30‑годинна “великодня тиша”, яку Москва оголосила ввечері 19 квітня, закінчилася рівно о півночі: війська з обох боків повернулися до вогню по всій лінії фронту.
Чому Кремль погодився лише на перерву? По‑перше, щоб показати Дональду Трампу, що “сигнал миру” на його вимогу зроблено. По‑друге, щоб зберегти переговорний канал зі спецпосланцем Стівом Віткоффом і одночасно не давати ЗСУ тривалого перепочинку. І нарешті – щоб протестувати реакцію Вашингтона й Берліна: чи готові вони тиснути на Київ і Брюссель заради ширшої угоди.
Американська рамка, роздана сторонам минулого тижня у Парижі, складається з п’яти базових пунктів:
— Фіксація лінії фронту на день підписання угоди.
— Мораторій на вступ України до НАТО на невизначений термін.
— Часткове зняття санкцій проти РФ (як американських, так і європейських).
— Нейтральна зона довкола ЗАЕС із передачею станції під оперативний контроль США.
— Де‑факто визнання Криму російським (формула “на період дії миру”).
Логіка пакета прозора: Трампу потрібно швидке припинення бойових дій без втягування Штатів до гарантій колективної оборони. Замість 5‑ї статті НАТО пропонується санкційний “кнут і пряник”: РФ отримує часткову відлигу, але ризикує поверненням жорстких обмежень у разі зриву миру.
Для Банкової погодитись на такий план означає одразу кілька ударів по публічних “червоних лініях”: відмова від Криму, відкладене членство в НАТО й відсутність формальних безпекових гарантій. Усередині країни це ризикує бути подано як “друга Будапештська помилка”. Але ресурсів зірвати процес мало: США постачають більшість високоточних боєприпасів і критичну розвідінформацію. Київ тому намагається вбудувати у фінальний текст хоча б тверді обсяги післявоєнної військової допомоги та прискорену модернізацію ППО. Питання в тому, чи погодиться Вашингтон відкрито зафіксувати такі зобов’язання.
Для ЄС перелік поступок Кремлю виглядає ще болючіше. Щойно зазвучить слово “санкції”, спрацьовує правило одностайності – достатньо одного вето, аби все зупинити. Австрія уже натякнула, що не піде далі мінімального відкату, тоді як Польща й країни Балтії говорять про “руйнування режиму покарання агресора”.
Друга пастка – можлива миротворча місія. Париж і Лондон лобіюють ідею європейського контингенту, але вимагають від США офіційних гарантій захисту від атак РФ; Білий дім поки що не готовий на подібні зобов’язання.
З одного боку, Москва отримує одразу три стратегічні бонуси: легітимацію контролю над Кримом, “заморожені” фронтові здобутки й послаблення санкцій. З іншого – втрачає один із важливих важелів тиску, передаючи ЗАЕС американцям, і не досягає публічної відмови Заходу від постачання озброєнь Києву. Крім того, у внутрішньополітичному дискурсі Кремль уже підняв планку вимог: заява про “демілітаризацію України” й “вибори без Зеленського “створили завищені очікування у російського електорату. Поступитися зараз – означає пояснювати, чому “головних цілей СВО” так і не досягнуто.
Трамп публічно обіцяє перемир’я до кінця тижня. Але для цього потрібно:
— Лондонська зустріч (23‑24 квітня) – одностайна позиція України та G‑7 щодо пакета.
— Рішення ЄС про часткове зняття санкцій – мінімум два формальні пленарні голосування.
— Відповідь Москви Віткоффу в Москві – іще один етап торгу.
Кожен із трьох кроків може зламатися. Відтак вірогідність ультра‑швидкого перемир’я оцінюється не вище 40 %.
Фундамент для угоди існує: усі втомилися від війни, а конфігурація вигод принаймні не гірша за продовження виснажливого протистояння. Та політична ціна компромісу надзвичайно висока для кожної зі сторін. Якщо до 1 травня не буде підписано навіть рамкового документу, імовірність відкотитися до нової масштабної ескалації різко зросте. Найближчі десять днів стануть тестом, чи готовий Вашингтон заплатити дипломатичну ціну за “мир за годину”, а Москва – погодитися на менше, ніж декларувала ще місяць тому.
