Микола Донченко, автор у URAUA.INFO

70% – це не просто цифра: як Україна вплинула на 20-й санкційний пакет ЄС

Posted on 24 Квітня, 202625 Квітня, 2026 by Микола Донченко

22 квітня 2026 року Європейський Союз нарешті затвердив двадцятий пакет санкцій проти Росії. Цього разу рішення ухвалювалося довго, із традиційними суперечками між країнами-членами, але є одна принципова деталь, яка вирізняє цей пакет серед попередніх: 70% обмежень – як секторальних, так і персональних – враховують пропозиції України. Для Києва це не просто дипломатичний успіх, а зміна самої ролі: ми перестали бути прохачами, які просять “додати ще трохи”, і стали співавторами санкційної політики. І хоча пакет не ідеальний, його зміст свідчить про те, що Європа поступово переймає українські підходи до блокування російської економіки. Тому варто детальніше розібрати, що саме увійшло до нового списку обмежень, чому це важливо і над чим нам доведеться працювати далі.

Почнемо з фінансового сектору, який традиційно є однією з найболючіших точок для російської військової машини. До санкційного списку потрапили 20 російських банків, зокрема “Аверс”, “Фора”, “Єврофінанс Моснарбанк”, “Лівобережний”. Підстава – їхня участь у торгівлі на користь військово-промислового комплексу та діяльність на окупованих територіях. Тепер ці установи не зможуть здійснювати транзакції через кореспондентські рахунки в ЄС, що суттєво ускладнить їхню роботу. Але ключовим проривом стало включення до санкцій двох банків із третіх країн – “Керемет” та “Капітал Банк” (ідеться про код А7А5, який, імовірно, означає Киргизстан або іншу країну Центральної Азії). Це важливий прецедент: ЄС уперше поширює тиск на банки за межами своєї юрисдикції, які допомагають Росії обходити обмеження. Також уперше під санкції потрапили токени RUBx та цифровий рубль – адже Росія активно намагалася використовувати криптовалюти та власну цифрову валюту для обходу фінансової блокади. Тепер європейські компанії не зможуть обслуговувати обіг цих активів, що робить схеми ухилення значно дорожчими.

Наступний важливий блок стосується енергетичної інфраструктури. До санкцій ЄС включили два російські порти (Туапсе та Мурманськ) і два іноземні порти, а також сім російських нафтопереробних заводів. Що цікаво, Україна внесла порти до власних санкційних списків ще два роки тому, і тоді це сприймалося як певне “ноу-хау” – адже традиційно санкції застосовуються до компаній, а не до географічних об’єктів. Тепер Європа перейняла цей досвід. Туапсе та Мурманськ є ключовими хабами для експорту нафти, особливо після того, як балтійські порти зазнали ударів українських дронів. Їхнє блокування ускладнює страхування суден, залучення європейських логістичних компаній та доступ до технологій. Поряд із цим ЄС уперше застосував комплексний підхід до так званого «тіньового флоту»: під санкції потрапили 43 танкери, а також реєстратори, страхові компанії та оператори, які обслуговують перевезення російської нафти в обхід цінових обмежень. Такий удар одразу по всій екосистемі змушує власників тіньового флоту щоразу створювати нові юридичні особи, що збільшує витрати та зменшує обсяги перевезень.

Окремої уваги заслуговує обмеження експорту до Киргизстану — під заборону потрапили верстати з числовим програмним керуванням (ЧПУ) та радіообладнання. Причина банальна: ризик їхнього реекспорту до Росії для військових потреб. Це не перший випадок, коли ЄС намагається перекрити “сірі” схеми через країни Центральної Азії, але досі такі обмеження були або загальними, або стосувалися окремих компаній. Тепер під удар потрапляє ціла країна – Киргизстан, через яку, за даними розвідок, проходив значний потік чутливих технологій. Для Бішкека це серйозний сигнал: або ви встановлюєте ефективний контроль на експорт, або втрачаєте доступ до європейського обладнання.

Щодо російського військово-промислового комплексу, то список поповнився Іжевським заводом (виробництво стрілецької зброї, зокрема автоматів Калашникова), Агентством перспективних технологій (ймовірно, займається дронами та роботизацією), а також багатьма китайськими та турецькими виробниками. Це важливий сигнал Пекіну та Анкарі: європейський ринок закривається для тих, хто допомагає Росії обходити санкції. Для турецьких постачальників, які активно торгують з Європою, це суттєвий удар – вони будуть змушені обирати: або ринок ЄС, або російські замовлення. А для китайських компаній, які вже мають обмежений доступ до Європи, це радше політичний сигнал, що ЄС не збирається закривати очі на обхід санкцій.

Ще один важливий блок – секторальні експортні заборони на сировину, яку Росія використовує для виробництва зброї. Під обмеження потрапили кольорові метали (нікель, залізна руда, мідь), металолом кольорових металів (алюміній, нікель, молібден), а також хімікати: гідразин, аміак, гідроксиди натрію та калію, ненасичені ациклічні монокарбонові кислоти. Усі ці матеріали йдуть на виробництво ракетних двигунів, твердого палива, вибухових речовин, корпусів боєприпасів. Аміак, зокрема, є основою для азотної кислоти, без якої неможливе виробництво пороху та тротилу. Саме тому наші удари по аміачних заводах у Череповці (про які ми нещодавно писали) настільки болючі – тепер вони доповнюються санкційним закручуванням гайок. Європа перекриває легальні канали постачання, а наші дрони – фізичні.

