Автор: Микола Донченко

В листопаді 2025 року, в період 12-ї річниці Революції Гідності, саме час повернутися до теми становлення та історичного шляху 67-ї бригади ЗСУ, адже навколо неї знову активізувалися дискусії про роль правих сил у війні, трансформацію добровольчого руху та втрату колишнього впливу.

На тлі нової хвилі критики, що посилилася після призначення Шаптала, якого опоненти називають “людиною без належного досвіду” і закидають йому несумісність із початковим ідеологічним духом бригади, суспільство потребує ширшого історичного контексту. Це призначення стало своєрідним тригером для обговорення, чому підрозділ, який у роки Майдану та на початку війни вважався одним із провідників національної ідеї та авангардом правого руху, поступово втратив провідні позиції, поступившись іншим формуванням, зокрема “Азову”. Одинадцятий рік після “Революції Гідності” та десятий рік великої війни створюють природній момент для переоцінки ролі перших добровольців і зрозуміння того, як змінилися їхні позиції у структурі ЗСУ.

Як “Правий сектор” став основою майбутньої 67-ї ОМБР 

67-ма окрема механізована бригада Збройних сил України виникла на базі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” (ДУК ПС) – добровольчого воєнізованого формування руху “Правий сектор”. Сам рух як організація оформився в розпал Революції Гідності (Євромайдану) з кількох угруповань. Правий сектор об’єднав у своїх рядах раніше розрізнені праві організації (включно з рухом “Тризуб” ім. Бандери Дмитра Яроша та УНА-УНСО) і від самого початку позиціонувався як носій ідеї української незалежності. Саме ідеологія та активісти Правого сектору заклали основу, з якої згодом виросла 67-ма бригада.

До початку Євромайдану 2013 року праві організації в Україні існували переважно на периферії суспільного життя. Втім саме ці групи зберігали та просували жорстко національно орієнтовану ідею, апелюючи до спадщини ОУН-УПА та Степана Бандери. Наприклад, організація “Тризуб” (заснована у 1994 році) та рух УНА-УНСО мали обмежений вплив, проте дотримувалися радикального патріотизму. Ці організації, хоч і малочисельні, фактично виступали охоронцями “національної ідеї” – ідеї утвердження української державності та протидії проросійським настроям – у роки правління Януковича. Саме їхні активісти та лідери згодом відіграли ключову роль у створенні коаліції “Правого сектору” на Майдані.

З початком протестів Євромайдану (зима 2013–2014 років) розрізнені ультраправі групи об’єдналися в рух “Правий сектор”. Він був створений у листопаді 2013 року як конфедерація патріотичних організацій, що стала оперативним авангардом найбільш рішуче налаштованих протестувальників. Бійці “Правого сектору” прославилися участю у вуличних сутичках із міліцією на Грушевського та Інститутській; вони використовували історичну українську символіку (чорно-червоні прапори, гасла УПА) та виступали за різкий спротив прорежимним силам. У період Майдану “Правий сектор” зарекомендував себе як один із провідників національної ідеї – сили, що відстоювала суверенітет та європейський вибір України. Водночас російська пропаганда демонізувала їх, зробивши “Правий сектор” другою за згадуваністю політичною групою в російських ЗМІ у першій половині 2014 року (їх представляли як “неонацистів”). Попри таку критику, всередині країни багато протестувальників бачили в “Правому секторі” рішучого захисника національних інтересів.

Формування ДУК і боротьба за автономію добровольців

Після перемоги Євромайдану рух “Правого сектору” легалізувався як політична партія (березень 2014 року) і водночас сформував власне збройне крило – Добровольчий український корпус (ДУК) для участі у війні на сході. Уже з літа 2014 року добровольці ДУК ПС воювали проти проросійських сепаратистів на Донбасі. Бійці “Правого сектору” брали участь, зокрема, в обороні Донецького аеропорту та в Іловайських подіях, демонструючи високий бойовий дух. Втім, на відміну від низки інших добровольчих батальйонів, ДУК залишався поза офіційними силовими структурами, зберігаючи відносну автономію. Українське командування робило спроби інтегрувати добровольців: деякі формування (наприклад, батальйон “Азов”) швидко увійшли до складу Нацгвардії та отримали державну підтримку, тоді як “Правий сектор” відмовлявся підпорядковуватися, остерігаючись втрати своєї “революційної” ідентичності.

