Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц зробив заяву, яка в інформаційному просторі України прозвучала як грім серед ясного неба. Він заявив про необхідність визнання окупованих російських територій такими, що належать Росії, і запропонував Україні натомість пришвидшене вступ до Європейського Союзу. Слова Мерца – це не емоційна репліка, не спонтанний коментар у кулуарах. Це цілком продумана домашня заготовка, яка має на меті повернути Німеччину в клуб ключових гравців, які вирішують долю цієї війни. Уперше за час повномасштабного вторгнення Берлин вийшов зі своїм, відмінним від американського та французького, баченням завершення конфлікту. І хоча заяву подано в завуальованій формі “роздумів на тему”, це – готовий драфт мирного плану, який, м’яко кажучи, викликає більше запитань, ніж відповідей.
Головна мета цього демаршу не стільки в тому, щоб реально допомогти Україні, скільки в тому, щоб повернути саму Німеччину до переговорної архітектури. Останніми місяцями, на тлі активних контактів між Вашингтоном і Москвою та паралельних спроб Анкари чи Пекіна виступити посередниками, Берлин опинився на узбіччі. Мерц не може цього допустити – Німеччина є головним фінансовим донором України в Європі, і її голос має вагу. Тому він пропонує план, який складається з трьох елементів: припинення вогню, проведення референдумів на окупованих територіях (результат яких, за задумом, буде наперед визначений) та, в обмін на ці територіальні поступки, прискорене членство України в ЄС. Існує очевидний дисонанс: Берлин, який роками гальмував надання Україні чіткої євроінтеграційної перспективи, раптом пропонує цей козир як компенсацію за втрату земель. Виникає відчуття, що нас запрошують обміняти суверенітет на статус кандидата, який може залишитися лише паперовою обіцянкою.
Мерц чудово усвідомлює, що адресатами його повідомлення є не лише ми. Його слова спрямовані передусім у бік Вашингтона та Москви. Він намагається показати Дональду Трампу, що Європа (і конкретно Німеччина) здатна генерувати власні мирні ініціативи, не чекаючи, поки їх сформулюють США. І водночас він надсилає сигнал Володимиру Путіну: існує не тільки американський варіант капітуляції Києва, а й європейський, який, можливо, є більш «гнучким». Тобто Мерц намагається стати не просто спостерігачем, а суб’єктом торгів. Водночас він свідомо виносить за дужки питання зняття санкцій з Росії та майбутніх відносин Німеччина-Росія. Цей момент є ключовим. Мерц залишає собі цей козир у рукаві – він не обіцяє Путіну негайного скасування обмежень, але й не виключає такого сценарію в майбутньому. Таким чином, він зберігає простір для маневру і для переговорів з Кремлем уже після того, як Україна погодиться на поступки.
Для України ця пропозиція є неприйнятною з багатьох причин. По-перше, проведення “референдумів” на тимчасово окупованих територіях в умовах війни, під дулами російських автоматів, – це фарс, який не матиме жодної легітимності. По-друге, обмін землі на обіцянку членства в ЄС – це не обмін, а ілюзія. Членство в ЄС вимагає виконання Копенгагенських критеріїв, включаючи контроль над власною територією та кордонами. Як ми можемо вступити до ЄС, якщо частина нашої землі де-юре визнана російською? Це юридичний абсурд. По-третє, відмова від територій не гарантує миру, а навпаки – стане лише першим кроком. Росія використає прецедент для подальшого тиску. І нарешті, позиція Німеччини, яка останнім часом вагалася з постачанням далекобійного озброєння, а тепер пропонує нам торгувати землею, свідчить про те, що Берлин передусім дбає про власні економічні інтереси та стабільність на континенті, а не про безпеку України.
Водночас не можна оцінювати цю заяву як пряму загрозу припинення фінансування. Мерц залишається прагматиком, він розуміє, що без підтримки України війна затягнеться і загрожуватиме безпосередньо Європі. Тому фінансові потоки не будуть перекриті – принаймні найближчим часом. Але сигнал про намір “змінювати правила гри” є очевидним.
Нам потрібно серйозно замислитися над тим, як відповісти на цей новий виклик. Ігнорувати пропозицію Мерца не можна, адже вона відображає реальні настрої в частині європейських еліт, які втомилися від війни та шукають вихід навіть ціною українських територій. Але й приймати її неможливо. Україна має сама визначати свої “червоні лінії” та умови для переговорів. Членство в ЄС є нашою стратегічною метою, але воно не може бути викупом за окуповані землі. Ми маємо нагадати Берліну, що справжній мир настає не тоді, коли жертва поступається агресору, а коли агресор зазнає поразки або принаймні зупиняється. План Мерца – це спроба врятувати обличчя, але не врятувати Україну. Тому наш шлях полягає не в тому, щоби погоджуватися на чужі “драфти”, а в тому, щоб посилювати власні позиції на полі бою та за столом переговорів, диктуючи умови, а не вислуховуючи їх.
