Автор: Микола Донченко

Автор інформаційного порталу URAUA.INFO

Пекінська невдача Трампа як сигнал про зміну глобальних правил

Posted on by Микола Донченко

Травень 2026 року мав стати для Дональда Трампа тріумфальним поверненням на світову арену. Його візит до Пекіна анонсували як прорив, здатний переформатувати відносини двох найбільших економік планети. Але реальність виявилася жорстокою. Переговори з Сі Цзіньпіном не просто не принесли бажаних результатів – вони оголили системну кризу американської дипломатії, яка дедалі втрачає здатність диктувати умови. Трамп прилетів до Китаю не як лідер, чию думку слухають, а як той, хто змушений просити й шукати компроміси там, де ще недавно США вимагали поступок. Ця поїздка стала дзеркалом нового світового порядку – багатополярного, де Китай відчуває себе не менш впевнено, ніж Америка. І для України, яка звикла вважати США своїм головним тилом, сигнали з Пекіна звучать тривожно: якщо Вашингтон не може домовитися з Пекіном, чи зможе він ефективно протистояти Москві, яка з кожним днем почувається все впевненіше?

Офіційно візит подавався як продовження стратегічного діалогу між двома наддержавами. Однак, як стало відомо з обізнаних джерел, реальні переговори були далекі від паритетних. Головного, чого домагався Трамп, – зниження торговельного дефіциту та повернення американських виробників на китайський ринок, який останніми роками активно заміщався внутрішніми та альтернативними поставками. У відповідь Пекін висунув умови, на які Вашингтон виявився не готовий. Китайська сторона вимагала скасування частини санкцій, які обмежують доступ до високих технологій, а також гарантій невтручання у внутрішні справи КНР, включно з тайванським питанням. Для Трампа, чия передвиборча кампанія будувалася на жорсткій риториці щодо Пекіна, такі поступки були політично неприйнятними. У підсумку сторони розійшлися, не підписавши жодних значущих угод, що саме по собі стало поразкою для американської делегації.

Особливо показовим виявився провал переговорів щодо розблокування Ормузької протоки. Як повідомляє Bloomberg із посиланням на заяви іранських та китайських чиновників, а також на аналітиків, які стежать за ситуацією в протоці, Трамп не зміг досягти жодного прогресу в цьому питанні. Іран не виявляє особливого інтересу до послаблення контролю над протокою, навіть у разі завершення війни. Президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що його країна впровадить “ефективні та професійні механізми контролю”. Ситуація в Ормузькій протоці залишається вкрай напруженою: за останню добу, згідно з аналітичним сайтом морського трафіку Marinetraffic, через протоку пройшли лише п’ять кораблів. Судноплавство там практично паралізоване через постійну загрозу ударів по судах. “Переговори зайшли в глухий кут, періодично спалахує насильство, а економічні витрати від тривалого закриття Ормузької протоки зростають”, – цитує видання аналітика Бекку Вассер. “Загрози відновлення війни продовжують надходити, і статус-кво стає дедалі нестійкішим. Ми вважаємо, що повернення до відкритого конфлікту є дуже ймовірним”, – додається в матеріалі Bloomberg. Примітно, що глава МЗС Китаю Ван І закликав відкрити протоку якомога швидше. Ця заява прозвучала на тлі спроб двох найбільших економік світу підкреслити точки дотику щодо близькосхідного конфлікту під час зустрічей Трампа з Сі Цзіньпіном. Однак, як зазначає Bloomberg, Китай і США перебувають “по суті, на протилежних сторонах”, причому Китай неодноразово критикував американо-ізраїльський напад на свого іранського союзника. Таким чином, навіть видимість згоди з питання відкриття протоки виявилася ілюзорною.

Цей результат тим показовіший на тлі того, як Китай останніми роками послідовно нарощував свій вплив у світі, створюючи паралельні структури, альтернативні західним. Ініціатива “Пояс і шлях”, БРІКС, Шанхайська організація співробітництва – усе це інструменти, за допомогою яких Китай будує багатополярний світ без огляду на Вашингтон. Трамп, який ще під час свого першого терміну намагався торпедувати Транстихоокеанське партнерство та розв’язав торговельні війни, тепер опинився заручником власної риторики. Він приїхав до Пекіна без чіткого плану, без єдиної позиції європейських союзників (яких він сам же відштовхнув) і без реальних важелів тиску. Китайський лідер, своєю чергою, використав візит для демонстрації власної сили: зустріч була організована з усією можливою пишнотою, але за лаштунками Трампу дали зрозуміти, що диктувати умови тут будуть не йому.

Перед тим як вирушити до Китаю, Трамп здійснив поїздку до Саудівської Аравії, де також зіткнувся з холодним прийомом. Ер-Ріяд, який раніше був надійним союзником, тепер дедалі більше орієнтується на Пекін, оскільки Китай став найбільшим покупцем саудівської нафти. Це свідчить про системну проблему: американська дипломатія, яка традиційно спиралася на військову силу та економічне домінування, втрачає ефективність у світі, де гроші та ринки вирішують не менше, ніж авіаносці. Трамп спробував запропонувати Саудівській Аравії угоду про визнання Ізраїлю в обмін на військові гарантії, але королівство, схоже, не поспішає відмовлятися від вигідного партнерства з Азією заради сумнівних обіцянок.

