Сімнадцятого квітня 2026 року інформаційний простір України знову наповнився тривожними заголовками: Росія готує новий наступ, стягує резерви, а Кремль поставив завдання захопити весь Донбас до вересня. Про це, з посиланням на джерела в українській розвідці, повідомила авторитетна британська газета The Financial Times. За даними видання, для посилення наступального потенціалу Росія планує перекинути близько 20 тис військових зі стратегічних резервів, а загальна чисельність угруповання російських сил на території України вже сягає приблизно 680 тис осіб. Однак, як завжди буває з гучними прогнозами, реальність на фронті виявляється значно складнішою за газетні заголовки. До заявлених “дедлайнів” варто ставитися зі здоровим скепсисом: головна помилка – оцінювати можливості російської армії, виходячи із західних уявлень про логістику та планування. Росія готує наступ, це факт. Але чи зможе він стати проривом – питання, відповідь на яке криється не в анонімних джерелах, а в реальній динаміці боїв, виснаженні ресурсів і здатності України до активної оборони.
Почнемо з ресурсів. Потенціал Росії значно ширший, ніж це часто подається в інформаційному полі, але сама логіка її дій не прив’язана до конкретних дат. Заяви про можливий “кадровий колапс” російської армії через великі втрати є помилковими. Росія має диверсифіковану систему поповнення особового складу. Йдеться як про мобілізаційний ресурс на окупованих територіях Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей, так і про використання так званого “спецконтингенту” – ув’язнених, чисельність яких може сягати до 500 тис. Крім того, активно триває вербування найманців за кордоном – зараз їхня кількість оцінюється приблизно в 30 тисяч. Окремий напрямок – контрактники: як добровольці (до 400-450 тис щорічно за російськими даними), так і фактично примусові контракти для строковиків. У сукупності це створює незалежні один від одного канали поповнення армії, що дозволяє Росії компенсувати втрати без оголошення повної мобілізації. Очікування, ніби великі втрати автоматично зламають російську армію, не виправдалися ще раніше: навіть показники у 100-300 тис втрат, які розглядалися як критичні, не привели до стратегічного перелому. При цьому Росія зберігає можливість оголосити новий етап часткової мобілізації – ймовірно, після внутрішньополітичних подій. Саме цим частково пояснюється активізація бойових дій: Кремлю потрібно демонструвати хоча б умовні “успіхи” для внутрішньої аудиторії.
Водночас говорити про конкретні терміни захоплення Донбасу некоректно. Російська сторона офіційно не оперує “дедлайнами” – її стратегія полягає в досягненні цілей незалежно від часу. Натомість в українському публічному просторі такі терміни часто з’являються як інтерпретації, а не як реальні плани Кремля. Нинішня стратегічна мета РФ звузилася до встановлення контролю як мінімум над Донецькою областю. При цьому навіть це завдання розглядається як проміжне, і від нього Росія не відмовиться. Важливо також спростувати інформацію про нібито масове перекидання російських резервів виключно на Донецький напрямок: активізація бойових дій спостерігається і на Запорізькому напрямку, куди, навпаки, перекидають додаткові сили, зокрема найбільш боєздатні підрозділи морської піхоти з Балтійського та Тихоокеанського флотів. Ситуація на фронті залишається складною по всій лінії. Найбільш інтенсивні бої тривають на Донецькому напрямку – зокрема на Покровському, Костянтинівському та Лиманському. На окремих ділянках російські війська мають тактичні успіхи, однак українські сили стримують просування і не дають противнику закріпитися. Ймовірна перекидання додаткових 20 тисяч військових може бути спрямована саме на Лиманський напрямок, де фіксується передислокація резервів і зростає загроза для Слов’янська та Краматорська.
Тепер щодо чисельності. Оцінка кількості російських військ на фронті вже тривалий час залишається відносно стабільною. Згідно з даними Генерального штабу, йдеться про приблизно 700-715 тис військових, і ця цифра суттєво не змінюється ще з літа минулого року. Поповнення відбувається постійно – насамперед за рахунок контрактників та різних механізмів залучення особового складу – однак воно компенсує втрати, а не створює якісного зростання. У 2025 році спостерігалася тенденція до зростання чисельності – приблизно на 5-6 тис щомісяця. Однак з початку цього року ситуація змінилася: Росія почала втрачати більше, ніж здатна поповнювати. У середньому йдеться про негативний баланс у кілька тисяч осіб щомісяця, що поступово веде до скорочення угруповання. Саме тому з’являються оцінки необхідності збільшення втрат противника до 50 тис на місяць – це дозволило б сформувати стабільний негативний баланс у 10-15 тис та істотно обмежити наступальні можливості РФ уже в середньостроковій перспективі.
У цьому контексті повідомлення про “680 тис плюс ще 20 тис резерву” виглядають суперечливо. Адже фактично йдеться про ту саму цифру – близько 700 тис, яка вже фігурує в офіційних оцінках. Це, ймовірно, є елементом інформаційного впливу, спрямованого на створення відчуття загрози. Водночас сам факт підготовки наступальних дій не викликає сумнівів – Росія продовжуватиме атакувати, оскільки не має іншого варіанту. Але важливо розуміти реальні можливості цих наступів. З воєнної точки зору будь-яка армія, що переходить у наступ, здатна просуватися – питання лише в темпах, глибині та ціні цього просування. І саме ці параметри сьогодні свідчать не на користь російської армії. За останні місяці темпи просування РФ суттєво сповільнилися: якщо раніше йшлося про сотні квадратних кілометрів, то зараз – про десятки, що в масштабах фронту завдовжки понад тисячу кілометрів є мінімальним результатом. Більше того, за оцінками міжнародних аналітичних центрів та українських моніторингових проєктів, березень 2026 року став одним із найгірших місяців для російського наступу за весь час повномасштабної війни.
Розподіл сил противника також показовий. Найпотужніше угруповання зосереджене на Покровському напрямку – там перебуває до чверті всієї російської армії, близько 200 тис військових, хоча сам ділянка займає лише 5-7% від загальної лінії фронту. Другим ключовим напрямком є Запорізький. Інші ділянки, зокрема Сумський або Харківський, використовуються радше для розтягування української оборони. У разі подальшого скорочення чисельності російського угруповання до приблизно 600 тис військових РФ втратить можливість вести одночасно масштабні наступи на кількох напрямках і буде змушена концентрувати сили лише на одному. Практика посилань на «анонімні джерела в розвідці» викликає питання – подібні заяви часто не мають підтвердження і можуть використовуватися як елемент інформаційного впливу або навіть маніпуляції. Тому варто оцінювати ситуацію не за гучними заявами, а за конкретними показниками – динаміці боїв, чисельності військ і реальним результатам на фронті. Саме ці фактори, а не прогнози про “майбутні перемоги”, дають об’єктивне розуміння того, що відбувається на полі бою.
Таким чином, підготовка російського наступу на Донбасі – це реальність, яку не можна ігнорувати. Але ця реальність далека від алармістських заголовків про “неминучий прорив до вересня”. Росія має ресурси для тиску, але ці ресурси не безмежні. Її армія втрачає більше, ніж може поповнити, темпи просування падають, а наступальна динаміка сповзає до тактичних, а не оперативних успіхів. Для України це означає, що попри складність ситуації, передумов для швидкого колапсу фронту немає. Натомість ключове завдання – продовжувати виснажувати противника, використовувати його вразливості та готувати власні резерви для активних дій.
