Про це повідомляють аналітики проєкту DeepState.
Раніше цього дня в українських військових структурах інформували, що до населеного пункту зайшла група чисельністю близько сотні російських військових. За наявною на той момент інформацією, в селі тривали бойові дії.
Офіційного підтвердження або спростування втрати контролю над Грабовським з боку українських сил станом на момент публікації не надходило.
Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на заяву президента Володимира Зеленського.
За словами глави держави, формат мобілізації безпосередньо залежатиме від умов мирної угоди та безпекової ситуації в країні після її укладення.
Також Зеленський зазначив, що у разі досягнення домовленостей можливе проведення виборів одночасно з референдумом щодо схвалення мирного договору. Президент наголосив, що будь-які рішення, які стосуються територіальних питань або запровадження спеціальних економічних режимів, можуть ухвалюватися виключно через всеукраїнський референдум.
Глава держави додав, що Росія наполягає на виході України з території Донецької області, однак остаточне рішення з цього питання має залишатися за громадянами України.
За оприлюдненою інформацією, документ охоплює безпекові, політичні, територіальні та економічні питання, а також механізми післявоєнного врегулювання.
Серед базових положень – підтвердження суверенітету України, укладення угоди про ненапад між Україною та Росією з міжнародним моніторингом на лінії зіткнення, а також надання Україні безпекових гарантій. Зокрема, йдеться про модель, подібну до статті 5 НАТО: у разі нового вторгнення РФ передбачається військова відповідь і відновлення санкцій.
Мирний план передбачає збереження чисельності українських збройних сил на рівні 800 тисяч військових у мирний час, закріплення Росією політики ненападення щодо України та Європи у законодавстві, а також визначення конкретних строків вступу України до Європейського Союзу.
Окремий блок стосується економіки та відновлення. Планується створення кількох міжнародних фондів для післявоєнної відбудови з орієнтовним обсягом фінансування до 800 млрд доларів. Також Україна має прискорити укладення угоди про вільну торгівлю зі США та долучитися до глобального інвестиційного пакета розвитку.
Питання Запорізької атомної електростанції визначено як безкомпромісне. США пропонують модель тристороннього управління, де американська сторона виступає головним менеджером. Україна, своєю чергою, наполягає на варіанті спільного управління ЗАЕС у форматі 50 на 50 між США та Україною.
Найскладнішим пунктом переговорів залишається територіальне питання. Один із варіантів передбачає вихід російських військ з Дніпропетровської, Миколаївської, Сумської та Харківської областей, а на території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей — фіксацію поточної лінії контролю. У разі відсутності згоди розглядається створення вільної економічної зони або винесення всього пакета домовленостей на референдум.
Документ також передбачає обмін полоненими за формулою «всіх на всіх», повернення цивільних, дітей та політичних в’язнів, демілітаризацію Кінбурнської коси, гарантії свободи судноплавства Дніпром і Чорним морем, а також зобов’язання сторін не змінювати досягнуті домовленості силовим шляхом.
Після підписання угоди Україна має провести вибори у найкоротші строки. Сам документ планують зробити юридично обов’язковим, а контроль за його виконанням пропонується покласти на спеціальний Раду миру, очолювану Дональдом Трампом.
Після досягнення згоди всіма сторонами передбачається негайне запровадження повного припинення вогню.
Світові медіа й дипломатичні кола все частіше попереджають про сценарій, за якого українську енергомережу можуть фізично розірвати на частини, унеможлививши передачу електроенергії із заходу на схід країни. У такому разі під загрозою опиняються не лише прифронтові регіони, а й Київ – із ризиком масштабних і тривалих блекаутів.
Наслідки грудневих ударів уже відчутні. За офіційними даними, після масованих атак у середині грудня 2025 року в Одеській області понад 430 тис споживачів досі залишаються без електропостачання, а сотні об’єктів енергетики зазнали пошкоджень. Влада та енергетики запевняють, що відновлювальні роботи тривають цілодобово, однак визнають: удари не припиняються, а навантаження на систему зростає. Водночас експерти наголошують – попри драматичні прогнози, ситуація складна, але не безнадійна.
Однією з ключових вразливостей залишаються підстанції, зокрема їхня найбільш відкрита частина – відкриті розподільчі пристрої, або ОРУ. Саме там розміщене високовольтне обладнання: вимикачі, роз’єднувачі, трансформатори струму та шини, змонтовані просто неба. На ілюстраціях із Чернігівської підстанції чітко видно контраст: трансформатор, захищений бетонним «саркофагом», і повністю зруйновані елементи ОРУ поруч. Як зауважує політик Олексій Кучеренко, другий рівень укриттів справді ефективно захищає трансформатори. Проте проблема полягає в тому, що трансформатор – компактний об’єкт, який можна закрити бетонною оболонкою, тоді як більшість іншого обладнання підстанції залишається відкритою і практично незахищеною.
Фахівці відверто визнають: інженерно захистити ОРУ від ракетних ударів неможливо, а від атак дронів – майже нереально. Саме тому будь-яка ракета, касетний боєприпас чи удар дрона-камікадзе перш за все виводить з ладу відкриті елементи розподілу. За оцінками колишнього керівництва “Укренерго”, бетонними укриттями наразі обладнані лише близько 70-75 найбільших трансформаторів по всій країні. На регіональних підстанціях і менш критичних об’єктах таких укриттів ще менше, що робить їх особливо вразливими.