Особливо болючим для Трампа став провал переговорів щодо контролю над технологіями. Китай сьогодні є світовим лідером у виробництві сонячних панелей, електромобілів, акумуляторів і, що найважливіше, мікрочипів. Американські санкції, запроваджені ще за часів Байдена, не зупинили розвиток китайського технологічного сектора, а лише прискорили його. Трамп розраховував домовитися про “правила гри”, але отримав жорстку відповідь: Китай не має наміру відмовлятися від власних напрацювань в обмін на абстрактні обіцянки відкрити ринок. Більше того, китайська сторона використала переговори для просування власних стандартів у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень і біотехнологій. Трамп, який любить говорити про “зробимо Америку знову великою”, зіткнувся з холодною реальністю: у багатьох ключових галузях майбутнього Китай уже попереду.

Не менш красномовним є й те, як Трамп висловився про Тайвань в інтерв’ю телеканалу Fox News після повернення з Пекіна. Він фактично визнав, що Китай не буде атакувати острів, якщо той сам не зробить різких кроків у бік незалежності. Але головне – він відверто описав військову безпорадність Тайваню перед лицем китайської могутності. “Якщо подивитися на шанси, Китай – це дуже, дуже могутня велика країна. Тайвань – це дуже маленький острів. Тільки подумайте, він знаходиться за 59 миль, а ми – за 9500 миль. Це досить складне завдання”, – заявив президент США. Він порадив і Тайваню, і Китаю “пригальмувати”, фактично визнавши, що Америка не збирається вступати у війну за острів, а китайське домінування в регіоні є незаперечним фактом. “Тайваню було б дуже розумно трохи пригальмувати. Китаю було б дуже розумно трохи пригальмувати. Їм обом слід пригальмувати”, – додав Трамп. Ці слова прозвучали як прямий сигнал Сі Цзіньпіну: за часів президентства Трампа США не будуть ризикувати через Тайвань. Але водночас вони продемонстрували слабкість: замість того, щоб твердо захищати острів, американський лідер публічно визнав його вразливість і свою нездатність вплинути на ситуацію. Для Китаю це стало черговим підтвердженням того, що Трамп не готовий до жорсткого протистояння, а значить, можна не поспішати з поступками.

Показовою є й реакція європейських союзників на цей візит. Якщо раніше Брюссель пильно стежив за кожним кроком американського президента, то тепер його майже не хвилює, що відбувається в Пекіні. Європа, яку Трамп свого часу називав “ворогом”, навчилася жити своїм розумом. Вона укладає власні угоди з Китаєм, не озираючись на Вашингтон. Під час пекінських переговорів ніхто навіть не згадував про необхідність “єдиного фронту” Заходу. Це свідчить про те, що Трамп програв не просто черговий раунд переговорів, а втратив лідерство в глобальному масштабі. Америка більше не є голосом, якого всі слухають. Вона стала одним із гравців, і не найсильнішим.

Підсумовуючи, варто визнати: поїздка Трампа до Китаю стала не просто дипломатичною невдачею, а символічним кінцем епохи, коли Сполучені Штати могли одноосібно визначати правила глобальної гри. Він повернувся з порожніми руками – без торговельних угод, без прориву в питанні Ормузької протоки, без реальних важелів впливу на тайванський напрямок. Китай не лише не поступився, а й використав візит для демонстрації власної сили. Для України це має стати холодним душем. Роки, коли американська підтримка здавалася безумовною та безмежною, можуть відходити в минуле. Світ змінюється, і в ньому з’являються нові центри сили, з якими Вашингтон змушений рахуватися. Києву варто готуватися до реальності, в якій американський голос не буде вирішальним, а покладатися доведеться насамперед на власну обороноздатність та європейських партнерів. Пекінський провал Трампа – це не його особиста поразка. Це сигнал для всіх, хто ще вірив у непорушність американського лідерства. І чим швидше Україна зробить із цього висновки, тим менше болючих сюрпризів чекатиме на неї в майбутньому.

Дрони над Кремлем: чи здатні удари по Москві змусити Росію зупинити війну

Posted on by Микола Донченко

Ніч на 17 травня 2026 року стала для Москви, мабуть, найтривожнішою з початку війни. За даними моніторингових каналів та офіційних звітів російської влади, столицю та область атакували понад сто ударних безпілотників. Вибухи лунали в Хімках, Зеленограді, Лобні, Наро-Фомінську, палали технопарк “Елма”, завод “Ангстрем”, Московський нафтопереробний завод і наливна станція “Солнєчногорська”. Загинули щонайменше троє людей, десятки поранені, а в аеропортах “Внуково”, “Домодєдово” та “Шереметьєво” на кілька годин паралізували польоти. Українська сторона підтвердила: це була спільна операція СБУ та Сил оборони, і цілком справедлива відповідь на російські удари по українських містах. Ця атака стала наймасштабнішою на столицю РФ за весь час війни.

Але чи здатні такі удари – попри всю їхню символічну та психологічну вагу – змусити Кремль сісти за стіл переговорів і погодитися на припинення вогню по лінії фронту? Відповідь, як це часто буває, неоднозначна. На перший погляд, військовий ефект від атак навіть на сотні дронів є обмеженим: нафтопереробний завод не зупинив свою роботу, а бойові дії на сході тривають з колишньою інтенсивністю. Але стратегічне значення ударів по Москві полягає в іншому – вони руйнують сакральне уявлення про недоторканність російської столиці та, що ще важливіше, оголюють слабкість її протиповітряної оборони.

