ЗСУ Архіви - Сторінка 4 з 45

П’ять років війни: чому ми маємо право на власне визначення перемоги

Posted on 5 Травня, 202612 Травня, 2026 by Микола Донченко

Ми вже п’ятий рік воюємо. П’ять років, які перевернули все – наше життя, країну, світосприйняття. Але досі ми так і не домовилися про головне: що для нас перемога? З одного боку, відповідь ніби очевидна. Але чим довше триває війна, тим менш однозначною стає ця відповідь. І від того, як ми на неї відповімо, залежатиме, якою буде Україна після війни. Бо перемога – це не просто військовий термін. Це психологічний, політичний, історичний маркер, який або об’єднає суспільство, або розірве його. І в цій битві за наші голови Росія зацікавлена не менше, ніж у наступі на фронті.

Наші уявлення про перемогу змінювалися разом із лінією фронту. У 2022-му, коли росіян вибили з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, коли звільнили острів Зміїний, провели Харківське контрнаступлення і зайшли в Херсон, ми входили в 2023-й із відчуттям, що перемога – це кордони 1991 року. Тоді це здавалося спільною метою, яка об’єднувала майже всіх – від волонтерів до військового командування. Лише найрадикальніші мріяли про розпад Росії. Але наступні три роки війна поступово приземляла наші очікування. Ми зрозуміли, що Друга світова війна, яка для багатьох була головним зразком завершення конфлікту, – не універсальний шаблон. У 1945-му зло було не просто переможене, а окуповане, покаране, перевиховане. Але той сценарій став можливим завдяки абсолютному домінуванню союзників. А ми з самого початку були не фаворитами, а андердогами.

Сьогодні, весною 2026-го, війна не перетнула наших кордонів у тому сенсі, що держава вціліла. Але бойові дії перейшли у фазу виснаження. І попри все, ми зробили неймовірне. Ми сточили той радянський танковий кулак, який десятиліттями готувався для кидка до Ла-Маншу. Ми перетворили Чорноморський флот на тінь того, чим він був. Щомісяця ми знищуємо більше росіян, ніж вони встигають набрати. І якщо завтра війна заморозиться по нинішній лінії — ми цілком можемо вважати це перемогою. Бо ми вижили. Бо нас не знищили. Бо ми не стали черговою маріонеткою.

Давайте чесно: метою Москви ніколи не були окремі міста. Її завданням було або вийти на західні кордони, або перетворити Україну на подобу Білорусі. І якщо нам вдасться зберегти незалежність і суверенітет – це означатиме, що цілі вторгнення провалилися. Москва даремно спалила ресурси, розміняла свій вплив на війну, в якій не досягла мети. Величезна країна розбивається об нашу оборону. І якщо це не перемога, то що?

Дискусія про кордони 1991 року була б доречною, якби ми були фаворитами. Наполягати на повному розгромі ворога може той, хто перевершує його за всіма показниками. Ми ж з самого початку воюємо проти найбільшої країни світу, якій ще й функцію тилу забезпечувала друга економіка планети. Фаворит може дозволити собі максималістські завдання. А претендент – лише ті, які йому під силу. Прив’язувати перемогу виключно до кордонів 1991 року – значить знецінювати подвиг наших військових і грати на руку ворогу.

І тут найважливіше. Дискусія про критерії перемоги має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення. Країна-переможець і країна-переможений – це різні світи. Перемога народжує солідарність. У неї багато батьків, і під її зонтиком знаходиться місце для всіх – для тих, хто воював, і тих, хто працював у тилу; для тих, хто платив податки, і тих, хто допомагав переселенцям; для тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Перемога стає колективним тріумфом, підтвердженням того, що ми – суб’єктна нація. Поразка ж запускає зворотний процес: пошук винуватих, взаємні звинувачення, фрустрацію. Військові звинувачують тил, тил – військових, всі разом – тих, хто поїхав.

Саме тому, якщо Росія не зможе перемогти нас на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що ми програли. Якщо вона нав’яже нам свій наратив – солідарність і синергія стануть головним дефіцитом післявоєнної України. Ми перетворимося на країну ресентименту, внутрішніх окопів і безкінечних чвар. І це стане прекрасним плацдармом для російського реваншу.

Звичайно, думка про те, що перемога можлива без кордонів 1991 року, для когось видасться кощунственною. Але для максималізму потрібні ресурси, яких у нас немає. І ми маємо бути чесними перед собою. Україна п’ятий рік складає іспит на солидарність, адаптивність, стресостійкість. Нам пророкували поразку в перший місяць. Але ми вистояли. Ми переписуємо правила війни, знаходимо асиметричні рішення, досягаємо результатів, яких ніхто не очікував. І якщо ми в підсумку вистоїмо на полі бою 0 ми не маємо жодного права відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її в нас вкрасти. Бо перемога – це не тільки те, що дають нам обставини, але й те, що ми самі вирішуємо собі подарувати.

