Війна в Україні, яка вже триває не перший рік, накладає відбиток на всі сфери життя: від економіки та соціальної політики до питань ідентичності й ставлення до власної держави. На цьому тлі дедалі частіше лунають повідомлення про те, що деякі громадяни вирішують повернутися на окуповані Росією території або навіть радіють приходу окупаційних військ.
Така тенденція стала приводом для запеклих дискусій усередині України, у владних кабінетах і суспільстві загалом. У чому ж мотивація людей, які знов обирають життя під російською окупацією? Чи справді “тисячі” і “десятки тисяч” українців вирішили, що їм зручно чи вигідно під владою агресора? І як це може вплинути на майбутнє держави?
Першу хвилю дискусій викликали заяви депутата фракції “Слуга народу” Максима Ткаченка. У листопаді він сказав в інтерв’ю “Укрінформ”, що “150 тисяч” осіб повернулися на окуповані Росією території через брак належної допомоги від держави. Ткаченко пояснив, що “Україна затягує з допомогою переселенцям”, а тому люди втомилися і вирішили повернутися у власні домівки — навіть якщо вони опинилися під контролем РФ.
В Офісі президента миттєво відреагували: “Ви брешете”, — заявили в адміністрації, причому дуже емоційно й різко. Зокрема, заступниця керівника ОП Ірина Верещук, яка опікується питаннями реінтеграції та ВПО, назвала слова Ткаченка “неправдою” та “похибкою”. Незабаром після скандалу сам депутат вибачився і сказав, що його фрази були “емоційним припущенням”.
Тим не менш тема залишилася відкритою. Раніше, у жовтні, про повернення українців на окуповані території говорив і омбудсмен Дмитро Лубінець: “Зростає кількість переселенців, які з різних причин вирішили поїхати назад”. Він не називав конкретних цифр, однак наголосив, що з такими фактами стикається особисто під час спілкування з вихідцями з Волновахи у Донецькій області. В інших джерелах згадувалося число “300 тисяч”, які, починаючи з березня по вересень 2024 року, повернулися на окуповані території.
Чому окремі українці обирають жити в окупації?
Незважаючи на спроби окремих представників української влади занизити число так званих “возрощенців”, останні події демонструють, що проблема існує.
Зрозуміло, що війна зазвичай пов’язана з евакуацією, але є й кричущі випадки. Як зазначають українські джерела, “показовим є приклад Курахового”, де частина мешканців добровільно чекала на прихід російської армії, а потім давала окупантам відверті інтерв’ю зі словами подяки на адресу ворога.
Аналогічні проблеми помітні і в Покровську. За офіційними даними, в місті на початок січня 2025 року залишилося близько 7300 людей, тоді як наприкінці грудня називали цифру 7500. Частина мешканців відверто не бажає залишати домівки: хтось лишається з родинних міркувань, а хтось — тому, що дійсно чекає на прихід російських військ.
Дехто називає їх “зрадниками” або тими, хто “готовий до російського панування”, однак ситуація не завжди однозначна. Часто люди пояснюють своє рішення неможливістю знайти прихисток чи банально сплатити оренду, адже, як розповідають самі переселенці, “ціни на житло в Україні дуже високі, а виплати для ВПО — мізерні”.
У моїх знайомих двоє пенсіонерів, вони виїхали на підконтрольну частину, але не змогли прогодуватися. Отримують 2000 гривень виплати, а оренда житла навіть дешевшого варіанту вища. Вони повернулися, — розповідає пані Олександра (змінено ім’я), переселенка з Бердянська.
Крім того, фактором для повернення є й те, що на окупованих територіях російська влада часто видає так звані “укази”, згідно з якими власники житла мають зареєструвати його в російському реєстрі.
Якщо не подаси документи до 2025 року, житло можуть конфіскувати, — лякають окупаційні структури.