Виявилося, що навіть найзахищеніша територія РФ має “діри”. Президент Всеукраїнської авіаційної організації Геннадій Хазан пояснив це просто: велика територія Росії не є перевагою для оборони. Навпаки, чим більше об’єктів треба прикривати, тим більше з’являється вразливих місць, і РФ змушена розтягувати свої системи ППО між фронтом, військовими заводами та містами. Це не гіпотетичне припущення, а факт, який підтвердила масована атака на Москву. Показово, що Кремль уже за тиждень до неї, 12 травня, запровадив жорстку цензуру, заборонивши державним структурам, медіа та навіть пересічним громадянам публікувати будь-які дані про удари без офіційного дозволу. Аналітики ISW слушно зауважили, що це правило стало непрямим визнанням того, що Кремль очікує подальших влучань, які влада буде змушена приховувати. Російські пропагандисти, зазначають в ISW, майже не висвітлювали атаку, а нечисленні чиновники (Пєсков, Захарова) обмежилися дежурними фразами, уникаючи згадок про конкретні втрати. Натомість у російських ультранаціоналістичних каналах спалахнула хвиля паніки та критики: блогери нарікали на провали тилової ППО, фактично визнаючи, що війна прийшла в дім.

У цьому контексті стає зрозумілою логіка української сторони, яка послідовно називає атаки на глибокий тил РФ “примусом до миру”. Ідея полягає не в тому, щоб миттєво знищити російську військову машину, а в тому, щоб донести війну до тих, хто в Кремлі ухвалює рішення, та до їхнього електорату. У радянській, а потім і в путінській традиції Москва сприймалася як фортеця, захист якої був абсолютним пріоритетом. “Ще з радянських часів Москва сприймалася як фортеця, – зауважив керівник Центру протидії дезінформації РНБО Андрій Коваленко. – Навколо Москви будували кільця ППО, щоб москвичі не відчували війни. Але починають відчувати. І що більше це відчуття війни приходитиме до Москви, то більше шансів на завершення війни”.

Ця психологічна зміна, можливо, важливіша за будь-які тактичні успіхи. Уявлення про безпечний тил, яке ретельно культивувалося десятиліттями, розсипається. Удари 17 травня показали, що навіть оборонні заводи Москви та області, зокрема МКБ “Радуга”, яке виробляє крилаті ракети, більше не є недосяжними. Показово, що парад 9 травня пройшов без техніки, а над Червоною площею натягували антидронові сітки – такого не було з часів Другої світової.

Але чи достатньо цього, щоб змусити Росію піти на припинення вогню? Швидше за все, ні. Історія показує, що Кремль не звик відступати під тиском тактичних невдач. Його лідери схильні подвоювати ставки, а не визнавати поразку. Проте удари по Москві – це важливий елемент довгострокової стратегії на виснаження. Вони поступово підривають одну з головних опор режиму – відчуття безпеки еліт і населення. Вони демонструють, що ресурси РФ не безмежні, а її ППО – не така непроникна, як малюють пропагандисти.

Практичні результати цих атак мають накопичувальний ефект. Ураження нафтової інфраструктури (Московський НПЗ та “Солнєчногорська” станція) хоч і не зупиняє технологічний процес миттєво, але створює логістичний тиск і лякає інвесторів. Пошкодження військових підприємств (“Ангстрем” і технопарк “Елма”) може мати відкладений вплив на виробництво критичних компонентів для армії. А коли цей тиск накладається на виснаження бюджету, санкції та проблеми на фронті, він збільшує загальну вартість війни для Кремля.

Таким чином, відповідь на питання, чи здатні удари по Москві зупинити війну, скоріше негативна, але з важливим застереженням. Самі по собі вони навряд чи приведуть до швидкого миру, адже Росія продемонструвала здатність терпіти величезні втрати. Водночас вони є критично важливою складовою комплексної стратегії, яка поєднує військовий тиск на фронті, економічні санкції та посилення ППО України. Метою цієї стратегії є не миттєвий перелом, а створення таких умов, за яких продовження війни стане для Кремля надто дорогим, ризикованим і, головне, безперспективним. Психологічний ефект від усвідомлення, що “спокійне життя” у Москві закінчилося, не варто недооцінювати. Він не зупинить війну завтра, але поступово змінюватиме сприйняття війни всередині Росії, а це, у перспективі, може стати одним із вирішальних факторів.

Чому ракетний удар 14 травня був скоріше політичним спектаклем, ніж військовою операцією

Posted on by Микола Донченко

У ніч на 14 травня 2026 року Росія здійснила чергову масовану атаку на територію України. За офіційними даними, ворог застосував 18 балістичних ракет, 35 крилатих ракет (ймовірно, Х-101), 16 “Калібрів” з моря та близько 700 ударних дронів. Обстріли тривали майже півтори доби, а географія ударів охопила ледь не всі області країни – від західних до східних. Багато коментаторів одразу назвали цю атаку наймасованішою або “найважчою ніччю”. Однак варто тверезо оцінити її характер: це була не стільки військова операція, скільки політичний перформанс, покликаний створити картинку для внутрішньої аудиторії Кремля та продемонструвати “помсту” за попередні удари українських дронів по російських нафтобазах і заводах.

Якщо порівнювати цю атаку з тим, що відбувалося взимку, різниця очевидна. Тоді, під час холодних місяців, російські війська цілеспрямовано били по енергетичній інфраструктурі – трансформаторах, ТЕЦ, високовольтних лініях. Метою було залишити українців без світла й тепла, паралізувати економіку та змусити до капітуляції. Тобто це були чітко сплановані воєнні операції зі стратегічними цілями. Вчорашні ж удари були розпорошеними. Росіяни атакували й житлові квартали, й об’єкти водопостачання, й логістичні центри, й навіть окремі автомобілі на дорогах. По суті, вони намагалися просто “накошмарити” якомога більше територій, а не знищити конкретні, критично важливі об’єкти.