Україна завдає ударів дедалі глибше в тил Росії – ISW

Posted on 27 Квітня, 202627 Квітня, 2026 by Іван Засядько

Українські війська вміло використовують вразливі місця в російській системі ППО, що дає змогу атакувати важливі об’єкти далеко від лінії фронту.

Про це йдеться в новому звіті Американського інституту вивчення війни (ISW).

Експерти вважають, що російська система протиповітряної оборони перевантажена. Її ресурси розподілені по великій території, що створює вразливості, якими користується Україна. Атаки на ворога стають дедалі більш далекими та інтенсивними.

У ніч проти 26 квітня зазнав атаки нафтопереробний завод у Ярославлі, який є одним із ключових об’єктів паливної інфраструктури Росії. На заводі сталася пожежа, і, судячи з усього, були пошкоджені важливі технологічні установки.

У Севастополі, що перебуває під тимчасовою окупацією, в результаті ударів було пошкоджено військові кораблі, радіолокаційне обладнання та інфраструктуру аеродрому Бельбек.

Росія офіційно підтвердила масштаб атаки, зазначивши участь десятків безпілотників.

Експерти підкреслюють, що з березня поточного року Україна помітно посилила активність у проведенні ударів на далекі відстані. За останні кілька тижнів було зафіксовано щонайменше десять атак на об’єкти нафтогазової інфраструктури Росії. Ці удари охоплюють дедалі віддаленіші території, включаючи Челябінськ, який знаходиться на відстані понад 1800 км від кордону з Україною.

Головним викликом для системи оборони Росії є величезні розміри країни та велика кількість потенційних цілей.

ISW зазначає, що системи протиповітряної оборони РФ змушені одночасно захищати фронт, тил і критично важливі об’єкти інфраструктури. Це призводить до того, що масове використання безпілотників ускладнює їх перехоплення, оскільки наявних ресурсів недостатньо для ефективного захисту всіх ключових цілей.

В умовах зростання внутрішнього виробництва безпілотних літальних апаратів Україна, судячи з усього, продовжуватиме нарощувати активність у цій сфері.

За прогнозами фахівців, частота нападів зросте, удари будуть наноситися по дедалі більш значущих економічних і військових об’єктах, що призведе до подальшого ослаблення російської системи ППО.

Весняна пауза чи зміна ритму: як Україна поступово перехоплює ініціативу у війні

Posted on 20 Квітня, 202627 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Станом на другу половину квітня 2026 року події на фронті, у дипломатії та в тилу перестали здаватися розрізненими епізодами. Усе частіше складається враження, що перед нами – не просто окремі успіхи чи невдачі, а цілісна, синхронізована конструкція, де військові дії, політичні рішення та глобальні процеси працюють як єдиний механізм. Звісно, говорити про перелом ще зарано, але певні тенденції, які проявилися за останні тижні, дозволяють припустити: Україна поступово виходить із суто оборонної моделі й починає диктувати противнику свої умови гри. І це відбувається не на одному, а одразу на кількох рівнях.

Почнемо з фронту, де зміни найпомітніші. Росія, як і раніше, робить ставку на кількість: понад сотню бойових зіткнень на добу, хвилі КАБів, безпілотників, постійні штурми по всій лінії. Але ця модель, яка мала б виснажити українську оборону, дедалі частіше дає збій. Прорвати фронт масованими атаками противнику не вдається. Більше того, на окремих ділянках ми самі переходимо до наступальних дій і відновлюємо контроль над територіями. Це означає, що їхня ставка на “м’ясні штурми” знову впирається в нашу здатність адаптуватися швидше, ніж вони нарощують ресурс.

Ключове, що змінилося за останні місяці, – це роль безпілотних систем. Дрони більше не є “допоміжним інструментом”. Вони стали основою нової тактики, де ударні БпЛА, розвідка, артилерія та піхота працюють у єдиній інформаційній сітці. Дроново-штурмові підрозділи – це вже реальність, а не експеримент. Росіяни намагаються копіювати цей підхід, але роблять це безсистемно, шматково, і тому не отримують того синергетичного ефекту, який є в нас. Паралельно завдяки дронам формується другий важливий контур – удари вглиб російської території. Те, що ще рік тому здавалося епізодичним, тепер стало системною роботою. Десятки об’єктів – нафтобази, склади боєприпасів, підприємства ВПК, вузли зв’язку, навіть заводи з виробництва аміаку – отримують ураження на глибині до тисячі кілометрів. Це вже не тактичні акції, а послідовна стратегія зниження спроможності РФ вести війну на дистанції. Фактично вимальовується модель: фронт ми стримуємо, тил противника – поступово руйнуємо. І що довше триває війна, то відчутнішими стають наслідки цих ударів для російської економіки та логістики.

