Україна сьогодні стоїть на порозі наймасштабнішої демографічної кризи у своїй новітній історії, яка загострюється одразу кількома критичними факторами: безпрецедентним зовнішнім відтоком населення, катастрофічним падінням народжуваності та колосальним дефіцитом робочої сили. І хоча офіційна риторика часто зводиться до економічної доцільності залучення трудових мігрантів, дедалі більше експертів та громадських діячів б’ють на сполох: країна поступово втрачає не просто робочі руки, а власну національну ідентичність і демографічне обличчя. Нещодавні прогнози викликають справжнє занепокоєння. Як зазначив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Ярославський, якщо нинішні темпи трудової міграції збережуться, то через 30 років на одного українського школяра може припадати шестеро дітей мігрантів. Це не просто абстрактна теорія, а реальна перспектива, яка змушує суспільство дедалі частіше ставити питання: чи не перетвориться Україна на країну, де корінне населення стане меншістю у власній державі?
Ці застереження виникають не на порожньому місці. За кордоном наразі перебувають близько 8 млн українців (за деякими оцінками, цифра коливається в межах 6-8 млн), і далеко не всі держави зацікавлені в їхньому поверненні. Як публічно заявив глава МЗС Андрій Сибіга, Україні доведеться буквально “боротися за своїх людей”, адже вони встигли зробити вагомий внесок у розвиток економік приймаючих країн. Ситуація ускладнюється тим, що чинна програма захисту українських біженців у ЄС діє лише до березня 2027 року, і остаточного рішення про її продовження досі немає. Це створює ситуацію невизначеності: одні країни Європи подають запити на повернення українців, інші – всіляко намагаються їх інтегрувати, аби зберегти цінний людський капітал. Водночас повернення на батьківщину гальмується не лише війною, а й відсутністю економічних стимулів та житла.
Внутрішня демографічна ситуація в країні набула ознак катастрофи. Згідно з даними Мінсоцполітики, в Україні зафіксовано близько 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, з яких понад 42% – це люди працездатного віку. Водночас народжуваність впала до критичної межі: за шість місяців 2023-го в Україні народилося 96,7 тис дітей – на 28 відсотків менше порівняно з аналогічним періодом 2021 року. Це найбільший спад за новітню історію, і немає жодних підстав очікувати на його зупинку найближчим часом. Війна, мобілізація, економічна нестабільність та масова еміграція жінок дітородного віку формують “демографічну яму”, яку неможливо буде заповнити навіть за умови негайного припинення бойових дій.
Саме ця демографічна прірва породжує головний виклик для економіки – катастрофічний дефіцит робочої сили. За різними оцінками, Україні не вистачає від 4,5 до 10 млн працівників. Такі дані наводить дослідження “Оцінка перспективних трудоресурсних потреб України”, проведене спільно Мінекономіки та аналітичним центром Easy Business. Декан економіко-правового факультету Маріупольського державного університету Світлана Калініна зазначає, що навіть за оптимістичним сценарієм, який передбачає зростання ВВП на 7% до 2032 року, дефіцит робочої сили оцінюється у розмірі від 3,1 до 4,5 млн осіб. При цьому прогноз Міжнародної організації праці та Міжнародної організації з міграції є ще більш тривожним: за їхніми оцінками, українська економіка потребуватиме додатково 8,6 млн працівників порівняно з довоєнним періодом, що означає необхідність збільшення кількості зайнятих приблизно на 67%.
Реальна ж картина з трудовою міграцією сьогодні виглядає парадоксально: дефіцит кадрів колосальний, але легальне залучення іноземців залишається мізерним. За даними Державної служби зайнятості, у 2025 році в Україні видали 9582 дозволи на працевлаштування іноземців, однак 3310 з них було скасовано, тож фактично в країні залишилося лише 6272 трудових мігранти. Для порівняння: до війни цей показник сягав приблизно 21 тисячі щороку. Тобто чинна трудова міграція покриває лише 0,14% від потреби українського бізнесу в 4,5 млн працівників. Це парадоксальна ситуація: роботодавці масово скаржаться на нестачу персоналу – 74% українських компаній відчувають гострий дефіцит кадрів, але реальний потік іноземних працівників залишається мінімальним. Найбільше працівників бракує у будівництві, агросекторі, промисловості, сфері послуг та ІТ.
