Українським штурмовикам платитимуть більше за піхотинців країн НАТО

Міністерство оборони України оприлюднило основні елементи нової системи виплат для військовослужбовців. У відомстві заявляють, що вона має зробити грошове забезпечення українських штурмовиків одним із найвищих у світі.

Розрахунок наводить “АрміяInform”,

У більшості армій НАТО піхотинці отримують стабільний місячний оклад, який лише частково залежить від участі в бойових операціях. Так, рядовий армії США отримує від 2 634 до 3 197 доларів на місяць, британський військовий — приблизно від 1 820 до 2 650 доларів, а військовослужбовець Французького іноземного легіону під час бойового розгортання — від 2 150 до 3 800 доларів.

Українська модель побудована інакше: базова виплата становить близько 20 тис грн, а основна частина доходу залежить від фактичної участі в бойових діях. Передбачені доплати за кожен день на бойових позиціях, виконання ударно-пошукових завдань та участь у штурмах із просуванням вперед.

Український військовий, який провів 21 день на позиціях і брав участь в одному штурмі, може отримати за місяць близько 6–6,5 тис доларів. Це перевищує максимальні виплати, які отримують піхотинці США, Французького іноземного легіону та польської армії в зоні бойових операцій.

При цьому в матеріалі підкреслюється, що такі суми залежать від реального виконання завдань і рівня ризику. Окрім грошових виплат, українські військовослужбовці зберігають статус військових державної армії, соціальні гарантії, пенсійне забезпечення та правовий захист.

Росія звинуватила ЗСУ у нападі дрона на автобус із дітьми з Білорусі

Влада Брянської області РФ повідомила про атаку безпілотника на автобус, у якому їхала дитяча футбольна команда з Білорусі. За словами т.в.о. губернатора регіону Єгора Ковальчука, команда з Гомеля прямувала на відпочинок до Геленджика.

В результаті інциденту загинула жінка, яка супроводжувала дітей, — громадянка Білорусі. За даними регіональної влади, поранення отримали шестеро осіб, серед них четверо дітей. У Міністерстві охорони здоров’я Росії при цьому повідомили про сімох постраждалих: одна дитина перебуває у важкому стані, решта — у стані середньої тяжкості.

Подія сталася 17 червня на трасі А-240. У двоповерховому автобусі дитячо-юнацької спортивної школи № 2 міста Речиці перебували 44 пасажири, зокрема 28 дітей. Російські слідчі порушили кримінальну справу щодо теракту.

Українська заперечує причетність до атаки. Представник Генштабу ЗСУ Андрій Ковальов заявив білоруському виданню “Дзеркало”, що Україна не завдавала ударів дронами по Брянській області в момент події. Незалежного підтвердження інформації про атаку саме з боку ЗСУ поки що немає.

Міноборони України готує нові правила для військових у СЗЧ

Міністерство оборони України розробляє законопроєкт, який має змінити порядок притягнення до відповідальності військовослужбовців за самовільне залишення частини. Проблема набула масового характеру: кількість таких випадків уже перевищила 200 тис.

Про це розповів голова відомства Михайло Федоров.

Федоров стверджує, що чинні норми фактично не працюють. За його словами, мова йде не про введення нових покарань або збільшення термінів ув’язнення, а про створення механізму, який дозволить реально доводити такі справи до судових рішень.

Оновлені правила мають стосуватися тих військовослужбовців, які самовільно залишать частину після 12 червня. У Міноборони вважають, що без змін у законодавстві система й надалі залишатиметься неефективною: випадки фіксуються, але вироки майже не виносяться.

При цьому для тих, хто покинув частину до 11 червня 2026 року, діє окремий порядок повернення. Їм надали 100 днів, щоб повернутися на службу без кримінального покарання, подати рапорт, обрати бажану посаду та підрозділ для переведення, а також відновити отримання грошового забезпечення.

Міноборони України спростило повернення на службу після СЗЧ

Міністерство оборони України запровадило новий механізм повернення на службу для військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину до 12 червня 2026 року.