Ключовий нюанс – часове розтягування. Атака почалася ще ввечері 13 травня з ударів “Кинджалами” по Старокостянтинову (що мало сенс – знищити українську авіацію, яка полює на крилаті ракети). Далі вночі додалися крилаті ракети, балістика та хвилі дронів. Але всі ці засоби не були синхронізовані. Якби справжня воєнна мета полягала в тому, щоб прорвати ППО, то 700 “Шахедів” і 70 ракет різних типів запустили б одночасно в одному секторі, намагаючись перевантажити систему. Натомість ворог розтягнув удари на понад 30 годин і розкидав їх по всій карті України. Західні області, центр, південь, схід – дрони фіксували в кожному регіоні. Це не військова логіка, це логіка політтехнолога: “подивіться, ми вразили всі області, ми можемо показати красиву картинку начальству”.

Саме для цього, власне, і була зроблена атака. У Кремлі треба регулярно звітувати про “успіхи”. 9, 10, 11 травня було відносне затишшя – накопичували ресурси. І ось, назбирали певний резерв, вирішили влаштувати “концерт”. Балістичні ракети пустили по Києву, аби створити гучний заголовок. Крилаті – по інших містах. Дрони – по всій країні. Жодна з цих цілей не була вирішальною. Вранці російські пропагандисти вже рапортували: “удар відплати виконано, цілі вражено”. Підірваний під’їзд дев’ятиповерхівки (на жаль, є й такі трагічні наслідки) для них – лише “картинка для охлосу”.

Важливо зауважити, що росіяни намагалися синхронізувати хоча б одну хвилю балістики з крилатими ракетами. За даними моніторингу, близько третьої години ночі вони запустили “Іскандери”, розраховуючи, що в цей момент підійдуть і крилаті ракети. Але через низьку координацію між різними родами військ (ракетні війська, стратегічна авіація, флот) цього не сталося. Крилаті ракети збили ще на підльоті, а балістика долетіла сама. Це, до речі, є свідченням того, що навіть після трьох років війни російське командування не здатне організувати справжню комбіновану атаку. А це для нас – велике везіння.

Ще один показовий момент: цього разу практично не використовували морські ракетоносії (“Калібри” майже не застосовували), не було й гіперзвукових “Цирконів” (після того, як один із них збили). Також не застосовували бомбардувальники Ту-22М3 із ракетами Х-32. Тобто ворог задіяв далеко не всі наявні засоби – лише те, що вдалося наскреоти за кілька днів. Це говорить про те, що вони не збиралися влаштовувати “генеральну битву”, а просто хотіли підтримати інформаційний шум.

Наша протиповітряна оборона, до слова, спрацювала блискуче. Відсоток збиття, як і раніше, тримається на рівні близько 80% (а інколи й вище). Це – найкращий показник у світі. Жодна армія, включно з американською та ізраїльською, не демонструє таких результатів у реальних бойових умовах. Це підтвердила й війна в Ірані, де ізраїльська ППО (яку всі вважають однією з найкращих) пропускала цілі. Наші ж захисники неба щодня доводять свою майстерність.

Важливо розуміти, що ешелонована система ППО – це складна машина. Різні засоби відповідають за різні цілі. Не можна перевантажувати мобільні вогневі групи (МОГ), які ловлять “Шахеди”, одночасно боротьбою з балістикою. Не можна змусити винищувачі, обладнані для збиття крилатих ракет, полювати за дронами. Кожен елемент виконує своє завдання. І те, що росіяни не можуть організувати комбінований удар з перевантаженням ППО, – це не їхня тактична хитрість, а їхня слабкість.

На противагу їхній розтягнутій атаці по всій території, ми останнім часом демонструємо зовсім інший підхід. Українські дрони регулярно вражають конкретні нафтобази, заводи, аеродроми в глибині Росії – Туапсе, Перм, Самара, навіть Москва. Там ми влучаємо точно по цілях, які мають значення для воєнної економіки ворога. І це справді військові успіхи, а не показуха. До речі, тим самим ми одночасно знижуємо показник російської ППО – вони теж не можуть захистити всі свої об’єкти.

Отже, підсумовуючи: атака 14 травня була політичним актом, розрахованим на внутрішнього споживача. Це був звіт про “роботу” для кремлівського начальства. Росіяни зібрали резерви, розтягнули їх у часі та просторі, аби показати картинку “кошмару над усією Україною”. Військового сенсу в цьому не було – вони не знищили нашу енергосистему, не паралізували командування, не досягли стратегічних цілей. Натомість вони ще раз виявили свою неспроможність синхронізувати удари різних родів військ. Нашій ППО вдалося впоратися з цим викликом, збивши левову частку повітряних цілей. І хоча трагедії окремих людей (загибель цивільних, руйнування будинків) – це завжди біль, ми не повинні дозволяти ворогу досягати своєї головної мети: посіяти паніку. Тому варто дивитися на речі тверезо: якщо така атака – це їхній максимум, то ми можемо бути впевнені в своїх силах. А тим часом українські дрони вже готують нові сюрпризи для російського тилу. І це справжня війна, а не політичний театр.