Однак, попри значний прогрес, двадцятий пакет не став «ідеальним». За даними Reuters, з нього виключили заборону на морські перевезення російської нафти. Це була одна з ключових вимог України та країн Балтії, але Греція, Кіпр та інші держави з великим танкерним флотом заблокували цю ініціативу. Тому основний удар припадає на портову інфраструктуру та тіньовий флот, а не на сам процес перевезення. Це компроміс, але не повне рішення. Крім того, поза санкціями досі залишаються атомна енергетика (Росатом) та алмази – хоча на алмази вже є обмеження, вони мають дірки. Важливо також, що пакет переважно обмежує майбутні поставки, але не торкається вже укладених контрактів, що дає Росії час для пошуку альтернативних ринків.

Попри це, українська сторона не зупиняється на досягнутому. Спільна робота над наступним, 21-м санкційним пакетом уже почалася. Серед пріоритетів – фінансовий сектор (подальше відключення банків від SWIFT, обмеження на операції з нерухомістю), запобігання потраплянню західних компонентів для виробництва зброї (розширення списку товарів подвійного призначення, посилення контролю через треті країни), протидія російському енергетичному сектору – зокрема повна заборона на перевезення нафти та нафтопродуктів (те, що не вдалося провести зараз, спробують провести наступного разу). А також персональні санкції проти олігархів та патріархів, які роками не потрапляли в санкційні списки -очевидний натяк на Російську православну церкву та близьке до Кремля велике капіталов.

Отже, двадцятий санкційний пакет ЄС демонструє дві головні тенденції. По-перше, санкції стають дедалі більш адресними та технологічними – вони б’ють не по широких секторах, а по конкретних ланцюжках постачання: аміак, верстати, реєстратори суден. По-друге, Європа поступово погоджується на механізми, які раніше вважалися “надто радикальними”: блокування цілих портів як географічних об’єктів, тиск на треті країни (Киргизстан, окремі банки), комплексна атака на тіньовий флот. Те, що 70% рішень враховують пропозиції України, свідчить не просто про довіру – Київ перетворився на повноцінного співавтора санкційної політики. Ще два роки тому наші списки часто ігнорувалися або розглядалися місяцями. Тепер вони лягають в основу пакетів. Звісно, до ідеалу далеко: заборона на морські перевезення не пройшла, багато російських олігархів досі літають приватними літаками до Європи, а атомна галузь РФ не постраждала. Але рух у правильному напрямку очевидний. І головне тепер – не зупинятися, адже наступний пакет може стати ще більш критичним, особливо якщо в ньому нарешті з’явиться повна заборона на морське перевезення російської нафти. Це стало б справжнім “ударом по крапці” для енергетичних доходів Кремля.

Іноземних добровольців дедалі частіше перекидають у піхоту на Запорізькому напрямку

Posted on 20 Квітня, 20269 Травня, 2026 by Микола Донченко

Іноземних добровольців, які раніше входили до складу елітних підрозділів, дедалі частіше використовують як піхоту для стримування наступу російських військ на південному напрямку.

Про це повідомляють військові Telegram-канали.

За даними мілітарі спільноти, на кадрах, оприлюднених у січні, нібито зафіксовані бразильські добровольці з групи Expeditionaries Team та Tactical Group Phantom, які пересуваються житловими кварталами Степногірська у Запорізькій області.

Населений пункт розташований приблизно за 21 кілометр від Запоріжжя, яке залишається одним із ключових промислових центрів регіону.

У публікаціях стверджується, що участь латиноамериканських бійців у бойових діях у ролі звичайної піхоти на цій ділянці фронту вже не є поодиноким випадком. Автори таких повідомлень пов’язують це із кадровими труднощами та нестачею підготовлених резервів на південному напрямку.

Весняна пауза чи зміна ритму: як Україна поступово перехоплює ініціативу у війні

Posted on 20 Квітня, 202627 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Станом на другу половину квітня 2026 року події на фронті, у дипломатії та в тилу перестали здаватися розрізненими епізодами. Усе частіше складається враження, що перед нами – не просто окремі успіхи чи невдачі, а цілісна, синхронізована конструкція, де військові дії, політичні рішення та глобальні процеси працюють як єдиний механізм. Звісно, говорити про перелом ще зарано, але певні тенденції, які проявилися за останні тижні, дозволяють припустити: Україна поступово виходить із суто оборонної моделі й починає диктувати противнику свої умови гри. І це відбувається не на одному, а одразу на кількох рівнях.

Почнемо з фронту, де зміни найпомітніші. Росія, як і раніше, робить ставку на кількість: понад сотню бойових зіткнень на добу, хвилі КАБів, безпілотників, постійні штурми по всій лінії. Але ця модель, яка мала б виснажити українську оборону, дедалі частіше дає збій. Прорвати фронт масованими атаками противнику не вдається. Більше того, на окремих ділянках ми самі переходимо до наступальних дій і відновлюємо контроль над територіями. Це означає, що їхня ставка на “м’ясні штурми” знову впирається в нашу здатність адаптуватися швидше, ніж вони нарощують ресурс.