Відповідну інформацію оприлюднено в офіційному телеграм-каналі відомства

За новими правилами, такі військовослужбовці зможуть самостійно обрати підрозділ для подальшого проходження служби. Направлення до батальйонів резерву в цьому випадку не потрібне.

Подати заявку можна через застосунок “Армія+”. У ньому військовослужбовець обирає підрозділ із запропонованого списку, вказує свій досвід і бажаний напрямок служби, після чого отримує супровід до зарахування до нової частини.

Після узгодження рапорту в додатку з’являється статус “У дорозі”. Він підтверджує добровільне повернення на службу і дає п’ять днів для прибуття до обраного підрозділу.

Програма діятиме 100 днів — до 20 вересня 2026 року включно. Зараз вона доступна для військовослужбовців ЗСУ та Державної спеціальної служби транспорту, а для Нацгвардії подачу рапортів через “Армія+” обіцяють запустити найближчим часом.

Південний рубіж: чому саме зараз перед ЗСУ відкриваються унікальні можливості для стратегічного перелому

Останні тижні на південному напрямку позначилися серйозними зрушеннями, які хоч і не завжди потрапляють у гучні заголовки новин, однак формують принципово нову оперативну реальність для Збройних сил України. Якщо дивитися на карту бойових дій не через призму щоденних флеш-репортажів, а з висоти стратегічного аналізу, стає очевидним: українське командування отримало низку тактичних і оперативних переваг, яких не було навіть під час контрнаступу 2023 року. І хоча характер війни змінився, а дрони зробили поле бою прозорим для обох сторін, саме на півдні зараз дозріває той самий потенціал, здатний змінити хід усієї кампанії.

Перше й найважливіше – це системне ураження логістичних артерій, якими Росія живить своє угруповання на лівобережжі Херсонщини та в Запорізькій області. Удари українських ракетно-артилерійських підрозділів та дронових груп по мостах, залізничних вузлах і складах боєприпасів у тимчасово окупованому Криму та на адмінмежі досягли того рівня системності, коли російська логістика почала працювати з перебоями. Звичайно, армія агресора вчиться адаптуватися, натомість ключове тут – не в тому, чи можна повністю блокувати постачання за десятки кілометрів від лінії фронту. Головне – створення так званої “сірої зони” в тилу, де кожен рух техніки перетворюється на ризиковану операцію. Для українських військ це означає: коли вони розпочнуть активну фазу продавлювання фронту, ворог не зможе оперативно підтягувати резерви та поповнювати запаси. Війна на виснаження грає на користь того, хто краще руйнує комунікації супротивника, і тут ЗСУ мають очевидне зростання спроможностей.

Другий ключовий фактор – зміна конфігурації самого фронту на півдні, яку багато хто поспішив назвати виключно негативною через скорочення лінії зіткнення. Однак для грамотного військового аналітика це звучить інакше: російське угруповання, яке раніше було розтягнуте майже на 150 кілометрів, тепер змушене оборонятися на ділянці всього 66 кілометрів. Здавалося б, це вигідно оборонцю – менше фронту, легше тримати. Але насправді для наступаючого це також має перевагу: менша протяжність означає, що українське командування може створити набагато щільніші ударні кулаки, сконцентрувати артилерію та дронові рої на вирішальних ділянках. Замість розпорошення зусиль на багатокілометровій дузі з’являється можливість обрати один-два напрямки головного удару й забезпечити там локальну перевагу в силах. Тактика “видавлювання” через щільні бойові порядки – це не ознака слабкості, це усвідомлений вибір в умовах панування дронів, коли жоден танковий клин не може проскочити непоміченим. І ЗСУ сьогодні краще за росіян підготовлені до саме такого повільного, але невідворотного просування з величезним вогневим супроводом.

