Президент України Володимир Зеленський зробив заяву, яка не могла не сколихнути світову дипломатичну спільноту. Відповідаючи на скептичні оцінки щодо перспектив України у протистоянні з Росією, він поставив пряме й болюче питання: якщо ядерний статус Москви є головним аргументом проти перемоги Києва, то що ж насправді є гарантією виживання самої України? Членство в НАТО? Власна ядерна зброя? За словами президента, поки ніхто відкрито цих питань не порушував – а значить, ніхто й не давав на них чесної відповіді.
Ця заява миттєво набула резонансу. Одні побачили в ній вираження відчаю – звинувачення Заходу в лицемірстві й безпорадності. Інші – продуманий дипломатичний хід, покликаний змусити союзників виходити з риторичних напівобіцянок і нарешті сформулювати конкретні зобов’язання. Треті злякалися: чи не відкриває Київ ящик Пандори, натякаючи на повернення до ядерної програми?
Як Україна втратила ядерну зброю – і що отримала натомість
Щоб зрозуміти логіку Зеленського, необхідно повернутися у 1991-1994 роки. Після розпаду СРСР Україна опинилася у ситуації, яка не мала аналогів в історії: на її території залишилося близько 1 900 стратегічних ядерних боєголовок і ще понад 2 500 тактичних – третій за величиною ядерний арсенал у світі після Росії та США. Це не просто велика кількість. Це була зброя, достатня для знищення будь-якого противника на планеті.
Однак Україна не мала ні реального оперативного контролю над цією зброєю (коди запуску залишалися у Москви), ні фінансових ресурсів для її обслуговування, ні досвіду управління ядерними силами. Тогочасний Київ опинився у пастці: величезний арсенал без можливості ним реально скористатися – і водночас колосальний тягар міжнародного тиску, пов’язаного з його існуванням.
Будапештський меморандум: угода, що тріснула
У грудні 1994 року в Будапешті Україна, Росія, США та Велика Британія підписали документ, що увійшов в історію як Будапештський меморандум. Відповідно до нього Київ зобов’язувався передати всі ядерні боєголовки Росії та приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не має ядерної зброї. В обмін Росія, США та Велика Британія надавали Україні “запевнення” щодо поваги до її суверенітету та територіальної цілісності, невикористання сили або загрози силою, а також неекономічного тиску.
Принципово важливий нюанс: у тексті документа йдеться саме про “запевнення” (assurances), а не “гарантії” (guarantees). Ця різниця – не юридична казуїстика. Гарантії передбачають юридично зобов’язуючі механізми виконання і можливість примусу. Запевнення – лише декларацію намірів без жодного механізму контролю чи відповідальності. Власне, ця відмінність і стала фатальною.
У 2014 році Росія анексувала Крим. У 2022-му – розпочала повномасштабне вторгнення, окупувавши значну частину Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Ні США, ні Велика Британія не були юридично зобов’язані вступити у військовий конфлікт – і не вступили. Будапештський меморандум, таким чином, виявився папером без реальних механізмів захисту.
Психологічна травма: ціна роззброєння
Для розуміння нинішніх настроїв в Україні надзвичайно важливий саме психологічний вимір цієї історії. У 1994 році Київ зробив те, що від нього просив весь цивілізований світ: добровільно відмовився від найпотужнішої зброї на планеті – в обмін на обіцянки безпеки. Тридцять років потому ця зброя могла б бути єдиним реальним стримувальним фактором проти Росії.
Саме тому заява Зеленського – не просто дипломатичний прийом. Це артикуляція колективної травми цілої нації, яка зіграла за правилами і програла. І в цьому її моральна сила – незалежно від практичної реалістичності пропонованих альтернатив.
Технічний вимір: чи може Україна отримати або відновити ядерну зброю?
Розглядаючи питання “чи може Україна мати ядерну зброю”, слід чітко розмежувати три якісно різні сценарії: самостійне створення, отримання від союзників та “ядерна парасолька” без фізичної передачі зброї. Кожен із них має свою специфіку.
Сценарій А: самостійне створення
Чи має Україна технічний потенціал для самостійного створення ядерної зброї? Відповідь: частково – так, але з дуже суттєвими обмеженнями.