Російська тактика це враховує. Під час атак 13-14 грудня ворог цілеспрямовано бив саме по об’єктах розподілу та передачі електроенергії, зокрема по підстанціях НЕК “Укренерго”. Найпотужніші удари припали на Одеську область, де було пошкоджено десятки підстанцій, що спричинило масштабні перебої не лише зі світлом, а й з водопостачанням та каналізацією. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль підтвердив, що вперше проти підстанцій масово застосовувалися ракети з касетними боєприпасами, хоча, за його словами, втрати обладнання залишилися відносно обмеженими.
Проте загальний контекст робить такі удари особливо небезпечними. З початку повномасштабної війни Україна втратила понад 18 ГВт генеруючих потужностей, значна частина яких залишилася на тимчасово окупованих територіях. За таких умов атаки на лінії передачі фактично «вирізають» цілі області з енергосистеми, навіть якщо генерація зберігається. Наразі енергетикам вдалося відновити електропостачання для понад 184 тис споживачів в Одеській області, однак більш як 430 тис людей і далі залишаються без світла.
Пошкодження магістральної інфраструктури призвели до втрати значної частини міжрегіональних зв’язків, через що система фізично не може приймати та передавати згенеровану електроенергію. Це змусило вивести з роботи атомні енергоблоки: щонайменше один реактор було зупинено, інші тимчасово відключені від мережі з міркувань безпеки. Концентрація ударів по ключових підстанціях створює ризик повного припинення постачання електроенергії з АЕС до північних і центральних регіонів.
Експерти наголошують, що Київ і центр України традиційно є енергодефіцитними. За словами Михайла Гончара, у разі виходу з ладу підстанцій, які забезпечують перетік електроенергії із західних АЕС, відключення можуть повторити сценарії зими 2022-2023 років. Частина аналітиків уже попереджає, що Київ і східні регіони перебувають “на межі повного відключення”, і лише оперативні дії енергетиків разом із дипломатичними зусиллями дозволяють відтермінувати найгірший сценарій.
Паралельно триває інтенсивна відбудова. За даними Міністерства енергетики, аварійні бригади погодинно відновлюють живлення критичної інфраструктури, а “Укренерго” та обласні мережі перенаправляють потоки електроенергії альтернативними маршрутами там, де це можливо. Ключовим фактором залишається час і наявність запасних компонентів. Наразі, за офіційними оцінками, резервів обладнання достатньо для ремонту пошкоджених трансформаторів, однак експерти застерігають: у разі збереження нинішньої інтенсивності атак запасів аварійного обладнання може вистачити лише на кілька потужних хвиль ударів.
Уряд намагається діяти на випередження. Схвалено спеціальну постанову “Про заходи забезпечення постачання електроенергії в осінньо-зимовий період 2025/26 року”, яка передбачає комплекс стабілізаційних кроків. Водночас, як зазначає енергетичний експерт Володимир Омельченко, головною загрозою залишаються не морози, а саме обстріли енергетичної інфраструктури. За його словами, українцям варто готуватися до перевірки пропускної здатності мереж, імпортних контрактів і витривалості системи під ударами, а не до аномальних температур.
Отже, чи здатна Україна витримати це випробування? На відміну від попередніх років, держава входить у зимовий сезон із суттєво вищим рівнем підготовки. Понад 70% найбільших трансформаторів “Укренерго” вже захищені бетонними укриттями, на десятках інших об’єктів триває будівництво нових захисних споруд, а державний резерв фінансує укріплення понад сотні критичних пунктів. Розгортаються альтернативні джерела генерації, мобільні турбіни, сонячні установки на об’єктах водопостачання, а система ППО адаптується до нових загроз.
Водночас противник також змінює тактику, переходячи до концентрованих ударів десятками дронів і ракет по окремих вузлових об’єктах. Фактично війна за енергетику входить у нову фазу, де Україна переходить від екстреної реакції до системного укріплення, а Росія намагається “пробити” мережу масованістю й точністю. Підсумок очевидний: попри суттєві напрацювання, стійкість енергосистеми цієї зими напряму залежить від інтенсивності атак. За оцінками окремих представників влади, навіть часткове енергетичне “перемир’я” могло б стати найпростішим способом уникнути пікових блекаутів. До того моменту Україна змушена тримати оборону на енергетичному фронті – ремонтами, резервами та міжнародною підтримкою, сподіваючись вистояти під зимовим тиском РФ.
Неочікуваний резонанс, спричинений “мирним пакетом “зі 28 пропозицій, який у Європі та в Україні сприйняли з тривогою та нерозумінням, не варто пояснювати лише спробами російських представників Дмитрієва чи Ушакова впливати на Білий дім через бізнесмена Стіва Віткоффа. Попри популярну версію про “російський слід”, документ радше виглядає логічним елементом ширшої політики Сполучених Штатів. Новоприйнята стратегія національної безпеки фактично закріплює цей план як частину офіційного бачення Вашингтона щодо завершення війни та майбутньої архітектури регіональної безпеки.
У тексті стратегії прямо сказано, що пріоритетом Сполучених Штатів є якнайшвидше завершення війни в Україні та відновлення стратегічної стабільності у відносинах із Росією. Наводяться і причини, чому це настільки важливо для Америки. Затяжна війна завдає серйозного удару по економіці Європи, що б’є і по глобальній економічній стабільності. Існує також ризик ненавмисної ескалації конфлікту – тобто сценарію, за якого війна вийде з-під контролю і призведе до прямого зіткнення між Росією та країнами НАТО. Вашингтон наголошує на необхідності стабілізації відносин із Москвою, аби уникнути подальшого загострення ядерної суперечності та небезпечної гонки озброєнь. Окрім того, США вважають за потрібне забезпечити післявоєнне відновлення України і гарантувати її виживання як суверенної держави. В стратегії також зазначено, що позиція керівництва деяких європейських країн, які виступають проти швидкого завершення війни, є нереалістичною та суперечить настроям більшості самих європейців, котрі втомилися від війни і прагнуть миру. Нарешті, нова доктрина відверто визнає: стратегічні пріоритети США зміщуються в інші регіони світу (передусім в Азію), і Америка не повинна витрачати надто багато сил і ресурсів на розв’язання затяжних європейських криз.