Третій важливий аспект, який часто залишається поза увагою, – це оперативна пауза та перегрупування, які українська сторона використовує для накопичення ресурсів. На відміну від 2023 року, коли контрнаступ розпочинався з бригадами, навченими наскоро, зараз є час для підготовки резервів, освоєння нової західної техніки (включно з авіаційними компонентами та далекобійними системами) і, що критично, для вибудовування ешелонованої системи РЕБ та контрбатарейної боротьби. Російські війська на півдні, навпаки, зазнають хронічного браку особового складу – адже угруповання, яке тримає цю ділянку, вже не отримує такого ж підкріплення, як угруповання на Донбасі. Москва кинула основні резерви на Покровський та Лиманський напрямки, і це створює для ЗСУ вікно можливостей: кількість боєздатних російських підрозділів на півдні відносно невелика, а їхня логістика деградована. Саме в таких умовах навіть локальний успіх може призвести до ланцюгової реакції – прориву на одній ділянці та вимушеного відходу на інших.

Особливо варто наголосити на тому, що звуження фронту відкриває перед ЗСУ ще одну нетривіальну можливість: створення загрози одночасного удару з двох боків. Російське угруповання зараз витягнуте вздовж лівого берега Дніпра та вглиб Запорізької області, але його фланги не є непорушними. Українські сили вже демонстрували здатність до форсування річки малими групами та закріплення на плацдармах – достатньо згадати Кринки, де хоч і не вдалося розвинути наступ, але сам факт присутності на лівому березі змусив росіян тримати там значні сили. Тепер, коли сухопутна лінія зіткнення скоротилася, а увага ворога розпорошена, українське командування отримує шанс на комбінований маневр: одночасно тиснути на сухопутній ділянці та активізувати дії десантно-штурмових груп з боку Дніпра, змушуючи росіян метатися між загрозами.

І нарешті, найважливіший стратегічний ресурс, який з’явився у ЗСУ на півдні, – це саме розуміння противника. Російське командування чудово усвідомлює значення Кримського сухопутного коридору. Вони знають, що втрата контролю над Запорізькою та Херсонською областями не просто позбавить їх зв’язку з півостровом, а й поставить під пряму загрозу весь південний фланг. Психологічний тиск на окупантів – це теж зброя. І коли вони бачать, як українські сили методично, крок за кроком, скорочують відстань до Токмака та Мелітополя, коли Кримський міст стає ціллю атаки чи не щотижня, а залізничне сполучення переривається на дні та тижні – це підточує не тільки логістику, а й моральний дух. Війна на виснаження, яку ведуть ЗСУ, не обіцяє швидких перемог – але вона дає головне: час для того, щоб перетворити всі ці фактори – уражену логістику, щільнішу конфігурацію фронту, оперативну паузу та психологічний тиск – на реальне просування. І досвід останніх тижнів свідчить, що цей процес уже запущений, навіть якщо він не вимірюється десятками звільнених кілометрів щодня. Південь залишається тим самим театром, де може бути написана головна переможна сторінка цієї війни, і сьогодні ЗСУ мають для цього більше інструментів, ніж будь-коли раніше.

У Києві військовий вийшов на одиночний пікет з вимогою демобілізації

У Києві військовий Олександр Москалюк влаштував одиночний пікет на площі Незалежності. Він вийшов на акцію в кайданах, вимагаючи законодавчо визначити граничні терміни служби в ЗСУ та надати військовослужбовцям можливість демобілізації.

Своє звернення до влади він оприлюднив у Facebook.

Москалюк заявив, що багато військових, які перебувають у строю з перших днів конфлікту, морально та фізично виснажені. За його словами, держава за цей час мала знайти хоча б часткові варіанти звільнення таких людей зі служби.

Він також розкритикував чинну систему мобілізації та звинуватив владу в тому, що відповідальність за проблеми в армії перекладають на громадян, які не хочуть йти служити.

“Ви демотивували народ, і на зараз більшість громадян відчувають себе між двома жорнами тоталітарних режимів”, – написав Москалюк.

Раніше повідомлялося, що Міноборони України обговорює реформу служби, яка може передбачати перерву після певного терміну перебування в армії. При цьому про повноцінну демобілізацію поки що не йдеться.

