Обіцянки без механіки: чого додалося та чого бракує після паризької зустрічі “рішучих”

Париж знову став точкою збору для понад трьох десятків лідерів, які декларують готовність допомагати Україні “стільки, скільки потрібно”. Формально – це про безпекові гарантії “на землі, на морі, в повітрі та в кіберпросторі”. Неформально – про пошук формули, яка одночасно заспокоїть союзників, не викличе розкол усередині Заходу та не перетвориться на порожній папір після припинення вогню.

За підсумками зустрічі у французькій столиці прозвучало головне: формат участі США мають окреслити “в найближчі тижні”. Звучить оптимістично, але деталі поки що розчинені в дипломатичному тумані.

До Парижа особисто прибули Володимир Зеленський, фінський президент Александр Стубб, польський прем’єр Дональд Туск, бельгійський очільник уряду Барт де Вевер, глава нідерландського кабміну Дік Схооф і прем’єрка Данії Метте Фредеріксен. Дистанційно доєдналися генсек НАТО Марк Рютте та низка керівників з Азії та Тихоокеанського регіону – від Австралії та Нової Зеландії до Японії і Канади. Євросоюз представляли Урсула фон дер Ляєн і Антоніу Кошта. Від США – спецпредставник Стів Віткофф, який відпрацював також окремі контакти з Банковою та РНБО.

Оголошені меседжі виглядають солідно: 35 лідерів готують політичну пропозицію щодо гарантій, а 26 держав – принаймні так заявлено – готові або відрядити контингенти, або забезпечити інструменти підтримки сил гарантування. Одразу після засідання пролунала новина про розмову учасників із Дональдом Трампом: обговорювали способи зупинити російську агресію та окремий “повітряний щит” для України. Париж окремо підкреслив: якщо Москва й далі тягнутиме з предметними переговорами, санкційний тиск посилять. Та попри гучні формули, головне питання лишається незмінним – що саме й коли буде закріплено на папері та ким виконуватиметься на практиці.

Ключова проблема – різноспрямовані очікування в самій коаліції. Частина союзників теоретично готова до розгортання військ в Україні, інші обмежуються роллю логістичних хабів і тренувальних центрів, а більшість іще вагається, звіряючи крок із власними парламентами, суспільною думкою й бюджетами. На цьому тлі з’являється спокуса родити “універсальну матрицю” гарантій, але чим ширше коло учасників, тим більшою стає спокуса замінити зміст риторикою. І саме тому французький сигнал “реальні гарантії – після мирної угоди” читається як визнання: сьогодні можна домовитися радше про рамку, ніж про механіку.

Є й друга площина – російський фактор. Навіть якщо Захід упакує спільне бачення у велику політичну декларацію, це не гарантує готовності Кремля сприйняти архітектуру безпеки, де Україна – не “сіра зона”, а суб’єкт із союзницькими зобов’язаннями партнерів. І саме тут проступає прагматичний висновок: доведеться мати кілька паралельних сценаріїв – від “м’якого” (тренування, ППО, кіберзахист, інвестиції в ВПК) до “жорсткішого” (міжнародні місії стабілізації, присутність інструкторів і радників не на лінії фронту, але в глибокому тилу).

Ще один реалістичний акцент – пріоритет власної сили. Якою б не була конструкція колективних гарантій, перша й найнадійніша – це боєздатні Збройні сили України, спроможна оборонна промисловість і інтеграція в західні стандарти планування та забезпечення. Перспектива членства в НАТО залишається політично чутливою і, вочевидь, нерівномірно підтримуваною різними столицями. Натомість прискорення зближення з ЄС – не тільки про економіку та право, а й про інституційну вбудованість у спільний ринок оборони, санкційні режими й критичну інфраструктуру.