Ключове, що змінилося за останні місяці, – це роль безпілотних систем. Дрони більше не є “допоміжним інструментом”. Вони стали основою нової тактики, де ударні БпЛА, розвідка, артилерія та піхота працюють у єдиній інформаційній сітці. Дроново-штурмові підрозділи – це вже реальність, а не експеримент. Росіяни намагаються копіювати цей підхід, але роблять це безсистемно, шматково, і тому не отримують того синергетичного ефекту, який є в нас. Паралельно завдяки дронам формується другий важливий контур – удари вглиб російської території. Те, що ще рік тому здавалося епізодичним, тепер стало системною роботою. Десятки об’єктів – нафтобази, склади боєприпасів, підприємства ВПК, вузли зв’язку, навіть заводи з виробництва аміаку – отримують ураження на глибині до тисячі кілометрів. Це вже не тактичні акції, а послідовна стратегія зниження спроможності РФ вести війну на дистанції. Фактично вимальовується модель: фронт ми стримуємо, тил противника – поступово руйнуємо. І що довше триває війна, то відчутнішими стають наслідки цих ударів для російської економіки та логістики.

Не менш важливими є зміни в західній підтримці. Рамштайн, пакети на десятки мільярдів, контракти на системи ППО – це вже не політичні жести, а елемент довгострокового планування. Але головне навіть не в обсягах, а в зміні статусу. Україна перестає бути просто “одержувачем допомоги”. Ми дедалі більше інтегруємося в західну оборонну економіку як її повноправний елемент. Спільні виробництва, технологічні альянси, тестування новітніх зразків у реальних бойових умовах – це вже інша роль. Ми стаємо частиною інфраструктури безпеки Заходу, а не просто “форпостом”, який отримує зброю. Фінансово-економічний блок також підтверджує цю тенденцію: дефіцит бюджету залишається контрольованим, джерела фінансування визначені, енергетика поступово переходить до децентралізованої моделі (“енергетичні соти”). Це означає, що розрахунок РФ на швидке економічне виснаження України не спрацював. Так, проблем вистачає, але вони не є критичними, а головне – вони не наростають лавиноподібно.

Попри позитивні моменти, варто визнати, що європейський політичний ландшафт залишається складним. Ситуація з Угорщиною показує, що антиукраїнська риторика часто є інструментом внутрішньої політики, а не стратегічним вибором. Але ризики не зникають – вони стають менш прямолінійними. Нові гравці будуть діяти тихіше, але прагматичніше. Окрема тривога – зростання впливу ультраправих у ключових країнах ЄС. Це системний тренд, який Росія, безсумнівно, намагатиметься використати через інформаційні та політичні канали. Разом із цим Глобальний контекст стає дедалі заплутанішим, тому що конфлікт між США та Іраном вийшов на критичний рівень: переговори про перемир’я тривають паралельно з жорстким силовим тиском та фактичною блокадою. Іран, у свою чергу, демонструє готовність впливати на ключові маршрути через проксі-сили. Це створює прямий зв’язок з війною в Україні – через ціни на енергоносії. Дорожча нафта означає більше ресурсів для РФ. Напруга на Близькому Сході відволікає увагу та ресурси Заходу. Україна та Близький Схід поступово зливаються в єдине стратегічне поле.

Яку загальну картину ми бачимо на середину квітня 2026 року? Росія остаточно перейшла до стратегії виснаження, не маючи перспективи швидкого результату. Україна перебуває у фазі технологічної адаптації та поступового перехоплення ініціативи – не на всій лінії фронту, але на критичних ділянках та в глибині. Захід увійшов у довгу гру з перебудовою оборонної економіки та довгостроковим плануванням. Світ вступає в епоху турбулентності, де український театр воєнних дій є частиною ширшого глобального протистояння. І найголовніше: це вже не війна за території в класичному розумінні. І навіть не війна за виживання в сенсі “нас або їх” Це війна на витривалість систем. Питання вже не в тому, хто сильніший або хто має більше техніки. Питання в тому, чия система – військова, економічна, політична, психологічна – витримає навантаження довше. І поки що українська система демонструє здатність не просто триматися, а й адаптуватися, вчитися, знаходити нестандартні рішення та навіть нав’язувати свою волю супротивнику на окремих напрямках. Чи стане це остаточним переломом – покаже час. Але те, що ми бачимо сьогодні, дозволяє дивитися в майбутнє з обережним, але реальним оптимізмом.

Голова Чернівецької ОВА заявив про необхідність залучення мігрантів до трудової діяльності

Posted on 17 Квітня, 202621 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Голова Чернівецької обласної військової адміністрації Руслан Запаранюк заявив про необхідність залучення іноземців для компенсації демографічних втрат і підтримки мобілізаційного ресурсу.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали, які поширили відповідні заяви посадовця.

За наявною інформацією, він зазначив, що країна потребує притоку населення ззовні, аби частково вирішити проблеми зі скороченням чисельності громадян та комплектуванням армії. Зокрема, пролунала думка про можливість залучення мігрантів до мобілізаційних процесів.

“Ми повинні бути відкритими. Нам потрібно населення. Мігранти можуть допомогти нам і з демографією, і з армією”, – зазначив посадовець.

Такі висловлювання викликали активну реакцію у суспільстві: у соціальних мережах користувачі ставлять під сумнів доцільність подібних ініціатив та наголошують на принциповості питання суверенітету і самостійної оборони держави.

Водночас офіційних коментарів з боку центральної влади наразі не надходило. У публічному просторі також відсутні підтвердження або роз’яснення цієї позиції від профільних державних органів.

Нагадаємо, за оцінками міжнародних організацій, зокрема ООН, населення України за останні роки суттєво скоротилося. У зв’язку з цим держава шукає різні механізми стабілізації демографічної ситуації, однак пропозиції щодо залучення мігрантів залишаються дискусійними.

