не зможе гарантувати перехоплення всіх цілей.

“Перший, другий дрон зіб’ємо, а п’ятий, десятий – проб’є [оборону]”, погоджуються експерти.

Ця реальність ілюструє вразливість України: навіть збиваючи значну кількість ворожих ракет і дронів, вона не може захиститися від усіх ударів, особливо коли атаки масовані і затяжні.

Водночас можливості України завдавати ударів у відповідь по інфраструктурі РФ набагато скромніші. Київ поступово отримує від західних партнерів далекобійні засоби (британські Storm Shadow/SCALP, нещодавно – обмежену кількість американських ATACMS), проте їхня дальність і кількість обмежені. Україна наполягає на наданні їй ще більш далекобійних систем – зокрема, мова заходила про крилаті ракети Tomahawk із радіусом до 2500 км, здатні дістати будь-яку ціль у глибині РФ.

Але такі плани мають одразу декілька проблема: по-перше, вони викликають нервову реакцію Москви. Кремль заявив про “надзвичайне занепокоєння” через можливу передачу Україні ракет Tomahawk, назвавши нинішній момент війни “дуже драматичним” через ескалацію з усіх сторін. Кремль попередив, що постачання Україні далекобійних Tomahawk (які потенційно можуть нести ядерний заряд) означатиме пряму участь США у конфлікті і перехід війни на “якісно новий рівень ескалації”. По-друге, навіть поява потенційних Tomahawk в дійсності не переломить ситуацію в “повітряному протистоянні” на користь ЗСУ – РФ все одно матиме більше засобів та можливостей для ураження.

Проблеми із захистом енергооб’єктів: від нестачі ресурсів до корупції

Перед українським керівництвом постала дилема: як захистити розгалужену енергетичну інфраструктуру від повторюваних обстрілів? За два роки війни було вжито цілу низку заходів – від розосередження обладнання і мобільних ремонтних бригад до посилення ППО навколо критичних об’єктів. Однак прямі заходи фізичного захисту (укриття, бронювання трансформаторів тощо) не працюють. Ще на початку 2024 року група західних інженерів та військових радників розробила проєкт захисних конструкцій для українських електропідстанцій і успішно випробувала його на полігоні. Було рекомендовано терміново звести бетонні укриття – так званий “третій рівень захисту” – щоб убезпечити ключові підстанції від російських ракет . Але минуло дев’ять місяців, а ці захисні споруди так і не було збудовано.

Причини цього – не лише у величезній вартості робіт, але й, як виявилося, у корупційних факторах. Керівник Держагентства відновлення інфраструктури Мустафа Найєм, відповідальний за програму укриттів, у червні 2024 року подав у відставку на знак протесту, звинувативши уряд у свідомому гальмуванні проекту. За його словами, урядовці створювали “штучні перешкоди” і відмовлялися виділяти кошти, через що працювати над захистом енергооб’єктів було неможливо. Агентство запросило фінансування в розмірі €1,4 млрд на побудову укриттів, проте гроші так і не були виділені. Найєм стверджує, що блокування коштів лобіювали особисті інтереси: підрядники відмовилися продовжувати роботи, не отримавши авансування, а в оточенні прем’єра, ймовірно, очікували неформальних “відкатів”. Його команда підозрює, що проект затримали саме через те, що хабарі не були сплачені потрібним чиновникам. Скандал призвів до відставок: було звільнено голову правління “Укренерго”, але критики вважають це лише політичним жестом, тоді як реальні корупційні проблеми нікуди не зникли. Таким чином, частина бюджетних коштів на захист енергосистеми могла бути банально змарнована або залишилася на папері – результатом є якраз те, що обіцяний захист досі не забезпечено.

Але навіть якби програма укриттів реалізувалася повністю, це не гарантувало б абсолютної безпеки. Фізично убезпечити великі електростанції від потужних ракетних ударів неможливо. Експерти зазначають, що жодного бетону не вистачить, аби накрити ТЕС чи ТЕЦ настільки товстим “саркофагом”, щоб він витримав прямі влучання важких ракет.

“Потрібно метрів чотири бетону, щоб втримати конструкцію від руйнування. Уявіть, скільки треба бетону, наприклад, над київською ТЕЦ”, – пояснює Іван Ступак, додаючи, що навіть якщо звести таке укриття, росіяни рано чи пізно його проб’ють багаторазовими ударами.

Частковий ефект можуть дати хіба що захисні споруди навколо менших об’єктів – трансформаторних підстанцій, розподільчих пунктів тощо. Так, деякі підстанції обклали мішками з піском, над ними встановили надземні бетонні “арки” для захисту від уламків. Однак на 100% не вдасться захистити жоден об’єкт: навіть укриття, яке витримає перші два удари, може зруйнуватися від наступних хвиль атаки.

Висновки: чи має перспективу подальша повітряна ескалація зі сторони України?

Третій сезон цієї своєрідної “війни інфраструктур” чітко продемонстрував: поставити Росію на коліна суто ударами по її енергетиці Україні не вдалося. Попри сміливі атаки дронами на нафтові об’єкти ворога, у відповідь українці отримують набагато потужніші удари по своїй території та гра не на користь ЗСУ. В умовах, коли російський ресурс ракет і дронів значно переважає український, а система ППО не здатна закрити небо від масованих нальотів, симетрична ескалація виглядає малоефективною і навіть небезпечно програшною. Кожен крок до підвищення дальності і сили ударів (наприклад, гіпотетичне отримання ракет Tomahawk) ризикує спровокувати новий виток ескалації з боку РФ та призвести до ще більших руйнувать на території самої України. Ворог вже зараз діє на виснаження, намагаючись зруйнувати критичну інфраструктуру і позбавити нас економічної стійкості та світла. За таких умов українське керівництво має ретельно зважувати користь і шкоду від кожного рішення.

Україна повинна і надалі чинити опір агресору, шукати вразливі місця у його військовій машині – у тому числі завдавати ударів по об’єктах, важливих для російського військового постачання. Проте робити ставку на “повітряну дуель” з ворогом, який переважає ресурсами, – стратегічно ризиковано. Нинішня повітряна ескалація нагадує війну на виснаження, в якій Росія має більше “боєприпасів” для ударів. У цьому сенсі продовження інфраструктурної війни може призвести лише до нових руйнувань в Україні, не наблизивши вирішальної перемоги. Отже, потрібен перегляд стратегії: ставки варто робити на ті напрямки, де Україна може мінімізувати свою вразливість і максимально послабити противника, не даючи йому можливості легко компенсувати наші удари. Повітряна ескалація заради ескалації не гарантує успіху, тоді як раціональна, зважена стратегія оборони і наступу дозволить Україні вистояти і перемогти у протистоянні з сильнішим ресурсно ворогом.

Свідок у справі Fire Point звинуватив владу у тиску: після його показань ліквідували роту дронів

Posted on 13 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Юрій Касьянов, офіцер Державної прикордонної служби України та експерт із застосування дронів, повідомив, що після його свідчень у Національному антикорупційному бюро у справі компанії Fire Point роту ударних безпілотників, якою він керував, розформували.

Про це він розповів на власні сторінці у Facebook.

За словами Касьянова, він очолював підрозділ 10-го мобільного загону ДПСУ, який використовував ударні БПЛА на фронті. 2 жовтня він дав показання детективам НАБУ, а вже наступного дня дізнався про розформування підрозділу.

“Рішення про ліквідацію нашого підрозділу було прийнято президентом Володимиром Зеленським, тому що я є викривачем у справі Fire Point і ключовим свідком. 2 жовтня я дав свідчення детективам НАБУ. 3 жовтня вранці було оголошено про ліквідацію підрозділу. Прошу НАБУ забезпечити мені та моїй родині захист за програмою захисту свідків”, – заявив Касьянов.