Європа, попри зміцнілу суб’єктність Парижа, Берліна та Півночі, все одно оглядається на Вашингтон. Без американського внеску важко уявити стійкі довгострокові гарантії – і це робить “найближчі тижні” справжнім тестом. Водночас надмірне очікування великої американської формули може законсервувати дискусію, перетворивши її на нескінченну серію самітів із правильними словами та відкладеними рішеннями. Тим паче, що у США власні стратегічні пакети часто супроводжуються вимогами до Європи жорсткіше тиснути і на Москву, і на Пекін, а також швидше розв’язувати енергетичні дилеми.

На практичному рівні вже сьогодні є простір для кроків, які не потребують «післявоєнного» режиму. Йдеться про розгортання в Україні – поза зонами бойових дій – інструкторсько-тренувальних місій, масштабування ремонтних хабів, довгі контракти на ППО та далекобійність, кіберзахист критичної інфраструктури, спільні виробництва боєприпасів і БПЛА. Це не замінює політичних гарантій, але створює фактичні – через присутність, ресурси та незворотність інтеграції.

Паралельно в самій коаліції вимальовуються “три швидкості”. Перша – держави, що готові до найризикованіших рішень і фактичної присутності. Друга – ті, хто не перейде червоних ліній, але посилюватиме постачання, тренування й фінансування. І третя – загін нерішучих, які ще зважують внутрішню політику. Чи є в такій конструкції місце для аналога 5-ї статті Вашингтонського договору? Навряд. Радше йтиметься про мозаїку двосторонніх і багатосторонніх зобов’язань, що разом утворюють “ефект парасольки”, але без автоматизму колективної оборони.

У цьому сенсі паризька зустріч – не фініш і навіть не півфінал. Це великий політичний жест із подвійним адресатом: Києву – сигнал про тривалість підтримки після фронтової фази, Кремлю – попередження, що “вікно самотності України” після війни не відчиниться. Та жест не перетворюється на гарантію, доки немає механіки виконання, дорожньої карти з датами й інструментами та відповіді на просте запитання: що станеться “на наступний день”, якщо Москва і далі відмовлятиметься від змістовних переговорів.

Отже, “найближчі тижні” варто сприймати не як дедлайн для фінальної коми, а як шанс розвести риторику й роботу. Рамки – у Парижі вже позначили. Тепер справа за предметними рішеннями, які можна виміряти – батареями ППО, контрактами на виробництво, тренувальними місіями, санкційними пакетами та інституційними кроками на шляху до ЄС. Бо справжні гарантії народжуються не в залах самітів, а там, де розклад сил і ресурсів змінюється на користь України щодня.

Невідомі у цивільному затримують призовників разом з ТЦК: що відомо і чому це небезпечно

Наприкінці серпня в Кривому Розі очевидці зафіксували групу чоловіків у цивільному одязі, які разом з представниками військкомату (ТЦК) буквально хапали людей на вулиці та затягували до автомобілів.

На одному відео троє невідомих у цивільному схопили чоловіка біля трамвайної зупинки і намагалися силою посадити до машини; на іншому – декілька чоловіків тягнуть людину по вулиці до авто. За словами місцевих жителів, раніше у місті помічали лише одного “помічника” у цивільному, а тепер діє ціла група. Такі дії викликають занепокоєння: люди відчувають себе вразливими, адже затримання відбуваються просто посеред вулиці, без будь-якого попередження.

Подібні випадки по всій Україні

Силове затримання призовників на вулицях – не поодинокий інцидент, а поширена практика в різних регіонах України. В народі вже давно з’явився термін “бусифікація” – від слова “бус” (мікроавтобус), коли чоловіків примусово “пакують” в автомобілі для доставлення до військкоматів. У Львові на початку 2025 року стався гучний випадок: група осіб, серед яких були і люди без форми, імовірно разом із ТЦК, силоміць затримала чоловіка біля його будинку. Пізніше поліція заявила, що затримання здійснювали не їхні співробітники, а невідомі особи, і хто вони такі – наразі невідомо. Подібна картина спостерігалася і в інших областях. В Одесі на початку 2023 року поліція отримала щонайменше 25 заяв про можливі незаконні затримання чоловіків працівниками ТЦК просто на вулицях під час вручення повісток . Схожі скарги надходили і в інших південних областях. Інакше кажучи, “ловці призовників” у цивільному – явище, з яким стикаються чи не в усіх куточках країни.