З часом вплив “Правого сектору” почав зменшуватися. Лідер руху Дмитро Ярош отримав мандат у Верховній Раді в 2014 році, але на виборах 2019 року коаліція правих сил (“Правий сектор”, партія “Національний корпус” Андрія Білецького та “Свобода”) не змогла провести своїх представників до парламенту. Водночас посилювалася роль інших правих формувань – передусім полку “Азов”, який прославився взяттям Маріуполя у 2014 році й перетворився на одну з найбоєздатніших одиниць. На тлі зростаючої впізнаваності “Азова” та подібних до нього структур “Правий сектор” поступово втратив статус головного символу патріотичного руху. Попри це, до повномасштабної війни ДУК ПС продовжував існувати окремо, зберігаючи своє ядро – мережу ідеологічно вмотивованих бійців.

Ситуація змінилася з початком широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року. Уряду терміново знадобилася консолідація всіх боєздатних сил, і добровольчі загони були інтегровані до офіційних військ. Добровольчий корпус “Правого сектору” від самого початку вторгнення брав участь в обороні країни: його бійці воювали під Києвом і Харковом, зробили внесок у звільнення населених пунктів Київської та Чернігівської областей. 5 квітня 2022 року на основі підрозділів ДУК ПС Генеральний штаб офіційно сформував 67-му окрему механізовану бригаду (в/ч А4123) у складі Сухопутних військ ЗСУ. Особовий склад нової бригади спочатку майже повністю складався з колишніх добровольців “Правого сектору”. Таким чином, 67-ма омехбр стала регулярним армійським з’єднанням, що успадкувало славу та традиції “Правого сектору”.

Внутрішній конфлікт, втрати та розформування ядра ДУК

Під час війни 2022–2023 років бригада ДУК (67-ма) брала участь у важких боях. Зокрема, її підрозділи обороняли місто Часів Яр на Донеччині в період битви за Бахмут. Однак у міру поповнення армії мобілізованими до бригади вливалось дедалі більше новачків, не пов’язаних із “Правим сектором”. На початок 2024 року всередині частини окреслився конфлікт між “старими” військовими та новими солдатами. За даними української преси, командири з числа колишніх дуківців трималися окремо і зверхньо ставилися до новачків (називаючи їх “піксельними” через камуфляж), першими відправляючи їх у атаку – що за низького досвіду рекрутів призвело до втрат і втрати позицій під Часовим Яром. У результаті командування ухвалило жорстке рішення: у квітні 2024 року 67-му бригаду вивели з фронту на переформування, а всіх ключових бійців і командирів-добровольців “Правого сектору “перевели до інших частин, розпочавши службові розслідування. Фактично, з легендарного “ядра” ДУК у бригаді нікого не залишили. Колишні ідеологічні лідери добровольців (які не мали офіцерських звань ЗСУ) не могли офіційно посідати командні посади, і під час реорганізації їх усунули. Один із ветеранів ДУК пізніше з гіркотою зауважив, що армійська система таким чином “ламає ядро” – тобто руйнує їхнє праву патріотичну сутність, хоча з погляду командування відбувалося лише приведення частини у відповідність до норм регулярної армії. Після цього 67-ма омехбр остаточно втратила свою колишню автономію та особливий статус “бригади Правого сектору”.