Fire Point – українська компанія, яка виробляє ракети “Фламінго”. Касьянов стверджує, що підприємство пов’язане з бізнес-партнером президента Тимуром Міндичем і що окремі державні закупівлі продукції компанії були завищеними або необґрунтованими.

“У моїх показаннях є і його (Зеленського – Ред.) прізвище”, – додав військовий і опублікував повістку на допит в НАБУ. У документі йдеться, що Касьянов проходить у справі як свідок.

У Державній прикордонній службі заявили, що рішення про розформування роти ухвалили через “низьку ефективність виконання завдань”, а не через його показання.

Наразі Касьянов перебуває у збірно-пересильному пункті на Рівненщині. За його словами, умови утримання є неналежними, стан здоров’я погіршується, а вихід на вулицю заборонений.

“Мене, старшого офіцера, добровольця з 2014 року, поселили в одній казармі з мобілізованими, не дозволяють вийти, охороняють як ухильника. Мій фізичний стан погіршується з кожним днем. Дейнека (голова Держприкордонслужби – Ред.) мене звідси живим не випустить”, – пише військовий.

Окремим моментом у заяві Касьянова стали його слова про розчарування існуючою в Україні системою, свідчення про СЧЗ побратимів і помилковий вибір у лютому 2022-го.

“Якби повернути історію назад, до “шашликів на травневі”, я б тепер не став готуватися до війни. Не готував би зброю, боєприпаси, дрони, польові запаси продуктів і медикаментів. Не став би воювати з перших хвилин, ночувати в лісі, голодувати, не потрапив би в оточення… Не розробляв би дрони, не будував би виробництво дронів, не створював би підрозділ, не завдавав би ударів по ворогу. Я б посадив сім’ю в машину і, поки ще було можливо, поїхав би з цієї країни. До всіх чортів собачих! Більше тут робити нічого. Тут – рашка”, – написав Касьянов.

У Софіївській Борщагівці мешканці перекрили дорогу через відсутність електрики

Posted on 11 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

У Києві мешканці Софіївської Борщагівки перекрили дорогу, протестуючи проти тривалої відсутності електропостачання.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали.

⚡️У Києві мешканці Софіївської Борщагівки перекрили дорогу, протестуючи через відсутність електропостачання

Світла немає вже дві доби – люди вимагають від влади відновити енергопостачання та дати офіційні пояснення.#Київ #Борщагівка #Протест pic.twitter.com/MyMicLe1yL

— URAUA (@URAUAINFO) October 11, 2025

За словами очевидців, світла немає вже дві доби. Люди вимагають відновлення електропостачання та пояснень від місцевої влади.

Наразі невідомо, чи пов’язане відключення з наслідками обстрілів або технічними несправностями. На місці події працюють правоохоронці.

У США стався вибух на військовому заводі: є загиблі та зниклі безвісти

Posted on 11 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

На військовому заводі Accurate Energetic Systems у штаті Теннессі стався потужний вибух, унаслідок якого загинули люди, ще 19 осіб вважаються зниклими безвісти.

Про це повідомляє CNN.

Інцидент стався вранці 11 жовтня близько 7:45 за місцевим часом на межі округів Гікмен і Гамфріс, за годину їзди від Нешвілла. Вибух повністю зруйнував одну з будівель підприємства, на території залишилися лише обвуглені уламки та понівечені автомобілі.

Шериф округу Гамфріс Кріс Девіс підтвердив загибель кількох людей і назвав подію “найжахливішою сценою, яку бачив у своїй кар’єрі”. За його словами, причина вибуху поки невідома, і розслідування може тривати кілька днів.

Мер округу Гікмен Джим Бейтс повідомив, що на заводі працює близько 80 людей, проте поки невідомо, скільки з них перебували всередині під час вибуху.

“Це улюблене підприємство в нашому районі. У багатьох сімей зараз розбиті серця”, – сказав він.

Троє постраждалих із незначними травмами доставлені до лікарень міста Діксон, двоє з них уже виписані. На місці події продовжуються пошуково-рятувальні роботи. Місцеві жителі повідомляють, що ударна хвиля була настільки потужною, що її відчули за десятки кілометрів.

Підприємство Accurate Energetic Systems виготовляє вибухові матеріали для військових і промислових потреб, зокрема для Міністерства оборони США. Минулого місяця компанія отримала контракт на суму майже 120 мільйонів доларів на постачання тринітротолуолу (ТНТ).

Розслідування причин вибуху триває. Федеральні служби закликали утриматися від поширення неперевіреної інформації до завершення офіційних перевірок.

Іноземний легіон Кремля: залучення колумбійців може ускладнити ситуацію для ЗСУ

Posted on 10 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Російсько-українська війна набуває все більш міжнародного характеру. За останні місяці з’явилися повідомлення про те, що Москва вербує найманців по всьому світу – від Сирії та Північної Кореї до Куби. Нещодавно до цього списку додалася, здавалося б, далека Колумбія.

Відомо, що Росія намагається поповнити свої війська іноземцями. Колумбійці стали однією з нових мішеней для такої вербувальної кампанії. Хоча точні цифри наразі невідомі, наявні дані підтверджують присутність громадян Колумбії у російських підрозділах. Зокрема, на оприлюдненому у травні відео з російського 102-го мотострілецького полку серед новобранців помічено вихідців із Колумбії (поряд з добровольцями з Кенії, Китаю, Ірану та інших країн). Це свідчить про те, що Москві вдалося завербувати принаймні декілька десятків колумбійців, які вже поповнили її війська.

Хто ж займається залученням латинoамериканців? Розслідування аналітиків свідчать, що до вербування можуть бути причетні російські спецслужби та дипломати. Приміром, за даними Robert Lansing Institute, представники ФСБ та російських військ співпрацюють з колумбійськими посередниками та використовують мережі в союзних країнах регіону (Куба, Нікарагуа, Венесуела) для набору найманців. В одному з витоків даних було виявлено ім’я колумбійця (Dias Romero Juan Pablo) у списку кандидатів на службу в російській армії, що підтверджує факт вербування латиноамериканців для війни проти України.

Іноземні контингенти на боці Росії: від Сирії до Кореї

Залучення колумбійців відбувається не у вакуумі – Росія вже давно намагається посилити власні військові можливості за рахунок іноземців. Найбільшим “постачальником” живої сили для РФ нині є Куба – українська розвідка оцінює, що на боці Москви можуть воювати до 25 000 кубинців. Це безпрецедентна цифра, яка робить кубинський контингент найбільшим іноземним формуванням у війні, випереджаючи навіть північнокорейських “добровольців”. Для порівняння, за деякими даними, КНДР протягом 2024 року могла відправити до Росії дві партії військових загальною чисельністю близько 15 тис осіб. Сирійські найманці присутні у відносно меншій кількості – орієнтовно пару тисяч бійців, які були завербовані переважно з лав проросійських сил у Сирії. Вони, утім, мають суттєвий бойовий досвід та знайомі з тактикою, яку Росія застосовує в Україні.

Окрім цих груп, російська армія поповнюється також розрізненими найманцями з інших держав. В українському полоні опинялися, наприклад, громадяни Китаю та Північної Кореї – щонайменше двоє таких солдат нещодавно були вилучені зі списків обміну полоненими. За даними британської розвідки, з квітня 2023 по травень 2024 року Росія завербувала понад 1500 іноземців з різних країн, і ця цифра стрімко зростає з розгортанням нових хвиль вербування в Латинській Америці та інших регіонах.

Мотивація колумбійських найманців: гроші, політика чи ідея?

