Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що переважну частину мобілізації в Україні сьогодні забезпечують територіальні центри комплектування – близько 90% особового складу потрапляє до війська саме через ТЦК. Ще приблизно 10% становлять військовослужбовці, які приходять через рекрутинг та добровільне укладання контрактів.
Чи замислювалися ви, що стоїть за цією статистикою? Фактично 9 із 10 нових солдатів української армії не приходять добровільно – їх призивають через ТЦК (територіальні центри комплектування), тобто колишні військкомати. Лише кожен десятий долучається сам, через рекрутинг та контракти. Ми вирішили розібратися, що насправді означає така модель мобілізації – без прикрас оцінити її наслідки для фронту й тилу, для довіри суспільства до влади та для майбутнього.
Офіційні дані підтверджують: переважна більшість українських воїнів потрапляють на фронт за повісткою, а не за власним бажанням. Така ситуація склалася у 2025 році, коли з усіх новобранців близько 90% були призвані через ТЦК, і лише приблизно 10% прийшли у військо як добровольці за контрактом. Іншими словами, добровольчий ресурс майже вичерпався – армію доводиться доукомплектовувати здебільшого за рахунок примусової мобілізації.
З одного боку, це дозволило Україні підтримувати чисельність військ навіть у війні на виснаження. За словами генерала Сирського, така система забезпечує регулярне поповнення особового складу попри великі втрати на фронті . Наприклад, українська армія мобілізувала приблизно 30 тис осіб щомісяця протягом 2024-2025 років . Це колосальне навантаження на суспільство, але без нього – жодного шансу стримати агресора. З іншого боку, суха статистика 90/10 приховує гірку правду: бажаючих воювати добровільно стає дедалі менше. В перші місяці великої війни тисячі патріотів самі йшли до військкоматів, та з часом ентузіазм згасає, вичерпуються резерви мотивованих людей. Держава пробувала нові підходи, щоб заохотити рекрутинг – наприклад, експериментальний контракт служби “18-24” з одноразовою виплатою 1 млн грн для молоді. Але за два місяці дії цієї програми контракт підписали менш ніж 500 осіб. Для країни з населенням у десятки мільйонів – це крапля в морі. Факти свідчать: добровольців вже не вистачає, тож воювати мусять ті, хто сам не рвався на фронт.
Вплив на армію: чисельність є – чи є якість?
Українське командування вимушено покладається на кількість, але чи не страждає від цього бойова якість війська? 90% призваних через ТЦК – це переважно цивільні люди, які не планували опинитися на війні. Їхній бойовий дух і мотивація часто будуть нижчими, ніж у тих, хто свідомо пішов на контракт. Багато хто з мобілізованих відверто боявся, що після короткого навчання їх одразу кинуть на передову – і це не безпідставні побоювання. Сам Сирський визнавав, що поточні темпи мобілізації не повністю закривають потреби армії. Тобто на фронті людей все одно бракує, а значить, кожного новобранця намагаються якнайшвидше відправити в бій. На щастя, командування зробило висновки зі складних перших місяців війни. Зараз впроваджено розширену програму підготовки – 51 доба базового вишколу плюс до 14 днів адаптації. Зростає кількість досвідчених інструкторів, тренування максимально проводяться в укриттях. Завдяки цьому, за словами головкома, українські бійці тепер у 90% випадків перемагають росіян у стрілецькому бою.
Однак навіть найкраща підготовка не змінює головного виклику: військо потребує постійного поповнення, а людський ресурс не безкінечний. Якщо 30 тис мобілізованих щомісяця поки що вистачає для ротації підрозділів , то що буде, якщо втрати зростуть або війна триватиме ще роки? Виснаження людських резервів неминуче позначиться на боєздатності. І проблема не лише в чисельності, а й у моральному стані армії. Коли значна частина солдат воює не за покликанням, а тому що їх силою доставили до ТЦК через побиття та знущання, це може вплинути на бойовий дух підрозділів. Особливо якщо поряд служать мотивовані добровольці – виникає дисонанс. Ризик зниження ефективності існує: достатньо уявити, як почувається людина, насильно відірвана від родини і відправлена у окопи. Чи буде з неї добрий солдат? Далеко не завжди.
Ціна для суспільства: довіра і легітимність під ударом
Масова мобілізація – це не лише про фронт, а й про тил. Коли 90% нових воїнів ідуть на службу не добровільно, а за рознарядкою, суспільство поступово втомлюється і виснажується. Війна торкнулася майже кожної родини: хтось воює, хтось чекає, хтось отримав похоронку. Звичайні громадяни віддають державі найцінніше – своїх чоловіків, синів, батьків. І природно очікують, що держава ставитиметься до цього жертвенного внеску з повагою і справедливістю. На жаль, тут також виникають серйозні проблеми, що підривають суспільну довіру.