Хто ці “люди в цивільному” і чиї накази вони виконують?

Законодавство чітко визначає, хто має право займатися врученням повісток і перевіркою документів. Як пояснюють у Територіальних центрах комплектування (ТЦК), там працюють як військові, так і цивільні особи на різних посадах. Окрім військовослужбовців у формі, є дві категорії штатних працівників без військового звання: держслужбовці (цивільні фахівці на адміністративних посадах) та працівники ЗСУ – теж цивільні особи, що допомагають у роботі центрів. Останні не мають права носити форму чи зброю і не присягають як військові. Теоретично саме такі цивільні співробітники ТЦК можуть бути тими “невідомими в цивільному”. Однак їхні повноваження обмежені суто допоміжними функціями. Жодними законами не передбачено, щоб цивільні особи (навіть штатні працівники ТЦК) силоміць затримували громадян на вулицях.

Існує ймовірність, що до “вилову ухилянтів” долучають і неофіційних осіб – волонтерів чи навіть колишніх правоохоронців. В такому разі їхній статус узагалі незрозумілий: вони не є ні військовослужбовцями, ні працівниками ТЦК, отже діють фактично на власний розсуд, без належних повноважень. Нерідко такі “помічники” не пред’являють жодних документів і не називають себе, що лише підсилює хаос. У випадку з Львівським інцидентом, наприклад, присутні на місці поліцейські в цивільному навіть не втрутилися одразу, а затримання провели інші невстановлені особи. Коли самі правоохоронці пізніше відхрестилися від цієї акції, громадськість лишилася без відповіді на питання: хто ж саме насильно забрав людину?

Поза правовим полем: відсутність регуляції і відповідальності

Така практика фактично перебуває за межами правового поля. За словами Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, навіть під час воєнного стану працівники ТЦК не мають права обмежувати свободу громадян без законних підстав чи застосовувати силу. Примусово доставити кудись людину або утримувати її можна лише за рішенням уповноважених органів. Іншими словами, ні співробітник військкомату, ні тим більше цивільна особа не можуть законно “хапати” призовника на вулиці, якщо той не вчиняє правопорушення.

На практиці ж притягнути когось до відповідальності виявляється складно. Якщо людину побили чи покалічили під час такого “вручення повістки”, то куди скаржитися? До поліції – заявляти про викрадення? Але якщо викрадачі назвалися ТЦК, поліція може розцінити це як виконання мобілізаційних заходів. Звертатися до військової прокуратури чи керівництва ТЦК? Там цілком можуть відповісти, що цивільні “помічники” не є офіційними співробітниками, отже, формально ТЦК за них не відповідає. В результаті потерпілий залишається сам на сам із проблемою, а винні можуть уникнути покарання. Правники підкреслюють, що такі дії грубо суперечать базовим принципам правової держави і Конституції. Фактично це самоправство, яке підриває довіру до влади та дискредитує Збройні сили.

Бодікамери для військкомів: вирішення чи фікція безпеки?

Щоб зробити роботу ТЦК прозорішою, запроваджено нові правила. З 1 вересня 2025 року всі працівники територіальних центрів комплектування зобов’язані носити нагрудні бодікамери і здійснювати відеофіксацію під час перевірки документів або вручення повісток. Камери повинні записувати безперервно, а запис потім зберігатиметься на захищеному сервері щонайменше 30 днів. Мета нововведення – підвищити прозорість дій військкоматів, захистити права призовників та мінімізувати конфлікти. Заборонено вимикати чи видаляти запис; за порушення передбачена дисциплінарна відповідальність аж до передачі матеріалів до правоохоронних органів . Здавалося б, відтепер будь-які зловживання при мобілізації можна буде зафіксувати на відео.