Варто розуміти, що Стратегія національної безпеки – базовий документ, на основі якого будується вся зовнішня політика США та робота дипломатичного апарату (включно з Держдепартаментом і посольствами). Цей документ визначає курс для всіх гілок виконавчої влади, незалежно від особистих поглядів окремих посадовців, навіть таких високопоставлених, як державний секретар. Іншими словами, ухвалена стратегія задає чіткі цілі, і всі дії американських чиновників за кордоном мають бути спрямовані на їхнє досягнення.
З огляду на це, поява мирного плану з 28 пунктів, який передбачає суттєві поступки з українського боку, перестає здаватися якимось винятковим відхиленням від курсу. Навпаки, цей план повністю узгоджується з офіційно затвердженою стратегією США, де як пріоритет визначено швидке завершення війни. Адже досягти швидкого миру можливо лише в тому разі, якщо одна зі сторін погодиться на значні компроміси. Реалії ж такі, що зараз на полі бою ініціатива належить Росії, і переламати ситуацію на користь України в короткі терміни вкрай важко. Інструментів прямого впливу на Москву у Вашингтона обмаль, а застосування найбільш дієвих із тих, що лишилися в запасі, ризикує спровокувати небажану ескалацію – , згідно зі стратегією, слід усіляко уникати. Натомість впливових важелів тиску на Київ у США більш ніж достатньо, адже Україна критично залежить від американської військової та фінансової допомоги.
Саме в такому дусі й був складений план із 28 пунктів. Судячи з численних сигналів у ЗМІ, попри протести та обурення української влади й окремих європейських лідерів, адміністрація Трампа налаштована надалі просувати ключові положення цього плану. Зокрема, від Києва вимагаються територіальні поступки на користь Росії, відмова від конфіскації заморожених російських активів, а також нейтралізація України в безпековому плані – відмова від вступу до НАТО і зобов’язання не розміщувати на українській території іноземні військові бази. Останній пункт, до речі, прямо прописаний і в новій Стратегії нацбезпеки США: документ передбачає “покласти край сприйняттю і можливості перетворення НАТО на вічно розширюваний альянс”. Тобто Вашингтон офіційно декларує небажання надалі розширювати НАТО, фактично закриваючи двері для членства України та Грузії, що само собою є великою поступкою Кремлю.
Важливо зазначити, що виходячи з логіки нової стратегії (відновлення відносин із Росією та уникнення ескалації, менша увага до європейських проблем), США навряд чи будуть готові надати Україні дієві гарантії безпеки взамін на ці поступки. Малоймовірно, що Вашингтон запропонує Києву щось, що зобов’язало б американців безпосередньо втрутитися у разі нової агресії Росії або хоча б продовжувати масштабну військову допомогу в довгостроковій перспективі. Скоріше, йдеться про мінімальні гарантії на кшталт обіцянок допомогти озброєнням чи тренуваннями, які не рівноцінні формальним союзницьким зобов’язанням. Таким чином, українська сторона ризикує опинитися перед вкрай складним вибором: піти на болючі компроміси без чітких гарантій захисту в майбутньому, або ж намагатися відстоювати свої позиції, ризикуючи втратити підтримку головного союзника.
Залишається відкритим питання, чи погодиться Москва обмежитися тими поступками, що закладені в плані Трампа, чи Кремль вимагатиме ще більшого. Уже зараз російські посадовці заявляють, що їх “не влаштовують” окремі пункти запропонованого плану, отже апетити можуть зрости. Втім, аналіз логіки нової стратегії США показує, що американська адміністрація налаштована рішуче і готова піти далеко, аби тільки досягти поставленої мети – зупинити війну на умовах, прийнятних для себе. Не можна виключати, що Вашингтон робитиме нові кроки назустріч Москві, одночасно посилюючи тиск на Київ і європейських партнерів України, щоб ті погодилися з американським баченням мирного врегулювання.
Попри те, що частина політичних еліт США не сприймає такий курс, а серед республіканців також є впливові фігури, які виступають проти м’якості у відносинах із Москвою, нова стратегія засвідчує: Трамп визначив напрям руху і навряд чи відступить від нього. Поки він утримує посаду президента, а республіканська більшість контролює Конгрес і загалом підтримує господаря Білого дому, зовнішньополітичний курс Вашингтона щодо України залишатиметься незмінним. Для нашої держави це означає період складних рішень і неминучі дилеми, адже концепція “миру через тиск” ставить під питання колишні гарантії безумовної підтримки та змушує Київ шукати способи зберегти союз із США у нових реаліях.
Втім, на полі бою нічого особливо не вказує на наближення кінця війни. Досягнення миру наразі виглядає можливим лише за двох взаємовиключних умов: Росія погоджується зупинити вогонь по нинішній лінії фронту (чого вимагають Захід і Київ); Україна приймає російські умови завершення війни – виведення всіх своїх військ з Донецької області, нейтральний статус держави та зміни у внутрішній політиці.
На практиці ж зараз жодна зі сторін не готова поступитися. Росія наполягає на виконанні власних вимог, Київ категорично відмовляється їх приймати – і в цьому його підтримують європейські союзники. Дональд Трамп так само публічно закликає до перемир’я по лінії фронту, критикуючи Москву за небажання зупинити наступ, та навіть запроваджує санкції проти російських нафтових гігантів “Роснефть” і “Лукойл”.