По-перше, з’явилося відчуття несправедливості мобілізації. На кухнях і в соцмережах люди говорять, що воюють переважно прості хлопці з сіл і містечок, тоді як діти можновладців та багатіїв знаходять способи уникнути служби. Ці розмови небезпідставні. У 2023 році вибухнув корупційний скандал: керівників кількох обласних ТЦК затримали за продаж “білих квитків”, і президент Зеленський вимушено звільнив усіх обласних воєнкомів. Нових начальників ТЦК обіцяли призначити з числа бойових офіцерів, але відчуття “махрової совдепії” у військкоматах нікуди швидко не зникло. Якщо люди бачать, що закон не один для всіх, їхня довіра до влади падає.
По-друге, масові облави на вулицях (ті самі “бусики”, від яких відхрещуються чиновники) створили атмосферу страху і озлоблення. Замість прозорої системи оповіщення й стимулювання, ТЦК подекуди вдаються до кричущих силових методів вручення повісток. У підсумку маємо парадокс: мобілізаційний план виконується, але значна частина чоловіків призовного віку ховається або виїжджає за кордон. За даними уряду, станом на кінець 2025 року в розшуку перебувають близько 2 млн військовозобов’язаних – тобто людей, які отримали повістку і не з’явилися. Це колосальна цифра, що свідчить про глибоку кризу довіри. Понад те, близько 1,3 млн українців отримали “бронь” – відстрочку від призову за місцем роботи. З одного боку, економіка потребує працівників, і бронювання критично важливе для підтримання виробництва та енергетики. З іншого – у суспільства виникає запитання: а чи всі ті “заброньовані” справді незамінні фахівці, чи просто мають зв’язки?
Такий дисбаланс підточує легітимність держави. Якщо переважна більшість сімей віддає когось на фронт, а хтось ухиляється – соціальна єдність руйнується. Рано чи пізно люди починають вимагати: чому одні платять кров’ю, а інші – ні? Чому одних ловлять і відправляють воювати, а інші спокійно працюють у тилу або сидять за кордоном? Влада усвідомлює цю проблему. Президент Зеленський визнав, що питання мобілізації є одним із найскладніших і найчутливіших для держави, армії та суспільства. Він прямо говорить про необхідність балансу: не можна просто збільшувати призов без огляду на потреби економіки і людей. Нове керівництво Міноборони отримало завдання вирішити накопичені проблеми з ТЦК та зробити розподіл мобілізованих між бригадами справедливішим. Йдеться про системні зміни, які гарантують більші можливості і для Сил оборони, і для економіки, щоб зняти надмірне навантаження з суспільства. Простими словами, мобілізація не повинна перетворюватися на стихійне лихо для населення – інакше держава ризикує втратити підтримку свого народу в критичний момент.
Висновки: виснажлива модель, яка потребує негайних змін
Україна воює за своє виживання, тому вимушена мобілізувати сотні тисяч людей – це об’єктивна реальність. Але модель, коли 90% поповнення армії дають ТЦК шляхом примусу, а лише 10% – добровільний рекрутинг, у довгостроковій перспективі нежиттєздатна. Вона виснажує суспільство фізично і морально. Кожна наступна хвиля призову дається важче: ресурси людської витривалості не безмежні. На фронті така система теж має межу ефективності – війська поповнюються, але зростає ризик втрати якості і мотивації особового складу. У тилу накопичується втома, роздратування і недовіра, які можуть вибухнути внутрішньою кризою, якщо їх вчасно не адресувати.
Жорстка правда полягає в тому, що виграти війну “на виснаження” неможливо, виснажуючи власний народ. Потрібні інші підходи. Держава має реформувати процес мобілізації: зробити його максимально справедливим і прозорим. Необхідно мотивувати людей іти на службу – зарплатами, соціальними гарантіями, повагою до ветеранів. Паралельно – оптимізувати використання наявного особового складу, щоб кожен боєць на фронті воював ефективно, а не просто заповнював статистику. Безумовно, в умовах постійної загрози Україні доведеться зберігати високий мобілізаційний потенціал, можливо навіть запозичивши ізраїльський досвід загального військового обов’язку для всіх громадян. Але робити це слід продумано, не руйнуючи соціальну тканину країни.
На завершення варто сказати прямо: нинішня модель мобілізації виконала своє завдання у найтяжчий період, проте далі рухатися на одному “примусовому диханні” небезпечно. Суспільство не повинно перетворитися на виснажений ресурс – воно має лишатися джерелом сили держави. Армія потребує мотивованих воїнів, яким є за що битися і до кого вертатися. А держава має зберегти легітимність в очах свого народу. Для цього мобілізація мусить стати не каральною повинністю, а спільною справою, яку народ і влада виконують разом на шляху до перемоги. Україна вистоїть лише тоді, коли її народ буде захищати Батьківщину не зі страху, а за покликом серця – і завдання держави зробити так, щоб цей поклик лунав гучніше за примусовий набат.
Війна триває, але майбутню перемогу та відновлення миру ми маємо зустріти єдиною нацією – не зламною на полі бою і не надломленою внутрішньо. A для цього модель 90/10 рано чи пізно потрібно змінити на більш стійку та справедливу. Сильна армія тримається на підтримці свого народу – тож не можна виснажувати одне заради іншого.