Однак тут є суттєва лазівка. Правило про бодікамери стосується лише штатних співробітників ТЦК. Якщо ж до “вручення повістки” залучені люди у цивільному, які офіційно не числяться в штаті, то на них обов’язок носити камеру не поширюється. Відтак саме найбільш спірні дії – силове затримання на вулиці сторонніми особами – можуть залишитися поза об’єктивом. Виходить, що можна обійтися “чужими руками”: офіцери ТЦК формально будуть з камерою і діятимуть згідно з інструкціями, а всю “брудну роботу” виконують їхні цивільні помічники без жодного контролю. Це створює очевидні ризики: будь-які перевищення сили або неправомірні дії з боку таких осіб не будуть зафіксовані, що ускладнить доказ їхньої вини у разі скарг. Більше того, у людей виникає підозра, що під виглядом ТЦК можуть діяти й відверто кримінальні елементи. В умовах, коли на вулицях дозволено хапати перехожих “для військкомату”, не виключені зловживання чи навіть злочини під цим прикриттям.

Висновки: країні потрібна прозорість і законність

Практика мобілізації через раптові облави цивільними “ловцями” викликає все більше обурення в суспільстві. З одного боку, країна потребує поповнення війська в умовах війни, і ТЦК скаржаться на масове ухилення. З іншого – примусова мобілізація з порушенням прав лише підриває легітимність державних дій. Експерти застерігають, що насильницьке затягування людей у війська деморалізує і самих призовників (більшість із силоміць призваних не стане ефективними солдатами і може просто дезертирувати ) та провокує конфлікти в суспільстві.

Для розв’язання проблеми потрібна більша прозорість і підзвітність дій ТЦК. Якщо ж у мобілізації залучаються цивільні особи, їхній статус та повноваження мають бути публічно визначені – або ж такі практики слід негайно припинити. Громадяни повинні знати, хто має право їх зупиняти і на якій підставі. Лише повернувши процес мобілізації у правове русло, можна зберегти довіру людей і забезпечити як поповнення армії, так і дотримання прав кожного громадянина. У демократичній правовій державі навіть найскладніші завдання не повинні вирішуватися методами, схожими на викрадення посеред білого дня.

Зеленський домовився про додаткову систему ППО для України

Президент Володимир Зеленський заявив, що Україні вдасться отримати додаткову систему протиповітряної оборони.

Про це він повідомив після зустрічі з прем’єр-міністеркою Данії Метте Фредеріксен.

За його словами, посилення ППО є ключовим фактором для захисту населення від російських атак.

“Адже це безпосередньо рятує життя. І разом із партнерами з нордичних країн і Балтії ми маємо забезпечити додаткову систему й захист напередодні зими”, – наголосив Зеленський.

Він додав, що Україні потрібно мати достатньо засобів, аби протистояти повітряним ударам, оскільки Кремль розраховує на нову хвилю атак у зимовий період.

Раніше Зеленський говорив про потребу щонайменше десяти систем Patriot. Частину з них готові придбати союзники: дві – Німеччина, одну – Норвегія, ще один комплекс профінансують Нідерланди.

Експрезидент Польщі Дуда заявив, що Україна з першого дня війни прагнула втягнути НАТО

Колишній президент Польщі Анджей Дуда заявив, що Україна з першого дня повномасштабної війни намагалася втягнути Польщу та інші країни НАТО у збройний конфлікт.

Про це він сказав в інтерв’ю, яке цитують медіа.

Як приклад він навів інцидент із падінням ракети на території Польщі восени 2022 року. За його словами, президент України Володимир Зеленський тоді вимагав негайно заявити, що це була російська ракета. Дуда погодився з оцінкою журналіста, що таким чином Київ хотів втягнути Варшаву у війну.