Не менш важливими є зміни в західній підтримці. Рамштайн, пакети на десятки мільярдів, контракти на системи ППО – це вже не політичні жести, а елемент довгострокового планування. Але головне навіть не в обсягах, а в зміні статусу. Україна перестає бути просто “одержувачем допомоги”. Ми дедалі більше інтегруємося в західну оборонну економіку як її повноправний елемент. Спільні виробництва, технологічні альянси, тестування новітніх зразків у реальних бойових умовах – це вже інша роль. Ми стаємо частиною інфраструктури безпеки Заходу, а не просто “форпостом”, який отримує зброю. Фінансово-економічний блок також підтверджує цю тенденцію: дефіцит бюджету залишається контрольованим, джерела фінансування визначені, енергетика поступово переходить до децентралізованої моделі (“енергетичні соти”). Це означає, що розрахунок РФ на швидке економічне виснаження України не спрацював. Так, проблем вистачає, але вони не є критичними, а головне – вони не наростають лавиноподібно.

Попри позитивні моменти, варто визнати, що європейський політичний ландшафт залишається складним. Ситуація з Угорщиною показує, що антиукраїнська риторика часто є інструментом внутрішньої політики, а не стратегічним вибором. Але ризики не зникають – вони стають менш прямолінійними. Нові гравці будуть діяти тихіше, але прагматичніше. Окрема тривога – зростання впливу ультраправих у ключових країнах ЄС. Це системний тренд, який Росія, безсумнівно, намагатиметься використати через інформаційні та політичні канали. Разом із цим Глобальний контекст стає дедалі заплутанішим, тому що конфлікт між США та Іраном вийшов на критичний рівень: переговори про перемир’я тривають паралельно з жорстким силовим тиском та фактичною блокадою. Іран, у свою чергу, демонструє готовність впливати на ключові маршрути через проксі-сили. Це створює прямий зв’язок з війною в Україні – через ціни на енергоносії. Дорожча нафта означає більше ресурсів для РФ. Напруга на Близькому Сході відволікає увагу та ресурси Заходу. Україна та Близький Схід поступово зливаються в єдине стратегічне поле.

Яку загальну картину ми бачимо на середину квітня 2026 року? Росія остаточно перейшла до стратегії виснаження, не маючи перспективи швидкого результату. Україна перебуває у фазі технологічної адаптації та поступового перехоплення ініціативи – не на всій лінії фронту, але на критичних ділянках та в глибині. Захід увійшов у довгу гру з перебудовою оборонної економіки та довгостроковим плануванням. Світ вступає в епоху турбулентності, де український театр воєнних дій є частиною ширшого глобального протистояння. І найголовніше: це вже не війна за території в класичному розумінні. І навіть не війна за виживання в сенсі “нас або їх” Це війна на витривалість систем. Питання вже не в тому, хто сильніший або хто має більше техніки. Питання в тому, чия система – військова, економічна, політична, психологічна – витримає навантаження довше. І поки що українська система демонструє здатність не просто триматися, а й адаптуватися, вчитися, знаходити нестандартні рішення та навіть нав’язувати свою волю супротивнику на окремих напрямках. Чи стане це остаточним переломом – покаже час. Але те, що ми бачимо сьогодні, дозволяє дивитися в майбутнє з обережним, але реальним оптимізмом.

На фронті загинув захисник України Шейн Томас Такетт

Posted on 17 Квітня, 202617 Квітня, 2026 by Іван Засядько

У бою з окупантами загинув американець Шейн Томас Такетт, який приєднався до лав Збройних сил України минулого року. Повідомляється, що його вбили 30 листопада 2025 року в районі населеного пункту Золотий Колодязь.

Інформація про це з’явилася в соцмережах.

Влітку 2025 року Такетт повідомив близьким про намір вирушити до України. Рідні намагалися відрадити його від цього кроку, нагадуючи про сім’ю та новонародженого сина, однак він прийняв рішення брати участь у бойових діях. У серпні 2025 року він приєднався до українського спецназу.

Загибель Шейна Такетта стала важкою втратою для його родини та близьких. За повідомленнями джерел, під час тієї ж операції загинули й інші іноземні громадяни, які воювали на боці ЗСУ.

Тіло Такетта, як стверджується, було відправлено до Сполучених Штатів у березні 2026 року.