Плівки Міндіча та підозра Єрмаку: як корупційний скандал б’є по верхівці влади

Posted on by Микола Донченко

Упродовж останніх місяців Україна перебуває в епіцентрі корупційного скандалу, який отримав назву “Міндічгейт”. Його головний герой – Тимур Міндіч, бізнесмен, співзасновник студії “Квартал‑95” та багаторічний партнер Володимира Зеленського. Оприлюднені наприкінці 2025 – навесні 2026 року так звані “плівки Міндіча” стали однією з найрезонансніших корупційних історій за час незалежності. Кульмінацією стало 11 травня 2026 року, коли НАБУ та САП офіційно повідомили про підозру колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку – одному з ключових фігурантів справи. Що ж насправді відбувається, яка роль Єрмака в цій історії та якими можуть бути наслідки для системи влади?

У листопаді 2025 року НАБУ та САП провели операцію “Мідас”, спрямовану на викриття масштабної корупційної схеми в державному секторі України, зокрема в “Енергоатомі”. В ході розслідування детективи задокументували розмови, які велися в квартирі Тимура Міндіча в Києві на вулиці Грушевського, 9А. Ці розмови, які отримали назву “плівки Міндіча”, стали публічними завдяки журналістським розслідуванням – спочатку оприлюднили окремі фрагменти, а згодом видання “Українська правда” отримало доступ до більш повних розшифровок. Як пояснювали журналісти, коло осіб, які мали доступ до матеріалів справи, значно розширилося через запит на екстрадицію Міндіча, який переховується в Ізраїлі. На плівках зафіксовані розмови Міндіча з низкою високопосадовців та впливових осіб. Це зокрема колишній перший помічник президента Сергій Шефір (на плівках – “Чегевара”), тодішній міністр оборони, а нині секретар РНБО Рустем Умєров, а також особи, пов’язані з будівництвом елітного котеджного містечка “Династія” в Козині під Києвом. У розмовах учасники обговорюють фінансові питання, вплив на правоохоронні органи, оборонні закупівлі, а також кадрові рішення, зокрема в Міністерстві оборони. Голоси на плівках належать різним особам, зокрема й самому Міндічу. За твердженням НАБУ, записи долучені до матеріалів кримінального провадження й активно використовуються слідством.

Тимур Міндіч – це не просто бізнесмен і партнер Зеленського за “Кварталом‑95”. За версією слідства, він є ключовою фігурою, а ймовірно й організатором, масштабної корупційної схеми в енергетиці. За даними НАБУ, через підконтрольну Міндічу так звану “пральню” легалізовували кошти, отримані злочинним шляхом від контрагентів “Енергоатому”. Схема передбачала “відкати” в розмірі 10–15% від суми контракту на закупівлі матеріалів та послуг для атомної генерації. Деякі з цих коштів у подальшому спрямовували на будівництво елітного житла для вищих посадовців, зокрема колишнього віцепрем’єра Олексія Чернишова та інших осіб. Самому Міндічу інкримінують створення злочинної організації, легалізацію коштів, а також шахрайство. Зокрема, у справі “Мідас” він фігурує разом зі своїм бізнес-партнером Олександром Цукерманом, який також переховується в Ізраїлі. Окрім того, у травні 2026 року Міндіч отримав підозру в справі про відмивання коштів на будівництві “Династії”. Саме ця справа безпосередньо стосується Андрія Єрмака.

Колишній керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який очолював ОП понад п’ять років і звільнився наприкінці листопада 2025 року, отримав підозру 11 травня 2026 року. Детективи інкримінують йому участь у легалізації понад 460 мільйонів гривень на будівництві елітних котеджів у кооперативі “Династія”. Слідство вважає, що Єрмак був одним з майбутніх власників однієї з чотирьох резиденцій (резиденція R2) і забезпечував фінансування будівництва за рахунок коштів, отриманих від діяльності злочинної організації, очолюваної Міндічем. У Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі стверджують, що саме Єрмак залучав до схеми інших осіб, забезпечував координацію дій учасників групи та особисто брав участь у вчиненні злочину. Прокуратура повідомила, що від липня 2020 року до серпня 2022 року уповноваженою особою від Андрія Єрмака в проєкті “Династія” був його батько Борис Єрмак, що підтверджується матеріалами листування. Після серпня 2022 року цю роль виконувала інша особа. Сам Єрмак факт спілкування з Міндічем не заперечував, однак будь-яку причетність до злочинних схем заперечує. “Я не буду зараз нічого коментувати, коли закінчаться слідчі дії”, – заявив він. На запитання, чи є він “Хірургом” з “плівок Міндіча”, Єрмак відповів: “В мене ім’я – Андрій Єрмак. В мене іншого імені немає”. Раніше, у листопаді 2025 року, правоохоронці вже проводили обшуки в Єрмака, однак тоді підозру йому не оголосили. Сам Єрмак називає справу “спровокованою публічним тиском”, а його адвокат Ігор Фомін заявив, що підозра є безпідставною: “Як на мене, ніяких підстав для того, щоб пред’являти йому якісь кримінальні претензії, просто немає, не існує і існувати не може”, – сказав він.

Окрім Єрмака, підозри у справі “Династії” отримали ще шість осіб. Серед них Олексій Чернишов (на той час міністр розвитку громад та територій), якого слідство вважає організатором схеми, а також, власне, сам Тимур Міндіч. За даними САП, Чернишов забезпечив отримання земельних ділянок, узгоджував зустрічі й особисто підшукував людей для участі в проєкті. Міндічу відводилася роль у фінансуванні, розподілі коштів та конспірації учасників злочинної групи. Іншим підозрюваним інкримінують допомогу в легалізації коштів, зокрема через фіктивні компанії та готівкові операції, а також через “бекофіс” Міндіча.