“Очевидно, це було б в їхніх інтересах. Для України найкращим сценарієм стало б, якби країни НАТО воювали разом із ними проти РФ. Ми теж так діяли б на їхньому місці. Але Польща як держава-член НАТО не могла на це погодитися”, – зазначив Дуда.

За його словами, прагнення України отримати безпосередню військову підтримку Альянсу є природним, однак офіційна Варшава дотримується обережної позиції та не готова до прямого втручання.

У Львові російська атака знищила майстерню скульпторів – Садовий

У ніч на 3 вересня росіяни завдали удару по Львову, внаслідок чого знищено будівлю, де працювали скульптори.

Про це повідомив міський голова Андрій Садовий.

Спершу повідомлялося, що під удар потрапило складське приміщення, однак згодом з’ясувалося, що це була майстерня, де виготовляли пам’ятники.

“Не знаю, по чому вони ціляться, але влучають у місця, що мають історичну та духовну цінність. Це те, чого вони ніколи не зрозуміють. Добре, що ніхто не постраждав – уночі там нікого не було. Зараз хлопці розбирають завали. Ми готові допомогти всім необхідним”, – зазначив Садовий.

Раніше він повідомляв, що на місто було випущено 15 ворожих безпілотників. Унаслідок атаки постраждали й інші регіони України, а Польща піднімала авіацію через загрозу комбінованих ударів.

Екстрені служби працюють над ліквідацією наслідків атаки, пошкоджена інфраструктура відновлюється.

У Раді заслухають ексочільника Полтавської ОВА через корупцію на фортифікаціях

Верховна Рада викликала колишнього голову Полтавської ОВА Філіпа Проніна та нинішнього т.в.о. начальника ОВА Володимира Когута для пояснень щодо можливих масштабних корупційних зловживань під час будівництва фортифікаційних споруд.

Про це повідомив народний депутат Ярослав Железняк.

За його словами, у 2024 році Полтавська ОВА витратила 372 млн грн на укріплення в Донецькій області, однак замість повноцінних фортифікацій були зведені лише “декорації”. Щонайменше 200 млн грн із цієї суми зникли через схеми з підставними компаніями, завищеними цінами та фіктивними договорами.

Железняк наголосив, що у розпорядженні слідчих є фото, документи, записи розмов і банківські проводки, які підтверджують масштаби афери. При цьому компанії, причетні до постачання фіктивних укріплень, отримали від держави нові контракти на мільярди гривень.

“Позиції, де мали стояти справжні фортифікації, ми зрештою втратили. Це одна з найгірших історій про корупцію під час війни”, – підкреслив нардеп.

Слухання у Верховній Раді відбудеться у четвер, 4 вересня.

КНДР заявила про готовність надати військову підтримку Росії

Північна Корея підтвердила готовність надати військову підтримку Росії у разі потреби.

Про це заявив диктатор Кім Чен Ин, повідомляють російські ЗМІ.

Під час зустрічі російська та корейська сторони обговорили участь північнокорейських військових у бойових діях на території Курської області, а також подальшу співпрацю в умовах війни проти України. Путін заявив, що військові КНДР вже брали участь у “визволенні” Курської області, тоді як Кім Чен Ин наголосив, що Пхеньян готовий надати допомогу Росії, назвавши це “братським обов’язком”.

Відомо, що лише у липні Північна Корея відправила Москві понад 7 тис тонн військової продукції. Поставки здійснюються морем через порти Владивосток і Находка, залізницею та авіацією.

Загалом КНДР передає Росії артилерійські снаряди, реактивні боєприпаси до систем залпового вогню й балістичні ракети типу “Хвасон-11”. З червня 2023 року Москва отримала близько 6,5 млн одиниць артилерійських боєприпасів та до 150 балістичних ракет KN-23/24.

Зеленський прибув до Данії на саміт із лідерами Північної Європи та Балтії

У середу, 3 вересня, президент України Володимир Зеленський прибув із робочим візитом до Данії.

