Повернення 6000 тіл загиблих військових може стати тягарем для української економіки

Після переговорів у Стамбулі між українською та російською делегаціями стало відомо про одну з наймасштабніших домовленостей щодо повернення тіл загиблих військових.

За словами голови української делегації Рустема Умєрова, йдеться про обмін за формулою 6000 на 6000. Водночас російська сторона подає це як односторонній жест “доброї волі”.

Представник РФ Володимир Мединський заявив, що Москва нібито готова передати Києву “6000 тіл українських військових” і що всі вони зберігалися, були ідентифіковані або перевірені за ДНК. При цьому він припустив, що Україна не зможе передати аналогічну кількість тіл російських солдатів.

Однак президент Володимир Зеленський наголосив, що лише близько 15% із заявлених тіл ідентифіковані. Більше того, подібна ситуація вже траплялася раніше, коли під виглядом тіл українців Росія повертала й власних загиблих.

Депутатка Софія Федина заявила, що значна частина цих тіл – це військові, які загинули в березні 2025 року під час невдало організованого відступу в Курській області, коли ЗСУ довелося терміново залишати позиції, щоб уникнути оточення.

Варто нагадати, що співвідношення у таких обмінах уже тривалий час не на користь України: Росія передає сотні тіл, а у відповідь отримує десятки. Це пов’язано з тим, що саме російські війська нині переважно наступають і мають змогу вивозити тіла своїх загиблих із поля бою.

На цьому тлі важливо розуміти: навіть якщо йдеться про повернення всіх тіл українських військових, організувати процес з українського боку буде надзвичайно складно. І не через небажання влади забрати загиблих героїв – мова про колосальне фінансове навантаження на державу, що може сягнути до 90 млрд грн лише на виплати сім’ям загиблих.

Сьогодні держава виплачує родинам загиблих військових близько 15 млн грн компенсацій. Якщо множити навіть половину з озвучених тіл на цю суму – це понад 45 млрд гривень прямих виплат. А якщо говорити про повний обсяг – це близько 90 млрд, без урахування витрат на ідентифікацію, транспортування, зберігання й поховання. Для України, яка вже зараз бореться за кожну бюджетну гривню, це колосальний тягар.

Так, офіційно ніхто не говорить про гроші як про головну причину зволікання. Але очевидно, що саме фінансова ноша може стати фактором, який уповільнює процес. Адже разом із тілом держава зобов’язується перед рідними – і морально, і матеріально. Для країни, яка змушена щодня рахувати не лише ракети, а й ресурси, така перспектива – болісна дилема.

Попри спекуляції з боку російської сторони, Україна не уникає відповідальності за своїх загиблих. Але це також реальність, у якій війна – це не лише бій на передовій, а й щоденний бій у бюджетному комітеті. І він не менш складний.

Перемир’я ціною 20 %: Київ кидає дипломатичний виклик Кремлю, пропонуючи зафіксувати фронт

Опублікований у західних медіа повний текст українських пропозицій, які сьогодні обговорюють у Стамбулі, став чи не найпомітнішою подією початку літа.

Київ уперше офіційно готовий зафіксувати режим припинення вогню по поточній лінії фронту, тобто погодитися, що майже п’ята частина території залишатиметься під контролем Росії.  Це різкий розворот, адже ще пів року тому президент Зеленський і провідні чиновники називали будь-яке “заморожування” війни актом капітуляції й наполягали на поверненні кордонів 1991 р.

Зміна риторики має кілька причин. По-перше, накопичене військово-ресурсне виснаження: оборонна промисловість України працює на межі, а темпи західних постачань коливаються.  По-друге, політичний календар США: передвиборчий рік і перспектива повернення Дональда Трампа примушують Банкову шукати спосіб виграти час, аби не опинитися без гаранта допомоги після листопада. Нарешті, дедалі відчутніша “втома” Європи, де енергетичні й соціальні ризики змушують уряди коригувати публічну позицію щодо тривалості конфлікту.

Українська логіка нині трирівнева. Тактика полягає в тому, щоб зберегти живу силу й техніку на випадок, коли вікно зовнішньої підтримки знову відчиниться ширше. Стратегія – “дати Кремлю сказати “ні”” і перекласти відповідальність за продовження війни на Москву. Кінцева мета – після очікуваного зриву домовленостей спробувати переконати Вашингтон і Брюссель у потребі жорсткіших кроків, від нових пакетів F-16 до секторальних санкцій проти російської нафтохімії.