Російський наступ на Донбасі: чому дедлайни не мають значення, а ресурси не безмежні

Posted on 17 Квітня, 202621 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Сімнадцятого квітня 2026 року інформаційний простір України знову наповнився тривожними заголовками: Росія готує новий наступ, стягує резерви, а Кремль поставив завдання захопити весь Донбас до вересня. Про це, з посиланням на джерела в українській розвідці, повідомила авторитетна британська газета The Financial Times. За даними видання, для посилення наступального потенціалу Росія планує перекинути близько 20 тис військових зі стратегічних резервів, а загальна чисельність угруповання російських сил на території України вже сягає приблизно 680 тис осіб. Однак, як завжди буває з гучними прогнозами, реальність на фронті виявляється значно складнішою за газетні заголовки. До заявлених “дедлайнів” варто ставитися зі здоровим скепсисом: головна помилка – оцінювати можливості російської армії, виходячи із західних уявлень про логістику та планування. Росія готує наступ, це факт. Але чи зможе він стати проривом – питання, відповідь на яке криється не в анонімних джерелах, а в реальній динаміці боїв, виснаженні ресурсів і здатності України до активної оборони.

Почнемо з ресурсів. Потенціал Росії значно ширший, ніж це часто подається в інформаційному полі, але сама логіка її дій не прив’язана до конкретних дат. Заяви про можливий “кадровий колапс” російської армії через великі втрати є помилковими. Росія має диверсифіковану систему поповнення особового складу. Йдеться як про мобілізаційний ресурс на окупованих територіях Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей, так і про використання так званого “спецконтингенту” – ув’язнених, чисельність яких може сягати до 500 тис. Крім того, активно триває вербування найманців за кордоном – зараз їхня кількість оцінюється приблизно в 30 тисяч. Окремий напрямок – контрактники: як добровольці (до 400-450 тис щорічно за російськими даними), так і фактично примусові контракти для строковиків. У сукупності це створює незалежні один від одного канали поповнення армії, що дозволяє Росії компенсувати втрати без оголошення повної мобілізації. Очікування, ніби великі втрати автоматично зламають російську армію, не виправдалися ще раніше: навіть показники у 100-300 тис втрат, які розглядалися як критичні, не привели до стратегічного перелому. При цьому Росія зберігає можливість оголосити новий етап часткової мобілізації – ймовірно, після внутрішньополітичних подій. Саме цим частково пояснюється активізація бойових дій: Кремлю потрібно демонструвати хоча б умовні “успіхи” для внутрішньої аудиторії.

Водночас говорити про конкретні терміни захоплення Донбасу некоректно. Російська сторона офіційно не оперує “дедлайнами” – її стратегія полягає в досягненні цілей незалежно від часу. Натомість в українському публічному просторі такі терміни часто з’являються як інтерпретації, а не як реальні плани Кремля. Нинішня стратегічна мета РФ звузилася до встановлення контролю як мінімум над Донецькою областю. При цьому навіть це завдання розглядається як проміжне, і від нього Росія не відмовиться. Важливо також спростувати інформацію про нібито масове перекидання російських резервів виключно на Донецький напрямок: активізація бойових дій спостерігається і на Запорізькому напрямку, куди, навпаки, перекидають додаткові сили, зокрема найбільш боєздатні підрозділи морської піхоти з Балтійського та Тихоокеанського флотів. Ситуація на фронті залишається складною по всій лінії. Найбільш інтенсивні бої тривають на Донецькому напрямку – зокрема на Покровському, Костянтинівському та Лиманському. На окремих ділянках російські війська мають тактичні успіхи, однак українські сили стримують просування і не дають противнику закріпитися. Ймовірна перекидання додаткових 20 тисяч військових може бути спрямована саме на Лиманський напрямок, де фіксується передислокація резервів і зростає загроза для Слов’янська та Краматорська.

Тепер щодо чисельності. Оцінка кількості російських військ на фронті вже тривалий час залишається відносно стабільною. Згідно з даними Генерального штабу, йдеться про приблизно 700-715 тис військових, і ця цифра суттєво не змінюється ще з літа минулого року. Поповнення відбувається постійно – насамперед за рахунок контрактників та різних механізмів залучення особового складу – однак воно компенсує втрати, а не створює якісного зростання. У 2025 році спостерігалася тенденція до зростання чисельності – приблизно на 5-6 тис щомісяця. Однак з початку цього року ситуація змінилася: Росія почала втрачати більше, ніж здатна поповнювати. У середньому йдеться про негативний баланс у кілька тисяч осіб щомісяця, що поступово веде до скорочення угруповання. Саме тому з’являються оцінки необхідності збільшення втрат противника до 50 тис на місяць – це дозволило б сформувати стабільний негативний баланс у 10-15 тис та істотно обмежити наступальні можливості РФ уже в середньостроковій перспективі.