Про це повідомив речник глави держави Сергій Нікіфоров.

У рамках візиту Зеленський проведе двосторонню зустріч із прем’єр-міністром Данії Метте Фредеріксен, а також візьме участь у переговорах із лідерами країн формату Nordic-Baltic.

Президент наголосив, що однією з ключових тем стане необхідність посилення тиску на Росію у відповідь на масовані ракетні атаки по Україні. За його словами, саміт Україна – Північна Європа та Балтія має дати відчутне підсилення для держави.

Також Зеленський повідомив про заплановану 3 вересня зустріч у Франції у двосторонньому форматі. Крім того, готуються нові кроки у співпраці з Євросоюзом, США та в межах формату «коаліції охочих».

США та союзники формують небезпечний наратив про “український слід” у підривах Nord Stream

У ніч на 26 вересня 2022 року на трьох із чотирьох ниток газопроводів “Північний потік-1” і “Північний потік-2” сталися потужні підводні вибухи. Це призвело до великих витоків газу і вивело з ладу більшу частину трубопроводів.

Від самого початку інцидент розцінили як диверсію: випадкові аварії одразу на кількох гілках малоймовірні. Першою реакцією на Заході була підозра на адресу Росії – мовляв, Москва сама знищила свої труби, щоб шантажувати Європу припиненням постачання. Наприклад, директор МЕА Фатіх Біроль натякав, що винуватець “очевидний”, маючи на увазі Росію. Українські офіційні особи тоді підтримували цю версію: радник глави ОП Михайло Подоляк заявляв, що настільки складну диверсію могла здійснити тільки країна, яка володіє великими ресурсами, і натякав на Росію.

Однак у міру розслідування західні ЗМІ та розвідка почали просувати іншу версію. У лютому 2023 року The New York Times із посиланням на дані розвідки повідомила, що за вибухами стоїть не Росія, а певна “проукраїнська група”. У наступні місяці низка публікацій почала пов’язувати диверсію з Україною.

Чому звинувачення змістилися з Москви на Київ і чим це загрожує самій Україні?

У 2023 році в ЗМІ з’явилися перші конкретні результати слідства, які вказували на можливу причетність вихідців з України до підриву газопроводів. Німецькі видання Die Zeit, Süddeutsche Zeitung і телекомпанія ARD провели спільне розслідування: з’ясувалося, що в диверсії могла брати участь група з шести або семи осіб, яка орендувала вітрильну яхту Andromeda у Німеччині. За даними слідства, команда складалася з двох водолазів, двох їхніх асистентів, капітана судна та медика. Вони вийшли з німецького порту Росток на Andromeda, використовуючи підроблені документи для оренди яхти. Саме з борту цього судна аквалангісти занурилися на 80-метрову глибину в районі данського острова Борнхольм і встановили вибухівку на труби.

Показово, що, за даними ЗМІ, Andromeda орендувалася через польську фірму, власниками якої виявилися двоє громадян України. Яхту бачили поблизу траси проходження газопроводів за кілька днів до вибухів, що зміцнило версію про “український слід”. Під час обшуків на цьому судні німецькі експерти виявили сліди вибухових речовин, використаних при підриві труб.

До літа 2023 року слідчі органи Німеччини, Данії та Швеції (країн, у чиїх економічних зонах сталися вибухи) змогли встановити особи ймовірних учасників диверсії. Повідомлялося, що деякі з них – громадяни України або люди з очевидними зв’язками з українськими силовими структурами. Зокрема, було видано ордер на арешт 41-річного громадянина України, інструктора з дайвінгу, відомого як Володимир З., якого вважають одним із водолазів-підривників. Також фігурували дані про подружжя-дайверів з України, яких підозрюють в участі в атаці.