Дрони над Балтією: НАТО має посилити удари України, а не вимагати виправдань

26 травня 2026 року президент Володимир Зеленський заявив, що Україна намагається перехоплювати російські дрони, які прямують у бік Румунії, Молдови, Польщі чи країн Балтії, а якщо зробити це неможливо – попереджає партнерів про небезпеку. За його словами, Росія використовує безпілотники не лише для ударів по Україні, а й як інструмент тиску на країни НАТО, фактично перевіряючи їхню реакцію, готовність систем ППО та політичну рішучість.

Цей контекст важливий, тому що дронові інциденти біля східного флангу НАТО вже давно перестали бути поодинокими. Упродовж весни 2026 року повітряний простір країн Балтії, Фінляндії, Польщі, Румунії та Молдови неодноразово опинявся в зоні ризику через російські атаки по Україні, роботу російських систем радіоелектронної боротьби та навмисні спроби Москви створити напругу між Києвом і його союзниками. Росія добре розуміє, що кожен такий інцидент можна використати не лише у військовому, а й в інформаційному сенсі: посіяти страх, змусити партнерів України нервувати, підживити дискусії про “ризики ескалації” і спробувати обмежити українську здатність бити по об’єктах, які працюють на російську воєнну машину.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, коментуючи інциденти з українськими безпілотниками над територією Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, справедливо наголосив, що ці порушення повітряного простору є прямим наслідком агресії Росії. Дрони опиняються біля країн Балтії не тому, що Україна прагне створити загрозу союзникам, а тому, що Росія у 2022 році розпочала незаконне повномасштабне вторгнення, продовжує щоденні удари по українських містах і використовує всі доступні засоби для розширення зони нестабільності.

Тим часом Москва вкотре поширює наратив про те, що держави Балтії нібито надають свій повітряний простір для запусків українських дронів по російських цілях. Цю версію вже спростували і в Києві, і в Ризі, Вільнюсі та Таллінні. Верхівка дипломатії Європейського Союзу Кая Каллас назвала такі звинувачення “абсолютною нісенітницею”, підкресливши, що Росія сама чудово знає про їхню хибність. Насправді ці заяви є частиною звичної російської тактики: спочатку створити загрозу, потім перекласти відповідальність на жертву агресії, а після цього залякувати союзників України можливими “наслідками”.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також акцентував, що жодна з країн регіону – Естонія, Латвія, Литва чи Фінляндія – ніколи не дозволяла використовувати свій повітряний простір для ударів по Росії, і Україна ніколи не зверталася з такими проханнями. Однак сама поява цієї теми в російській пропаганді показує, чого саме боїться Москва: не “порушення повітряного простору”, а того, що Україна дедалі ефективніше дістає до російської інфраструктури, яка забезпечує війну.

Окремий фактор – російські системи радіоелектронної боротьби та підміна GPS-сигналів, зокрема в районі Калінінграда. Саме ці засоби можуть збивати безпілотники з курсу, створювати загрози для цивільної авіації, ускладнювати роботу навігаційних систем і провокувати небезпечні інциденти в країнах Балтійського регіону. Тобто Москва не просто воює проти України – вона фактично перетворює прикордонний простір НАТО на зону постійного стрес-тесту, перевіряючи, наскільки швидко союзники здатні реагувати на нові типи загроз.

Після атак на російські порти та об’єкти паливної інфраструктури уламки або самі безпілотники фіксувалися в Латвії, Естонії та Литві. В Естонії один з дронів врізався в трубу електростанції, у Латвії повідомлялося про пошкодження об’єктів, пов’язаних із нафтосховищами, а у Вільнюсі через загрозу з повітря евакуювали державні установи та тимчасово обмежували транспортне сполучення. Ці події справді створили політичну напругу в країнах Балтії та викликали гострі дискусії про готовність систем ППО, порядок реагування на повітряні загрози і координацію з Україною.