У цьому контексті повідомлення про “680 тис плюс ще 20 тис резерву” виглядають суперечливо. Адже фактично йдеться про ту саму цифру – близько 700 тис, яка вже фігурує в офіційних оцінках. Це, ймовірно, є елементом інформаційного впливу, спрямованого на створення відчуття загрози. Водночас сам факт підготовки наступальних дій не викликає сумнівів – Росія продовжуватиме атакувати, оскільки не має іншого варіанту. Але важливо розуміти реальні можливості цих наступів. З воєнної точки зору будь-яка армія, що переходить у наступ, здатна просуватися – питання лише в темпах, глибині та ціні цього просування. І саме ці параметри сьогодні свідчать не на користь російської армії. За останні місяці темпи просування РФ суттєво сповільнилися: якщо раніше йшлося про сотні квадратних кілометрів, то зараз – про десятки, що в масштабах фронту завдовжки понад тисячу кілометрів є мінімальним результатом. Більше того, за оцінками міжнародних аналітичних центрів та українських моніторингових проєктів, березень 2026 року став одним із найгірших місяців для російського наступу за весь час повномасштабної війни.

Розподіл сил противника також показовий. Найпотужніше угруповання зосереджене на Покровському напрямку – там перебуває до чверті всієї російської армії, близько 200 тис військових, хоча сам ділянка займає лише 5-7% від загальної лінії фронту. Другим ключовим напрямком є Запорізький. Інші ділянки, зокрема Сумський або Харківський, використовуються радше для розтягування української оборони. У разі подальшого скорочення чисельності російського угруповання до приблизно 600 тис військових РФ втратить можливість вести одночасно масштабні наступи на кількох напрямках і буде змушена концентрувати сили лише на одному. Практика посилань на «анонімні джерела в розвідці» викликає питання – подібні заяви часто не мають підтвердження і можуть використовуватися як елемент інформаційного впливу або навіть маніпуляції. Тому варто оцінювати ситуацію не за гучними заявами, а за конкретними показниками – динаміці боїв, чисельності військ і реальним результатам на фронті. Саме ці фактори, а не прогнози про “майбутні перемоги”, дають об’єктивне розуміння того, що відбувається на полі бою.

Таким чином, підготовка російського наступу на Донбасі – це реальність, яку не можна ігнорувати. Але ця реальність далека від алармістських заголовків про “неминучий прорив до вересня”. Росія має ресурси для тиску, але ці ресурси не безмежні. Її армія втрачає більше, ніж може поповнити, темпи просування падають, а наступальна динаміка сповзає до тактичних, а не оперативних успіхів. Для України це означає, що попри складність ситуації, передумов для швидкого колапсу фронту немає. Натомість ключове завдання – продовжувати виснажувати противника, використовувати його вразливості та готувати власні резерви для активних дій.

Дефіцит ракет для Patriot: чи є ризик колапсу ППО і як Україна може вийти з цієї кризи

Posted on 15 Квітня, 202616 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Коли президент Володимир Зеленський у середині квітня 2026 року заявив в інтерв’ю німецькому ZDF, що в Україні “такий дефіцит ракет для Patriot, гірше вже не може бути”, це прозвучало не як чергове попередження партнерам, а як констатація факту, що межа міцності української протиповітряної оборони ось-ось буде досягнута. Слова президента не є гіперболою. Вони відображають нову реальність, в якій Україна опинилася внаслідок війни на Близькому Сході, що перетворилася на головного споживача американських ракет-перехоплювачів. Ситуація загрожує тим, що країна може втратити здатність захищати міста від балістичних ударів, які є найбільш руйнівними та важкими для перехоплення. Що означає цей дефіцит для війни? Коли може настати колапс? І чи є в України план “Б”, окрім очікування на нові поставки?

Перше, що варто зрозуміти, – масштаб проблеми. Україна за весь час повномасштабної війни отримала від партнерів близько 600 ракет Patriot. Для порівняння, Ізраїль та його союзники використали приблизно 800 таких ракет лише за перші дні конфлікту з Іраном, щоб збити балістичні цілі. США та їхні союзники за перші 16 днів війни в Перській затоці випустили 1802 ракети-перехоплювачі Patriot – більш ніж удвічі більше, ніж Україна за чотири роки. Американські запаси, які десятиліттями накопичувалися на випадок великої війни, вичерпуються на Близькому Сході, де Іран запустив по території ОАЕ та Ізраїлю понад 1,4 тис дронів і сотні балістичних ракет. Пентагон використав зброю, накопичену роками, за 12 днів. Її відновлення потребуватиме кількох років і коштуватиме десятки мільярдів доларів. Для України це означає, що американські ракети, які й так надходили з перебоями, тепер майже повністю перенаправлені на Близький Схід. Президент Зеленський небезпідставно побоюється, що постачання можуть сповільнитися навіть попри європейські гроші.