“Міндічгейт” – це не просто черговий корупційний скандал. Це історія, яка може мати далекосяжні наслідки для всієї системи влади. Незважаючи на те що прямих звинувачень проти президента Володимира Зеленського немає (він має імунітет, а прямі докази його причетності до злочинів відсутні), на плівках фігурує “Вова”, зі слів Міндіча – саме президент. Фігуранти розмов, зокрема його близькі друзі, постійно згадують можливість додзвонитися главі держави. У суспільстві це викликає питання: чи знав Зеленський про оборудки свого найближчого оточення, чи був він їхнім бенефіціаром? Прямих доказів цього немає, але політичні опоненти обов’язково використають цей скандал. Для Зеленського справа створює постійний інформаційний фон, який може підривати довіру до влади. Перший пік припав на листопад–грудень 2025 року, коли стало відомо про операцію “Мідас” та “плівки Міндіча”. Тоді президент змушений був звільнити Єрмака та провести “перезавантаження” Офісу президента. Після другого витоку в квітні-травні 2026 року дискусія спалахнула з новою силою. Сам факт вручення підозри колишньому голові Офісу президента є безпрецедентним в історії України. І хоча формально Єрмак уже втратив посаду, це все одно завдає репутаційного удару по президенту.

Попри це, аналітики вважають, що сьогодні скандал не матиме критичних наслідків для чинної влади. Володимир Фесенко зазначає, що найбільші ризики можуть виникнути вже після війни, коли розпочнеться передвиборча боротьба. Саме тоді весь цей компромат може бути використаний як потужний важіль для дискредитації політичної команди Зеленського. Поки ж влада намагається демонструвати максимальну дистанцію від фігурантів справи та посилювати риторику щодо боротьби з корупцією. Однак залишається відкритим питання: чи вистачить у неї політичної волі довести розслідування до логічного завершення та притягнути до відповідальності всіх винних, включно з представниками власної “тіні”? Відповідь на нього багато в чому визначить ставлення суспільства до боротьби з корупцією та довіру до державних інституцій загалом.

Діра в російському бюджеті: чому нафта вже не врятує Кремль

Posted on by Микола Донченко

На минулому тижні стало відомо, що дефіцит російського бюджету зріс до 5,9 трлн рублів. І це лише офіційна цифра, яку оприлюднило міністерство фінансів РФ. Насправді ж, якщо враховувати регіональні бюджети та приховані статті видатків, картина виглядає набагато похмурішою. Звернімо увагу: за перші два місяці 2026 року консолідований дефіцит регіонів уже сягнув 2,5 трлн рублів. Мінфін РФ офіційно прогнозує на кінець року дефіцит регіональних бюджетів у сумі 1,9 трлн (проти 1,7 трлн у 2025-му). Але ці цифри, м’яко кажуть, не сходяться. Схоже, справжній дефіцит консолідованого бюджету РФ уже наблизився до позначки в 10 трлн рублів – просто влада воліє не підтверджувати цього офіційно. І найцікавіше: відбувається це на тлі високих цін на нафту.

Як так сталося, що нафтові доходи більше не рятують російську фінансову систему? Адже ще нещодавно вважалося, що вартість бареля вище 80-90 доларів – це гарантія стабільності. Відповідь проста: видатки зростають набагато швидше, ніж доходи. За перші чотири місяці 2026 року російський уряд намагався скорочувати витрати, але відкладав це “на потім”. І отримав падіння нефтегазових надходжень на 38% порівняно з планом. Крім того, є значне відставання від планових показників зі збору податку на прибуток та інших податків. Економіка, яку розігрівали військовими замовленнями, починає давати збої.

Особливо показовим є те, що Мінфін РФ із 23 квітня зупинив публікацію даних щодо регіональних бюджетів. Це класичний прийом: коли цифри стають надто неприємними, їх просто перестають показувати. Але приховати проблему неможливо. Регіони потребують грошей на соціальні видатки, на підтримку економіки, на інфраструктуру. А грошей немає. Війна вимотує не лише армію, а й фінансову систему. Щомісячні витрати на армію, на оборонно-промисловий комплекс, на виплати пораненим і сім’ям загиблих – усе це лягає непосильним тягарем на бюджет, який не отримує очікуваних надходжень.

Звісно, у квітні ситуація трохи покращилася: нова податкова ціна на нафту – 94 долари за барель – дозволить збільшити нефтегазові доходи до 1,0-1,2 трлн рублів. Але цього достатньо лише для того, щоб зупинити зростання вже рекордного дефіциту, а не для того, щоб його ліквідувати. Російський бюджет схожий на людину, яка намагається загатити греблю, що протікає, використовуючи власні пальці. Дефіцит не зникає, він просто перестає збільшуватися на якийсь час. Але як тільки ціни на нафту впадуть – а це неминуче, враховуючи насиченість ринку, – діра стане ще більшою.

І тут виникає головне запитання: що станеться, коли закінчиться війна в Ірані? Сьогодні через конфлікт на Близькому Сході ціни на нафту штучно завищені. Але як тільки бойові дії вщухнуть, на ринок хлинуть близько 1600 танкерів, які застрягли в Перській затоці. Це призведе до різкого падіння цін. Російська економіка, яка нині ледве тримається на плаву завдяки високій нафтовій кон’юнктурі, може просто не витримати такого удару. Кремлівські чиновники, схоже, намагаються не думати про це – бо надто страшно. Але від реальності не сховаєшся.