Чому громадяни Колумбії погоджуються їхати воювати за тисячі кілометрів від дому, на чужу для них війну? Основний рушій – це економічна мотивація та ідеологія. Багато колумбійських ветеранів та молодих чоловіків не мають на батьківщині належних заробітків або перспектив: середня зарплата у Колумбії становить кілька сотень доларів, тоді як обіцяна платня найманця в Україні чи Росії може сягати $2000–3000 на місяць. Такий дохід у п’ять-десять разів перевищує те, що вони здатні заробити вдома, тому фінансова спокуса надзвичайно сильна.

Політичні чи ідеологічні чинники у випадку колумбійців відіграють значно меншу роль. На відміну від сирійців чи північнокорейців, які можуть їхати воювати також через союзницькі зобов’язання режимів, колумбійські найманці не мають тісних історичних чи політичних зв’язків з Росією. Більше того, уряд Колумбії офіційно засуджує участь своїх громадян у війні: президент Густаво Петро публічно закликав колумбійських бійців негайно покинути Україну, назвавши найманство “формою торгівлі людьми”. Однак в країні дійсно є люди, які досі керуються проросійськими поглядами та “антиімперіалістичною” солідарністю, яка була сформована ще під час існування Радянського Союзу.

Можливі ризики для України

Залучення Росією колумбійських та інших іноземних найманців створює низку потенційних загроз для української сторони:

— Кількісна перевага ворога. Масова вербовка чужоземців дозволяє Москві збільшувати свою армію. Якщо раніше Україні протистояли переважно російські військові та мобілізовані, то тепер до них додаються десятки тисяч “легіонерів”. Наприклад, тільки з Куби, за оцінками, набрано до 20-25 тис бійців – це суттєве підкріплення для російських сил. Кожен додатковий батальйон найманців – це розширення живої маси ворога на полі бою, що ускладнює завдання ЗСУ. Навіть якщо їхня підготовка нижча, брати числом – давня російська тактика. Тепер Кремль може реалізувати її, не ризикуючи так сильно своїм власним населенням.

— Бойовий досвід та професійні навички. На відміну від необстріляних російських новобранців, багато колумбійських найманців – це досвідчені вояки. Колумбія десятиліттями потерпала від guerilla-конфлікту, тож її ветерани загартовані в боях з партизанами, мають підготовку (нерідко отриману за підтримки США) та психологічну стійкіст . Значна частина колумбійців раніше працювала у приватних військових компаніях за кордоном або брала участь у миротворчих місіях, війнах на Близькому Сході й в Африці. Якщо такі люди вливаються до лав армії РФ, сила противника якісно зростає. Особливо небезпечним є ймовірне застосування досвідчених латиноамериканців у ролі штурмовиків чи диверсантів. Вони можуть краще діяти в малих групах, проявляти ініціативу та ефективніше користуватися сучасною зброєю порівняно з непідготованими призовниками. Українським захисникам, відповідно, доведеться мати справу з противником, який подекуди перевершує рівень звичайного мобілізованого солдата РФ.

— Ескалація та інтернаціоналізація конфлікту. Поява на полі бою значних іноземних сил на боці агресора ризикує ще більше ускладнити конфлікт. Фактично, Кремль формує інтернаціональні підрозділи, що воюють проти України. Це може стимулювати подальше залучення інших держав або недержавних угруповань. Наприклад, участь північнокорейських підрозділів – прецедент, який має відголос на найвищому міжнародному рівні. Якщо завтра до війни долучаться сотні бійців із ще якоїсь країни (скажімо, умовного Ірану чи Сербії), напруга виходитиме за рамки двостороннього російсько-українського протистояння. Для України це означає, що війна дедалі більше нагадує зіткнення з коаліцією, хоч і неофіційною.

Таким чином, вербування колумбійських найманців – частина ширшої тенденції, за якої Росія перетворює війну в Україні на глобальний конфлікт за участю “солдат удачі”. Хоча поки що масштаб присутності латиноамериканців на боці РФ відносно невеликий, сам прецедент є тривожним. Колумбія, яка географічно та історично далека від Східної Європи, стала черговим “постачальником” живої сили для Кремля. Це підсилює російську армію як кількісно, так і в певних аспектах якісно – досвідченими кадрами. Для України ж це означає, що доводиться протистояти не лише російській агресії, а й найманцям з усього світу, яких Росія зуміла залучити.

Якщо США дадуть Україні ракети Tomahawk: технічні перешкоди і потенційні наслідки

Posted on 8 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

На тлі продовження війни Росії проти України восени 2025 року активно обговорюється можливість постачання Україні американських крилатих ракет далекого радіуса дії Tomahawk. Українська влада відкрито звернулася до союзників із проханням про такі ракети, а у Сполучених Штатах вперше заговорили про готовність розглянути це питання.

Нижче розбираємо, що собою являють ракети Tomahawk, чи дійсно їх можуть надати Україні, яке військове значення вони матимуть у порівнянні з наявними засобами, а також які перспективи та ризики пов’язані з їхнім потенційним використанням.

Що таке ракети Tomahawk: характеристики та способи запуску

Tomahawk (BGM-109) – це високоточна крилата ракета класу “поверхня-земля”, розроблена американською компанією Raytheon. Вона перебуває на озброєнні США з 1980-х років і неодноразово застосовувалася в військових операціях як засіб далекого ураження наземних цілей. Ракета летить на дозвуковій швидкості малими висотами, огинаючи рельєф місцевості, що ускладнює її виявлення та перехоплення. Tomahawk несе потужну бойову частину масою близько 450 кг і може бути оснащена різними типами боєголовок. Існують модифікації з звичайною осколково-фугасною боєголовкою, а історично була й версія з ядерним зарядом (наразі ядерні Tomahawk зняті з озброєння США, але сам факт ядерної сумісності викликає особливе занепокоєння у противника). Дальність польоту сучасних Tomahawk досягає від 1600 до 2500 км залежно від варіанту. Це набагато більше, ніж у будь-яких ракет, які Україна мала на озброєнні раніше.

За способом запуску Tomahawk призначені переважно для морських платформ – ракетами цього класу оснащуються військові кораблі (есмінці, крейсери) та підводні човни ВМС США і Великої Британії. Стандартна пускова установка – вертикальні корабельні контейнери (MK 41 VLS) або торпедні апарати підводних човнів. Наземних пускових установок для Tomahawk Україна наразі не має. Як зазначають експерти, для застосування цих ракет необхідна відповідна інфраструктура та системи управління – фактично, без платформи-носія можливість використати передані Tomahawk буде обмеженою. Таким чином, у разі постачання цих ракет постане технічне питання: чи отримає Україна разом із ракетами засоби для їхнього запуску, чи йтиметься про розгортання пускових комплексів союзників. У будь-якому разі, Tomahawk є одним із найдальнобійніших видів неядерної зброї, що перебуває на озброєнні країн НАТО, і за своїми характеристиками входить до числа “високоточної зброї великої дальності”.

Офіційні заяви та позиція США і союзників щодо можливого постачання

На даний момент офіційних рішень про передачу Tomahawk Україні не оголошено, але публічні заяви як українських, так і західних високопосадовців підтверджують, що це питання перебуває в активному обговоренні. Президент України Володимир Зеленський у вересні 2025 року прямо порушив тему отримання далекобійних крилатих ракет у розмовах із США (за даними ЗМІ, мався на увазі саме Tomahawk). Зокрема, повідомлялося, що Зеленський пропонував формулу, за якою США продають Tomahawk європейським союзникам, а ті вже передають їх Україні. Такий підхід покликаний зняти чутливе питання прямої передачі американської зброї, оформлюючи її як допомогу від третіх країн.