Точка напруги між ідеологічним минулим і професійною армією

Остаточним перетворенням 67-ї бригади на типове регулярне з’єднання стало призначення нового командира з числа кадрових військових. 23 квітня 2025 року посаду комбрига 67-ї омехбр обійняв 29-річний підполковник Олександр Шаптала, змінивши попереднього командира (підполковника Олександра Поляєва). Призначення одразу привернуло увагу, оскільки Шаптала-молодший – син генерал-лейтенанта Сергія Шаптали, колишнього начальника Генерального штабу ЗСУ (у період командування Валерія Залужного). Прізвище Шаптала добре відоме в українському офіцерському корпусі, і таке збіг не залишилося непоміченим. Критики заговорили про можливу протекцію по родинних каналах, називаючи нового комбрига “вискочкою без досвіду”, який нібито зайняв чуже місце завдяки батькові. Дійсно, з моменту потрапляння до ЗСУ Олександр Шаптала робив стрімку кар’єру: після випуску з військової академії він проходив службу в 14-й, 28-й, 117-й бригадах, устиг повоювати до 2022 року на Луганщині (Станиця Луганська, Золоте), а після 2022 року – під Мар’їнкою, Красногорівкою, Олександрівкою на різних ділянках фронту. Втім, відсутністю прямого зв’язку з “Правим сектором” та молодим віком (багатьом досвідченим добровольцям було 30-40 років) він разюче відрізнявся від попередніх неформальних лідерів бригади, що й породило розмови про його неповну легітимність як “правого” командира.

Особливо болісно призначення Шаптали сприйняли прихильники колишнього добровольчого руху. У їхніх очах новий комбриг не є “своїм”: ані учасником Майдану, ані бійцем-добровольцем 2014 року. Деякі праворадикальні коментатори заявили, що Шаптала “не гідний бути лідером націоналістичного руху”, а його поява нібито остаточно гальмує розвиток правого руху в армії. Фактично, як зазначали самі колишні дуківці, призначення армійського офіцера стало фінальним кроком у “руйнуванні ядра” (патріотично налаштованого активу) всередині бригади.

Окрім ідеологічних претензій, звучали звинувачення в кумівстві та навіть політичній заангажованості. Зазначалося, що Олександр Шаптала отримує чимало уваги ЗМІ – дає інтерв’ю центральній пресі, веде сторінки в соцмережах, – і піар такого рівня для молодого комбрига дехто вважав ознакою можливих майбутніх політичних амбіцій. З’явилися припущення, що це може бути частиною певного проєкту до майбутніх виборів: мовляв, із Шаптали створюють “молодого героя” для потенційної політичної кар’єри, пов’язуючи його прізвище з авторитетом генерала Залужного. Наприклад, в українській пресі підкреслювали, що прізвище Шаптала “на слуху у широкої аудиторії” саме завдяки батькові – начальнику Генштабу при Залужному. Сам Олександр, однак, намагається дистанціюватися від цих розмов. В інтерв’ю він підкреслює, що просувався по службі виключно власними силами і не збирається користуватися здобутками батька. Таким чином, новий командир намагається переконати скептиків, що він “не син — а командир”, який прийшов не руйнувати традиції “Правого сектору”, а воювати і перемагати.

Втрата символічного статусу та важка служба на фронті

Нині 67-ма мехбригада ЗСУ діє нарівні з іншими лінійними частинами, майже втративши особливий статус “бригади Правого сектору”. Після переформування 2024 року та зміни командування бригада поповнилася мобілізованими й перетворилася на бойове з’єднання змішаного складу, у якому ідеологічних послідовників  залишилося небагато. У 2025 році підрозділ пережив украй тяжкі бої та зазнав великих втрат. Зокрема, під час літньої кампанії на півдні Донбасу 67-ма бригада була майже разформована – за повідомленнями джерел, безповоротні втрати досягли 80%, і в строю залишалося менш ніж 20% особового складу. Рештки бійців вивели в тил на відновлення, оскільки частину вважали “неготовою до бою” після важких боїв. Попри це, бригаду доукомплектували й знову відправили на одну з найважчих ділянок фронту. Станом на осінь 2025 року 67-ма омехбр тримає оборону на Новопавлівському напрямку (межа Дніпропетровської та Запорізької областей), де в останні місяці точаться найінтенсивніші бої. Комбриг Шаптала впевнено заявляє, що противнику не вдасться прорватися до Дніпра, і щоденно керує відбиттям ворожих штурмів.