За словами депутата Маріупольської міськради Олександра Лашина, багато хто їде до Маріуполя чи Мелітополя, щоб “принаймні переоформити чи продати нерухомість”, а потім використати ці гроші на життя у вільній частині України. Проте дехто, приїхавши, залишається через різні обставини.
Не виходить ігнорувати й той факт, що чимало людей відчули ворожість або зневагу з боку місцевих, коли вони опинилися в західних чи центральних областях України.
Є відеозаписи, де на вулицях Львова скаржаться, що зайшли східняки зі своїм російським язиком, — згадують переселенці.
Особливо це болісно відбивається на дітях, коли у школах підлітки стикаються з мовними чи культурними конфліктами, і сім’ї кажуть: краще повернутися в окупацію, аніж терпіти таке ставлення.
Прикро визнавати, але якась частина людей справді симпатизують Росії та вважають, що “українська влада їх кинула”. Такі випадки менш розповсюджені, але саме вони найактивніше потрапляють у пропагандистські сюжети російських ЗМІ.
Незважаючи на болючу проблему, українські посадовці досі не виробили єдиного офіційного підходу до проблеми. Частина політиків, як Ірина Верещук, заперечують наведені цифри або кажуть, що це “перебільшення”. Інші визнають, що проблема є: бракує нормальної соціальної й житлової підтримки для ВПО, бюрократичні процедури надто складні, відтак у людей залишається мало варіантів.
Нам необхідно швидше вирішувати житлові питання, полегшувати доступ до виплат, — зазначають представники гуманітарних організацій.
Крім того, спостерігається певне суспільне розчарування, що відбивається на загальних настроях. За даними соціологічних опитувань за кінець 2024 року, рівень абсолютної впевненості в перемозі України впав, порівняно з попереднім періодом війни. Хоч більшість все ще вірить у перемогу, кількість “зовсім не впевнених” піднялася до 5%.
Це не означає, що масово заперечується необхідність продовження боротьби, проте створює підґрунтя для більшої кількості тих, хто розглядає “пошук альтернатив”, зокрема й повернення під окупаційний режим.
Ситуація з погляду на майбутнє України
1.Демографічна криза. Україна вже втрачає населення через бойові дії, біженство за кордон і природні процеси. Якщо значна кількість людей «обирає» окуповані території, це поглиблює демографічне падіння.
2.Інформаційна зброя. Російські телеканали та медіа відразу використовують факти повернення українців як доказ “прагнення людей до Росії”. Це послаблює позиції України в міжнародному просторі, де вона намагається продемонструвати єдність свого народу.
3.Можливе колабораціонізм і розкол. Люди, які залишаються чи повертаються на окуповані землі, можуть допомагати окупаційній владі, зокрема беручи участь у пропагандистських заходах, “референдумах” тощо. Це ускладнює реінтеграцію регіонів після звільнення.
4.Проблеми у післявоєнній відбудові. Уявімо, що після завершення війни Україні доведеться відновлювати зруйновану інфраструктуру й повертати людей. Але якщо вже зараз частина громадян встановлює юридичні відносини з окупаційною владою, перереєстровує нерухомість чи «змирилася» з новими реаліями, це може призвести до серйозних правових колізій та конфліктів.
На тлі складного соціально-економічного контексту в Україні й дедалі агресивнішої пропаганди з боку Росії, проблема повернення українських громадян на окуповані території не просто існує, а й може поглиблюватися. Якщо держава не вживатиме термінових заходів для полегшення життя ВПО (спрощення отримання виплат, збільшення доступних варіантів житла), якщо не буде ефективного контролю й комунікації щодо проблем, які виникають у переселенців, кількість тих, хто обирає “залишитись із російськими військами”, лише збільшиться.
Зрештою, Україна зіштовхується з проблемою не лише військового, а й соціально-гуманітарного характеру. Від того, як держава впорається з викликом переселенців, залежить і післявоєнна відбудова, і збереження людського потенціалу.