Зі свого боку, адміністрація США восени 2025 року дала сигнал про готовність розглянути український запит. Віце-президент США Дж.Д. Ванс наприкінці вересня повідомив, що Вашингтон “розглядає запит України на отримання далекобійних Tomahawk, здатних завдавати ударів глибоко по території Росії, зокрема по Москві”. Президент Дональд Трамп 6 жовтня 2025 року заявив журналістам, що “нібито вже ухвалив рішення” щодо надання Tomahawk, але одразу зауважив, що хоче спершу зрозуміти, “що саме Україна планує з ними робити і куди збирається ними стріляти”, наголосивши, що не прагне ескалації війни. Таким чином, США не відкидають можливості постачання, але демонструють обережність. За даними видання Reuters, навіть за позитивного рішення, питання впирається в обмеженість вільних ракет – більшість вироблених Tomahawk законтрактовані для потреб ВМС США, і виділити значну їх кількість для України непросто. Американські посадовці натякають, що замість Tomahawk можуть бути передані інші далекобійні системи, або що США дозволять європейським союзникам закупити деякі види ракет для передачі Києву.

Позиція союзників також є стриманою, хоча підтримка України залишається твердою. Велика Британія та Австралія наразі – єдині, крім США, країни, які мають на озброєнні (або придбали) Tomahawk. Британський флот використовує обмежену кількість цих ракет на своїх підводних човнах, а Австралія тільки замовила понад 200 одиниць для оснащення есмінців (поставка очікується у найближчі роки). Жодна з цих країн поки публічно не заявляла про намір передати свої Tomahawk Україні – очевидно, без дозволу США це неможливо, адже ракети американського виробництва потребують експортного схвалення Вашингтона. Лондон і Канберра скоріше залучені до політичних консультацій: Велика Британія вже зробила значний внесок, передавши Україні авіаційні ракети Storm Shadow, і ймовірно готова підтримати нові ініціативи США, проте прямий трансфер Tomahawk з британських запасів виглядає малоймовірним. Австралія теж послідовно підтримує Україну дипломатично і фінансово, але її Tomahawk ще не доставлені і призначені для власної оборони. Однак важливо зазначити, що загалом союзники по НАТО схиляються до поступового підвищення рівня військової допомоги Україні. Якщо Вашингтон ухвалить рішення, інші партнери, ймовірно, погодяться та сприятимуть реалізації такого кроку (наприклад, участю в тренуванні персоналу чи наданні площадок для пускових установок).

Для розуміння динаміки позиції США варто додати, що у 2022–2023 роках Вашингтон довго утримувався від надання Україні зброї, здатної вражати цілі на території Росії, побоюючись прямого конфлікту з Москвою. Але з часом ці неформальні обмеження послаблювалися: в 2023 році Україна отримала від союзників далекобійні авіаракети Storm Shadow/SCALP, у 2024-му – американські тактичні балістичні ракети ATACMS. Тож питання Tomahawk стало наступним етапом дискусії про “озброєння для перемоги”. Зміна риторики нової адміністрації США у 2025 році теж показова – президент Трамп став жорсткіше висловлюватися про необхідність перемоги України та навіть назвав російську армію “паперовим тигром”. На цьому тлі розгляд постачання Tomahawk виглядає логічним продовженням послідовної підтримки, хоча і є одним з найрадикальніших кроків з усіх розглянутих досі.

Військове значення Tomahawk для України: порівняння з ATACMS і Storm Shadow

Отримання крилатих ракет Tomahawk могло б надати Україні якісно нову здатність завдавати удари на стратегічну глибину, значно далі, ніж дозволяють наявні засоби. На сьогодні Збройні сили України вже мають дві західні системи далекого ураження: британсько-французькі ракети Storm Shadow/SCALP повітряного базування (дальність близько 250 км) та американські ATACMS для реактивних систем залпового вогню (дальність до 300 км в останніх модифікаціях). Ці ракети дозволяють успішно нищити цілі в оперативному тилу противника – склади боєприпасів, командні пункти, логістичні вузли – на окупованих територіях України (включно з Кримом) і в прикордонних областях РФ. Проте дальність польоту Tomahawk (понад 1600 км) у рази перевищує згадані системи. Фактично, з Tomahawk Україна могла б теоретично дістати до будь-якої цілі на європейській частині Росії, аж до Москви.

Варто наголосити, що Tomahawk – це крилата ракета, тобто вона летить за атмосферною балістичною траєкторією подібно до безпілотника, тільки значно швидше (близько 880 км/год) і нижче над землею. Натомість ATACMS – балістична ракета (вона злітає на велику висоту і падає на ціль по навісній траєкторії). Обидва типи мають свої переваги й недоліки: крилаті ракети малопомітні для радарів і можуть обходити зони ППО, але відносно повільні та можуть бути збиті засобами протиповітряної оборони, якщо їх виявлять. Балістичні ракети дуже швидкі (ATACMS рухається в кілька разів швидше звуку), що ускладнює їх перехоплення, проте вони летять по передбачуваній траєкторії і можуть бути виявлені радарами на висоті. Таким чином, Tomahawk для України доповнив би наявний арсенал: Storm Shadow/SCALP забезпечують прихований авіаудар на 250 км, ATACMS – стрімкий удар на ~300 км, а Tomahawk міг би завдати удару глибоко по тилових об’єктах, далеко за межами досяжності інших систем.

Потужність боєголовки Tomahawk (близько 450 кг вибухівки) аналогічна до Storm Shadow і перевищує бойову частину ATACMS (напр., у ATACMS M57 приблизно 227 кг вибухової речовини). Тобто за разовим ефектом Tomahawk і Storm Shadow схожі – обидві ракети можуть знищити добре захищену стаціонарну ціль (склад, бункер, міст), завдавши точного удару. Однак Tomahawk має перевагу у дальності і гнучкості маршруту польоту: ракету можна запрограмувати летіти складною траєкторією, обходячи системи ППО противника і атакуючи ціль із неочікуваного напрямку. До того ж Tomahawk, на відміну від Storm Shadow, не потребує літаків-носіїв – за наявності наземної або корабельної пускової установки, запуск можливий з будь-якої точки, що виключає ризик для пілотів.

За оцінками американського Інституту вивчення війни (ISW), поява у України Tomahawk радикально розширила б список доступних для ураження об’єктів противника. Аналітики ISW підрахували, що в радіусі дії 2500 км-ї модифікації Tomahawk знаходиться майже 2000 російських військових об’єктів, а для варіанту з дальністю ~1600 км – не менше 1655 об’єктів. Йдеться про бази, штаби, аеродроми, вузли постачання, промислові підприємства оборонного комплексу тощо. Багато з цих цілей на разі недосяжні для ЗСУ існуючими засобами, окрім як за допомогою безпілотників-камікадзе. Україна в 2023 році почала активно використовувати дрони великого радіусу дії для ударів по російських об’єктах (наприклад, атаки безпілотників на аеродроми дальньої авіації, на нафтобази чи на заводи в глибині РФ). Проте дрони мають дуже обмежену бойову частину (зазвичай кілька десятків кілограмів вибухівки) і тому придатні переважно для диверсій чи психологічного ефекту. Tomahawk же міг би завдати справді руйнівного удару по критично важливих і добре захищених об’єктах. Для прикладу, експерти згадують завод з виробництва іранських дронів-камікадзе “Shahed” у Єлабузі (Татарстан) чи авіабазу “Енгельс-2” у Саратовській області – зараз ці цілі поза досяжністю українських ракет, але Tomahawk дозволив би їх уразити. Удар по подібних вузлових об’єктах міг би прямо вплинути на здатність Росії продовжувати обстріли України або забезпечувати свої війська на фронті.