Але головний висновок із цих інцидентів має бути не в тому, що Україну потрібно стримувати. Навпаки, вони показують, що НАТО має швидше адаптуватися до реальності нової війни. Росія використовує дрони, ракети, РЕБ, GPS-спуфинг, інформаційні операції та погрози як єдину систему тиску. Відповідь на це не може зводитися до обережних заяв і спроб не роздратувати Кремль. Вона має бути практичною: більше протидронових систем, краща координація ППО, спільний моніторинг повітряного простору, обмін даними в реальному часі, посилення захисту критичної інфраструктури та допомога Україні в ураженні тих російських об’єктів, які забезпечують продовження війни.

Український міністр закордонних справ Андрій Сибіга вже запропонував країнам Балтії та Фінляндії спільну роботу для запобігання подібним інцидентам. Київ готовий надати своїх фахівців для посилення захисту повітряного простору цих країн, а це логічний і правильний крок. Україна за роки повномасштабної війни накопичила унікальний досвід протидії дронам, ракетам, РЕБ та комбінованим атакам. І цей досвід сьогодні потрібен не лише Україні, а й усьому східному флангу НАТО.

Ще один важливий факт – російські дрони вже самі безпосередньо вражають територію НАТО. Наприкінці травня 2026 року російський безпілотник, який був частиною атаки по Україні, впав на житловий будинок у румунському Галаці. Це показало, що реальна загроза для Альянсу походить не від українського спротиву, а від російської агресії, яка дедалі частіше виходить за межі української території. Якщо НАТО визнає це на рівні заяв, воно має діяти відповідно і на рівні практичної політики.

У цій ситуації Україні не потрібно виправдовуватися за те, що вона завдає ударів по об’єктах на території держави-агресора. Україна веде оборонну війну за право на існування і має законне право на самооборону, зокрема на ураження військової, логістичної та паливної інфраструктури, яка забезпечує російські атаки. Російські нафтові термінали, порти, склади пального, підприємства оборонного комплексу та логістичні вузли – це не абстрактні “економічні об’єкти”, а частина системи, яка фінансує, живить і підтримує війну проти України.

Саме тому країнам Балтії та всьому Альянсу варто не виправдовуватися перед Москвою і не дозволяти Росії нав’язувати порядок денний. НАТО має чітко зафіксувати: причина всіх цих ризиків – російська агресія, а не українське право на самозахист. Якщо російські системи РЕБ збивають дрони з курсу, якщо Москва підміняє GPS-сигнали, якщо російські атаки створюють загрозу для Румунії, Польщі, Молдови чи країн Балтії, відповідь має бути спрямована не на обмеження України, а на посилення її можливостей.

Позиція Альянсу має полягати не в тому, щоб вимагати від Києва все нових пояснень, а в тому, щоб зробити українські удари по законних цілях ефективнішими, точнішими і безпечнішими для союзників. Це означає не політичне дистанціювання, а глибшу координацію: допомогу з розвідданими, технологіями навігаційної стійкості, протидією російському РЕБ, захистом повітряного простору та системами раннього попередження. Чим точніше Україна зможе вражати російську інфраструктуру війни, тим менше буде хаотичних ризиків для прикордонних країн НАТО.

Прем’єр-міністр Швеції Ульф Крістерссон під час нещодавньої зустрічі з генсеком НАТО фактично сформулював саме той підхід, який потрібен Альянсу: допомагати Україні спрямовувати атаки в правильному напрямку, а не реагувати на провокативні заяви Росії так, ніби Кремль має право вето на українську самооборону. Це і є стратегічно правильна логіка.

Саме тому допомога Україні в ефективних ударах по російській військовій, паливній та логістичній інфраструктурі – це не лише український інтерес. Це інтерес усієї євроатлантичної спільноти. Чим швидше буде знижено воєнний потенціал Росії, тим менше буде атак, менше провокацій, менше загроз для повітряного простору країн НАТО і менше приводів для російської пропаганди. Україна не повинна виправдовуватися за те, що захищає себе і фактично захищає Європу. Виправдовуватися має агресор. А завдання НАТО – не стримувати українську оборону, а зробити її максимально ефективною.