Водночас роль 67-ї бригади в інформаційному просторі та символічному вимірі тепер значно скромніша, ніж у деяких інших частин з “історією”. Якщо у 2014–2015 роках добровольці “Правого сектору” сприймалися як авангард національної ідеї, то у 2022–2025 роках першість перейшла до нових підрозділів. На передній план вийшла передусім 3-тя окрема штурмова бригада (сформована на основі колишнього полку “Азов”). Командири 3-ї штурмової регулярно з’являються в ЗМІ, даючи поради навіть щодо загальновійськових питань, а сама бригада неодноразово демонструвала високу бойову ефективність на ключових напрямках – під Бахмутом, Авдіївкою та ін. У Києві повсюдно розміщена реклама набору до 3-ї штурмової, її бійців вважають елітою, а піар-активність бригади є безпрецедентною. На цьому тлі 67-ма бригада виглядає звичайним з’єднанням: про її бої пишуть менше, і їй явно не відведено провідної ролі в наступальних операціях. Як іронічно зауважують деякі українські аналітики, “більшості штатних бригад ЗСУ час би вже з заздрощів скиснути” при вигляді слави 3-ї штурмової. Ці слова повною мірою стосуються і 67-ї: вона більше не є “флагманом” на фронті, поступившись цією позицією “Азову” та іншим.

Таким чином, шлях 67-ї омехбр ЗСУ відображає еволюцію національно оріентованого руху України за останнє десятиліття. Виникнувши як передовий загін Майдану та увійшовши у війну на Донбасі з ореолом носіїв національної ідеї, підрозділи “Правого сектору” з часом були поглинуті регулярною армією та втратили свій особливий статус. Тепер бригада підпорядкована загальновійськовим завданням і командам, а її нове керівництво уособлює професіоналізацію замість колишнього волонтерського духу. Багато колишніх вихідців бригади критикують ці зміни, нарікаючи на “кінець легенди” 67-ї бригади. З іншого боку, бригада продовжує виконувати свій обов’язок на передовій: попри всі реорганізації та втрати, вона залишається частиною Збройних сил України, роблячи свій вагомий внесок у оборону країни, хай і без тієї колишньої гучної слави.

Покровськ на заході Донецької області та сусідній Мирноград стали епіцентром запеклих боїв. Наприкінці жовтня українські сили провели ризиковану операцію – десант Головного управління розвідки (ГУР) висадився в Покровську з гелікоптерів.

Українське командування заявляє, що ця спецоперація є частиною зусиль вибити росіян із міста і заперечує його оточення. Натомість російська сторона стверджує, що український десант було знищено, а більша частина самого Покровська вже під контролем РФ. Спробуємо розібратися в реальній ситуації на цьому напрямку, спираючись на доступні дані, офіційні заяви та свідчення безпосередніх учасників боїв.

Підтверджена висадка українського спецназу

Український ГУР здійснив висадку в Покровську вночі 31 жовтня – на околиці міста двома гелікоптерами були доставлені спецпризначенці. Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський особисто прибув на Покровський напрямок і підтвердив факт цієї операції. За його словами, різні підрозділи, включно зі спецпризначенцями ГУР Міноборони, беруть участь у комплексній операції з витіснення російських сил із Покровська.

Він наголосив, що українські військові роблять усе можливе, аби стабілізувати ситуацію: “Оточення чи блокування міст немає, робимо все для здійснення логістики”, – запевнив Сирський, додаючи, що “Покровськ – тримаємо. Мирноград – тримаємо”.

Висадкою десанту керував безпосередньо начальник ГУР Кирило Буданов – у мережі з’явилося фото, де він разом із Сирським на місці подій. Українські джерела повідомляли, що до операції були залучені кілька гелікоптерів, а спецпризначенці ГУР діяли в північно-західній промисловій зоні Покровська. Ця ділянка має стратегічне значення, адже контролює логістику в місто (саме тому туди й спрямували спецназ).