Російський наступ на Донбасі: чому дедлайни не мають значення, а ресурси не безмежні

Posted on 17 Квітня, 202621 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Сімнадцятого квітня 2026 року інформаційний простір України знову наповнився тривожними заголовками: Росія готує новий наступ, стягує резерви, а Кремль поставив завдання захопити весь Донбас до вересня. Про це, з посиланням на джерела в українській розвідці, повідомила авторитетна британська газета The Financial Times. За даними видання, для посилення наступального потенціалу Росія планує перекинути близько 20 тис військових зі стратегічних резервів, а загальна чисельність угруповання російських сил на території України вже сягає приблизно 680 тис осіб. Однак, як завжди буває з гучними прогнозами, реальність на фронті виявляється значно складнішою за газетні заголовки. До заявлених “дедлайнів” варто ставитися зі здоровим скепсисом: головна помилка – оцінювати можливості російської армії, виходячи із західних уявлень про логістику та планування. Росія готує наступ, це факт. Але чи зможе він стати проривом – питання, відповідь на яке криється не в анонімних джерелах, а в реальній динаміці боїв, виснаженні ресурсів і здатності України до активної оборони.

Почнемо з ресурсів. Потенціал Росії значно ширший, ніж це часто подається в інформаційному полі, але сама логіка її дій не прив’язана до конкретних дат. Заяви про можливий “кадровий колапс” російської армії через великі втрати є помилковими. Росія має диверсифіковану систему поповнення особового складу. Йдеться як про мобілізаційний ресурс на окупованих територіях Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей, так і про використання так званого “спецконтингенту” – ув’язнених, чисельність яких може сягати до 500 тис. Крім того, активно триває вербування найманців за кордоном – зараз їхня кількість оцінюється приблизно в 30 тисяч. Окремий напрямок – контрактники: як добровольці (до 400-450 тис щорічно за російськими даними), так і фактично примусові контракти для строковиків. У сукупності це створює незалежні один від одного канали поповнення армії, що дозволяє Росії компенсувати втрати без оголошення повної мобілізації. Очікування, ніби великі втрати автоматично зламають російську армію, не виправдалися ще раніше: навіть показники у 100-300 тис втрат, які розглядалися як критичні, не привели до стратегічного перелому. При цьому Росія зберігає можливість оголосити новий етап часткової мобілізації – ймовірно, після внутрішньополітичних подій. Саме цим частково пояснюється активізація бойових дій: Кремлю потрібно демонструвати хоча б умовні “успіхи” для внутрішньої аудиторії.

Водночас говорити про конкретні терміни захоплення Донбасу некоректно. Російська сторона офіційно не оперує “дедлайнами” – її стратегія полягає в досягненні цілей незалежно від часу. Натомість в українському публічному просторі такі терміни часто з’являються як інтерпретації, а не як реальні плани Кремля. Нинішня стратегічна мета РФ звузилася до встановлення контролю як мінімум над Донецькою областю. При цьому навіть це завдання розглядається як проміжне, і від нього Росія не відмовиться. Важливо також спростувати інформацію про нібито масове перекидання російських резервів виключно на Донецький напрямок: активізація бойових дій спостерігається і на Запорізькому напрямку, куди, навпаки, перекидають додаткові сили, зокрема найбільш боєздатні підрозділи морської піхоти з Балтійського та Тихоокеанського флотів. Ситуація на фронті залишається складною по всій лінії. Найбільш інтенсивні бої тривають на Донецькому напрямку – зокрема на Покровському, Костянтинівському та Лиманському. На окремих ділянках російські війська мають тактичні успіхи, однак українські сили стримують просування і не дають противнику закріпитися. Ймовірна перекидання додаткових 20 тисяч військових може бути спрямована саме на Лиманський напрямок, де фіксується передислокація резервів і зростає загроза для Слов’янська та Краматорська.

Тепер щодо чисельності. Оцінка кількості російських військ на фронті вже тривалий час залишається відносно стабільною. Згідно з даними Генерального штабу, йдеться про приблизно 700-715 тис військових, і ця цифра суттєво не змінюється ще з літа минулого року. Поповнення відбувається постійно – насамперед за рахунок контрактників та різних механізмів залучення особового складу – однак воно компенсує втрати, а не створює якісного зростання. У 2025 році спостерігалася тенденція до зростання чисельності – приблизно на 5-6 тис щомісяця. Однак з початку цього року ситуація змінилася: Росія почала втрачати більше, ніж здатна поповнювати. У середньому йдеться про негативний баланс у кілька тисяч осіб щомісяця, що поступово веде до скорочення угруповання. Саме тому з’являються оцінки необхідності збільшення втрат противника до 50 тис на місяць – це дозволило б сформувати стабільний негативний баланс у 10-15 тис та істотно обмежити наступальні можливості РФ уже в середньостроковій перспективі.

У цьому контексті повідомлення про “680 тис плюс ще 20 тис резерву” виглядають суперечливо. Адже фактично йдеться про ту саму цифру – близько 700 тис, яка вже фігурує в офіційних оцінках. Це, ймовірно, є елементом інформаційного впливу, спрямованого на створення відчуття загрози. Водночас сам факт підготовки наступальних дій не викликає сумнівів – Росія продовжуватиме атакувати, оскільки не має іншого варіанту. Але важливо розуміти реальні можливості цих наступів. З воєнної точки зору будь-яка армія, що переходить у наступ, здатна просуватися – питання лише в темпах, глибині та ціні цього просування. І саме ці параметри сьогодні свідчать не на користь російської армії. За останні місяці темпи просування РФ суттєво сповільнилися: якщо раніше йшлося про сотні квадратних кілометрів, то зараз – про десятки, що в масштабах фронту завдовжки понад тисячу кілометрів є мінімальним результатом. Більше того, за оцінками міжнародних аналітичних центрів та українських моніторингових проєктів, березень 2026 року став одним із найгірших місяців для російського наступу за весь час повномасштабної війни.