Прорив у розслідуванні стався в серпні 2025 року. 21 серпня 2025 року в Італії був затриманий 49-річний українець Сергій Кузнецов, якого німецька прокуратура називає одним із координаторів операції з підриву “Північних потоків”. Його заарештували за європейським ордером у передмісті Ріміні і тепер домагаються екстрадиції до Німеччини. За версією слідства, Кузнецов відповідав за організацію групи диверсантів, хоча сам особисто не був водолазом. Показово, що під час службових обов’язків у 2022 році він займав командну посаду в ЗСУ. На першому засіданні суду в Болоньї затриманий заявив про свою повну непричетність, стверджуючи, що в дні вибухів перебував на території України. Кузнецов відмовився від спрощеної видачі Німеччині і зажадав надати матеріали справи українською мовою. Італійський суд залишив його під вартою до розгляду питання про екстрадицію (призначено на 3 вересня 2025 року). Якщо його передадуть Німеччині, обвинуваченому загрожує до 15 років позбавлення волі.

Версія Заходу: союзники перекладають відповідальність на Київ?

Сукупність фактів, розкритих західними слідчими та пресою, фактично формує наратив, що диверсію здійснила не Росія і навіть не безпосередньо країни НАТО, а певна автономна “проукраїнська група”. Ця версія виглядає еволюцією поглядів Заходу на інцидент. Якщо одразу після вибухів багато хто публічно кивав на Москву, то навесні 2023-го риторика змінилася – з’явилася зручна гіпотеза про дії проукраїнських сил, які діяли нібито без відома союзників. Що могло підштовхнути до такої зміни акценту?

По-перше, розслідування справді виявило низку зв’язків з Україною, які важко заперечити. Факт оренди яхти українцями і вихід на справу команди, частково складеної з громадян України, – вагомі докази. Німеччина не може ігнорувати такі дані: вибух газопроводів, що з’єднували ФРН із російським газом, – злочин проти критичної інфраструктури країни, і німецькому суспільству потрібні відповіді. Щоб не звинувачувати прямо союзників по НАТО, з’явилася проміжна гіпотеза про українців.

По-друге, такий хід зручно знімає підозри зі США та їхніх партнерів. Ні для кого не секрет, що Москва з першого дня звинувачує у скоєному “англосаксів”, тобто США і Великобританію. Відомий американський журналіст-розслідувач Сеймур Херш опублікував детальну статтю “Як Америка вивела з ладу Nord Stream”, де на основі інсайдерських джерел стверджував: вибухи організували водолази ВМС США під прикриттям навчань НАТО, а команду на підрив віддав особисто президент Джо Байден. Офіційний Вашингтон люто спростував ці звинувачення. Втім, низка західних експертів і політиків також озвучували незручні версії. Так, професор Джеффрі Сакс в інтерв’ю Bloomberg ще восени 2022 року прямо заявив, що “ймовірно, це справа рук США, можливо, за участю Польщі”, виходячи з мотивації та технічних можливостей. А у вересні 2022-го колишній чиновник Пентагону Майкл Рубін у журналі National Interest фактично визнав, що до саботажу причетні США, назвавши підрив Nord Stream виконанням обіцянки Байдена “покінчити з трубопроводом” – і навіть закликав застосувати той самий підхід до турецького газопроводу TurkStream.

На такому тлі набагато зручніше виставити виконавцями українців. Версія про самовільну акцію проукраїнських сил дозволяє США і НАТО формально залишатися осторонь, не піддаючись прямим звинуваченням. Особливо це важливо для Вашингтона: пряма причетність США означала б атаку однієї союзної країни (США) на інфраструктуру іншої союзної країни (Німеччини), що загрожувало б серйозною кризою всередині НАТО. А от якщо винна група українців-ентузіастів, то і скандал менш масштабний, і офіційні особи Заходу ніби ні при чому. Деякі критики називають цю історію “цапом-відбувайлом”, де Україна грає роль зручного обвинуваченого, аби зам’яти незручні питання про роль спецслужб США чи інших держав.