“Орєшнік” і дефіцит Patriot: чому ворог змінив тактику і що це означає для Києва

Масований ракетний удар, який Росія завдала по Україні в ніч на 24 травня 2026 року, з першого погляду виглядає як черговий акт терору. Однак за звичним для війни гуркотом вибухів і пожежами ховається чітка, брутальна і, на жаль, досить ефективна логіка Кремля. Цю атаку, яку Москва відразу ж назвала “актом відплати” за українські удари безпілотниками по її тилу, можна розділити на дві змістовні частини, кожна з яких має свою мету та адресата. І якщо перша скерована на демонстрацію технологічної загрози, то друга – значно цинічніша – оголює критичну вразливість української протиповітряної оборони, яка з кожним тижнем стає все більш очевидною.

Перша складова удару – застосування новітньої балістичної ракети середньої дальності “Орєшнік”. У ніч на 24 травня ворог спрямував її по місту Біла Церква, що розташоване за 70 кілометрів від столиці. Запуск здійснили з полігону “Капустін Яр” в Астраханській області. За даними моніторингових груп, ракета, яка здатна нести 6 бойових блоків (загалом до 36 ударних елементів), впала в районі гаражного кооперативу. Характер руйнувань підтверджує, що ракета не мала ядерної бойової частини, а шкода була завдана виключно кінетичною енергією важких металевих “болванок”, які з величезною швидкістю впали на землю. Однак, як і в попередніх випадках застосування цього озброєння, суть удару була не у військовому ефекті. Це був чіткий і цинічний сигнал. Для Києва він означає: ми маємо зброю, яку ваші системи ППО наразі не здатні перехопити. Для Європи – стримане, але зрозуміле нагадування про те, що Москва володіє ракетою, яка може нести ядерний заряд і долати будь-які сучасні системи протиракетної оборони. Хоча в українському інформаційному просторі цей епізод часто подають як безглузду атаку болванками по “трьох гаражах”, варто припустити, що в європейських столицях до цього сигналу ставляться значно уважніше.

Значно важливішим і тривожнішим є другий аспект цього удару – масована атака на Київ. Саме тут проявилися системні проблеми, про які останнім часом все частіше говорять військові експерти. Українські моніторингові паблики змушені визнати: система ППО спрацювала не ідеально, і кількість “прильотів” була значною. Навіть за офіційними даними командування Повітряних сил, жодної ракети “Кинджал” та “Циркон” збити не вдалося. А з 30 балістичних ракет “Іскандер” вдалося перехопити лише 11. Причина цього в жорсткій об’єктивній реальності: в Україні спостерігається критичний дефіцит ракет для американських систем Patriot, які є основою протиракетної оборони країни. За повідомленнями західних ЗМІ, наші запаси цих перехоплювачів майже вичерпано. Це – прямий наслідок війни на Близькому Сході, яка спустошила військові склади США. У перші два дні конфлікту з Іраном країни Перської затоки використали більше ракет PAC-3, ніж їх було вироблено за весь 2025 рік. Ресурси, які ледве встигали закривати українські потреби, були перенаправлені на захист інтересів США в іншій точці світу. Це та реальність, яку президент Зеленський окреслив ще на початку квітня: затяжна війна на Близькому Сході призведе до ще більшого скорочення і так невеликих пакетів допомоги.

Фактично, ми стаємо свідками того, як руйнується один із головних міфів цієї війни – про “непробивний купол” над Києвом. Столиця, яка завдяки щільному розташуванню систем ППО вважалася найзахищенішим місцем країни, поступово втрачає цей статус. Росіяни добре розуміють, що вартість прориву української ешелонованої оборони за допомогою масового запуску ракет раніше була надто високою, адже більшість із них збивалася. Тепер, коли в захисників неба стає менше ракет-перехоплювачів, вартість успішної атаки для ворога знижується, а ризик “прильоту” для нас, на жаль, зростає.