Розподіл сил противника також показовий. Найпотужніше угруповання зосереджене на Покровському напрямку – там перебуває до чверті всієї російської армії, близько 200 тис військових, хоча сам ділянка займає лише 5-7% від загальної лінії фронту. Другим ключовим напрямком є Запорізький. Інші ділянки, зокрема Сумський або Харківський, використовуються радше для розтягування української оборони. У разі подальшого скорочення чисельності російського угруповання до приблизно 600 тис військових РФ втратить можливість вести одночасно масштабні наступи на кількох напрямках і буде змушена концентрувати сили лише на одному. Практика посилань на «анонімні джерела в розвідці» викликає питання – подібні заяви часто не мають підтвердження і можуть використовуватися як елемент інформаційного впливу або навіть маніпуляції. Тому варто оцінювати ситуацію не за гучними заявами, а за конкретними показниками – динаміці боїв, чисельності військ і реальним результатам на фронті. Саме ці фактори, а не прогнози про “майбутні перемоги”, дають об’єктивне розуміння того, що відбувається на полі бою.

Таким чином, підготовка російського наступу на Донбасі – це реальність, яку не можна ігнорувати. Але ця реальність далека від алармістських заголовків про “неминучий прорив до вересня”. Росія має ресурси для тиску, але ці ресурси не безмежні. Її армія втрачає більше, ніж може поповнити, темпи просування падають, а наступальна динаміка сповзає до тактичних, а не оперативних успіхів. Для України це означає, що попри складність ситуації, передумов для швидкого колапсу фронту немає. Натомість ключове завдання – продовжувати виснажувати противника, використовувати його вразливості та готувати власні резерви для активних дій.

Як пропаганда РФ грає на чутках про “розкол” між Зеленським, Будановим та Федоровим

Posted on 16 Квітня, 202617 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Останніми тижнями український інформаційний простір наповнився чутками про нібито загострення відносин у вищому керівництві держави. У центрі уваги опинилися президент Володимир Зеленський, міністр оборони Михайло Федоров та керівник Офісу президента Кирило Буданов. Російські пропагандистські ресурси, традиційно використовуючи принцип “розділяй і володарюй”, активно підхопили цю тему, намагаючись створити враження глибокого розколу в українській владі. Але чи справді існує конфлікт, чи це чергова інформаційна операція, покликана послабити Україну зсередини? І чи не є медійна активність Буданова та Федорова лише віддзеркаленням природної політичної конкуренції, а не ознакою неминучої кризи?

Ситуація навколо нібито розбіжностей між Зеленським та його ключовими підлеглими набула розголосу після низки публічних заяв, які трактувалися як такі, що йдуть врозріз з офіційною лінією президента. Зокрема, Буданов дозволив собі критичні коментарі щодо стану українського оборонно-промислового комплексу, зазначивши, що дрони збираються переважно з імпортних деталей, а за роки війни не було випущено жодного танка. Він також висловився проти тиску на Українську Православну Церкву, що розійшлося з позицією президента. Крім того, Буданов анонсував “тригерну подію”, яка може призвести до катастрофи, якщо в українському суспільстві не буде єдності. Це сприйняли як натяк на необхідність поступок на переговорах із Росією, зокрема виведення військ із Донбасу, чого, за деякими даними, прагнуть у Вашингтоні. Таку ж позицію нібито поділяє і голова фракції “Слуга народу” Давид Арахамія.

Однак важливо розуміти, що публічні коментарі Буданова не обов’язково свідчать про конфлікт. Як керівник Офісу президента, він може брати на себе функцію “поганого поліцейського”, озвучуючи непопулярні ідеї, які готують ґрунт для майбутніх рішень. Його заяви про стан ВПК можуть бути сигналом для західних партнерів про потребу в технологіях, а не критикою власної влади. Щодо переговорів – він міг наголошувати на необхідності єдності, а не анонсувати поступки. Джерела, близькі до обох політиків, спростовують чутки, наголошуючи, що вони діють у межах директив президента.

Медійна активність Федорова та Буданова викликає невдоволення в оточенні Зеленського, яке вбачає в ній прояви політичних амбіцій. Федорова, якого активно “номінують” на високі посади певні кола, критикують за проблеми з “бусифікацією”, а також за створення власної вертикалі компаній, що освоюють бюджетні кошти на дрони. Щодо Буданова, то його називають вигідним бенефіціаром зміни керівництва ОП, однак зазначають, що звільнення може лише підвищити його рейтинг, перетворивши на нового Залужного. Однак джерела стверджують, що напруга поки не досягла критичної точки, і питання про звільнення не стоїть.

Російська пропаганда активно використовує будь-які ознаки політичної конкуренції в Україні для створення наративів про “розкол”, “зраду” та “неминучий крах”. Вкиди про конфлікт Зеленського з Будановим та Федоровим є класичним прикладом інформаційної операції, спрямованої на дестабілізацію ситуації. Ворогу вигідно, щоб в Україні вірили в існування “партії війни” та “партії миру”, щоб послабити довіру до президента та його команди напередодні складних переговорів. Тому до подібних чуток варто ставитися критично, розуміючи, що за ними стоять цілі послабити Україну.