Другий фактор – це тактична адаптація. Українські сили ППО вже змінили свої протоколи. За даними Business Insider, через нестачу ракет розрахунки Patriot використовують ручний режим наведення та запускають лише одну ракету на ціль замість стандартних двох-чотирьох, як це передбачено доктриною. Така економія дає змогу розтягнути наявні запаси, але ціна помилки стає катастрофічно високою. Кожен пропущений “Іскандер” може зруйнувати електростанцію, лікарню чи житловий квартал. Росія, своєю чергою, запустила на 150% більше ракет у першому кварталі 2026 року, ніж за аналогічний період минулого року. Ворог тестує українську ППО на міцність, комбінуючи удари дронами, крилатими та балістичними ракетами. В умовах, коли кожен перехоплювач на вагу золота, навіть невелике зниження ефективності може призвести до прориву системи.

Отже, що означатиме колапс ППО? Варто розрізняти кілька сценаріїв. Найімовірніший найближчим часом – це не тотальне зникнення захисту, а вибіркове. Україна змушена буде обирати, які об’єкти захищати насамперед, а які – залишити без прикриття. Росія, яка уважно стежить за діями Patriot через супутники, може почати завдавати ударів по тих регіонах, де батареї Patriot тимчасово відсутні. Це створить “хвилі” руйнувань: спочатку постраждають менш захищені області, а потім – критична інформація про переміщення батарей. Другий, гірший сценарій – виснаження боєкомплекту настільки, що Patriot доведеться залишити лише для захисту Києва та кількох ключових об’єктів. Це відкриє небо для балістичних ракет над Харковом, Дніпром, Одесою та Львовом. Наслідки можуть бути катастрофічними: знищення ТЕЦ, водоканалів, мостів, удар по житлових кварталах, що призведе до нової хвилі біженців. Найгірший сценарій – повне виснаження запасів, коли Patriot залишаться без жодної ракети. Це означатиме, що балістичні ракети РФ зможуть безперешкодно вражати будь-яку ціль. За таких умов війна може перейти в нову фазу, де Україна втрачає здатність захищати навіть тилові міста.

Але чи неминучий колапс? Ні. Існує кілька сценаріїв, за яких катастрофи можна уникнути, хоча кожен із них має свої обмеження. Перший – це нарощування виробництва у США. Пентагон підписав рекордний контракт із Lockheed Martin на 4,7 мільярда доларів для збільшення виробництва PAC-3 приблизно з 600 до 2000 ракет на рік. Це багато, але нарощування займе кілька років. Найближчими місяцями Україна відчує лише невелике збільшення поставок, а не хвилю допомоги. Крім того, частина цих ракет піде на поповнення виснажених американських складів та на задоволення потреб союзників у Перській затоці.

Другий шлях – європейська альтернатива. 14 квітня Україна та Німеччина підписали оборонний пакет на 4 млрд євро, який передбачає передачу кількох сотень ракет для Patriot та 36 пускових установок для IRIS-T. Німеччина також будує власну лінію з виробництва ракет GEM-T, яка запрацює до кінця 2026 року. Європа намагається створити власні системи ППО, здатні перехоплювати балістичні ракети, зокрема SAMP/T NG. Однак європейська оборонна промисловість виробляє ці системи в невеликих кількостях, і вони поки не можуть замінити Patriot у необхідному масштабі. До того ж, США відмовилися ліцензувати виробництво ракет Patriot у Європі, що зберігає залежність від американських технологій.

Третій, найамбітніший сценарій – це створення власної дешевої ППО. Українська компанія Fire Point, яка виробляє далекобійні дрони Flamingo, веде переговори з європейськими компаніями про створення нової системи протиракетної оборони, яка б збивала балістичні цілі за ціною менше ніж 1 мільйон доларів за ракету. Це значно дешевше за Patriot (де вартість однієї ракети може сягати кількох мільйонів доларів). Випробування плануються на кінець 2027 року. Якщо цей проєкт вдасться, Україна отримає незалежність від американських поставок і зможе масштабувати виробництво. Але це рішення середньострокове, яке не допоможе закрити небо в найближчі місяці.

Четвертий, асиметричний варіант – зміна військової стратегії. Замість того, щоб намагатися збивати кожну ракету, Україна може зосередитися на ураженні носіїв – літаків, які запускають ракети, та складів із боєприпасами. Це потребує далекобійних дронів та ракет, які Україна активно розробляє. Зеленський заявив про здатність виробляти дрони та ракети на 35 мільярдів доларів у 2026 році, а також про переговори з європейськими партнерами про спільне виробництво. Якщо вдасться системно знищувати російські бомбардувальники на аеродромах та ракетні склади, інтенсивність обстрілів зменшиться, а навантаження на ППО знизиться. Це потребуватиме часу та політичних рішень, але є реальним шляхом.