Паралельно не спостерігається жодної паузи у бойових діях. Навпаки, інтенсивність боїв зростає – Україна й Росія завдають ударів по тилах одна одній, а російська армія веде наступ одразу на кількох напрямках. Зокрема, окупанти досягли суттєвих просувань у районі Покровська та Мирнограду на Донеччині. На міжнародній арені тим часом іде нагнітання напруги: і США, і Росія підвищують ставки, погрожуючи відновленням ядерних випробувань. Отже, ніщо не віщує швидких зрушень у напрямку мирного врегулювання конфлікту.
Однак вчорашня заява президента Володимира Зеленського натякає на один із можливих варіантів “прискорення” завершення війни. Ідеться про ситуацію довкола Покровська – міста на заході Донецької області, за яке зараз точаться запеклі бої.
Зеленський заявив, що битва за Покровськ має не лише військове, але й важливе політичне значення. На його думку, у разі падіння цього міста Росія зможе використати ситуацію, щоб просунути на Заході наратив: мовляв, РФ рано чи пізно захопить весь Донбас, а отже західним партнерам слід натиснути на Київ, аби він погодився вивести війська з Донецької області – фактично виконавши головну умову Кремля для перемир’я. Іншими словами, Москва спробує представити падіння Покровська як доказ неминучої поразки України в Донбасі, щоб підштовхнути Захід до тиску на Київ з метою припинення війни на умовах РФ.
Заява Зеленського про настільки глобальні наслідки боїв за окреме місто прозвучала доволі несподівано. Адже за час повномасштабної війни росіяни вже захопили чимало міст Донецької області, але падіння жодного з них досі не призводило до кардинального перегляду політики Заходу щодо підтримки України. Тим не менш, якщо поглянути на ситуацію ширше, побоювання Зеленського не позбавлені підґрунтя. Для цього варто згадати українську стратегію ведення війни в останній рік та умови, за яких ця стратегія могла бути успішною.
Після невдачі українського наступу влітку 2023 року Київ виробив нову стратегію ведення війни, якої в цілому дотримується й дотепер. Це стратегія війни на виснаження, розрахована на те, що сукупність чинників – санкційний тиск, великі втрати росіян на фронті, нарощування Україною ударів по об’єктах паливно-енергетичного комплексу та іншій тиловій інфраструктурі РФ – рано чи пізно позбавлять Москву можливості продовжувати війну. Теоретично цей підхід навіть припускав внутрішні потрясіння в Росії аж до смути чи розпаду держави.
За задумом українських стратегів, західні санкції та удари безпілотників по тилу мають підірвати російську економіку і позбавити Кремль ресурсів одночасно нарощувати військові зусилля та підтримувати нормальний рівень життя населення. А значні бойові втрати мають неминуче змусити Москву оголосити нову хвилю мобілізації. Все це в комплексі покликане різко загострити існуючі всередині РФ суперечності – соціально-економічні, міжнаціональні, міжрелігійні, політичні – й зрештою призвести до дестабілізації режиму.
Прихід до влади у США Дональда Трампа з його прагненням укласти “угоду” з Росією створив постійну загрозу тиску Вашингтона на Київ. Цей тиск не лишився теорією – навесні 2025 року адміністрація Трампа призупинила військову допомогу Україні, і Володимир Зеленський був змушений погодитися на перемир’я по лінії фронту, хоча раніше відкидав такий варіант. ЗМІ писали, що Дональд Трамп та його радник Стівен Уїткофф неодноразово наполягали, аби українська влада пристала на російські умови припинення війни – зокрема, щоб українські війська залишили територію Донецької області. Поки що, судячи з усього, такий тиск не набув критичної сили – принаймні публічно Трамп продовжує лише закликати зупинити війну на поточній лінії розмежування і навіть вводить санкції проти РФ за відмову Москви на це піти. Утім, ніхто не може гарантувати, що згодом позиція Білого дому не зміниться у бік більшого пристосування до вимог Кремля.
Під питання і другий критично важливий компонент – фінансова підтримка. Президент Трамп фактично відмовився надалі виділяти Україні будь-яку безпекову допомогу, заявляючи про готовність лише продавати озброєння. Увесь тягар фінансування Києва тепер ліг на Європу, а країни ЄС досі не визначилися, де брати для цього кошти у довгостроковій перспективі. Поки що ці проблеми не виглядають абсолютно нерозв’язними: принаймні дотепер Зеленському та його західним партнерам вдавалося не допустити найгірших сценаріїв – надмірного тиску з Вашингтона, послаблення санкцій проти РФ чи зупинки зовнішнього фінансування.
Однак якщо буде зруйнована інша умова – стійкість фронту – тоді всі згадані проблеми різко загостряться. Може спрацювати своєрідна ланцюгова реакція: у Європі активізуються політичні сили, що виступають проти постійного фінансування України, а в оточенні Трампа набере ваги вимога змусити Київ прийняти умови Москви, щоб якнайшвидше завершити війну. Саме цього, вірогідно, й остерігається Зеленський, коли говорить про значення битви за Покровськ для “просування російських наративів” на Заході. Адже падіння одного міста саме по собі не змінить ситуацію, але якщо воно стане сигналом про можливий обвал оборони, тиск на Україну може зрости лавиноподібно.
Експерти констатують, що українська армія у повномасштабній війні стала світовим лідером військового застосування безпілотників. Однак сьогодні ми стаємо свідками якісно нового етапу, коли окремі дрони та роботи починають об’єднуватися в автономні системи, здатні виконувати бойові завдання практично без безпосередньої участі людини.