Суперечливі заяви про результати операції

Російське Міноборони вже вранці 1 листопада заявило, що нібито зірвало спробу висадки українського десанту ГУР у Покровську. У російських Telegram-каналах поширили відео ударів дронів-камікадзе по групі бійців, яка десантувалася з гелікоптера; стверджувалося, що більшість українських спецпризначенців одразу була вбита або поранена. В Міноборони РФ оголосили, що десант повністю знищено. Натомість українська сторона це не підтверджує = реальні втрати спецназу невідомі. Джерело РБК-Україна спростувало російські заяви, назвавши їх черговою брехнею.

Імовірно, місце висадки таки потрапило під удар противника: напередодні в мережі з’явилося відео, на якому російські оператори БПЛА відстежують переліт українських гелікоптерів (так звані “дрони-ждуни” чекали на десант). Тож не можна виключати, що частина групи могла постраждати ще під час приземлення. Втім, значного впливу на тактичну обстановку цей рейд наразі не здійснив – жодних підтверджень про суттєві успіхи десанту не надходило. Натомість операція набула великого розголосу в медіа. Деякі оглядачі припускають, що її публічність не була випадковою: можливо, українське командування хотіло продемонструвати, що ситуація під контролем, і показати активність ЗСУ в Покровську, аби спростувати наратив про “неминуче оточення”. У разі ж, якби метою був суто військовий ефект, операцію могли б тримати в секреті і розповісти про неї лише в разі успіху – як це зазвичай буває зі спецрейдами в глибокому тилу.

Поточна ситуація на полі бою

Станом на початок листопада 2025 року, оборона Покровська опинилася в надзвичайно важких умовах. Російські війська поступово просочуються в місто і нарощують присутність. Бойові дії тривають без чіткої лінії фронту – фактично, Покровськ перетворився на велику “сіру зону”, де присутні обидві сторони. За даними волонтерського проєкту DeepState, станом на 29 жовтня між двома російськими “клешнями” (угрупованнями, що наступають із півночі та півдня) залишався коридор шириною лише близько 3 кілометрів. На картах, які публікують російські джерела, цей розрив малюють ще вужчим. До того ж, на цьому вузькому плацдармі немає великих автошляхів – найближчу трасу на Павлоград уже перерізали росіяни, тож постачання здійснюється ґрунтовками і під постійним вогневим контролем ворога.

Українські військові визнають, що окупанти цілеспрямовано б’ють по шляхах підвозу: “росіяни знищують логістику українських військ. Це ускладнює доставку боєприпасів і техніки, ротацію військ і евакуацію поранених”.

Попри запевнення українського командування про те, що місто вдається утримувати, реальність дуже тривожна. За оцінками самих бійців на передовій, більша частина Покровська вже зайнята противником.

“Ситуація вкрай важка. Ми втратили 80 відсотків міста, все ще боремося за 20 відсотків, але й там програємо”, – повідомив в коментарі Bild один високопоставлений офіцер ЗСУ.

Інший військовий підтверджує: росіяни присутні майже в усіх районах, хаотично просочуються через розриви в обороні, через що фронтова лінія фактично розмилась. За таких умов українським захисникам важко навіть відрізнити, де свої, а де ворог – виникає плутанина і ризик “дружнього вогню”. Представник DeepState Роман Погорілий описав ситуацію як “неконтрольована інфільтрація”: росіяни не контролюють місто повністю і не захопили цілі райони, “вони просто хаотично пересуваються, проводять ДРГ-рейди та засідки”.

Українські воїни зазначають, що російська армія в Покровську має приблизно подвійну чисельну перевагу, а також панує в повітрі завдяки масованому застосуванню БПЛА. Президент Володимир Зеленський повідомляв, що для штурму цього напрямку Росія стягнула близько 11 тисяч військових – вдесятеро більше, ніж український гарнізон. Особливо дошкуляють російські дрони-камікадзе та FPV, які атакують як передові підрозділи, так і тилові комунікації.