Тим часом Кремль публічно дає зрозуміти, що припинення вогню можливе лише в обмін на зупинку західних поставок і фактичну демілітаризацію української прифронтової смуги. Якщо Москва погодиться на “корейський” варіант із лінією розмежування, але вимагатиме нейтралітету Києва, переговори ризикують забуксувати в деталях. Відсутність згоди, навпаки, може стати приводом для нового російського наступу, покликаного змінити конфігурацію фронту перед черговим дипломатичним раундом.

Всередині країни компроміс містить одночасно загрози і можливості. Втрата близько двадцяти відсотків території стане політично вибуховою темою, особливо для ветеранського середовища і правих сил, але режим тиші дає шанс стабілізувати економіку, стримати інфляцію, повернути частину полонених і депортованих дітей та виконати базові вимоги МВФ щодо макрофінансової дисципліни.

За лаштунками переговорів залишається головний архітектор процесу – Вашингтон. Формула “землі в обмін на паузу та довгострокові, але неформалізовані гарантії безпеки” є результатом активної американської дипломатії, що прагне закріпити бодай короткочасний спокій до дня голосування 4 листопада 2025-го.

Отже, Україна робить ставку на дипломатичну гру з мінімальним ризиком для партнерів: висунути найкоротший список умов миру, який Кремль, ймовірно, відхилить. Якщо Москва погодиться, Київ отримує перепочинок і час для нарощування спроможностей; якщо відмовиться – моральний аргумент, який можна пред’явити союзникам, щоб вимагати посилення тиску на Росію. У будь-якому разі подальшу динаміку визначатиме не стільки українсько-російський фронт, скільки політична температура у Сполучених Штатах, де виборчі голоси вже давно лунають відлунням артилерійських залпів у степах Донбасу.

Стамбульський хід Трампа: як один заклик зруйнував ультиматум Києва і ЄС Кремлю

Минуло менше доби відтоді, як у Києві й Брюсселі урочисто малювали “червону лінію” для Кремля – перемир’я з 12 травня або жорсткі санкції без жодних перемовин. І саме стільки знадобилося Дональду Трампу, аби розсипати всю конструкцію.

Вечірнє звернення президента США з простим закликом до Володимира Зеленського – “сісти й негайно поговорити з Путіним” – фактично зняло питання ультиматуму: про припинення вогню перед діалогом Трамп не промовив ані слова.

Така розв’язка виглядає особливо іронічною, зважаючи на те, що саме європейські лідери напередодні відводили собі роль диригентів мирного процесу, а Вашингтону відводили партію другого плану. Та реальність показала: без фінального акорду Білого дому будь-який “концерт” перетворюється на репетицію. Ультиматум збіг, Кремль не спинив вогонь, а замість покарання за непослух з’явився новий формат – стамбульська зустріч 15 травня, на яку Київ уже погодився.

Логіка Банкової зрозуміла: приїхати, вимагати особистої присутності Путіна, перекласти провину за зрив переговорів на Москву й отримати довгоочікуваний санкційний кийок із Вашингтона та ЄС. Проблема лише в тому, що Кремль має симетричний маневр – делегувати будь-якого “уповноваженого” і заявити, що склад делегації – суверенна справа кожної держави. У такому випадку пас Зеленського знову полетить до Трампа: хто ж винен у невдачі й чи треба когось карати?

Між тим розрив позицій сторін щодо ключових пунктів угоди залишився колосальним. Ані Київ, ані Москва поки не вважають своє становище на полі бою настільки критичним, аби піти на поступки, – а значить, шанс на успіх стамбульської зустрічі тримається лише на двох гіпотетичних підвалинах.

Перша: усі гравці вже таємно погодили основні параметри миру, і офіційна зустріч потрібна лише для красивих підписів.

Друга: США та Росія домовилися між собою, а Україна де-факто отримує паузу на фронті в обмін на ресурсні чи політичні гарантії для Москви. Якщо ж цих непублічних компромісів немає, сам факт переговорів опиняється під питанням – а разом із ним і подальша роль Вашингтона.

Що робитиме Трамп у разі провалу?