Ми бачимо, що російська економіка рухається за інерцією. Високі ціни на нафту можуть рятувати ситуацію один, два, навіть три місяці. Але фундаментальних зрушень не відбувається. Структурні проблеми – залежність від сировини, падіння інвестицій, відтік капіталу, санкційний тиск, демографічна криза – нікуди не зникли. А додалися ще й колосальні військові витрати. Дефіцит бюджету в 5,9 трлн рублів – це не просто суха цифра. Це сотні мільярдів невиплачених зарплат, недофінансованих шкіл та лікарень, недобудованих доріг. Це потенційна соціальна напруга, яка може вибухнути в будь-який момент.

Звісно, поки що влада РФ контролює ситуацію завдяки жорсткій вертикалі та пропаганді. Але гроші не безмежні. Резерви тануть. Фонд національного добробуту, який мав стати подушкою безпеки, також використовується на латання дірок. Питання часу, коли система дасть тріщину. І тоді жодні високі ціни на нафту не врятують. Бо проблема не в ціні, а в тому, що грошей витрачається більше, ніж надходить, і цей дисбаланс стає хронічним. А хронічний дефіцит – це пряма дорога до дефолту або гіперінфляції.

Тому коли нам кажуть, що Росія витримає будь-які санкції та будь-які витрати, варто подивитися на цифри. А цифри свідчать: бюджетна діра росте, нафта не рятує, а справжні масштаби катастрофи приховуються. І це не бажана думка – це суха аналітика. Рано чи пізно реальність наздожене будь-яку, найпотужнішу пропаганду. І тоді ми побачимо справжню ціну цієї війни – ціну не лише в людських життях, але й у зруйнованій економіці, яку відновлювати будуть десятиліття. Питання лише в тому, чи встигне Кремль щось змінити до того, як стане надто пізно. Поки ж – лише спроби не помічати проблему, сподіватися на “авось” та час, який працює не на користь агресора.

У Хмельницькому ветеран прийшов із битою до ТЦК після заяви про побиття сина

Posted on by Микола Донченко

У Хмельницькому ветеран прийшов із битою до територіального центру комплектування після того, як заявив про нібито викрадення та побиття свого сина з інвалідністю.

Про це повідомив народний депутат Георгій Мазурашу.

За його словами, чоловік стверджує, що його сина нібито побили, після чого той втратив свідомість. Також ветеран заявив про можливе викрадення сина.

Наразі офіційні обставини інциденту уточнюються. Інформації про стан потерпілого, дії правоохоронців та позицію представників ТЦК на момент публікації немає.

Подія потребує перевірки з боку компетентних органів, оскільки наразі йдеться про заяви однієї зі сторін, які мають бути офіційно підтверджені або спростовані.

У мережі обговорюють відео з колумбійським найманцем у полоні РФ

Posted on by Микола Донченко

У мережі масово поширюють відео, на якому, як стверджується, зафіксований громадянин Колумбії, який нібито потрапив у російський полон на одному з напрямків фронту.

Відео поширюють мілітарні Telegram-канали.

На кадрах чоловік розмовляє іспанською мовою, поруч із ним перебувають люди у військовій формі.  Водночас достовірно встановити походження відео, місце та час зйомки, а також реальні обставини перебування людини у кадрі наразі неможливо.

На тлі появи нового відео знову обговорюється участь громадян Колумбії у бойових діях на боці ЗСУ. За різними оцінками, від початку повномасштабної війни до України прибули тисячі латиноамериканців із військовим досвідом.

У відкритих джерелах зустрічаються різні оцінки щодо кількості колумбійців, які беруть участь у війні. Йдеться про цифри від 2 до 7 тисяч осіб. Також повідомляється про значні втрати серед іноземних бійців та численні випадки зникнення безвісти. Частина сімей у Колумбії продовжує розшукувати своїх родичів, які вирушили до України.

Раніше у ЗМІ з’являлися повідомлення про захоплення в полон кількох громадян Колумбії у Запорізькій області. Зокрема, згадувалися Луїс Мануель Руїдіас Контрерас, Хуан Давід Поло Мендоса та Луїс Гільєрмо де ла Крус Рамос. Наприкінці квітня 2026 року також повідомлялося про полон 24-річного Вільяма Андреса Гальєго Ороско після боїв у Харківській області.

Крім того, у публічному просторі неодноразово з’являлася інформація про судові вироки громадянам Колумбії, затриманим у зоні бойових дій. За повідомленнями російських джерел, двоє колумбійців отримали по 13 років ув’язнення, а ще одного громадянина країни у 2025 році засудили до 19 років позбавлення волі.

Влада Колумбії раніше вже заявляла про занепокоєння через участь своїх громадян у війні за кордоном. Президент Густаво Петро неодноразово наголошував, що найманство є незаконним. У березні 2026 року в Колумбії підписали закон, який забороняє вербування та використання колумбійських найманців, а також передбачає приєднання країни до міжнародної конвенції щодо боротьби з цим явищем.

Президент Колумбії заявив про загибель колумбійців на війні в Україні

Posted on by Микола Донченко

Президент Колумбії Густаво Петро заявив, що громадяни країни, які беруть участь у війні в Україні, “помирають ні за що”, та розкритикував залучення колумбійців до бойових дій.

Про це він написав у соцмережі X, коментуючи повідомлення українських медіа про участь близько 7 тис колумбійців у війні проти Росії.

За словами Петро, Колумбія не має наміру “експортувати смерть”. Він наголосив, що тисячі громадян країни, які мають бойовий досвід, опинилися на чужій війні, де ризикують життям без зрозумілої мети.

“Є 7 тис колумбійських чоловіків, навчених для бою, які воюють у чужій війні та помирають ні за що в Україні”, – заявив президент Колумбії.

Окремо Петро нагадав, що найманська діяльність заборонена колумбійським законодавством. Раніше Колумбія ратифікувала Конвенцію ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців.