Отже, з військового погляду Tomahawk для України значно підсилив би потенціал далекобійних ударів. За своїм призначенням ці ракети ближче до стратегічної зброї стримування, ніж до тактичних засобів поля бою. Їхня цінність – в можливості дістати до найчутливіших тилових цілей противника, створюючи для Росії нові вразливості. Проте важливо розуміти, що сама по собі навіть настільки далекобійна ракета не здатна виграти війну – вона є інструментом, ефект від якого залежить від стратегії застосування, наявності достатньої кількості і правильних розвідданих для цілевказівки.

Чи змінять удари Tomahawk ситуацію на фронті і в тилу противника?

Одне з ключових питань – наскільки поява Tomahawk на озброєнні України може вплинути на перебіг війни. Аналітики зазначають, що безпосередньо на лінії фронту ці ракети ситуацію не переламають, адже вирішальними там лишаються наземні сили, артилерія, тактика ведення бою та чисельність резервів. Представники Кремля взагалі стверджують, що постачання Tomahawk “не змінить балансу сил на полі бою” і “не змінить ситуацію на передовій” – таку тезу озвучували президент Путін і його речник Пєсков, намагаючись применшити значення потенційної нової зброї для України. Втім, слід зважати, що російське командування має мотиви подавати заспокійливі сигнали власному суспільству.

У цьому сенсі важливо розуміти, що Tomahawk дійсно – не “чарівна зброя”, здатна миттєво змінити хід війни. Їхній вплив буде поступовим і залежатиме від багатьох умов: кількості отриманих ракет, обраних цілей, успішності прориву російської ППО тощо. Росія заявляє, що зможе пристосуватися – Кремль хизується, що російська армія нібито “просто збиватиме Tomahawk і вдосконалить свою ППО”. Насправді ж повністю нейтралізувати загрозу таких ракет вкрай складно: навіть найсучасніша система ППО не гарантує перехоплення, особливо якщо атака масована або комбінована (разом з іншими дронами й ракетами). Але при цьому ефект Tomahawk проявить себе лише при грамотному використанні. Одиничний запуск навряд чи зламає ворога, а от потенціальна кількість переданих ракет залежить від Заходу.

Політичні та військові ризики передачі Tomahawk Україні

Перспектива постачання Україні ракет Tomahawk супроводжується серйозними побоюваннями щодо ескалації конфлікту – про це попереджають як західні політики, так і особливо різко реагує Росія. Кремль вже назвав саму ідею передачі Tomahawk “серйозним кроком до ескалації”. Путін публічно пригрозив, що якщо США нададуть Києву такі ракети для ударів по російській глибині, це призведе до “знищення” відносин між Москвою і Вашингтоном. У Москві заявляють, що Tomahawk розглядаються як зброя, здатна нести ядерний заряд, і тому її поява у України стане надзвичайно небезпечним прецедентом. Російські пропагандисти пішли ще далі: окремі військові оглядачі в РФ фактично погрожують Третьою світовою війною, стверджуючи, що удари Tomahawk по російській території означатимуть вхід США і Британії у війну, на що Росія нібито може відповісти навіть ядерною зброєю.

З боку Заходу теж існують певні побоювання. Постачання Україні зброї дедалі більшої дальності весь час балансує на межі, яку умовно називають “червоною лінією” Кремля. Частина експертів і політиків у НАТО остерігається, що надто потужне озброєння для України може спровокувати непередбачувану реакцію Росії – від прямих ударів по країнах Східної Європи до застосування тактичної ядерної зброї. Саме тому рішення про кожний новий тип озброєнь раніше приймалися повільно і після ретельних обговорень. Передача Tomahawk потенційно більш чутлива, ніж попередні види допомоги, оскільки цими ракетами Україна зможе діставати далеко за межі зони бойових дій. У разі ударів по цілях у глибині РФ Москва, ймовірно, звинуватить США та Британію у “співучасті” і може шукати асиметричної відповіді. Наприклад, загрозливо лунали заяви про можливий удар по Британії у разі, якщо саме з її допомогою Tomahawk атакуватимуть російську територію. Російські офіційні особи можуть також вийти з режиму негласної толерантності до ударів по власних тилових об’єктах і, наприклад, спробувати завдати ударів по об’єктах інфраструктури країн НАТО чи по центрах ухвалення рішень (хоча це малоймовірний та надто ризикований для них сценарій).

З військової точки зору, Захід має зважити і технічні ризики: Tomahawk – високотехнологічна зброя, і її потрапляння в чужі руки небажане. Якщо ракету буде збито над територією РФ, росіяни намагатимуться дістати уламки і вивчити електроніку, системи наведення тощо. Хоча суттєвих секретів там немає (Росія ще з 1990-х знайома з технологіями крилатих ракет і навіть використовує власні аналоги типу “Калібр”), але певні компоненти чи програмне забезпечення можуть зацікавити їхню розвідку. Так само США зважують питання, чи не стане передача Tomahawk прецедентом для використання їх саме по цілях на території Росії – Вашингтон раніше намагався стримувати Україну від ударів по РФ західною зброєю, аби не провокувати ширший конфлікт. Президент Трамп в своїй заяві наголосив, що “не хоче ескалувати цю війну” і тому хоче чітко знати плани України щодо Tomahawk.

Цілком можливо, що в разі згоди США наполягатимуть на певних умовах використання: наприклад, удари лише по воєнних об’єктах і, бажано, на окупованих територіях України (Крим, Донбас), а не по цілях у глибокій Росії. Така неформальна домовленість існує щодо більшості західних озброєнь. З іншого боку, українське керівництво вважає, що удари по російських тилових базах є законними з огляду на право на самооборону, і саме загроза таких ударів може змусити Кремль бути поступливішим. Це підтвердив Зеленський, пояснивши запит на Tomahawk: за його словами, наявність далекобійних ракет посилить тиск на Росію і, можливо, спонукатиме Кремль сісти за стіл переговорів навіть без фактичного застосування цієї зброї.

Оцінки експертів, перспективи та обмеження

Військові аналітики на Заході загалом позитивно оцінюють можливу передачу Tomahawk Україні, вказуючи на її значний стратегічний потенціал. Видання The Telegraph зазначило, що навіть кілька одиниць Tomahawk, отримані Україною, стануть сильним дипломатичним козирем у протистоянні з Кремлем. Експерти припускають, що Захід може застосувати поступову стратегію в наданні цих ракет. Наприклад, спершу передати обмежену кількість і утримувати їх як стримуючий фактор, без негайного застосування. Член парламентського комітету з нацбезпеки Єгор Чернєв відзначив, що передача може здійснюватися поетапно – спочатку невелика партія зі забороною використання, далі поступове зняття обмежень на застосування. За його словами, на кожному етапі Кремлю ніби надається шанс відмовитися від ескалації і повернутися до переговорів. Таким чином, Tomahawk можуть стати для союзників і України не лише зброєю, але й інструментом політичного тиску на Росію: мовляв, ось є ракети, які дістануть куди завгодно – якщо агресія не припиниться, їх почнуть використовувати за призначенням.

Деякі західні коментатори звертають увагу на обмеження та виклики, пов’язані з Tomahawk. По-перше, терміни поставки і розгортання можуть бути досить тривалими. За даними The Telegraph, якщо рішення ухвалять, постачання “Томагавків” може тривати кілька місяців. Ракети потрібно спершу або виготовити, або взяти з наявних арсеналів, підготувати до відправки, перевезти, а головне – забезпечити платформою запуску. Американські військові джерела скептично висловлюються щодо оперативності цього процесу: на їх думку, поточний запас Tomahawk законтрактовано під потреби флоту США, і швидко виділити значну кількість для України складно. Хоча дефіциту ракет як такого немає (за час виробництва випущено близько 9 тис одиниць, щороку виготовляється 50–90 нових), але переорієнтація їх на інший театр бойових дій – серйозне рішення, що впливає на плани і США, і союзників.