Варіантів кілька, і всі неоднозначні. Збільшити поставки озброєнь і вдарити по РФ санкціями – ризик розвалити будь-яку комунікацію з Кремлем. Притиснути Київ, щоб той прийняв частину російських вимог – але чи погодиться на це Зеленський навіть під загрозою скорочення допомоги? Можна лишити військову підтримку на нинішньому рівні, перекидаючи витрати на європейців, і при цьому обмежитися символічним тиском на Росію. А можна й зовсім “вимити руки” – відійти від українського питання, згорнувши і переговори, й постачання зброї.

ЄС, звісно, погрожує власними діями – від Taurus до морської блокади російських танкерів. Та, по-перше, арсенал санкцій у Брюсселя майже вичерпано; по-друге, без твердих безпекових гарантій США європейці навряд чи ризикнуть переходити межу, за якою починається пряма конфронтація з ядерною державою.

Отже, події найближчих днів стануть лакмусовим папірцем: чи здатен Захід виробити спільну лінію без американського ультиматума, чи ж кінцева режисура конфлікту так і залишиться за Овальним кабінетом. А поки що головна інтрига полягає не в тому, чи поїде хтось до Стамбула, а в тому, чию саме гру врешті-решт вирішить зіграти Дональд Трамп – арбітра, союзника чи байдужого спостерігача.

Двоколісний блицкриг: Кремль кидає на фронт армію мотоциклів замість танків

На російських складах у глибині тимчасово окупованих територій дедалі менше гусеничної броні, зате швидко більшає двоколісного металу.

Поки на Заході обговорюють чергові пакети танкової підтримки України, Москва готує до травневого “побєдобєсія” зовсім інший “броне­парк”: понад п’ять тисяч мотоциклів, зібраних у резерв — дані української розвідки збігаються зі спостереженнями волонтерських OSINT-груп. Логіка проста: коли власна промисловість не здатна відновити втрати Т-72 і БМП, доводиться імпровізувати, а легка техніка з Китаю постачається швидко й дешево.

У кремлівському інформаційному меню вже готують дві страви.

Перша – “переможне” звільнення Курської області, про яке Кремль оголосив з екранів, хоча на карті й досі чітко видно українські позиції. Пафосна легенда покликана створити у втомленої від війни російської аудиторії відчуття, ніби фронт знову рухається вперед.

Друга – масштабна рекламна кампанія “мотоциклетних рейдів”: пропагандисти розповідатимуть, як мобільні групи на двох колесах нібито “ламають” позиції ЗСУ, економлять пальне й “непомітно” просочуються у тил. У військових телеграм-каналах уже з’явилися ролики з імітованими атаками та захопленими дронами кадрами “героїчних” байкерів.

Реальність, однак, не така романтична. Мотоцикл лишається вразливим до усього – від банальної кулеметної черги до осколків мін. За оцінками британської розвідки, середня “тривалість життя” такого засобу після виходу на “нуль” у штурмовій фазі – три-п’ять виїздів. Тож Міноборони РФ уже збільшило замовлення на китайські Enduro з розрахунком утримувати щодобові втрати 300-500 одиниць. Навесні закупівлі зросли утричі порівняно з минулим роком — ще один непрямий доказ браку важкої техніки.

Тактика “мото-навалу” покликана вирішити ще одну проблему: швидке підвезення штурмових груп «штрафників», яких мобілізують без водійських навичок. На кермо легко посадити практично будь-кого, витративши на навчання лічені години. Фактично йдеться про одноразовий транспорт для так само «одноразової» піхоти. Кожен знищений байк – мінус боєць і мінус трохи китайського металу, але не дефіцитний танк, який потребує місяців виробництва й логістики.

Пропагандистський ефект, однак, може зіграти проти Кремля. Торішні “автобусні штурми” на околицях Авдіївки вже стали мемом про дорогу в один кінець; байкарські атаки ризикують поповнити колекцію цих похмурих карикатур. А якщо у травні реальні втрати особового складу сягнуть мільйона від початку повномасштабного вторгнення, “ювілей” стане ще одним нагадуванням, чого варта тактика “дешевого м’яса”.