Справжнім випробуванням для української влади стане не стільки наявність внутрішніх дискусій (що є нормальним для будь-якої політичної системи), скільки здатність зберігати єдність перед обличчям зовнішніх загроз. Політична конкуренція, яка активізується в передчутті виборів, неминуче призведе до появи різних точок зору. Проте наразі всі ключові гравці демонструють лояльність президенту. Інформаційні вкиди про розкол – це інструмент інформаційної війни, і піддаватися на них – означає грати на руку ворогу. Натомість варто зосередитися на реальних викликах, які стоять перед країною: обороноздатність, економіка, міжнародна підтримка. Успішне подолання цих викликів потребує саме єдності, а не пошуку ворогів у власному таборі.

Дефіцит ракет для Patriot: чи є ризик колапсу ППО і як Україна може вийти з цієї кризи

Posted on 15 Квітня, 202616 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Коли президент Володимир Зеленський у середині квітня 2026 року заявив в інтерв’ю німецькому ZDF, що в Україні “такий дефіцит ракет для Patriot, гірше вже не може бути”, це прозвучало не як чергове попередження партнерам, а як констатація факту, що межа міцності української протиповітряної оборони ось-ось буде досягнута. Слова президента не є гіперболою. Вони відображають нову реальність, в якій Україна опинилася внаслідок війни на Близькому Сході, що перетворилася на головного споживача американських ракет-перехоплювачів. Ситуація загрожує тим, що країна може втратити здатність захищати міста від балістичних ударів, які є найбільш руйнівними та важкими для перехоплення. Що означає цей дефіцит для війни? Коли може настати колапс? І чи є в України план “Б”, окрім очікування на нові поставки?

Перше, що варто зрозуміти, – масштаб проблеми. Україна за весь час повномасштабної війни отримала від партнерів близько 600 ракет Patriot. Для порівняння, Ізраїль та його союзники використали приблизно 800 таких ракет лише за перші дні конфлікту з Іраном, щоб збити балістичні цілі. США та їхні союзники за перші 16 днів війни в Перській затоці випустили 1802 ракети-перехоплювачі Patriot – більш ніж удвічі більше, ніж Україна за чотири роки. Американські запаси, які десятиліттями накопичувалися на випадок великої війни, вичерпуються на Близькому Сході, де Іран запустив по території ОАЕ та Ізраїлю понад 1,4 тис дронів і сотні балістичних ракет. Пентагон використав зброю, накопичену роками, за 12 днів. Її відновлення потребуватиме кількох років і коштуватиме десятки мільярдів доларів. Для України це означає, що американські ракети, які й так надходили з перебоями, тепер майже повністю перенаправлені на Близький Схід. Президент Зеленський небезпідставно побоюється, що постачання можуть сповільнитися навіть попри європейські гроші.

Другий фактор – це тактична адаптація. Українські сили ППО вже змінили свої протоколи. За даними Business Insider, через нестачу ракет розрахунки Patriot використовують ручний режим наведення та запускають лише одну ракету на ціль замість стандартних двох-чотирьох, як це передбачено доктриною. Така економія дає змогу розтягнути наявні запаси, але ціна помилки стає катастрофічно високою. Кожен пропущений “Іскандер” може зруйнувати електростанцію, лікарню чи житловий квартал. Росія, своєю чергою, запустила на 150% більше ракет у першому кварталі 2026 року, ніж за аналогічний період минулого року. Ворог тестує українську ППО на міцність, комбінуючи удари дронами, крилатими та балістичними ракетами. В умовах, коли кожен перехоплювач на вагу золота, навіть невелике зниження ефективності може призвести до прориву системи.

Отже, що означатиме колапс ППО? Варто розрізняти кілька сценаріїв. Найімовірніший найближчим часом – це не тотальне зникнення захисту, а вибіркове. Україна змушена буде обирати, які об’єкти захищати насамперед, а які – залишити без прикриття. Росія, яка уважно стежить за діями Patriot через супутники, може почати завдавати ударів по тих регіонах, де батареї Patriot тимчасово відсутні. Це створить “хвилі” руйнувань: спочатку постраждають менш захищені області, а потім – критична інформація про переміщення батарей. Другий, гірший сценарій – виснаження боєкомплекту настільки, що Patriot доведеться залишити лише для захисту Києва та кількох ключових об’єктів. Це відкриє небо для балістичних ракет над Харковом, Дніпром, Одесою та Львовом. Наслідки можуть бути катастрофічними: знищення ТЕЦ, водоканалів, мостів, удар по житлових кварталах, що призведе до нової хвилі біженців. Найгірший сценарій – повне виснаження запасів, коли Patriot залишаться без жодної ракети. Це означатиме, що балістичні ракети РФ зможуть безперешкодно вражати будь-яку ціль. За таких умов війна може перейти в нову фазу, де Україна втрачає здатність захищати навіть тилові міста.

Але чи неминучий колапс? Ні. Існує кілька сценаріїв, за яких катастрофи можна уникнути, хоча кожен із них має свої обмеження. Перший – це нарощування виробництва у США. Пентагон підписав рекордний контракт із Lockheed Martin на 4,7 мільярда доларів для збільшення виробництва PAC-3 приблизно з 600 до 2000 ракет на рік. Це багато, але нарощування займе кілька років. Найближчими місяцями Україна відчує лише невелике збільшення поставок, а не хвилю допомоги. Крім того, частина цих ракет піде на поповнення виснажених американських складів та на задоволення потреб союзників у Перській затоці.