Ситуація, що склалася, створює небезпечну динаміку. Кремль тепер має додаткову мотивацію для повторення таких масованих ударів. Адже тепер він може подавати як успішні “атаки відплати”. Кожен такий обстріл – це зручний привід для внутрішньої звітності. Вибухи в столиці, навіть якщо вони не мають стратегічного військового значення, дають російському керівництву потрібну картинку для телевізора та доказ для самого себе, що воно ще здатне завдавати болю Україні.

Ключове питання сьогодні – чи зможемо ми подолати цей дефіцит. Якщо запаси ракет для Patriot не будуть поповнені в найкоротші терміни, а залежність від виснажених американських складів збережеться, то частота та інтенсивність подібних ударів по Києву та інших містах неминуче зростатиме. Європа, яка останнім часом стала більш активною в питаннях військової допомоги, має негайно долучитися до вирішення цієї проблеми, адже йдеться вже не про постачання танків чи артилерії, а про базовий захист неба над українськими містами, без якого вся лінія фронту втрачає сенс. Поки що ж ми спостерігаємо похмуру закономірність: наші далекобійні дрони щоночі долітають до нафтобаз у глибині Росії, а російські ракети, на жаль, дедалі частіше долітають до Києва.

Чому ракетний удар 14 травня був скоріше політичним спектаклем, ніж військовою операцією

У ніч на 14 травня 2026 року Росія здійснила чергову масовану атаку на територію України. За офіційними даними, ворог застосував 18 балістичних ракет, 35 крилатих ракет (ймовірно, Х-101), 16 “Калібрів” з моря та близько 700 ударних дронів. Обстріли тривали майже півтори доби, а географія ударів охопила ледь не всі області країни – від західних до східних. Багато коментаторів одразу назвали цю атаку наймасованішою або “найважчою ніччю”. Однак варто тверезо оцінити її характер: це була не стільки військова операція, скільки політичний перформанс, покликаний створити картинку для внутрішньої аудиторії Кремля та продемонструвати “помсту” за попередні удари українських дронів по російських нафтобазах і заводах.

Якщо порівнювати цю атаку з тим, що відбувалося взимку, різниця очевидна. Тоді, під час холодних місяців, російські війська цілеспрямовано били по енергетичній інфраструктурі – трансформаторах, ТЕЦ, високовольтних лініях. Метою було залишити українців без світла й тепла, паралізувати економіку та змусити до капітуляції. Тобто це були чітко сплановані воєнні операції зі стратегічними цілями. Вчорашні ж удари були розпорошеними. Росіяни атакували й житлові квартали, й об’єкти водопостачання, й логістичні центри, й навіть окремі автомобілі на дорогах. По суті, вони намагалися просто “накошмарити” якомога більше територій, а не знищити конкретні, критично важливі об’єкти.

Ключовий нюанс – часове розтягування. Атака почалася ще ввечері 13 травня з ударів “Кинджалами” по Старокостянтинову (що мало сенс – знищити українську авіацію, яка полює на крилаті ракети). Далі вночі додалися крилаті ракети, балістика та хвилі дронів. Але всі ці засоби не були синхронізовані. Якби справжня воєнна мета полягала в тому, щоб прорвати ППО, то 700 “Шахедів” і 70 ракет різних типів запустили б одночасно в одному секторі, намагаючись перевантажити систему. Натомість ворог розтягнув удари на понад 30 годин і розкидав їх по всій карті України. Західні області, центр, південь, схід – дрони фіксували в кожному регіоні. Це не військова логіка, це логіка політтехнолога: “подивіться, ми вразили всі області, ми можемо показати красиву картинку начальству”.