Для України ж поява масових мотоугруповань означає необхідність коригувати тактику вогневої роботи: посилити протидію швидким цілям, зосередити дрони-камікадзе та великокаліберні кулемети на напрямках, де ворог готує “двоколісні” кидки. І головне – не купуватися на чергову димову завісу про “нову міць російської армії”: за гучним словом “наступ” знову ховається банальна нестача броні та людей, яких здатні посадити за кермо справжнього танка.

Невидимий фронт: в Україні відмічається різке зростання насильства щодо неповнолітніх

Повномасштабна війна, що вдарила по всій Україні в лютому 2022 року, стала прямою загрозою життю сотень тисяч дітей. Однак до 2025 року стає очевидним: небезпека для молодого покоління прихована не тільки в обстрілах та бомбах.

Статистика шокує: за останній рік в українських школах зареєстровано понад 219 випадків булінгу. Для порівняння, раніше подібні інциденти вважалися винятком, а тепер жорстоке поводження стає майже частиною підліткової культури. Правоохоронці фіксують різке зростання злочинності та експлуатації серед неповнолітніх.

У Київській області у 2024 році неповнолітні вчинили 194 злочини – у 2,5 рази більше, ніж за 2023 рік. У Миколаївській області за той самий період підлітками вчинено 121 правопорушення, що на 20% перевищує показники попереднього року. Причому мова йде не про дрібне хуліганство: за даними Української Гельсінської спілки, близько 65% дитячих злочинів належать до тяжких – умисні вбивства, завдання тяжких тілесних ушкоджень, пограбування і навіть катування.

Експерти пов’язують сплеск агресії з цілим комплексом причин. Це не тільки сама війна, а й пов’язані з нею фактори: психологічна травматизація суспільства, економічні труднощі та інформаційне середовище, де насильство мелькає щоденно. Не дивно, що багато підлітків засвоюють модель агресії як норму поведінки.

Окрема трагедія – діти, які стали жертвами експлуатації на тлі війни. Руйнування звичних соціальних структур, масове переміщення сімей та сиріт створили благодатний ґрунт для криміналу. Міжнародні організації попереджають: розлучення дітей із батьками сягнуло 70%, що поставило тисячі українських дітей під загрозу насильства, торгівлі й експлуатації. Йдеться не тільки про випадки розлучення юних українців через війну – всередині самої України з’явилися кримінальні схеми, орієнтовані на найбільш беззахисних.

Так, у серпні 2024 року Міжнародна організація з міграції (МОМ) опублікувала дослідження, у якому зазначається, що українські діти-біженці в Польщі та Румунії піддаються ризику торгівлі людьми, включаючи сексуальну та трудову експлуатацію. Незважаючи на зусилля із захисту, випадки насильства продовжують відбуватися, особливо серед дітей, які подорожують без супроводу або перебувають у нестабільних умовах проживання.

Один із показових епізодів стався у Німеччині навесні 2023 року: в одному з тимчасових центрів розміщення для українських біженців, де перебували і неповнолітні без супроводу, були зафіксовані факти сексуальних домагань з боку співробітників охорони. Про це повідомила правозахисна організація, що займалася моніторингом умов перебування дітей-біженців. За словами волонтерів, дівчата-підлітки скаржилися на постійні приставання, погрози та тиск.

Незважаючи на звернення до місцевої влади, керівництво табору намагалося зам’яти ситуацію, пояснюючи поведінку охоронців “непорозуміннями” та “емоційною нестабільністю” дітей, які пережили травму війни. Лише після того, як історія отримала розголос у ЗМІ, прокуратура розпочала перевірку, а підозрюваних тимчасово відсторонили від роботи. Однак до цього моменту жодному з них офіційно не висунуто обвинувачення.

Інший показовий приклад ситуації, але вже всередині України, стався у вересні 2024 року, коли вибухнув скандал на Львівщині: стало відомо про звірства в одному з навчально-реабілітаційних центрів для сиріт і дітей з інвалідністю.

За даними Омбудсмена Дмитра Лубінця, директор цього закладу впродовж місяців вчиняв над своїми вихованцями фізичне, психологічне і сексуальне насильство. Діти-сироти й діти з особливими потребами розповідали, що їх публічно принижували, били палицями, а деяких дівчаток директор примушував до дій сексуального характеру. Причому протягом півроку діти й співробітники безуспішно скаржилися до поліції та служби у справах дітей – реакції не було. За кожну скаргу малюки розплачувалися новими побоями і залякуванням.