Яскравим прикладом стала операція в районі Харкова на початку липня 2025 року, коли українська штурмова бригада виключно силами роботизованих систем провела успішну атаку на позиції противника, захопила полонених і не зазнала втрат серед особового складу. Цей прецедент доводить, що війна вступила у фазу, коли технології починають компенсувати дефіцит людських ресурсів.
Україна робить стратегічну ставку на високотехнологічне озброєння, щоб зменшити ризики для військовослужбовців на передовій. Як заявив головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський, пріоритетом є розвиток роботизованих платформ та безпілотних систем різного призначення. Він повідомив, що лише до кінця 2025 року до військ планується передати 15 тис наземних роботизованих платформ. Йдеться як про ударні системи, озброєні кулеметами, так і про допоміжні – логістичні та медичні, призначені для евакуації поранених з поля бою. Це не просто плани, а вже реальність: підрозділи, такі як 93-тя окрема механізована бригада “Холодний яр”, вже активно використовують роботів для зачистки населених пунктів.
Еволюція роботизованих бойових систем на українському фронті пройшла кілька чітких етапів, які сьогодні існують паралельно. Спочатку це було дистанційне керування дронами поблизу передової, коли оператори запускали їх переважно для розвідки та коригування вогню. Тоді ж з’явилися перші ударні FPV-камікадзе, які українські солдати використовують для підриву окопів і бронетехніки. Наступним кроком стало збільшення дальності управління, коли людина досі керує дронами, але вже з безпечнішої відстані в десятки кілометрів. Для цього залучаються нові канали зв’язку – радіо-, LTE- й супутниковий зв’язок, а також оптоволокно. Помітним явищем стали оптоволоконні FPV-дрони із кабелем управління до 20–28 км, практично невразливі для стандартних засобів радіоелектронної боротьби. Паралельно зростали й засоби протидії, такі як станції глушіння та експериментальні «рукопашні» засоби у вигляді сіткометів та спеціальних рушниць.
Третій етап, який ми спостерігаємо сьогодні, – це керування дронами з відстані в сотні кілометрів. Оператори перебувають у глибокому тилу і через суперзахищені канали координують цілі групи безпілотників у режимі реального часу. На цьому етапі з’являються перші елементи автономності: дрони вже здатні самостійно виконувати окремі завдання або повертатися на базу. Аналітики відзначають, що безпілотна війна більше не має чіткої лінії фронту – вона охоплює сотні кілометрів у глибину обох сторін. Україна вже відповіла на цей виклик створенням підрозділів сил БПЛА, які поєднують повітряні, наземні й морські платформи в єдину систему управління.
Наступні етапи – стартове керування з відстані з подальшою автономною атакою та повністю автономні рої, коли групи дронів різного класу керуються єдиною системою штучного інтелекту без участі людини – поки що є предметом розробок, але окремі їхні елементи вже тестуються на полі бою.
Роботизовані системи стали для України не лише технологічним рішенням, але й стратегічною відповіддю на виклики, пов’язані з браком людських ресурсів. Із затягуванням війни питання мобілізації та утримання лінії оборони стає все гострішим. Роботи в багатьох випадках допомагають частково компенсувати цю проблему. Наприклад, логістичні роботизовані платформи доставляють боєприпаси та продовольство до окопів, значно знижуючи ризики для життя тих, хто раніше виконував ці завдання. Ще важливішою є можливість евакуації поранених за допомогою спеціальних медичних роботів. У умовах, коли на полі бою домінують дрони, евакуація традиційними методами стає надзвичайно вразливою, що часто призводить до збільшення втрат. Використання ж роботизованих транспортних засобів для евакуації підвищує шанси поранених на виживання. Таким чином, роботи не лише збільшують ударну міць, але й безпосередньо зберігають життя українських захисників.
Однак шлях до масового впровадження роботів супроводжується низкою викликів. Навіть якщо керівництво країни та армії усвідомлює потенціал цих технологій, на рівні окремих підрозділів існує певна консервативність. Деякі польові командири неохоче впроваджують нові роботизовані системи, що створює нерівномірну картину їхнього використання по всьому фронту. Іншою серйозною перешкодою є забезпечення належного фінансування, ресурсів та навчання особового складу, який і так відірваний від безпосередніх бойових завдань. Вирішення цих проблем вимагає не лише централізованих зусиль уряду, але й гнучкості та ініціативи на місцях.
Для ефективної боротьби з масовим ворожими безпілотниками активно розвиваються нові засоби протидії. З одного боку, це традиційні методи – радіоелектронна боротьба (РЕБ) для глушіння каналів зв’язку, а також простіші піхотні засоби, такі як спеціальні сіткомети та дробовики. З іншого боку, з’являються принципово нові рішення, такі як зенітні дрони-перехоплювачі. Ці невеликі безпілотники, наприклад, модель Sting, мають бойову частину вагою 0,7-3 кг, що достатньо для знищення більшого цільового дрона типу “Шахед”. При цьому їхня вартість становить лише кілька тисяч доларів, що в сотні разів дешевше за пуск ракети класичної протиповітряної оборони. Така економіка змушує переглядати підходи до організації ППО, роблячи акцент на дешевих, масових та ефективних рішеннях.
Що має робити Україна, щоб не лише утримати позиції, але й отримати перевагу в цій технологічній гонці?
По-перше, критично важливо продовжити курс на масове впровадження власних автономних бойових систем. На щастя, для цього вже існує потужний фундамент. Українські розробники, часто у співпраці з міжнародними партнерами, демонструють вражаючі результати. Яскравим прикладом є угода між німецько-українською компанією Quantum Systems та українською Frontline, однією з найбільших стратегічних інвестицій в оборонно-технологічному секторі України. Ця співпраця дозволяє масштабувати виробництво таких затребуваних на фронті систем, як розвідувальні дрони “Zoom” і “Linza”, а також кінетичні системи боротьби з безпілотниками. Подібні альянси посилюють українську оборонну екосистему та інтегрують її в європейський оборонний простір.