Саме для цього, власне, і була зроблена атака. У Кремлі треба регулярно звітувати про “успіхи”. 9, 10, 11 травня було відносне затишшя – накопичували ресурси. І ось, назбирали певний резерв, вирішили влаштувати “концерт”. Балістичні ракети пустили по Києву, аби створити гучний заголовок. Крилаті – по інших містах. Дрони – по всій країні. Жодна з цих цілей не була вирішальною. Вранці російські пропагандисти вже рапортували: “удар відплати виконано, цілі вражено”. Підірваний під’їзд дев’ятиповерхівки (на жаль, є й такі трагічні наслідки) для них – лише “картинка для охлосу”.

Важливо зауважити, що росіяни намагалися синхронізувати хоча б одну хвилю балістики з крилатими ракетами. За даними моніторингу, близько третьої години ночі вони запустили “Іскандери”, розраховуючи, що в цей момент підійдуть і крилаті ракети. Але через низьку координацію між різними родами військ (ракетні війська, стратегічна авіація, флот) цього не сталося. Крилаті ракети збили ще на підльоті, а балістика долетіла сама. Це, до речі, є свідченням того, що навіть після трьох років війни російське командування не здатне організувати справжню комбіновану атаку. А це для нас – велике везіння.

Ще один показовий момент: цього разу практично не використовували морські ракетоносії (“Калібри” майже не застосовували), не було й гіперзвукових “Цирконів” (після того, як один із них збили). Також не застосовували бомбардувальники Ту-22М3 із ракетами Х-32. Тобто ворог задіяв далеко не всі наявні засоби – лише те, що вдалося наскреоти за кілька днів. Це говорить про те, що вони не збиралися влаштовувати “генеральну битву”, а просто хотіли підтримати інформаційний шум.

Наша протиповітряна оборона, до слова, спрацювала блискуче. Відсоток збиття, як і раніше, тримається на рівні близько 80% (а інколи й вище). Це – найкращий показник у світі. Жодна армія, включно з американською та ізраїльською, не демонструє таких результатів у реальних бойових умовах. Це підтвердила й війна в Ірані, де ізраїльська ППО (яку всі вважають однією з найкращих) пропускала цілі. Наші ж захисники неба щодня доводять свою майстерність.

Важливо розуміти, що ешелонована система ППО – це складна машина. Різні засоби відповідають за різні цілі. Не можна перевантажувати мобільні вогневі групи (МОГ), які ловлять “Шахеди”, одночасно боротьбою з балістикою. Не можна змусити винищувачі, обладнані для збиття крилатих ракет, полювати за дронами. Кожен елемент виконує своє завдання. І те, що росіяни не можуть організувати комбінований удар з перевантаженням ППО, – це не їхня тактична хитрість, а їхня слабкість.

На противагу їхній розтягнутій атаці по всій території, ми останнім часом демонструємо зовсім інший підхід. Українські дрони регулярно вражають конкретні нафтобази, заводи, аеродроми в глибині Росії – Туапсе, Перм, Самара, навіть Москва. Там ми влучаємо точно по цілях, які мають значення для воєнної економіки ворога. І це справді військові успіхи, а не показуха. До речі, тим самим ми одночасно знижуємо показник російської ППО – вони теж не можуть захистити всі свої об’єкти.

Отже, підсумовуючи: атака 14 травня була політичним актом, розрахованим на внутрішнього споживача. Це був звіт про “роботу” для кремлівського начальства. Росіяни зібрали резерви, розтягнули їх у часі та просторі, аби показати картинку “кошмару над усією Україною”. Військового сенсу в цьому не було – вони не знищили нашу енергосистему, не паралізували командування, не досягли стратегічних цілей. Натомість вони ще раз виявили свою неспроможність синхронізувати удари різних родів військ. Нашій ППО вдалося впоратися з цим викликом, збивши левову частку повітряних цілей. І хоча трагедії окремих людей (загибель цивільних, руйнування будинків) – це завжди біль, ми не повинні дозволяти ворогу досягати своєї головної мети: посіяти паніку. Тому варто дивитися на речі тверезо: якщо така атака – це їхній максимум, то ми можемо бути впевнені в своїх силах. А тим часом українські дрони вже готують нові сюрпризи для російського тилу. І це справжня війна, а не політичний театр.