По-друге, інтеграція Tomahawk у структуру ЗСУ вимагатиме навчання персоналу і, можливо, залучення зовнішніх ресурсів. Не виключено, що для пуску цих ракет можуть тимчасово використовувати територію чи навіть техніку союзників. Один із варіантів – морська платформа: наприклад, запуск з акваторії Чорного моря, але тут виникають юридичні нюанси і загроза прямого залучення НАТО. Інший варіант – наземні пускові установки, адаптовані для Tomahawk (теоретично США після виходу з ДРСМД розробляли наземну версію морських ракет). За інформацією ЗМІ, американська армія вже має наземний комплекс Mid-Range Capability, здатний стріляти Tomahawk і ракетами SM-6. Можливо, такий комплекс міг би бути переданий або розгорнутий під українським контролем. Проте всі ці сценарії досі публічно не озвучені, що свідчить про делікатність питання. Washington Post і Axios повідомляли, що під час зустрічі в Нью-Йорку у вересні Трамп поки відмовив Зеленському в негайному наданні Tomahawk саме через нерозуміння, як Україна планує їх використати. Очевидно, американська сторона хоче уникнути ситуації, коли ракети будуть вручені без чіткого плану їхнього бойового застосування або, навпаки, будуть застосовані так, що спровокують неконтрольовану реакцію Росії.

Підсумовуючи, можливе постачання Україні крилатих ракет Tomahawk – це серйозний крок, який відображає еволюцію стратегії союзників: від поступового надання оборонних озброєнь до оснащення України засобами для глибокого стратегічного наступу. Tomahawk суттєво посилили б здатність України завдавати ударів по противнику, але одночасно підвищують і ставки у протистоянні з Росією. Реальна ситуація на осінь 2025 року така, що переговори довкола ракет ведуться, триває зважування “за” і “проти”. Офіційних підтверджень передачі ще нема, проте згадки на високому рівні свідчать: Захід більше не виключає жодних варіантів озброєння для перемоги України. Якщо Tomahawk будуть передані (навіть у обмеженій кількості чи умовно), це продемонструє Кремлю рішучість союзників і може стати тим додатковим важелем, який наблизить завершення війни.

Нова хвиля дронових атак: як змінилася тактика ворога і чому під ударом знову залізниця

Posted on 7 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Росія поступово переходить до іншої моделі використання дронів-камікадзе. Замість коротких і масованих нальотів, як це було торік, атаки тепер розтягуються в часі – по кілька годин, іноді цілу ніч.

Безпілотники прибувають хвилями, змінюючи напрямок і висоту польоту, змушуючи українську ППО витрачати ресурси та постійно реагувати на нові цілі. Тактика “хвильових атак” дає змогу противнику досягати психологічного виснаження як військових, так і цивільних. Коли тривога триває годинами, ефективність реагування падає, а кожна нова хвиля супроводжується зростанням вірогідності прориву навіть через добре захищені райони.

Так, під час нічного обстрілу Львівщини 5 жовтня 2025 року хвилі «Шахедів» змінювали одна одну понад п’ять годин поспіль, що суттєво ускладнило роботу протиповітряної оборони. Після дронових нальотів росіяни додатково запустили ракети різних типів, у тому числі балістичні, намагаючись скористатися моментом виснаження ППО. Унаслідок цього було пошкоджено цивільні об’єкти, а частина регіону тимчасово залишилася без електропостачання.

Якщо у перші роки війни основними мішенями були енергетичні об’єкти, то нині значну частину ударів спрямовано по залізничних вузлах та логістичних маршрутах. Це – спроба паралізувати внутрішні перевезення, ускладнити ротацію військ і постачання боєприпасів, а також дестабілізувати цивільний сектор, який залежить від регулярних вантажних перевезень. Наприклад, 7 жовтня 2025 року ворог здійснив атаку безпілотниками поблизу залізничної станції між Носівкою та Ніжином у Чернігівській області – унаслідок цього рух поїздів на цьому перегоні призупинили або здійснюють із затримками. Також у кінці вересня дрони пошкодили залізничну інфраструктуру на Одещині.

Особливо небезпечним стало поєднання атак дронів із запуском ракет різного типу. Після хвилі “Шахедів” у повітря можуть піднятися балістичні чи крилаті ракети, що використовують утворені “вікна” в роботі ППО. Таке багатоступеневе навантаження на систему оборони фактично перетворює кожну нічну атаку на повноцінну операцію зі “змору”.

Помітним стало і технічне вдосконалення самих дронів. Оператор може отримувати відеосигнал у реальному часі, що дає змогу коригувати політ і точніше обирати ціль уже під час атаки. Українська розвідка нещодавно оприлюднила деталі про модернізований варіант дрона Shahed-136 (позначений як “Герань-2”). Зокрема, серед змін – використання мінікомп’ютера Nvidia Jetson Orin, який дозволяє обробляти відео з камери прямо на борту безпілотника, а також систему порівняння зображень із шаблонами цілей. Такі можливості дозволяють ворогу діяти в глибині української території – там, де раніше удари вважалися малоймовірними. Якщо раніше небезпека була зосереджена поблизу фронту, тепер під ризиком опинилися тилові міста, де проживають тисячі цивільних.

Відмова від одночасного запуску сотень дронів на користь невеликих груп кожні 20-30 хвилин змінює саму логіку оборони. Українські підрозділи ППО змушені залишатися в постійній готовності, витрачаючи значно більше часу та боєприпасів на відбиття кожної хвилі. Водночас російська сторона може дешевше й ефективніше вимірювати реакцію українських систем і шукати слабкі місця. Ця модель нагадує тактику “крапельного тиску” – коли не сила одного удару, а тривалість і безперервність атак поступово призводять до зношення оборонних можливостей.

Дальність польоту й точність сучасних безпілотників дозволяють уражати об’єкти на відстані десятків кілометрів від лінії фронту. На трасі Добропілля – Краматорськ одного з останніх ударів було здійснено дроном з оптоволоконним управлінням на відстані до 20-25 км від лінії фронту – що є прикладом роботи дронів у тилових районах. Це означає, що навіть великі міста, які вважалися відносно безпечними, тепер можуть стати мішенню. Зокрема, удари по промислових і транспортних об’єктах у центральних і західних регіонах демонструють, що ворог прагне створити “ефект непередбачуваності” – щоб жоден регіон не відчував себе повністю захищеним.

Україні необхідно враховувати зміну характеру загроз: зміцнювати ППО на місцях, посилювати маскування об’єктів критичної інфраструктури та готувати резервні маршрути постачання. Бо війна дронів увійшла у фазу, де вирішальну роль відіграє не кількість атак, а здатність до гнучкої й стійкої оборони.

Розформування угруповання “Дніпро”: як це вплине на боєздатність ЗСУ

Posted on 6 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Наприкінці вересня у структурі Збройних сил України відбулася помітна реорганізація. Головнокомандувач сухопутних військ Олександр Сирський вирішив розформувати оперативно-стратегічне угруповання військ (ОСУВ) “Дніпро” (раніше відоме як “Хортиця”), яке протягом останніх восьми місяців відповідало за значний відрізок фронту від Запорізької до Харківської областей.

Це угруповання очолював генерал-майор Михайло Драпатий, і після розформування його функції передаються іншим угрупованням військ та новоствореним армійським корпусам. Драпатий збереже посаду командувача Об’єднаних сил, проте його зона відповідальності тепер зменшиться приблизно вдвічі – він разом із своєю командою переміщується лише на північно-східний напрямок фронту для керівництва одним із угруповань військ. Ця подія викликала активне обговорення як серед військових, так і серед експертів.