По-друге, держава та приватний сектор повинні інвестувати не лише у виробництво “заліза”, але й у розвиток “м’яких” компонентів – штучного інтелекту, машинного зору, системи зв’язку нового покоління та інфраструктуру для обробки великих даних. Адже саме програмне забезпечення та алгоритми надають роботам автономність та розум. Паралельно необхідно вирішувати кадрове питання. Як свідчить аналітика OLX Робота, Міністерство оборони України стало одним з найбільших роботодавців, конкуруючи з приватним бізнесом за фахівців. На платформі вже розміщують вакансії 273 підрозділи, пропонуючи понад 5 тисяч посад, що свідчить про масштабний добровільний рекрутинг. Цей потенціал необхідно використовувати для залучення в армію не лише стрільців, але й операторів, інженерів, програмістів та представників інших цивільних спеціальностей, без яких функціонування високотехнологічної армії неможливе.
По-третє, необхідно активізувати співпрацю з європейськими союзниками не лише на рівні постачання готової продукції, але й у сфері спільного розвитку та виробництва. Масштабне розширення європейської оборонної промисловості, спричинене війною в Україні, створює для цього сприятливі умови. За даними аналізу, загальна площа оборонних підприємств, що будуються та розширюються в Європі, сягає 7 млн квадратних метрів. Багатомільярдні програми ЄС, такі як ASAP, а тепер і нова програма обсягом 1,5 млрд євро, спрямовані на стимулювання виробництва боєприпасів, ракет, систем ППО та безпілотників. Україна має стати частиною цих ланцюжків доданої вартості, що дозволить їй отримувати доступ до передових технологій і одночасно посилювати власну промислову базу.
У висновку можна сказати, що війна роботів – це не майбутнє, а сьогодення. Переможе в ній та сторона, яка зможе не лише розробити окремі зразки високотехнологічної зброї, але й створити масштабовану, гнучку та стійку екосистему, що поєднує масове виробництво, штучний інтелект, підготовлені кадри та тісну міжнародну кооперацію. Для України інвестиції в таку “робото-армію” – це не просто питання технологічного розвитку, а гарантія національної безпеки та єдиний шлях до перемоги у війні з переважаючим у чисельності противником. Як показав досвід, легіони бойових роботів, що діють у повітрі, на землі та на воді, можуть стати тим вирішальним фактором, який дозволить зберегти життя тисяч українських воїнів і остаточно відстояти свободу країни.
Для порівняння: за перші майже три роки повномасштабної війни (до вересня 2024) зафіксовано лише ~60 тис справ СЗЧ і ~30 тис дезертирств. Таким чином, у 2024–2025 роках сплеск випадків СЗЧ виявився значно вищим, ніж на початку війни.
Під час воєнного стану СЗЧ (самовільне залишення частини) вважається таким, якщо військовик відсутній понад 3 доби, а дезертирство – це виїзд чи втеча з наміром залишитися поза армією назавжди. У період декриміналізації СЗЧ (кінець 2024 – серпень 2025) було запроваджено спрощену процедуру повернення – після добровільного повернення деякі військові уникали відповідальності.
Варто зазначити, що за спрощеною процедурою з листопада 2024 по серпень 2025 року понад 29 тис колишніх самовільних залишень частини повернулися до ЗСУ. Проте чинний стан (хоч і з розширеними строками) означав фактичну амністію для більшості таких випадків: як каже один із військових аналітиків, “всі розуміють, що 300 тисяч… ніхто не посадить, і що буде амністія”.
Опитування та коментарі військових показують: СЗЧ – багатоаспектна проблема. Головними факторами називають:
— Погана підготовка та організація. Багато солдат скаржаться на слабкий вишкіл у навчальних центрах. Як зазначає командир Андрій Білецький, “є страх не війни, а нашої армі” – через невпевненість у навченості бійців і якості командування. Більше того, дослідження соцопитування виявило: в успішних підрозділах із компетентними командирами рівень СЗЧ мінімальний, а у випадках некомпетентного чи жорстокого керівництва – суттєво вищий.
— Перевантаження та відсутність ротацій. Інтенсивність бойових дій виснажує особовий склад. Піхотинці довго сидять “на нулі” без ротації, що веде до морального виснаження. Навіть добровольці, які добровільно пішли на фронт, з часом втрачають мотивацію через постійний стрес і брак відпусток.
— Невизначеність служби. Під час війни немає чітко визначеного строку мобілізації чи служби, що створює відчуття невизначеності й несправедливості. Часто обурення викликає, що хтось воює безстроково, а комусь кажуть чекати виклику. Відсутність прозорої інформації про реальний стан справ тільки поглиблює це невдоволення.
— Психологічний тиск і брак підтримки. Заявлені прорахунки підрозділів і “короткострокові” накази, невідповідність завдань і можливостей, а також жорсткі дії деяких командирів збільшують тривожність військових. Опитування показало, що 52% рішень про СЗЧ були спонтанними (реакція на кризову подію), і 48% – усвідомленими (довготривале незадоволення).
Наразі масові випадки СЗЧ – це не лише моральна і тактична проблема, а й питання ресурсів.
— Витрати на навчання та судові процеси. Кожен мобілізований військовий проходить підготовку у навчальному центрі, на що витрачаються десятки тисяч гривень. Однак якщо новобранець пішов у СЗЧ, інвестиції в його навчання пропадають. Витрати держави на підтримку такого бійця (харчування, обмундирування, судові витрати тощо) не окуповуються, особливо якщо в кінці кінців його амністують (як це відбувалося після листопадового закону).