Мирноград: становище сусіднього міста

Мирноград розташований на кілька кілометрів на схід від Покровська, входить до тієї ж агломерації і тепер теж опинився під загрозою. Успіхи росіян у Покровську створили ризик оточення українських сил і в Мирнограді, який лежить глибше в утвореному “мішку”. Вже 28 жовтня командування повідомило, що ворог прорвався на околиці Мирнограда – почалися запеклі вуличні бої у місті.

“На жаль, зараз противник зайшов на околиці Мирнограда і використовує не лише артилерію та дрони, а й піхотні підрозділи і бронетехніку”, – констатував речник угруповання військ “Схід” капітан Григорій Шаповал.

За його словами, Сили оборони продовжують утримувати позиції і зводити укріплення, однак ситуація залишається вкрай складною.

Основні бої за Мирноград наразі точаться на північній околиці міста. Росіяни намагаються прорватися до району багатоповерхівок (мікрорайон “Висотки”). За даними українських бійців, сірa зонa вже розширилась до цих висотних забудов, противник завдає масованих ударів (у тому числі надпотужними авіабомбами ФАБ-3000) по наших позиціях – йде підготовка ґрунту для штурму.

“Прямо зараз росіяни прочищають підходи, глушать наше спостереження і готують піхоту [до атаки]”, – повідомив воїн із позивним “Мучной” у Telegram.

Він закликає не триматися за незручні рубежі будь-якою ціною: на його думку, підрозділам варто перегрупуватися ближче до півночі міста, до району висоток, і відійти з відкритих позицій на півдні та заході Мирнограда, які прострілюються ворогом.

“Не треба грати у героїчні позиції, якщо це коштує людей… Переміщення і перегрупування – не відхід, а збереження боєздатності”, – наголошує боєць, натякаючи, що іноді краще скоротити фронт, ніж потрапити в оточення .

За наявною інформацією, українські захисники Мирнограда поки що стримують ворога на підступах до центра. Станом на 5 листопада в місті тривають перестрілки на околицях, але повного захоплення чи блокади немає. Військові зазначають, що головна небезпека – це не оточення по суші, а фактичне відрізання шляхів постачання: російські дрони та артилерія контролюють дороги, тому підвіз підкріплень і боєприпасів до Мирнограда вкрай ускладнений.

Один із українських офіцерів, який тримає оборону в Мирнограді, визнає: “Ми фактично у напівоточенні вже три місяці, ще залишаються шляхи, аби продовжувати захист міста”.

Бої на флангах і спроби деблокування

Намагаючись уникнути повного оточення Покровсько-Мирноградського угруповання, українське командування кидає резерви на фланги цього виступу. Основна боротьба зараз триває довкола “горловини” на північ і південь від міст – саме там росіяни намагаються стулити кільце. Так, на північ від Покровська, в районах сіл Родинське та Красний Лиман, тривають особливо запеклі бої. Противник намагається просунутися в бік важливого транспортного вузла – перехрестя на Гришине – і одночасно прорватися до Мирнограда з півночі, щоб відрізати останні шляхи відходу.

За зведенням Генштабу, лише протягом однієї доби ворог здійснив 79 штурмових дій на Покровському напрямку – в районах цілої низки населених пунктів: Никанорівка, Панівка, Сухинське, Родинське, Миролюбівка, Промінь, Лисівка, Покровськ, Звірове, Молодецьке, Котлине, Удачне, Новоукраїнка та Горіхове . Це свідчить про широкий фронт наступу, коли загроза нависає одночасно з різних боків. Військові відзначають зміну тактики ворога: якщо раніше росіяни діяли малими мобільними групами, то тепер кинули в бій важку бронетехніку і значно більші сили піхоти. Тривають інтенсивні артилерійські удари та авіанальоти – все для того, щоб “розм’якшити” українську оборону на флангах.

Зі свого боку, ЗСУ намагаються провести контратаки, аби розширити коридор постачання і відтіснити ворога від критичних доріг. Відомо, що до району перекинуті штурмові частини десантників та морської піхоти, додаткові безпілотники та артилерія . У промисловій зоні самого Покровська тривають позиційні бої – контроль над цим районом дозволяє вогневий контроль за частиною логістики, тому його втримання є ключовим. Росіяни усвідомлюють це і кидають багато сил, щоб витиснути українських оборонців із промзони. Як зазначив Сирський, ворог платить за просування “найдорожчу ціну”, зазнаючи великих втрат, але поки що продовжує тиснути числом.