За ініціативою омбудсмена було порушено кримінальну справу, і тільки тоді керівника усунули з посади. Ця історія відкрила ще один фронт боротьби: захищати дітей від насильства повинні не мовчазні стіни інтернатів, а держава та суспільство.

Події останніх кількох років показали, що українські діти страждають не тільки від ракет і снарядів, але й від ескалації насильства навколо них. Війна каталізувала соціальні проблеми, що назрівали роками. Неповні сім’ї, стрес, притуплення відчуття безпеки – усе це виливається в те, що підлітки копіюють моделі агресії, засвоєні у дорослих. Українські правозахисники б’ють на сполох: якщо не вжити термінових заходів, країна ризикує втратити ціле покоління, для якого жорстокість стане нормою життя.

Росіяни поширюють пропагандистський фільм про українського полоненого: закликає ЗСУ складати зброю

Росія активно поширює пропагандистський фільм про українського військовополоненого, який після тривалого утримання закликає інших бійців ЗСУ складати зброю та переходити на бік РФ.

Відео створене в межах проекту під назвою “СВОбодные судьбы” та має явну мету деморалізувати українських захисників.

Головним героєм ролика став колишній військовослужбовець ЗСУ Нікіта Царевич, який провів у полоні 1069 днів. У відео Царевич дякує російській владі та закликає українців здаватися в полон.

“Я – колишній військовослужбовець ЗСУ Нікіта Царевич. Сьогодні мені випала надія опинитися на свободі. Досі емоції переповнюють, я не можу до кінця повірити. Хочу подякувати владі РФ, а також правоохоронним органам і всім, хто був залучений до мого звільнення. Дуже хочу подякувати своїй дружині Юленьці, яка не втрачала надію протягом трьох років”, – заявив він у пропагандистському ролику.

Царевич також висловив подяку проекту “Подари надежду” та прямо закликав українців складати зброю:

“Я звертаюсь до жителів: складіть зброю і здавайтеся в полон”.

Однак історія Царевича є поодиноким випадком, який використовує російська сторона задля створення хибного враження про масове небажання українських військових чинити опір агресору. Насправді більшість українських полонених військовослужбовців демонструють мужність та стійкість у складних умовах утримання й чекають на звільнення в межах обміну полоненими.

Подібні пропагандистські фільми покликані лише посіяти паніку та зневіру серед українців, проте українські військові залишаються незламними та продовжують героїчно протистояти окупантам.

Європа обмірковує оборону без США: чи готовий ЄС до силового стримування Росії

Після обрання канцлером Німеччини Фрідріха Мерца та його відвертих заяв про те, що Європа має зміцнити власну обороноздатність, заговорили про реальну можливість, за якої країни ЄС самостійно забезпечуватимуть військове прикриття.

Паралельно Дональд Трамп у Вашингтоні не виключає скорочення зобов’язань США перед НАТО, тим самим даючи сигнал, що американська допомога може виявитися не гарантованою. Президент Франції Емманюель Макрон також підтримав прагнення до “стратегічної автономії” Європи. Виникає питання: як саме ЄС планує укріпити сили, аби в разі загострення протистояти російському виклику?

Чому звичних армій Європі недостатньо

За офіційними даними, сукупно європейські держави, що входять до НАТО, мають близько 80 сухопутних бригад та певну кількість авіа- й морських з’єднань. На перший погляд, це доволі значна сила, яка подекуди перевищує навіть чисельність регулярних російських наземних підрозділів. Водночас фахівці вказують, що лише “цифр” тут замало. Адже для проведення масштабних наступальних або стримувальних операцій потрібні так звані допоміжні компоненти – розвідка, авіатанкери, супутники, радіоелектронна боротьба тощо.

1. Розвідувальні літаки та безпілотники

Європейським військовим суттєво бракує сучасних систем ISR (Intelligence, Surveillance, Reconnaissance). Це і пілотовані літаки-розвідники, і безпілотні комплекси, які дозволяють відстежувати рух цілей на великих відстанях.

2. Танкери-заправники

Без них авіація країн ЄС не зможе виконувати тривалі вильоти на велику глибину. США, зі свого боку, мають сотні “повітряних заправників”, тоді як європейські ВПС – лише десятки.