— Перевірка намірів і амністія. Офіційно слідство класифікує СЗЧ як такий, що сталося “без наміру уникнути служби”, і розрізняє його з дезертирством (ціль втечі назавжди). На практиці ж часто буває важко довести мотиви. Восени 2024-го президент підписав закон про декриміналізацію СЗЧ, закривши кримінальні справи для тих, хто самовільно пішов, але потім повернувся до 30.08.2025. Таким чином для переважної більшості цей період фактично став амністією, що дає підстави критикувати раніше понесені витрати як “даремні”.
— Навчання й адаптація поверненців. Близько 30 тис військових вже добровільно повернулися на службу завдяки спрощеному механізму. Суспільство та командування потребують вирішити, куди краще направити цих досвідчених бійців. Наприклад, командир О. Іллєнко вважає, що “найкращим поповненням” є ті, хто вже побував на фронті – рішення про повернення повинні розглядатися індивідуально.
При нинішніх темпах зростання СЗЧ аналітики та воєнні лідери побоюються, що це може перерости у серйозну кадрову кризу. Якщо до кінця війни на фронті залишаться “свої” 250-300 тис військових, які пішли у СЗЧ (число, про яке застерігає Білецький), це еквівалентно повній мобілізації одного-двох літніх призовів. Балецький вказує: приблизно 30 тис тих, хто самовільно повернувся, – це лише ~10% від річного набору у ЗСУ. Інакше кажучи, на фронті опинилося б на 270 тис бійців менше, ніж планувалося. За таких обставин нестача особового складу може призвести до нестійкості фронту, особливо якщо російський наступ посилиться.
Але навіть менша кількість СЗЧ серйозно підриває бойовий дух – якщо в частині постійно хтось тікає, це деморалізує тих, хто залишається. Дослідження показали, що зниження довіри до командування і відчуття покинутості корелюють з масовими СЗЧ. Якщо ситуація не зміниться, зниження довіри може пришвидшуватися.
Однак важливо розуміти, що можливе “обвалення фронту” – не просте математичне питання. Це залежить від багатьох змінних: темпів мобілізації та підкріплень, поставок озброєнь, успішності бойових операцій та морального стану у самих бригадах. Навіть за несприятливого сценарію з сотнями тисяч СЗЧ все ще багато залежатиме від професіоналізму командирів, якісного забезпечення і міжнародної підтримки. Однак експерти сходяться, що несприятлива динаміка СЗЧ вказує на серйозні ризики – саме тому сьогодні настільки багато про це говорять у ЗМІ і серед військових керівників.
Щоб уникнути критичного дефіциту кадрів, необхідно вирішувати системні причини СЗЧ: покращувати підготовку в навчальних центрах і якість командування, організовувати ротації та психологічну підтримку, а також чітко інформувати суспільство про реальний стан справ. Переконують, що замість залякувань ефективніше вкладатися у мотивацію – як це виражає один із офіцерів: людина, яка хоча б один день була на фронті, “заслуговує мільйон більше поваги”, ніж той, хто сидів удома.
Враховуючи думки бійців, логічно розглянути пріоритетне комплектування тих підрозділів, де бійців не вистачає, з-поміж тих, хто вже має бійцевий досвід. Законодавчі новації (наприклад, “Армія+”) вже дають можливість сервісно переводити воїнів між частинами за їхнім бажанням. Важливо зробити цей механізм дієвим: щоб не лише на папері, а на практиці кожен військовослужбовець міг сам обрати, куди служити, а командири раціонально змінювали кадри відповідно до бойових потреб.
Переконання, що амністія “за всяку ціну” є єдино адекватним кроком, має під собою соціальний чинник: багатьом солдатам справді потрібен стимул повертатися. Водночас суспільство очікує справедливості. Тому ключове завдання – знайти правильний баланс у законі: дати можливість навіть тим, хто пішов у СЗЧ, повернутися без зайвих перешкод, але залишити можливість розслідувати випадки зловживань або системних порушень, згаданих вище.
Підсумовуючи: масові СЗЧ – не доконаний факт, а сигнал про глибші проблеми в армії. Якщо їх ігнорувати, ризик кадрової кризи зростає. Але наразі першочерговим завданням є не кількісне “коли станеться обвал”, а скоріше покращення організації служби, умов життя та відкриття можливостей для добровільної адаптації бійців. Саме на цьому наголошують експерти та військові від рядового до командирів.
Відомо, що Росія намагається поповнити свої війська іноземцями. Колумбійці стали однією з нових мішеней для такої вербувальної кампанії. Хоча точні цифри наразі невідомі, наявні дані підтверджують присутність громадян Колумбії у російських підрозділах. Зокрема, на оприлюдненому у травні відео з російського 102-го мотострілецького полку серед новобранців помічено вихідців із Колумбії (поряд з добровольцями з Кенії, Китаю, Ірану та інших країн). Це свідчить про те, що Москві вдалося завербувати принаймні декілька десятків колумбійців, які вже поповнили її війська.
Хто ж займається залученням латинoамериканців? Розслідування аналітиків свідчать, що до вербування можуть бути причетні російські спецслужби та дипломати. Приміром, за даними Robert Lansing Institute, представники ФСБ та російських військ співпрацюють з колумбійськими посередниками та використовують мережі в союзних країнах регіону (Куба, Нікарагуа, Венесуела) для набору найманців. В одному з витоків даних було виявлено ім’я колумбійця (Dias Romero Juan Pablo) у списку кандидатів на службу в російській армії, що підтверджує факт вербування латиноамериканців для війни проти України.