Другий шлях – європейська альтернатива. 14 квітня Україна та Німеччина підписали оборонний пакет на 4 млрд євро, який передбачає передачу кількох сотень ракет для Patriot та 36 пускових установок для IRIS-T. Німеччина також будує власну лінію з виробництва ракет GEM-T, яка запрацює до кінця 2026 року. Європа намагається створити власні системи ППО, здатні перехоплювати балістичні ракети, зокрема SAMP/T NG. Однак європейська оборонна промисловість виробляє ці системи в невеликих кількостях, і вони поки не можуть замінити Patriot у необхідному масштабі. До того ж, США відмовилися ліцензувати виробництво ракет Patriot у Європі, що зберігає залежність від американських технологій.

Третій, найамбітніший сценарій – це створення власної дешевої ППО. Українська компанія Fire Point, яка виробляє далекобійні дрони Flamingo, веде переговори з європейськими компаніями про створення нової системи протиракетної оборони, яка б збивала балістичні цілі за ціною менше ніж 1 мільйон доларів за ракету. Це значно дешевше за Patriot (де вартість однієї ракети може сягати кількох мільйонів доларів). Випробування плануються на кінець 2027 року. Якщо цей проєкт вдасться, Україна отримає незалежність від американських поставок і зможе масштабувати виробництво. Але це рішення середньострокове, яке не допоможе закрити небо в найближчі місяці.

Четвертий, асиметричний варіант – зміна військової стратегії. Замість того, щоб намагатися збивати кожну ракету, Україна може зосередитися на ураженні носіїв – літаків, які запускають ракети, та складів із боєприпасами. Це потребує далекобійних дронів та ракет, які Україна активно розробляє. Зеленський заявив про здатність виробляти дрони та ракети на 35 мільярдів доларів у 2026 році, а також про переговори з європейськими партнерами про спільне виробництво. Якщо вдасться системно знищувати російські бомбардувальники на аеродромах та ракетні склади, інтенсивність обстрілів зменшиться, а навантаження на ППО знизиться. Це потребуватиме часу та політичних рішень, але є реальним шляхом.

П’ятий фактор – дипломатичний. Україна запропонувала США допомогу в розблокуванні Ормузької протоки, посилаючись на власний досвід боротьби з морською блокадою. Якщо адміністрація Трампа погодиться на співпрацю, це може змінити динаміку. Але поки що Вашингтон не звертався по допомогу, а українські пропозиції залишаються на папері.

Підсумовуючи, найближчими місяцями ситуація з ППО, найімовірніше, залишатиметься вкрай напруженою. Дефіцит ракет Patriot – це не тимчасова проблема, а структурний збій, спричинений перевантаженням американського оборонно-промислового комплексу через війну на Близькому Сході. Колапс можливий, але не неминучий. Україна може уникнути найгіршого сценарію, якщо зможе максимально ефективно використовувати наявні запаси (ручний режим Patriot), активізувати європейські поставки (SAMP/T, IRIS-T), прискорити створення власної дешевої ППО та перейти до асиметричної стратегії ударів по носіях. Ключовим є час. Якщо нові системи та виробничі потужності запрацюють до кінця 2026 року, Україна зможе пережити цей період. Якщо ні – наступна зима може стати найважчим випробуванням для української енергосистеми та цивільного населення. Зеленський, кажучи «гірше вже не може бути», мав на увазі не безвихідь, а те, що дно вже досягнуто, і будь-який рух можливий лише вгору. Але чи встигнуть партнери підставити плече, перш ніж Україна впаде, залежить від багатьох факторів, включно з тим, наскільки швидко Захід зрозуміє, що ціна його нерішучості зараз буде набагато вищою, ніж ціна допомоги.

Амміачна пауза: чому удари по Череповцю залишають російську армію без пороху та ракет

Posted on 14 Квітня, 202616 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Ніч на 13 квітня 2026 року стала черговим етапом системної кампанії українських безпілотників проти об’єктів глибокої російської інфраструктури. Цього разу ціллю знову став Череповецький завод “Апатит” – хімічний гігант, що входить до концерну “Фосагро”, розташований за понад 800 кілометрів від лінії фронту. Промисловий об’єкт, який ще наприкінці березня отримав перші “прильоти”, зазнав повторних ударів. І хоча російська пропаганда традиційно звітує про “збиті дрони”, супутникові знімки та відео з місця подій свідчать про інше: влучання відбулися по головних цехах виробництва аміаку – “Аміак-1” та “Аміак-2”. Це не просто чергова атака на промисловість. Це удар по технологічному ланцюжку, який живить російську артилерію, реактивні системи залпового вогню та ракетне озброєння. Аби зрозуміти масштаб, варто розібратися, чим саме є аміак і чому його виробництво є критичним для російської воєнної машини.

Завод “Апатит” у Череповці – це не просто хімічне підприємство. Це один із найбільших виробників аміаку в Росії, з потужністю близько 1,9 млн тонн на рік, а також 800 тис тонн аміачної селітри. Аміак (NH₃) є першоосновою, з якої починаються два ключові технологічні маршрути.

Перший – цивільний: виробництво азотних добрив (карбаміду, аміачної селітри, амофосу), що живлять сільське господарство та експорт.

Другий – військовий, про який значно менше говорять у відкритих джерелах, але який є фундаментальним для сучасної зброї. Саме аміак є вихідною сировиною для синтезу азотної кислоти, а та, своєю чергою, – головний реагент для виробництва вибухових речовин.

У спрощеному вигляді ланцюжок виглядає так: природний газ → аміак → азотна кислота → нітрування целюлози (отримання піроксиліну для порохів) або толуолу (отримання тротилу). Крім того, з аміаку виробляють перхлорат амонію – ключовий компонент твердого палива для ракетних двигунів, зокрема для “Іскандерів” та інших ракет. Тож коли українські дрони влучають у цехи виробництва аміаку, вони фактично перекривають кисень цілій низці оборонних підприємств, які залежать від стабільних поставок цієї хімікалії.