П’ятий фактор – дипломатичний. Україна запропонувала США допомогу в розблокуванні Ормузької протоки, посилаючись на власний досвід боротьби з морською блокадою. Якщо адміністрація Трампа погодиться на співпрацю, це може змінити динаміку. Але поки що Вашингтон не звертався по допомогу, а українські пропозиції залишаються на папері.

Підсумовуючи, найближчими місяцями ситуація з ППО, найімовірніше, залишатиметься вкрай напруженою. Дефіцит ракет Patriot – це не тимчасова проблема, а структурний збій, спричинений перевантаженням американського оборонно-промислового комплексу через війну на Близькому Сході. Колапс можливий, але не неминучий. Україна може уникнути найгіршого сценарію, якщо зможе максимально ефективно використовувати наявні запаси (ручний режим Patriot), активізувати європейські поставки (SAMP/T, IRIS-T), прискорити створення власної дешевої ППО та перейти до асиметричної стратегії ударів по носіях. Ключовим є час. Якщо нові системи та виробничі потужності запрацюють до кінця 2026 року, Україна зможе пережити цей період. Якщо ні – наступна зима може стати найважчим випробуванням для української енергосистеми та цивільного населення. Зеленський, кажучи «гірше вже не може бути», мав на увазі не безвихідь, а те, що дно вже досягнуто, і будь-який рух можливий лише вгору. Але чи встигнуть партнери підставити плече, перш ніж Україна впаде, залежить від багатьох факторів, включно з тим, наскільки швидко Захід зрозуміє, що ціна його нерішучості зараз буде набагато вищою, ніж ціна допомоги.

Зафіксовано близько 2300 порушень режиму припинення вогню

Posted on 12 Квітня, 2026 by Іван Засядько

Станом на ранок 12 квітня зафіксовано 2299 порушень режиму припинення вогню.

Про це йдеться в оперативній інформації Генерального штабу ЗС України.

Противник здійснив 28 штурмових атак, 479 обстрілів, 747 ударів дронами-камікадзе (“Ланцет”, “Молнія”) та 1045 атак FPV-дронів.

У повідомленні стверджується, що не зафіксовано застосування ракет, керованих авіабомб та безпілотників типу “Шахед”.

Втрати Кремля від атак ЗСУ не перевищують доходів від зростання цін на нафту – Буданов

Posted on 10 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Росія використовує зростання світових цін на нафту, спричинене закриттям Ормузької протоки Іраном. Наразі втрати країни-агресора від українських обстрілів, які завдали удару по ворожій нафтовій промисловості, не перевищують доходів від стрибка цін на ресурси.

Про це заявив журналістам глава Офісу президента Кирило Буданов.

За його словами, атаки українських захисників на російські нафтопереробні заводи не можна порівнювати з тим зростанням цін, яке відбулося після ескалації на Близькому Сході, однак вони впливають на нафтогазову промисловість окупантів.

Крім того, глава ОП запевнив, що Київ не може припинити наносити удари по таких об’єктах Кремля доти, доки триває війна.

Буданов також припустив, що повномасштабне вторгнення загарбників може закінчитися незабаром, оскільки обидві сторони прагнуть цього.

Він зазначив, що на відміну від українців росіяни витрачають власні гроші на ведення бойових дій, які обчислюються трильйонами. У зв’язку з цим він припускає, що переговори не затягнуться надовго.

Політик підкреслив, що зараз і Москва, і Київ висувають “максималістські” вимоги щодо припинення вогню, але він переконаний, що в підсумку представники країн зможуть знайти компроміс.

Чому РФ оголосила про “звільнення ЛНР”, якого не було

Posted on 3 Квітня, 20266 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Першого квітня 2026 року Міністерство оборони Російської Федерації зробило гучну заяву: так звана “Луганська народна республіка” повністю “звільнена” в межах адміністративних кордонів Луганської області. Звучало б переможно, якби не одна суттєва деталь: насправді Збройні сили України продовжують контролювати на території області близько 80 квадратних кілометрів. Йдеться про позиції в районі села Надія на правому березі річки Жеребець, а також у Новоєгорівці, лісі Пшеничному та в районі Греківки – Західний ліс. Ці ділянки, хоч і невеликі за площею, мають стратегічне значення, оскільки дозволяють українським силам утримувати вогневий контроль над важливими напрямками.