Залучення колумбійців відбувається не у вакуумі – Росія вже давно намагається посилити власні військові можливості за рахунок іноземців. Найбільшим “постачальником” живої сили для РФ нині є Куба – українська розвідка оцінює, що на боці Москви можуть воювати до 25 000 кубинців. Це безпрецедентна цифра, яка робить кубинський контингент найбільшим іноземним формуванням у війні, випереджаючи навіть північнокорейських “добровольців”. Для порівняння, за деякими даними, КНДР протягом 2024 року могла відправити до Росії дві партії військових загальною чисельністю близько 15 тис осіб. Сирійські найманці присутні у відносно меншій кількості – орієнтовно пару тисяч бійців, які були завербовані переважно з лав проросійських сил у Сирії. Вони, утім, мають суттєвий бойовий досвід та знайомі з тактикою, яку Росія застосовує в Україні.
Окрім цих груп, російська армія поповнюється також розрізненими найманцями з інших держав. В українському полоні опинялися, наприклад, громадяни Китаю та Північної Кореї – щонайменше двоє таких солдат нещодавно були вилучені зі списків обміну полоненими. За даними британської розвідки, з квітня 2023 по травень 2024 року Росія завербувала понад 1500 іноземців з різних країн, і ця цифра стрімко зростає з розгортанням нових хвиль вербування в Латинській Америці та інших регіонах.
Чому громадяни Колумбії погоджуються їхати воювати за тисячі кілометрів від дому, на чужу для них війну? Основний рушій – це економічна мотивація та ідеологія. Багато колумбійських ветеранів та молодих чоловіків не мають на батьківщині належних заробітків або перспектив: середня зарплата у Колумбії становить кілька сотень доларів, тоді як обіцяна платня найманця в Україні чи Росії може сягати $2000–3000 на місяць. Такий дохід у п’ять-десять разів перевищує те, що вони здатні заробити вдома, тому фінансова спокуса надзвичайно сильна.
Політичні чи ідеологічні чинники у випадку колумбійців відіграють значно меншу роль. На відміну від сирійців чи північнокорейців, які можуть їхати воювати також через союзницькі зобов’язання режимів, колумбійські найманці не мають тісних історичних чи політичних зв’язків з Росією. Більше того, уряд Колумбії офіційно засуджує участь своїх громадян у війні: президент Густаво Петро публічно закликав колумбійських бійців негайно покинути Україну, назвавши найманство “формою торгівлі людьми”. Однак в країні дійсно є люди, які досі керуються проросійськими поглядами та “антиімперіалістичною” солідарністю, яка була сформована ще під час існування Радянського Союзу.
Залучення Росією колумбійських та інших іноземних найманців створює низку потенційних загроз для української сторони:
— Кількісна перевага ворога. Масова вербовка чужоземців дозволяє Москві збільшувати свою армію. Якщо раніше Україні протистояли переважно російські військові та мобілізовані, то тепер до них додаються десятки тисяч “легіонерів”. Наприклад, тільки з Куби, за оцінками, набрано до 20-25 тис бійців – це суттєве підкріплення для російських сил. Кожен додатковий батальйон найманців – це розширення живої маси ворога на полі бою, що ускладнює завдання ЗСУ. Навіть якщо їхня підготовка нижча, брати числом – давня російська тактика. Тепер Кремль може реалізувати її, не ризикуючи так сильно своїм власним населенням.
— Бойовий досвід та професійні навички. На відміну від необстріляних російських новобранців, багато колумбійських найманців – це досвідчені вояки. Колумбія десятиліттями потерпала від guerilla-конфлікту, тож її ветерани загартовані в боях з партизанами, мають підготовку (нерідко отриману за підтримки США) та психологічну стійкіст . Значна частина колумбійців раніше працювала у приватних військових компаніях за кордоном або брала участь у миротворчих місіях, війнах на Близькому Сході й в Африці. Якщо такі люди вливаються до лав армії РФ, сила противника якісно зростає. Особливо небезпечним є ймовірне застосування досвідчених латиноамериканців у ролі штурмовиків чи диверсантів. Вони можуть краще діяти в малих групах, проявляти ініціативу та ефективніше користуватися сучасною зброєю порівняно з непідготованими призовниками. Українським захисникам, відповідно, доведеться мати справу з противником, який подекуди перевершує рівень звичайного мобілізованого солдата РФ.
— Ескалація та інтернаціоналізація конфлікту. Поява на полі бою значних іноземних сил на боці агресора ризикує ще більше ускладнити конфлікт. Фактично, Кремль формує інтернаціональні підрозділи, що воюють проти України. Це може стимулювати подальше залучення інших держав або недержавних угруповань. Наприклад, участь північнокорейських підрозділів – прецедент, який має відголос на найвищому міжнародному рівні. Якщо завтра до війни долучаться сотні бійців із ще якоїсь країни (скажімо, умовного Ірану чи Сербії), напруга виходитиме за рамки двостороннього російсько-українського протистояння. Для України це означає, що війна дедалі більше нагадує зіткнення з коаліцією, хоч і неофіційною.
Таким чином, вербування колумбійських найманців – частина ширшої тенденції, за якої Росія перетворює війну в Україні на глобальний конфлікт за участю “солдат удачі”. Хоча поки що масштаб присутності латиноамериканців на боці РФ відносно невеликий, сам прецедент є тривожним. Колумбія, яка географічно та історично далека від Східної Європи, стала черговим “постачальником” живої сили для Кремля. Це підсилює російську армію як кількісно, так і в певних аспектах якісно – досвідченими кадрами. Для України ж це означає, що доводиться протистояти не лише російській агресії, а й найманцям з усього світу, яких Росія зуміла залучити.