Причини та контекст реорганізації

Розформування ОСУВ “Дніпро” на перший погляд виглядає логічним кроком у рамках оголошеного переходу ЗСУ на нову корпусну структуру управління. Ще в лютому 2025 року Олександр Сирський заявив про початок реформи організаційної структури війська, зокрема про перехід на систему “корпус-бригада” замість застарілої багаторівневої моделі. Така система, за інформацією ЗМІ, має на меті суттєво оптимізувати використання людських і матеріальних ресурсів української армії. Фактично, після початку повномасштабного вторгнення було сформовано 9-й та 10-й армійські корпуси, переформатовано Корпус резерву в 11-й, а також створено окремі корпуси у штурмових військах, морській піхоті та силах спецоперацій. Нова структура передбачає, що саме корпуси прийматимуть у підпорядкування комплекти бригад і ділянки фронту замість тимчасових оперативних угруповань.

На тлі цих змін існування окремого ОСУВ “Дніпро” виглядало як проміжна ланка, необхідність в якій поступово зникає. Один із офіцерів ЗСУ, коментуючи ситуацію, зазначив, що в процесі переходу на корпусну систему подібні угруповання мають бути розформовані, адже усувається зайва “прошарка” управління. Отже, офіційно рішення Сирського розформувати “Дніпро” узгоджується із задумом реформи – спростити структуру командування і позбутися дублювання функцій.

Втім, окрім суто організаційної логіки, спостерігачі звернули увагу й на можливі внутрішні мотиви цього кроку. Згаданий вище досвідчений військовий (полковник), з яким спілкувалися журналісти, прямо назвав такі дії способом “прибрати конкурента”. Справа в тому, що генерал-майор Михайло Драпатий обіймає високі посади (на початку червня його було призначено командувачем Об’єднаних сил після короткочасної відставки з посади командувача Сухопутних військ через трагічний інцидент на полігоні). Відтак усунення його від керівництва великою частиною фронту може мати підтекст боротьби за вплив у верхівці військового командування. Хоча Драпатий і залишається на відповідальній посаді, його зона контролю значно обмежена. Таким чином, рішення про розформування “Дніпра” можна розглядати двояко: і як елемент структурної реформи, і як результат певних кадрових розкладів.

Нове командування без “Дніпра”: що змінилося?

ОСУВ “Дніпро” (колишня “Хортиця”) від часу свого створення в 2022 році відігравало ключову роль у східній операційній зоні, координуючи оборону на напрямках від Харківщини до Запоріжжя. Під його відповідальністю перебували такі гарячі точки фронту, як Слобожанщина (Куп’янсько-Харківський напрямок), Донбас (включно з районом Бахмута й Авдіївки) та частина Запорізького напрямку. Командування “Дніпра” також здійснювало розподіл боєприпасів між численними бригадами на цій ділянці, виконуючи важливу логістичну функцію. Тепер же ці обов’язки передано безпосередньо іншим угрупованням та новоствореним корпусам. Практично це означає, що ланка управління скоротилася: бригади й дивізіони отримуватимуть накази та постачання від командування корпусів або оперативних команд без посередництва штабу ОСУВ.

За словами самого генерала Сирського, корпусна система вже почала давати результати: управління військами стало ефективнішим після надання корпусам власних повноважень і визначення смуг їхньої відповідальності. Тобто командири корпусів поступово перебирають на себе функції, які раніше виконували штаби на кшталт “Дніпра”, що в теорії повинно прискорити реагування на події на місцях і покращити координацію. В ідеалі кожен корпус матиме чітко окреслений відрізок фронту і підпорядковані підрозділи, що спростить командний ланцюжок і зробить його більш гнучким.

Важливо розуміти, які саме зміни відбуваються в системі управління:

— Менше рівнів командування. Раніше в одному оперативному напрямку могла існувати складна ієрархія: від бригади – до оперативно-тактичного угруповання (ОТУ), далі до ОСУВ, і лише потім – до оперативного командування (ОК) та Генштабу. Така багатошаровість іноді призводила до плутанини. Наприклад, у квітні 2024 року поблизу Авдіївки (район Очеретиного) дезорганізація в управлінні обороною призвела до важких втрат і вимушеного відступу українських військ. Військовий оглядач Богдан Мірошников пояснив тоді, що виникла ситуація, коли аж чотири різні командири на різних рівнях повинні були ухвалювати рішення, і “з кого спитати – невідомо”. Перехід на корпусну систему покликаний усунути такі проблеми, зменшивши кількість рівнів прийняття рішень.

— Розподіл відповідальності за секторами фронту. Після розформування “Дніпра” великі сектори фронту переходять під командування конкретних корпусів або інших існуючих угруповань. Зокрема, північно-східний напрямок (ймовірно, Харківщину та частину Луганщини) очолить команда Драпатого, тоді як південніші ділянки (Донецька та Запорізька області) можуть перейти під посилений контроль ОСУВ “Таврія” або нових корпусів. Чіткіше закріплення секторів за окремими командуваннями має потенціал підвищити керованість військами на місцях, адже кожен командир відповідатиме за свій напрямок без дублювання функцій з боку іншого штабу.

— Логістика і постачання. Раніше центральний штаб ОСУВ “Дніпро” займався розподілом боєприпасів між підрозділами свого сектора. Після реформування ці завдання ляжуть на структури забезпечення у складі корпусів або безпосередньо на Генеральний штаб. Успішність цього переходу залежить від того, наскільки оперативно корпуси зможуть налагодити власну логістику. Якщо все піде за планом, постачання стане більш адресним і швидким. З іншого боку, існує ризик тимчасових збоїв у матеріально-технічному забезпеченні підрозділів, доки нова система не запрацює на повну потужність.

— Кадрові зміни та наступність. Із ліквідацією штабу “Дніпра” частина офіцерів цього командування, ймовірно, перейде на інші посади в межах нової структури. Сам Михайло Драпатий, як зазначалося, тепер зосередиться на північно-східному фронті. Його досвід оборони на Донбасі і Запоріжжі не зникає, але використовується на меншому напрямку. Тим часом на інших ділянках можуть висунутися нові командири корпусів чи угруповань. З точки зору управління, це шанс внести свіжий погляд у ведення бойових дій на окремих напрямах. Головне, щоб переформатування відбулося плавно і не призвело до втрати цінної експертизи чи порушення координації між частинами.

Вплив на боєздатність української армії

Головне питання – чи стане армія сильнішою та ефективнішою після цих змін, чи навпаки? Боєздатність військ залежить від низки чинників, і зміни в системі командування можуть як підвищити її, так і тимчасово ускладнити ситуацію.

Розглянемо потенційні наслідки:

— Підвищення ефективності управління. Якщо реформу доведуть до кінця, скорочення ланок командування має позначитися позитивно на оперативності й злагодженості дій військ. За словами генерала Сирського, вже у серпні 2025 року спостерігалася мінімізація територіальних втрат на фронті – найменша за останній час. Хоча ворог і переважає у живій силі та засобах (у 3–6 разів на окремих напрямах), оптимізація структури управління дала змогу краще стримувати натиск. Коли рішення приймаються швидше і ближче до поля бою, підрозділи можуть оперативніше реагувати на прориви противника чи користуватися нагодою для контратак. Зрештою, більш гнучке командування підвищує боєздатність, оскільки війська менше гублять час на узгодження наказів по інстанціях і краще забезпечені всім необхідним вчасно.

— Чіткіша відповідальність і мотивація. Запровадження корпусної системи уніфікує рівні відповідальності: тепер зрозуміліше, хто саме відповідає за успіх чи провал на певному відрізку фронту. Це не лише питання покарання за помилки, а й стимул для командирів діяти рішучіше. Коли командир корпусу знає, що вся смуга оборони – під його контролем, у нього більше повноважень і, відповідно, можливостей проявити ініціативу. З іншого боку, раніше, за наявності проміжних ланок, відповідальність розпорошувалася, що могло негативно впливати на мотивацію – кожен чекав рішення “згори”. Тепер же ланка управління стала прозорішою, і це може посилити дисципліну та згуртованість: бійці розуміють, що їхній командир на місці має реальну владу та підтримку командування для ухвалення рішень.