Саме цей дисонанс спонукає владу до перегляду міграційної політики. У квітні 2026 року керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що “протокольним рішенням було поручено Міністерству закордонних справ і Службі безпеки терміново відпрацювати зміни до списку країн міграційного ризику”. Зараз до цього списку входить 70 країн, переважно з Азії, Африки та Близького Сходу (Афганістан, Бангладеш, Нігерія, Ефіопія, Пакистан, Індія тощо). Спрощення правил для громадян цих держав – скасування посилених перевірок при оформленні віз і дозволів на проживання – значно пришвидшить і полегшить їхнє працевлаштування в Україні. Крім того, з 16 січня 2026 року набув чинності Закон України № 4502-ІХ, який оновлює правила набуття та втрати громадянства, полегшуючи отримання тимчасової посвідки на проживання для іноземців та їхніх родин. Тобто законодавча база для масового залучення мігрантів поступово створюється.
Однак саме ці кроки викликали хвилю протестів та гостру дискусію в суспільстві. У травні 2026 року у Львові та Києві пройшли акції протесту під гаслами “За українців на ринку праці замість міграції”. Учасники акції у Львові вийшли з плакатами “Українці мають бути в пріоритеті”, “Наші рідні воюють не за таку Україну”. Організаторка акції Юлія Чубарєва, яка також є авторкою петиції проти трудової міграції, наголосила, що мета – показати владі, що громадяни виступають проти політики завезення трудової міграції та вимагають повернення українців з-за кордону, надання роботи ВПО та ветеранам. Петиція, яка закликає відмовитися від масового залучення іноземців та запровадити жорсткий інтеграційний фільтр, набрала 25 тис голосів. Примітно, що співорганізатором акції виступив французький волонтер Ніколя Амбер, який проживає у Львові. Він підкреслив, що їхні вимоги не є расистськими: “Ми не проти індусів чи мігрантів, ми за те, щоб українці мали перевагу по всій країні”.
Ця дискусія розколола українське суспільство та експертне середовище на два табори. Одні, зокрема інвестбанкір Сергій Фурса та глава Офісу міграційної політики Воскобойник, стверджують, що масове залучення мігрантів – це неминучість через дефіцит робочої сили, і закликають не драматизувати ситуацію. Фурса заявив, що “в Україні будуть рождатися метиси”, і що “немає проблеми” в тому, що іноземців стане більше, ніж українців, навіть з іншою релігією та кольором шкіри, адже “подивіться на Лондон, де вже давно все змішалося”. При цьому він назвав обурення українців “впливом російської пропаганди”. Опоненти ж вказують, що порівняння з Лондоном є маніпулятивним – Велика Британія мала століття на адаптацію до міграційних процесів, тоді як Україна перебуває в стані війни, руйнування економіки та демографічного колапсу. Вони наголошують, що йдеться не про багатокультурність, а про саме виживання української нації.
Особливого цинізму ситуація набуває на тлі інформації про нелегальних мігрантів, яких українські роботодавці перетворюють на сучасних рабів, змушуючи працювати “за їжу”. Контролюючі органи регулярно виявляють випадки незаконного використання праці іноземців без оформлення дозволів, що свідчить про те, що реальна кількість трудових мігрантів може бути значно вищою за офіційну статистику. Це створює ще одну небезпеку – формування тіньового ринку праці, де мігранти не мають жодних прав, а українські працівники втрачають робочі місця через демпінг зарплат.
Додатковим каталізатором напруги є риторика окремих представників влади та експертів, які звинувачують українців, що обурюються перспективою міграційного засилля, у поширенні “російського ІПСО”. Дійсно, Центр протидії дезінформації зафіксував масове поширення маніпулятивного контенту в соцмережах. Однак, як зазначають учасники акцій протесту, вкиди російської пропаганди не скасовують реальних проблем і легітимних запитань, які ставить перед владою суспільство. За словами Ніколя Амбера, “Росія використовує цю тему, але це не означає, що сама проблема є фейковою”.
Таким чином, Україна опинилася перед складним екзистенційним вибором. З одного боку, без залучення мільйонів додаткових працівників економіка не зможе не те що відновитися, а навіть утримувати поточний рівень функціонування. З іншого боку, неконтрольована міграція з країн з кардинально відмінною культурою, релігією та ментальністю несе ризик розмивання національної ідентичності, особливо на тлі катастрофічної демографічної ями. Рішення має бути виваженим, ґрунтуватися на реалістичних прогнозах та враховувати інтереси корінного населення. І ключове завдання влади сьогодні – не обирати між поверненням українців та імпортом мігрантів, а створити комплексну стратегію, яка включатиме потужні стимули для репатріації біженців, демографічну підтримку народжуваності, залучення внутрішніх резервів працездатного населення (ВПО, ветерани, люди з інвалідністю) і лише після цього – точкове залучення мігрантів під жорстким контролем та з обов’язковими програмами інтеграції. Інакше існує реальний ризик, що через два-три десятиліття українцям доведеться боротися за власне майбутнє вже не з російською агресією, а з демографічними процесами, яких вони самі не помітили.