Побоювання оточення та паралелі з Бахмутом

Останніми днями в українському суспільстві зросли побоювання, що ситуація під Покровськом може призвести до оточення значних сил ЗСУ. Низка заяв і публікацій в медіа вказує на надзвичайну напругу на цьому напрямку. Німецьке видання Bild, посилаючись на джерела серед українських військових та розвідників, описало картину, яка суттєво контрастує з офіційним оптимізмом.

Боєць, який боронить Мирноград, зізнався, що про організований відступ годі й думати: “Навіть якби ми отримали наказ відійти, ми, ймовірно, не вижили б. Найімовірніше, ніхто з нас не добереться до Родинського живим. Краще залишатися на позиціях і чекати, коли нас або деблокують, або ми потрапимо в полон”.

За словами іншого українського військового, контратаки ЗСУ під Покровськом почалися запізно і в надто малому масштабі, тож зараз вже не дають бажаного результату.

“Їх слід було розпочати ще місяць тому, коли перші росіяни зайшли в місто. Тепер це вже не приносить користі і лише коштує нам людей”, – цитують бійця аналітики.

Bild нагадує, що подібна ситуація була під час оборони Бахмута: президент Зеленський, всупереч рекомендаціям генералів, дуже довго не давав наказ на вихід гарнізону. Іншими словами, є ризик повторення “бахмутського сценарію”, коли надто затриманий відхід може призвести до оточення і великих втрат.

Водночас деякі представники влади вважають, що утримувати Покровськ важливо і з політичних міркувань. Продовження оборони має політичні мотиви, оскільки Київ побоюється, що втрата Покровська може сприйматися як символічна поразка у Вашингтоні. За інформацією західних ЗМІ, команда Зеленського побоюється за міжнародну репутацію: мовляв, якщо ЗСУ зараз залишать місто, це може негативно вплинути на підтримку Заходу. Подейкують, що президент особливо не хоче виглядати слабким на тлі можливого повернення Дональда Трампа на український трек – адже той вже був налаштований вкрай скептично щодо подальшої допомоги Україні.

Висновки

На сьогодні оборона Покровська і Мирнограда тримається, хоча й ціною надзвичайних зусиль та втрат. Українське командування заперечує повне оточення – вузький коридор на захід усе ще відкритий, і через нього продовжують надходити підкріплення та постачання. Однак ситуація залишається критичною. Російські війська контролюють значну частину Покровська (за деякими оцінками, понад дві третини міста) і тиснуть на усіх напрямках. Спецоперація ГУР із десантування в тил ворога продемонструвала готовність України йти на сміливі кроки, але не стала “чарівною паличкою” для зміни ситуації на полі бою.

Події навколо Покровська дуже нагадують фінальні тижні битви за Бахмут. Українські захисники проявляють масовий героїзм, стримуючи чисельно переважаючого противника. Водночас командування опинилося перед важким вибором: продовжувати утримувати уламки міста, ризикуючи потрапити в оточення, чи вчасно відвести війська на нові рубежі оборони, зберігши їх боєздатність. Як підкреслюють військові, людські життя важливіші за площу на карті. Якщо з’явиться загроза повного відрізання, відхід буде неминучим – втім, поки що українські сили намагаються виграти час, виснажуючи ворога в міських боях і готуючи умови для потенційного контрудару.

Покровськ тримається, але ціна цієї стійкості дуже висока. Наступні дні покажуть, чи вдасться ЗСУ розірвати “кліщі” навколо покровської агломерації та стабілізувати фронт, чи доведеться повторити важке рішення, як колись у Бахмуті. У будь-якому разі, ця битва вже стала однією з найбільш драматичних і важливих у війні 2025 року, адже її результат матиме і воєнне, і політичне значення для України.