— Тимчасові виклики перехідного періоду. Не варто забувати, що будь-яка реформа під час війни несе ризики. Поки нові корпуси фактично перебирають управління, можуть виникати певні розриви у командуванні чи збої у комунікації. Скептично налаштовані військові вказують, що наразі жоден корпус ще не повністю командує своїм набором військ, і багато рішень усе одно централізовано йде через генерала Сирського. Іншими словами, щоб корпусна система реально запрацювала, потрібен час на довірення повноважень середній ланці. До того ж, застарілі підходи іноді дають про себе знати: як зауважив той самий полковник, свого часу відмовилися від дрібних тактичних груп, але на окремих ділянках (згадано Сіверсько-Донецький напрямок у районі Серебрянського лісу) знову вдаються до створення малих тимчасових груп. Це свідчить про те, що реформа ще не набула необоротного характеру, і певна інерція старої системи лишається. У короткостроковій перспективі подібні неузгодженості можуть стримувати зростання боєздатності – аж доки всі елементи нової структури не запрацюють синхронно.

— Внутрішній моральний стан і єдність командування. Фактор особистих відносин і конкуренції між воєначальниками теж опосередковано впливає на боєздатність. Якщо рішення про розформування угруповання частково мотивоване бажанням усунути потенційного конкурента , це свідчить про напругу в командній вертикалі. Надмірна конкуренція або недовіра між вищими офіцерами може шкодити спільній справі: замість концентрації на противнику, енергія витрачається на внутрішні розборки. Поки що важко судити, наскільки випадок із Драпатим є проявом саме такої тенденції. З позитивного боку, сам генерал Драпатий залишається служити й очолює важливий сектор фронту, тобто відвертого конфлікту не сталося і цінний командир не втрачається для війська. Проте для підтримання високої боєздатності критично, щоб подібні кадрові перестановки сприймалися особовим складом як зумовлені військовою доцільністю, а не амбіціями окремих осіб. Лише тоді реформа підвищить довіру до командування і бойовий дух підлеглих, замість того щоб їх розхитувати.

Таким чином, розформування оперативно-стратегічного угруповання “Дніпро” є частиною масштабнішого процесу переформатування ЗСУ на нові стандарти управління. У довгостроковій перспективі цей крок може стати поштовхом для зміцнення боєздатності української армії за рахунок спрощення командної структури, підвищення оперативності та чіткого розподілу відповідальності. Приклади з попередніх місяців війни показують, що надмірно складна система управління могла призводити до помилок і втрат , тож реформування було назрілим і необхідним. Втім, успіх залежить від того, наскільки грамотно і швидко буде реалізовано перехідний період. Залишається відкритим питання, чи зможуть нові армійські корпуси повноцінно взяти під контроль довірені їм підрозділи і території, чи не виникне вакууму управління на місцях. На сьогодні все ще спостерігається певна централізація командування у руках генерала Сирського. Якщо в найближчому майбутньому корпуси реально отримають автономність у прийнятті рішень і ресурси для маневру, то боєздатність ЗСУ виграє від цього реформування. З іншого боку, важливо, щоб структурні зміни не супроводжувалися деструктивними внутрішніми конфліктами. Армія воює проти сильного та численного ворога, і успіх залежить від єдності та професіоналізму командування. Персональні амбіції мають відходити на другий план перед потребою досягти спільної мети – захистити країну. Як показує досвід серпневих боїв, навіть за значної переваги противника наші війська можуть утримувати позиції з мінімальними втратами території , якщо діяти злагоджено та ефективно.

Вони обрали Україну: українець у лавах армії РФ, який вирішив чинити опір

Posted on 4 Жовтня, 202510 Лютого, 2026 by Микола Донченко

Ця історія – про громадянина України з тимчасово окупованої території, який був примусово мобілізований до російської армії. Опинившись у лавах військ держави-окупанта та отримавши наказ воювати проти власної країни, він зробив вибір – чинити опір.

Дмитро залишився у своєму рідному місті на окупованій території не тому, що прийняв російську владу, а через родину – батьків, які не змогли покинути дім і господарство. Згодом його примусово мобілізували до російської армії та наказали воювати проти власної країни. Перебуваючи в лавах армії РФ, він вирішив чинити опір зсередини.

“Мені це не подобається, і я відчував провину через те, що перебуваю в російській армії, яка окупувала моє місто. Я не вважаю себе великим патріотом, але те, що робить Росія, є вкрай неправильним. Я не хочу, щоб мене чи мою родину змушували до чогось”, – розповів Дмитро в повідомленні, переданому через посередників.

Дмитро народився на півдні України та працював на фермі своїх батьків. Коли у 2022 році Росія окупувала його рідне місто, родина не змогла просто залишити дім і засоби до існування. Дмитро залишився разом із ними.

Згодом почався тиск. За його словами, його та батька змусили стати на військовий облік під загрозою штрафів і конфіскації майна. Незабаром після цього обох мобілізували до російської армії.

Перебування в армії окупанта супроводжувалося почуттям провини. Саме тоді Дмитро вийшов на контакт із рухом “АТЕШ” – підпільною мережею спротиву, що діє на тимчасово окупованих територіях та в Росії. Інформацію про рух він знайшов у Telegram і вирішив, що, перебуваючи в лавах армії РФ, зможе хоча б частково допомогти Україні.

“Після контакту з Атеш я виконував різні завдання. Поки що вони були незначними – наприклад, дрібні несправності техніки, які спричиняють затримки в логістиці чи постачанні. Це небагато, але навіть таке може впливати на бойові дії”, – пояснив він.

За його словами, затримка боєприпасів, пального або підкріплення може мати реальні наслідки для російських підрозділів.

Редакція не має можливості незалежно перевірити слова Дмитра через ризики, пов’язані з роботою на окупованих територіях. Водночас ситуації, які він описує, не є поодинокими.

На тимчасово окупованих територіях громадян України змушують отримувати російські паспорти та ставати на військовий облік, що дозволяє Росії примусово мобілізувати місцеве населення. Такі дії порушують Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни та розглядаються як воєнний злочин.

За даними українських спецслужб, із початку повномасштабного вторгнення і до літа 2024 року Росія мобілізувала близько 300 тисяч чоловіків з окупованих територій України. Методи мобілізації включають примус, репресії та маніпуляції – від погроз штрафами до тиску через навчальні заклади та підприємства.

За словами Дмитра, у його підрозділі служать і інші вихідці з окупованих територій. Командування періодично наголошує, що воює “заради них”, водночас погрожуючи відправленням у штурмові підрозділи як “сплату боргу” перед Росією.

Рідні та близькі Дмитра, які залишилися в окупації, знають про його мобілізацію і ставляться до цього негативно. Водночас людям за межами окупованих територій він про свою ситуацію не розповідав.

Нині його завдання в армії РФ пов’язані з ремонтом і обслуговуванням техніки. Він щодня змушений контактувати з російськими військовими, уникаючи розмов про війну.

За словами Дмитра, більшість солдатів у підрозділі виснажені війною і не розуміють, навіщо вона триває. Частина служить за гроші, інші – через примус.

“Я намагаюся зберігати холодну голову в цих умовах і чекаю, коли все закінчиться, щоб повернутися додому і жити нормальним життям”, – каже він.

Нагадаємо, раніше ми вже розповідали про вихідців з окупованих територій, які зробили свідомий вибір на користь України. Зокрема, йшлося про історію бійця з позивним Татарин, для якого війна почалася ще у 2014 році в Криму.