3. Власне космічне угруповання

Штати мають тисячі супутників, серед яких чимало військово-призначених. У Європи – лише кількасот власних апаратів, до того ж розрізнених серед різних країн, що ускладнює їхню взаємодію.

4. Спеціалізована авіація з придушення ППО

У Сполучених Штатів є близько сотні EA-18G Growler та інші платформи, які вміють глушити ворожі радари. У Європі – фактично одиниці Tornado ECR в Німеччині та Італії. Саме ці “машини” SEAD/DEAD (Suppression/Destruction of Enemy Air Defenses) проводять найризикованіші місії, без яких складно використати увесь потенціал винищувачів і бомбардувальників.

“Стратегічна автономія” vs. реальність

Заклики Фрідріха Мерца про якнайшвидше “звільнення від американської опіки” і підтримка Макроном “стратегічної автономії” вказують на бажання Європи перестрахуватися від можливого виходу США з НАТО. Такий проєкт, на думку аналітиків, потягне за собою десятки років і витрати у сотні мільярдів євро. Для європейських країн, які звикли до американського ядерного “зонтика” і величезного фінансування Пентагону, це означатиме значне збільшення оборонних бюджетів і розгортання масштабних науково-виробничих програм.

1. Витрати та соціальний спротив

ЄС уже зараз має безліч внутрішніх викликів – від енергетичної кризи до міграційного питання. Витрачати додатково 2–3% ВВП на оборону (а дехто пропонує й 4–5%) викличе нерозуміння серед частини європейського електорату.

2. Поглиблення військово-технічної інтеграції

Щоб вийти на рівень самостійних військ з “повним циклом” можливостей, необхідно уніфікувати системи закупівель, стандарти, логістику. Зараз же в межах Європи існують різні підходи: французька автономна лінія, німецько-польське бачення і т. д.

3. Модернізація авіаційно-космічного сектору

Без “космосу” та “розвідки з повітря” повноцінна протидія Росії – складне завдання. Тож ЄС слід інвестувати в супутникові угруповання, комплекси радіоелектронної боротьби, літаки-заправники тощо.

Російський чинник: наскільки європейці переважають?

Чисто кількісно-номінальна перевага Заходу над РФ у танках, винищувачах і навіть у кораблях існує. Проте Москва теж володіє великим запасом ядерної зброї, а також має серйозний досвід традиційної наземної війни (хоча й послаблений нинішньою зношеністю техніки та втратами). Головний акцент для російської стратегії – можливість використання тактичної ядерної зброї, якщо відчує загрозу собі.

При цьому Європі бракує, як уже зазначалося, “спеціалізованих можливостей” (enablers). Самі по собі додаткові дивізії чи фрегати – це добре, але якщо не підсилити системи розвідки (ISR) або подавлення ППО (SEAD/DEAD), безпечна робота сухопутних сил чи авіації у зоні російських С-400 чи “Панцирів” ускладниться.

Можлива роль України та східного флангу

Українська армія, яка за роки війни з РФ накопичила унікальний бойовий досвід, стала важливим “полігоном” для випробувань дронів, систем РЕБ, сучасних далекобійних артснарядів. У тому числі США за каденції Джо Байдена передали українцям окремі системи (протирадіолокаційні ракети, глушники), що дало змогу ЗСУ частково випробувати місії SEAD/DEAD на практиці.

Уявімо, що ЄС почне інвестувати в український оборонпром чи залучить українських фахівців, які мають досвід боротьби з російськими системами РЕБ і ППО. Це могло б стати внеском у формування європейських “сил спеціалізованих можливостей”. Також східноєвропейські країни (Польща, Балтія) – чиї армії найбільше сконцентровані на протидії РФ – можуть на практиці оцінити, чого саме їм бракує, зважаючи на український досвід.

Чи встигнуть європейці переозброїтися

Якщо Вашингтон, під впливом політики Трампа, раптом скоротить роль у НАТО, Європа може опинитися перед нагальною потребою нарощувати озброєння за “прискореною програмою”. Передусім їй доведеться:

Налагодити виробництво безпілотників ISR, закупити або розробити власні системи на кшталт американських MQ-9 Reaper;

Придбати сотні літаків-заправників (замало кількох десятків, які нині є в ЄС);

Посилити “космічний флот” (розвідсупутники, комунікаційні апарати);

Збільшити кількість літаків SEAD/DEAD (або надати чинним істребителям можливість нести протирадіолокаційні ракети й системи РЕБ).