У колумбійському суспільстві ця тема набула розголосу після повідомлень про групу громадян Колумбії, які нібито намагалися залишити Україну, але зіткнулися з проблемами під час виїзду. Тоді Петро також закликав співвітчизників повертатися додому.

“Я закликаю колумбійських найманців, яких використовують як гарматне м’ясо компанії, що діють із Маямі, негайно повернутися до країни”, – заявив Петро.

П’ять років війни: чому ми маємо право на власне визначення перемоги

Posted on by Микола Донченко

Ми вже п’ятий рік воюємо. П’ять років, які перевернули все – наше життя, країну, світосприйняття. Але досі ми так і не домовилися про головне: що для нас перемога? З одного боку, відповідь ніби очевидна. Але чим довше триває війна, тим менш однозначною стає ця відповідь. І від того, як ми на неї відповімо, залежатиме, якою буде Україна після війни. Бо перемога – це не просто військовий термін. Це психологічний, політичний, історичний маркер, який або об’єднає суспільство, або розірве його. І в цій битві за наші голови Росія зацікавлена не менше, ніж у наступі на фронті.

Наші уявлення про перемогу змінювалися разом із лінією фронту. У 2022-му, коли росіян вибили з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, коли звільнили острів Зміїний, провели Харківське контрнаступлення і зайшли в Херсон, ми входили в 2023-й із відчуттям, що перемога – це кордони 1991 року. Тоді це здавалося спільною метою, яка об’єднувала майже всіх – від волонтерів до військового командування. Лише найрадикальніші мріяли про розпад Росії. Але наступні три роки війна поступово приземляла наші очікування. Ми зрозуміли, що Друга світова війна, яка для багатьох була головним зразком завершення конфлікту, – не універсальний шаблон. У 1945-му зло було не просто переможене, а окуповане, покаране, перевиховане. Але той сценарій став можливим завдяки абсолютному домінуванню союзників. А ми з самого початку були не фаворитами, а андердогами.

Сьогодні, весною 2026-го, війна не перетнула наших кордонів у тому сенсі, що держава вціліла. Але бойові дії перейшли у фазу виснаження. І попри все, ми зробили неймовірне. Ми сточили той радянський танковий кулак, який десятиліттями готувався для кидка до Ла-Маншу. Ми перетворили Чорноморський флот на тінь того, чим він був. Щомісяця ми знищуємо більше росіян, ніж вони встигають набрати. І якщо завтра війна заморозиться по нинішній лінії — ми цілком можемо вважати це перемогою. Бо ми вижили. Бо нас не знищили. Бо ми не стали черговою маріонеткою.

Давайте чесно: метою Москви ніколи не були окремі міста. Її завданням було або вийти на західні кордони, або перетворити Україну на подобу Білорусі. І якщо нам вдасться зберегти незалежність і суверенітет – це означатиме, що цілі вторгнення провалилися. Москва даремно спалила ресурси, розміняла свій вплив на війну, в якій не досягла мети. Величезна країна розбивається об нашу оборону. І якщо це не перемога, то що?

Дискусія про кордони 1991 року була б доречною, якби ми були фаворитами. Наполягати на повному розгромі ворога може той, хто перевершує його за всіма показниками. Ми ж з самого початку воюємо проти найбільшої країни світу, якій ще й функцію тилу забезпечувала друга економіка планети. Фаворит може дозволити собі максималістські завдання. А претендент – лише ті, які йому під силу. Прив’язувати перемогу виключно до кордонів 1991 року – значить знецінювати подвиг наших військових і грати на руку ворогу.

І тут найважливіше. Дискусія про критерії перемоги має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення. Країна-переможець і країна-переможений – це різні світи. Перемога народжує солідарність. У неї багато батьків, і під її зонтиком знаходиться місце для всіх – для тих, хто воював, і тих, хто працював у тилу; для тих, хто платив податки, і тих, хто допомагав переселенцям; для тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Перемога стає колективним тріумфом, підтвердженням того, що ми – суб’єктна нація. Поразка ж запускає зворотний процес: пошук винуватих, взаємні звинувачення, фрустрацію. Військові звинувачують тил, тил – військових, всі разом – тих, хто поїхав.

Саме тому, якщо Росія не зможе перемогти нас на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що ми програли. Якщо вона нав’яже нам свій наратив – солідарність і синергія стануть головним дефіцитом післявоєнної України. Ми перетворимося на країну ресентименту, внутрішніх окопів і безкінечних чвар. І це стане прекрасним плацдармом для російського реваншу.

Звичайно, думка про те, що перемога можлива без кордонів 1991 року, для когось видасться кощунственною. Але для максималізму потрібні ресурси, яких у нас немає. І ми маємо бути чесними перед собою. Україна п’ятий рік складає іспит на солидарність, адаптивність, стресостійкість. Нам пророкували поразку в перший місяць. Але ми вистояли. Ми переписуємо правила війни, знаходимо асиметричні рішення, досягаємо результатів, яких ніхто не очікував. І якщо ми в підсумку вистоїмо на полі бою 0 ми не маємо жодного права відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її в нас вкрасти. Бо перемога – це не тільки те, що дають нам обставини, але й те, що ми самі вирішуємо собі подарувати.

Оперативні новини України та світу. Аналітика, політика, економіка та ексклюзивні матеріали.

Розділи

Фотографії, зображення належать їх правовласникам. Редакція може не поділяти точку зору авторів. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. За достовірність та зміст реклами відповідальність несе рекламодавець.

Copyright © 2022 - 2026 URAUA.INFO