Удари по Череповцю мають три безпосередні наслідки, кожен з яких є болючим для російської воєнної економіки.

Перший – технологічний: виробництво аміаку є безперервним циклом, який неможливо швидко відновити після пошкодження ключових реакторів та резервуарів. Аміак вимагає специфічних ізотермічних умов зберігання, а його транспортування – спеціалізованих цистерн. Втрата потужностей у Череповці не компенсується за тиждень або навіть місяць.

Другий наслідок – логістичний: знищення заводу обриває так званий “азотний міст” між північно-західним хімічним кластером та центрами виробництва боєприпасів у глибині Росії.

До ключових споживачів аміачної продукції належать Тамбовський пороховий завод у Котовську (один із найбільших виробників піроксилінових порохів для артилерії), Казанський пороховий завод (метальні заряди для танкових гармат та великокаліберної артилерії), а також Пермський пороховий завод (заряди до РСЗВ “Град”, “Смерч”, “Торнадо” та двигуни для ППО). Кожен із цих заводів залежить від стабільних поставок азотних компонентів, які раніше надходили, зокрема, з Череповця.

Третій наслідок – економічний: Росія змушена або розконсервувати стратегічні запаси аміаку та азотної кислоти, що обмежені, або закуповувати хімію в Китаю, що значно дорожче та довше. В обох випадках це збільшує собівартість снарядів і ракет, а в умовах, коли війна триває, це прямий удар по бюджету Міноборони.

Не менш важливим є й те, що удари по «Апатиту» припали на пік посівної кампанії в Росії. Аміачна селітра та карбамід – це основа для внесення азотних добрив, без яких урожаї будуть значно нижчими. Дефіцит аміаку означає дефіцит добрив, а отже – зниження врожайності, зростання цін на продовольство всередині Росії та скорочення експортних надходжень. Це додатковий тиск на російську економіку, яка й без того потерпає від санкцій та інфляції. Звісно, є й інші виробники аміаку в Росії – наприклад, у Тольятті чи Кемерово. Але логістичні плечі величезні, а потужності обмежені. Переорієнтація поставок потребує часу, а час – це ресурс, якого в умовах інтенсивних бойових дій не вистачає.

Іронія ситуації полягає ще в одному факті, який активно обговорюють у російських телеграм-каналах. У 2025 році керівництво “Фосагро” отримало нагороду за рекордні показники роботи. А вже за кілька місяців підприємство-рекордсмен стало ціллю для українських дронів, причому не раз. Символізм цього не потребує зайвих пояснень. Удари по Череповцю демонструють, що російська воєнно-промислова база є вразливою навіть на глибині понад 800 кілометрів. І чим більше таких ударів, тим більше “дірок” виникає в ланцюжках постачання. Росія може захищати окремі НПЗ та авіабази системами ППО, але фізично прикрити кожен хімічний завод, кожну установку з виробництва аміаку неможливо. А без аміаку немає азотної кислоти, а без неї – немає ні пороху, ні тротилу, ні твердого палива для ракет. Це не гіпербола, а технологічна реальність.

Звісно, одними ударами по Череповцю війну не завершити. Але вони є частиною системної стратегії на виснаження російської оборонки, яка передбачає ураження не лише складів із боєприпасами, а й заводів, що ці боєприпаси виробляють. Аміачні цехи – ідеальна мішень, оскільки їхнє руйнування має відкладений, але дуже болючий ефект. Сьогодні немає аміаку – завтра немає пороху для “Градів” – післязавтра артилерійські снаряди стають дефіцитом. Так само з “Іскандерами”: їхні твердопаливні двигуни потребують перхлорату амонію, який виробляють з аміаку. Зупинка аміачного виробництва – це відстрочена, але неминуча проблема для ракетних військ. Чи зможе Росія оперативно знайти заміну втраченим потужностям? Частково – так, за рахунок інших заводів. Але ціна такого перекидання ресурсів буде високою, а обсяги — меншими. Війна на виснаження передбачає, що кожен зруйнований технологічний ланцюжок наближає момент, коли ресурсів противника перестане вистачати. І удари по Череповцю – один із ключових вузлів у цьому ланцюжку. Як довго Росія зможе компенсувати втрати – залежить від того, наскільки швидко вона зможе відновити виробництво або переналаштувати логістику. Але кожен тиждень простою таких гігантів, як “Апатит”, – це тисячі тонн невироблених снарядів і ракет. І це, мабуть, найкраща новина для українських військових, які щодня стикаються з російськими обстрілами.

В Україні обговорюють SMS-розсилку про диспансеризацію дітей

Posted on 14 Квітня, 202614 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Українці повідомляють про масове надходження SMS-повідомлень із закликом пройти диспансеризацію дітей за місцем медичного обліку.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали.

За словами авторів допису, раніше подібні SMS від імені Міністерства охорони здоров’я не надходили, тому мова може йти про взловживання, помилку чи несанкціоновану розсилку.

На тлі обговорення цих повідомлень у соцмережах також активізувалося поширення російських пропагандистських наративів про те, що українських дітей нібито вивозять до країн Євросоюзу, де вони можуть зазнавати експлуатації.

Подібні твердження не мають підтвердження з боку офіційних органів чи міжнародних структур та раніше вже використовувалися в межах інформаційних кампаній для дискредитації евакуаційних і гуманітарних ініціатив.