На користь цього свідчить кілька факторів. По-перше, Україна має розвинений ядерно-енергетичний комплекс: 15 діючих енергоблоків на чотирьох АЕС (Рівненська, Хмельницька, Південноукраїнська та Запорізька – остання тимчасово окупована). По-друге, в країні збереглася серйозна наукова база – Харківський фізико-технічний інститут (ННЦ ХФТІ), Інститут ядерних досліджень НАН України в Києві, значна кількість фахівців з ядерної фізики та інженерії. По-третє, Україна має власні уранові родовища та певні потужності з видобутку і переробки ядерного палива.
Однак між “ядерним потенціалом” і “ядерною зброєю” – прірва. Для створення боєголовки потрібне збагачення урану або виробництво плутонію до зброєвих кондицій, розробка та виробництво системи ініціювання (детонатора), конструкція боєголовки, засоби доставки (ракети або літаки-носії), система командування і управління, а також випробувальна інфраструктура. За різними оцінками, за оптимістичного сценарію – де Україна не перебуває в умовах активного збройного конфлікту, має доступ до всіх технологій і ресурсів, – процес займе від 3 до 7 років і коштуватиме десятки мільярдів доларів. Реалістичний термін, з урахуванням нинішнього стану країни, – значно більший.
Однак збагачення урану до зброєвих кондицій неможливе без спеціальних центрифуг або газодифузійних установок, яких Україна не має і які перебувають під суворим міжнародним контролем МАГАТЕ. Будь-яка спроба їх придбати або самостійно виготовити миттєво спрацює усі наявні системи моніторингу.
Сценарій Б: передача від союзника
Друга опція – отримання готової ядерної зброї від однієї зі США, Великої Британії або Франції. Саме про це, судячи з усього, натякав Зеленський. Чи реальна така передача?
З технічного боку – теоретично можлива: США зберігають на базах НАТО в Європі (Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Туреччина, Італія) тактичні ядерні авіабомби B61. Механізм «ядерного поділу» у межах НАТО дозволяє союзникам альянсу брати участь у ядерних місіях – але виключно спільно з США і за американського ж дозволу на застосування.
З юридичного та політичного боку – передача зброї Україні як не члену НАТО є абсолютно неможливою в нинішніх умовах. Вона порушує Договір про нерозповсюдження, зруйнує весь міжнародний режим контролю над озброєннями і з гарантією спровокує ядерну ескалацію з Росією. Жодна з ядерних держав Заходу не готова до такого кроку.
Сценарій В: “ядерна парасолька” без передачі зброї
Це – найбільш реалістична з трьох опцій, хоча й вона наштовхується на значні перешкоди. “Ядерна парасолька” означає, що ядерна держава (наприклад, США) офіційно заявляє: будь-яке ядерне або масштабне звичайне нападання на Україну буде розглядатися як напад на саму цю державу з усіма відповідними наслідками.
По суті, саме це є частиною механізму статті 5-ї Статуту НАТО для держав-членів. Але Україна не є членом НАТО. Переговори про двосторонні угоди у сфері безпеки (зокрема з США, Францією, Великою Британією та іншими країнами) вже ведуться – однак укладені угоди поки не передбачають автоматичного зобов’язання щодо застосування сили, включно з ядерним прикриттям.
Ключове питання: чи зупинить “ядерна парасолька” без реального членства в НАТО Росію? Досвід показує: для повноцінного стримування потрібна не просто декларація, а інституційний механізм і наявність готовності до дій. Без членства в Альянсі будь-яка заява залишається лише заявою – як і Будапештський меморандум.
Три сценарії: якби ядерна зброя в Україні стала реальністю
Спробуємо уявити, що один із описаних вище сценаріїв реалізувався. До яких наслідків це могло б призвести?
Сценарій 1: Ядерне стримування – ідеальна модель
В оптимістичній версії Україна з власним ядерним потенціалом або під надійною ядерною парасолькою стає де-факто недоторканною для ескалації. Росія, прорахувавши ризики, не наважується на подальше нарощування тиску – адже будь-який удар може спровокувати ядерну відповідь. Конфлікт заморожується на прийнятних для України умовах. Переговори ведуться з позиції сили.
Саме цю логіку описує класична теорія ядерного стримування, розроблена такими мислителями, як Герман Кан, Бернард Броді та Томас Шеллінг. Вона ефективно працювала під час холодної війни між США та СРСР і до певної міри продовжує діяти сьогодні між великими ядерними державами.
