Коли економіст Олексій Кущ заявляє, що щороку Україна втрачає кількість населення, співставну з Вінницею, це звучить як гіпербола. Але цифри, які наводять демографи та посадовці, відповідальні за міграційну політику, свідчать про зворотне: країна перебуває в епіцентрі демографічної катастрофи, яка за своїми масштабами не має аналогів у сучасній Європі. І йдеться не лише про військові втрати – глибинні процеси, що розгорталися роками, наклалися на наслідки повномасштабного вторгнення, створивши ідеальний шторм.
За словами голови Офісу міграційної політики Василя Воскобойника, Україна стикається з подвійним ударом. По-перше, природне скорочення населення – перевищення смертності над народжуваністю – сягає 250-300 тис осіб на рік. Щороку в країні помирає близько пів мільйона людей, тоді як народжується лише 180-220 тис дітей. Цей розрив, за словами Воскобойника, утворює “демографічну чорну діру”, яка залишалася б проблемою навіть без війни. Але до цього додається масова еміграція.
Станом на початок 2026 року за кордоном, переважно в Європі, перебуває близько 6,5 млн українців, із яких 4,2 млн мають статус тимчасового захисту. І найтривожніше – це не просто тимчасові переселенці. Як наголошує Воскобойник, реальна готовність повертатися після завершення війни набагато нижча за оптимістичні соцопитування. За його оцінками, у перші два роки після припинення бойових дій можна розраховувати на повернення від 200 тис до 1 млн осіб. І це за умови, що в Європі залишатиметься понад 5 млн українців.
Хто виїжджає і хто залишається
Катастрофічність ситуації не обмежується кількісними показниками. Якісний склад тих, хто виїжджає, виявляється ще більшою проблемою. За даними Центру економічної стратегії, майже половина українських мігрантів у ЄС уже мають або найближчим часом отримають документи для довгострокового легального перебування. 21% уже володіють необхідними дозволами, ще 26% планують їх отримати до завершення дії директиви про тимчасовий захист (березень 2027 року).
Це означає, що за кордоном осідають не випадкові люди, а ті, хто зміг інтегруватися, знайти роботу, орендувати житло, влаштувати дітей у школи. Вони – найбільш мобільна, освічена, економічно активна частина населення. Ті ж, хто повертається, за прогнозами Воскобойника, належатимуть до вразливих категорій: літні люди, особи з низькою кваліфікацією, ті, хто не зміг адаптуватися за кордоном. Це створює небезпечний перекіс: країна втрачає молодих, активних, дієздатних громадян, а отримує назад тих, хто не здатен забезпечити ані демографічне відтворення, ані економічне зростання.
Коефіцієнт народжуваності, який до війни становив 1,2-1,4 дитини на жінку, нині впав до 0,7. Це один із найнижчих показників у світі. Для простого відтворення населення необхідно 2,2 дитини на жінку. Різниця між реальністю та нормою – колосальна. І навіть якщо завтра війна закінчиться, цей показник не відновиться миттєво. Потрібні роки стабільності, економічної впевненості та державної підтримки, щоб жінки знову почали народжувати більше однієї дитини.
Василь Воскобойник звертає увагу на ще один аспект: навіть якщо запропонувати українським жінкам народжувати по п’ять-сім дітей, нові робочі руки з’являться на ринку праці лише через 18-20 років. Це означає, що демографічний дефіцит робочої сили неможливо подолати в середньостроковій перспективі жодними заохоченнями народжуваності. За оцінками Міжнародної організації праці, Україні найближчими роками бракуватиме 8,2-8,6 млн робочих рук.
Тіньова еміграція хлопців-підлітків
Окрему тривогу викликає явище, яке економіст Олексій Кущ називає “тихою еміграцією”. Йдеться про вивезення хлопців за кордон у віці 14-15 років – до досягнення призовного віку. Батьки, побоюючись мобілізації, масово відправляють синів до родичів або влаштовують їх у школи та коледжі за кордоном. Формально це не є порушенням, адже виїзд неповнолітніх не обмежений. Але фактично це означає, що Україна втрачає ціле покоління молодих чоловіків, які після досягнення повноліття навряд чи повернуться.
Цей процес має довгострокові наслідки. Навіть після завершення війни демографічна структура країни залишиться спотвореною: співвідношення статей порушиться, а кількість чоловіків у віковій групі 20-30 років буде критично низькою. Це вплине не лише на народжуваність, а й на соціальну стабільність, формування сімей, ринок праці.
Демографічну кризу поглиблює стрімке скорочення тривалості життя. За оцінками економіста Олексія Куща, наразі середня тривалість життя чоловіків в Україні становить близько 57 років, жінок – 70 років. Це один із найнижчих показників у Європі. Війна, стрес, зниження якості медичних послуг, недоступність профілактики – усе це призводить до того, що українські чоловіки не доживають навіть до пенсійного віку. Для країни, яка й без того втрачає населення, це означає додаткове навантаження на систему соціального захисту та ще більше скорочення працездатного населення.
Що робити: дилема між поверненням та інтеграцією
Глава Офісу міграційної політики називає ситуацію “демографічною катастрофою” і закликає до системних дій. Він вважає, що держава має створювати умови для того, щоб українці за кордоном не втрачали зв’язок із батьківщиною: захищати їхні права, спрощувати процедури повернення, пропонувати економічні стимули. Але водночас визнає, що більшість тих, хто вже облаштував життя в Європі, навряд чи повернуться. Особливо якщо йдеться про сім’ї з дітьми, які вже адаптувалися до нової школи, мови, соціального середовища.
Дилема для України полягає в тому, що будь-які заходи з повернення мігрантів мають бути добровільними та економічно вмотивованими. Примусова репатріація неможлива, а спроби створити бар’єри для виїзду чи ускладнити життя за кордоном лише погіршать ситуацію. Залишається єдиний шлях – зробити Україну настільки привабливою для життя та роботи, щоб люди хотіли повертатися. Але в умовах війни, руйнувань, невизначеності з безпекою це завдання виглядає майже нездійсненним.
Цифри, які наводять Олексій Кущ і Василь Воскобойник, не залишають місця для ілюзій. Щороку Україна втрачає населення, яке можна порівняти з обласним центром. Природне скорочення, масова еміграція, вивезення підлітків, падіння народжуваності, зниження тривалості життя – усе це складається в картину, яку демографи називають “демографічним апокаліпсисом”. І навіть якщо війна закінчиться завтра, наслідки цих процесів відчуватимуться десятиліттями.