Оголошення про “повне звільнення” викликало здивування навіть у проросійських Telegram-каналах, де військові кореспонденти звикли до перебільшень, але не до такого відвертого ігнорування фактів. Ситуація нагадує попередні епізоди, коли російське командування рапортувало про взяття Куп’янська – шість разів поспіль, щоразу виявляючи, що місто залишається під контролем України. Або коли в звітах про бойові дії на Дніпропетровщині з’являлися позначки про просування на 10-15 кілометрів углиб території, тоді як реальна лінія фронту залишалася незмінною. В окремих випадках російські джерела навіть “захоплювали в кредит” понад 100 квадратних кілометрів на окремих ділянках, не пояснюючи, як саме ці території опинилися під їхнім контролем.

Чому ж Кремль вдався до такого відвертого маніпулювання саме зараз? Відповідь криється в невдачах весняно-літньої наступальної кампанії 2026 року. За даними українського Генштабу та моніторингових груп, запланований на березень-квітень масштабний наступ російських військ фактично провалився на більшості напрямків. Зокрема, на Луганщині українські контратаки змусили противника відмовитися від спроб оточити позиції ЗСУ вздовж річки Жеребець. Російські підрозділи зазнали значних втрат у живій силі та техніці, намагаючись прорвати оборону в районі Надії та Новоєгорівки, але так і не досягли успіху.

У цьому контексті заява про «повне звільнення ЛНР» виглядає як спроба створити інформаційний привід для внутрішньої аудиторії. Володимиру Путіну, який останнім часом дедалі частіше стикається з критикою з боку навіть лояльних воєнкорів, потрібні символи перемоги. І якщо реальних успіхів немає, їх вигадують. Показово, що заява Міноборони РФ збіглася з публікацією низки аналітичних матеріалів, де західні експерти констатують, що російське командування втратило ініціативу на більшості ділянок фронту. У таких умовах інформаційний шум про “звільнені території” має відволікти увагу від реальних проблем на полі бою.

Важливо зазначити, що контрольована Україною територія в Луганській області площею 80 квадратних кілометрів – це не просто “клаптик землі”, як намагаються подати російські пропагандисти. Це плацдарм, який дозволяє тримати під загрозою російські логістичні маршрути та унеможливлює спокійне функціонування окупаційної адміністрації на значній частині регіону. Крім того, сам факт, що український прапор продовжує майоріти над цими територіями, є потужним символом для місцевого населення, яке чинить опір окупації.

Реакція на заяву Кремля в самій Росії була неоднозначною. Державні ЗМІ з ентузіазмом підхопили новину, транслюючи сюжети про «довгоочікуване звільнення». Однак у соціальних мережах та серед військових блогерів почалося обговорення, яке можна назвати “токсичним моветоном”. Навіть ті, хто зазвичай підтримує Кремль, висловили здивування: як можна говорити про повне звільнення, коли українські дрони регулярно атакують російські позиції на тих самих ділянках? Деякі Z-канали почали публікувати супутникові знімки, що підтверджують присутність українських сил у зазначених районах, чим остаточно підірвали офіційну версію.

На тлі цих подій варто згадати, що подібна практика “захоплень в кредит” не нова для російського командування. У 2023 році воно оголошувало про взяття Бахмута щонайменше за три місяці до фактичного виходу українських підрозділів з міста. У 2024 році – рапортувало про контроль над Авдіївкою, коли бої в промисловій зоні ще тривали. І щоразу мета була одна: створити ілюзію перемоги для внутрішнього споживача. Нинішня заява про Луганську область – ланка в тому самому ланцюгу.

Для України цей епізод має подвійне значення. З одного боку, він демонструє, що противник відчуває потребу в інформаційних перемогах, оскільки реальних бракує. Це ознака втоми та кризи в російському військовому керівництві. З іншого боку, такі заяви не слід ігнорувати чи висміювати – вони формують наративи, які впливають на міжнародну думку та навіть на позицію окремих політиків на Заході, які можуть сприйняти їх за чисту монету.

Отже, оголошення про “звільнення ЛНР” – це не військовий успіх, а пропагандистська фікція, покликана приховати провал наступальної кампанії. 80 квадратних кілометрів української землі на Луганщині залишаються під контролем ЗСУ, і поки вони там, говорити про повну окупацію області не доводиться. Найближчими днями слід очікувати нових фейкових звітів – про “взяття” Констянтинівки на 50% або Лиману на 60%, як уже траплялося в інформаційному просторі. Але реальність, на відміну від російських зведень, не змінюється від кількості переможних реляцій. І поки українські війська тримають оборону, будь-які заяви про “остаточне звільнення” залишатимуться не більш ніж квітневим жартом – хай і не надто смішним.