Але в ній є суттєве “але”. Стримування працює, якщо: ядерний арсенал захищений від першого удару і здатний до відповідного удару; обидві сторони раціональні та прораховують наслідки; існує налагоджений канал комунікації для уникнення випадкової ескалації; ядерний арсенал перебуває під надійним цивільним контролем і не може бути захоплений або використаний терористами. У випадку виснаженої війною України, яка веде бойові дії на власній території, жодна з цих умов не може бути гарантована повною мірою.
Сценарій 2: Превентивний удар і катастрофа
Другий сценарій – і він є найбільш імовірним з погляду реальної стратегічної поведінки Росії – це превентивний удар. Москва неодноразово давала зрозуміти на офіційному рівні: будь-яка спроба України розробити або отримати ядерну зброю буде розглядатися як екзистенційна загроза, що виправдовує негайне і масштабне застосування сили.
Якби Захід погодився передати Україні ядерну зброю або надати їй безумовну ядерну парасольку – Кремль, найімовірніше, не чекав би, поки ця зброя стане бойово готовою. Відповідь могла б бути блискавичною: масовані удари по об’єктах ядерної інфраструктури, мобільних пускових установках і командних центрах. З огляду на те, що ядерна зброя ще не перебувала б у захищених сховищах і не мала б надійних засобів доставки – перший удар міг би знищити більшу частину потенціалу до того, як Київ встиг би відповісти.
Далі – автоматично спрацьовують механізми ескалації. Якщо під час удару загинули американські військові або постраждала передана США зброя – Вашингтон опиняється перед вибором між реакцією і капітуляцією. Ризик прямого ядерного протистояння між Росією та НАТО різко зростає. Саме цей сценарій є головним кошмаром для всіх, хто займається ядерним плануванням у Брюсселі та Вашингтоні.
Сценарій 3: Дипломатична ізоляція та параліч допомоги
Третій сценарій – менш драматичний, але не менш руйнівний. Якщо Україна вийшла б з ДНЯЗ або відкрито оголосила про початок ядерної програми – вона в лічені дні втратила б більшу частину міжнародної підтримки. Більшість країн Глобального Півдня, і без того скептично налаштованих щодо розширення НАТО, остаточно відсторонилися б. Частина європейських держав призупинила б постачання зброї і фінансову допомогу. США опинилися б у внутрішньополітичній кризі, де Конгрес заблокував би подальшу підтримку.
Парадоксально, але саме тоді, коли Київ намагався б посилити свою безпеку через ядерне стримування, він залишився б без ресурсів для продовження звичайної війни. А без звичайного фронту ядерна зброя – навіть якби вона була – втратила б сенс: утримувати окуповані території за допомогою тактичних ядерних ударів по власній землі неможливо.
Висновки: незручне питання без відповіді
Заява Зеленського про ядерні гарантії – не авантюризм і не відчай. Це майстерно сформульована пастка для Заходу: відповісти на неї ні “так”, ні “ні” неможливо, не опинившись у незручному становищі.
“Так” – означало б погодитися на сценарій ядерної передачі або повноцінного членства в НАТО, чого Захід не готовий робити через страх ескалації. “Ні” – означало б публічно визнати, що жодних реальних гарантій безпеки для України не існує, а всі підписані угоди – лише декларації. Це підриває не тільки довіру до Заходу, а й усю логіку нерозповсюдження: навіщо якійсь країні відмовлятися від ядерного потенціалу, якщо приклад України показує, що роззброєння не захищає?
Чи реальна передача ядерної зброї Україні? Ні – ні зараз, ні в осяжному майбутньому. Технічні, правові та геополітичні бар’єри надто великі. Але сама постановка питання – і це головне – примушує Захід нарешті сформулювати, що ж насправді означають “гарантії безпеки” для держави, що воює з ядерною наддержавою.
Відповіді на це питання поки що немає. А це означає, що запитання Зеленського – одне з найважливіших у сучасній міжнародній безпеці – залишатиметься відкритим і незручним ще дуже довго. Відкриті незручні запитання – це і є основна зброя дипломатії. І цим козирем Київ, схоже, навчився користуватися бездоганно.