Це потребуватиме величезних коштів і часу. П’ять років? Десять? Навіть більше. На додачу слід узгодити, як ці системи будуть інтегровані між державами ЄС, щоб вони не дублювалися нескоординовано.

Риторика Фрідріха Мерца і Емманюеля Макрона про швидке досягнення “самодостатності” Європи в обороні відображає наростаюче усвідомлення: якщо Америка втратить інтерес до НАТО чи зосередиться на інших “фронтах”, континент лишиться сам на сам із Росією. Хоча європейські країни і не бракує солдатів та техніки, їм конче бракує тих “тонких” систем – від авіатанкера до супутника, – які на практиці роблять сучасну війну керованою й ефективною.

Почати треба, ймовірно, зі створення спільних програм розвідки, спостереження, зв’язку й придушення ППО. Такий крок дозволить поступово будувати реальний колективний щит без надмірної залежності від Пентагону. Однак це проєкт на покоління й великі гроші.

Чи вистачить у Європи волі й ресурсів для нього? Зважаючи на можливі політичні розбіжності всередині ЄС та тиск інших пріоритетів (наприклад, соціальних), відповідь не така очевидна. Але сигнали з Берліна й Парижа недвозначні: Європа усвідомлює, що мир може бути крихким, а час на переозброєння – вже зараз, якщо є наміри бути гравцем, а не полем бою в глобальному протистоянні.

ЗСУ знищили групу окупантів: намагалися сховатися в підземному укритті

Українські військові виявили та знищили групу російських загарбників, які намагалися сховатися під землею. Завдяки роботі аеророзвідки Сил оборони окупанти були виявлені та ліквідовані.

Відео знищення ворога опублікувала 60-та окрема механізована Інгулецька бригада.

На кадрах видно, як двоє російських солдатів спускаються до підземного укриття серед руїн одного із знищених ними ж населених пунктів. Окупанти намагалися замаскувати вхід сміттям, однак це їх не врятувало.

Українські військові підібралися впритул до схованки та закидали її гранатами.

“Вони підійшли впритул і закидали сховок гранатами, не залишивши ворогу шансів”, – повідомили у 60 ОМБр.

Обстріли Херсонської області: війська РФ поранили дитину і поліцейського зі службовим собакою

Росіяни завдали удару по житлових кварталах Херсонської області. Унаслідок обстрілів, що сталися 9 лютого 2025 року, постраждали п’ятеро мирних жителів, серед них – 11-річна дитина та поліцейський-кінолог зі службовим собакою.

За інформацією поліції Херсонської області, вранці окупанти відкрили вогонь із реактивних систем залпового вогню по Центральному району Херсона.

Під обстріл потрапили житлові будинки, внаслідок чого поранення дістали дві жінки віком 33 і 57 років та дитина.

У Дніпровському районі російські війська атакували блокпост за допомогою FPV-дрона. Унаслідок атаки постраждав 33-річний співробітник поліції та його службовий собака. Поліцейського з уламковими пораненнями обличчя і рук доправили в лікарню, а собаку – у ветеринарну клініку.

Джерело: Telegram-канали

Виправдання з боку агресора та реакція місцевих мешканців 

У Міноборони РФ традиційно заявили, що удари нібито завдавали виключно по скупченнях живої сили, складах і техніці ЗСУ, розташованих у житловій забудові.

Як відмічають правоохоронці, на тлі постійних обстрілів і руйнувань у деяких районах зростає соціальна напруженість. Місцеві мешканці, які відмовилися від евакуації, стикаються із важкими умовами життя та висловлюють роздратованість.

Крім того, через втому від війни та вплив російської пропаганди поліцією частіше фіксуються випадки конфліктів між цивільними та українськими військовими. Люди асоціюють присутність особового складу чи техніку із загрозою для власного життя через страх нової атаки зі сторони ворога.

Водночас командування ЗСУ продовжує роботу зі зміцнення оборони та роз’яснення ситуації серед населення, наголошуючи, що російські війська використовують тактику терору проти мирних громадян.