В українському суспільстві дедалі частіше лунають голоси про те, що Україна має шукати дипломатичного виходу із затяжного протистояння, — і ці голоси нерідко звучать від людей, далеких від політики.
Відомий харківський імунолог та головний лікар приватної клініки Андрій Волянський відкрито заявив, що продовження війни «за будь-яку ціну» лише шкодить країні, а тому варто шукати спосіб досягти миру.
Він зауважує: не всі в Україні готові приймати таку думку, адже суспільна риторика про «війну до повернення всіх територій» чи «до капітуляції агресора» залишається домінуючою. На думку Волянського, подібний настрій випливає з гасел і патріотичних закликів, яким часто бракує реальних аргументів щодо можливості настання перелому на фронті.
«Величезна кількість політиків, експертів, блогерів і коментаторів непохитно впевнені в необхідності продовження Україною бойових дій… Іноді ця впевненість підкріплюється певними тезами, але найчастіше вважається аксіомою, що нам вдасться відвоювати всі території. На мою думку, така риторика згубна для України», — пише Волянський.
Він аргументує, що попри заяви про «впевненість у перемозі», позитивної динаміки на фронті довго не спостерігається. Навпаки, за 2024 рік ЗСУ втратили чимало позицій. Якщо оцінювати цифри, то, як стверджує лікар, РФ має в кілька разів більший мобілізаційний ресурс, а мотивація українських бійців, особливо серед тих, кого призивають примусово, «залишається під питанням».
Які чинники, на думку Волянського, змушують Україну замислитися про мир?
1.Виснаження ресурсів і відсутність відчутного просування
Автор нагадує, що з осені 2022 року Україна не повернула собі жодної значущої території. Після успішної деокупації частини Харківщини й Херсона подальший наступ фактично загальмувався, а натомість противник частково відвоював нові площі. Ця тенденція, вважає Волянський, демонструє ризик тривалої позиційної війни з величезними втратами та відсутністю перемог на передовій.
2.Перевага Росії в живій силі
Російська сторона, попри втрати, продовжує мобілізацію, яка, за його оцінками, набагато масштабніша за українську. В Україні ж багато громадян уникають призову, а суттєва частина мотивованих воїнів або загинули, або дістали поранення. З цієї причини, стверджує лікар, «заради хоч якихось результатів доводиться кидати нові хвилі менш підготовлених мобілізованих, що дає лише збільшення втрат».
3.Економічні втрати та залежність від зовнішньої допомоги
Волянський звертає увагу на те, що українська економіка вже майже два роки перебуває у кризовому стані. Окрім знищення промисловості й інфраструктури на окупованих і прифронтових територіях, тепер Україна втратила кошти від транзиту газу, що зменшує надходження до бюджету та відштовхує низку іноземних партнерів. Крім того, посилюються непорозуміння із сусідніми країнами, такими як Угорщина чи Словаччина, які залишаються залежними від певних транзитних маршрутів. Водночас агресор може використати «газову карту», завдаючи ударів по енергетичній інфраструктурі.
4.Стомленість суспільства та міжнародних донорів
Автор наголошує, що підтримка від західних партнерів, схоже, починає зменшуватися. Великі обсяги допомоги, що надходили протягом 2022-2023 років, можуть скоротитися, адже низка країн ЄС і США натякають на необхідність «раціоналізації» витрат. До того ж чимало українців, які лишилися на території країни, продовжують жити в умовах постійної небезпеки, обмежень, перебоїв з електроенергією та іншими базовими речами — тож підтримка й довіра до влади також не безмежні.
Підсумовуючи, Волянський робить висновок: замість того, щоб сподіватися на швидкий військовий прорив, Україна мала б подумати про дипломатичні кроки. Він прогнозує, що шанси на переговорний процес можуть зрости після інавгурації Дональда Трампа в США, якщо нова адміністрація активно спробує «заморозити» конфлікт, прагнучи уникнути великих воєнних авантюр.
Втім, слід зауважити, що позицію Волянського багато хто розкритикує як «капітулянтську» або «зрадницьку». Адже і військово-політичне керівництво, і значна частина суспільства наполягають на продовженні спротиву й вірять у можливість перелому на полі бою. Утім, поява таких голосів — зокрема від медиків, науковців або інших представників поза політичним простором — свідчить, що в суспільстві існує запит на осмислення цієї складної дилеми.
Залишається відкритим питання: чи зможе влада знайти баланс між прагненням до перемоги й реалістичним усвідомленням ресурсних можливостей країни? Коли все більше громадських діячів, не пов’язаних із політикою, починають прямо говорити про необхідність «плану Б» (дипломатії, переговорів, припинення вогню), можна припустити, що в українській риториці про безкінечну війну може з’явитися інакший тон.
