Через російську атаку частина Одеси залишилася без світла

Posted on 9 Серпня, 2026 by Микола Донченко

Унаслідок нічної російської атаки в Одесі сталися масштабні перебої з електро- та водопостачанням, а також тимчасово змінилася робота громадського транспорту.

Про це повідомили ДТЕК та Одеська міська рада.

За інформацією енергетиків, через локальну аварію в електромережі без світла залишилися жителі Одеського, Приморського, Хаджибейського та Пересипського районів.

Крім того, тимчасово припинено водопостачання для більшості споживачів міста. Виняток становлять житлові масиви Пересип, Слобідка, Застава та колишній Ленселище.

У міській раді також повідомили, що через наслідки атаки тимчасово призупинено рух електротранспорту. На трамвайному маршруті №20 “Херсонський сквер – Хаджибейський лиман” організували автобусне сполучення, а на тролейбусному маршруті №8 “Залізничний вокзал – Суперфосфатний завод” працюватимуть два соціальні автобуси.

Раніше повідомлялося, що внаслідок масованої комбінованої атаки російських військ на Одещину постраждали щонайменше вісім людей.

Полковник на службі пропаганди: як Скотт Ріттер переписує історію

Posted on 6 Серпня, 202615 Серпня, 2026 by Микола Донченко

Російський канал ANNA News нещодавно опублікував інтерв’ю зі Скоттом Ріттером під промовистою назвою “Правда про поразки США на Сході”. Матеріал вийшов 18 липня 2026 року – і його варто розібрати саме зараз, адже перед нами показовий приклад пропаганди, замаскованої під професійну розмову.

Головний редактор ANNA News Анатолій Матвійчук представляє себе й Ріттера як військових та офіцерів розвідки. Ведучий формулює потрібну версію подій, а колишній американський майор підтверджує її авторитетом “людини із системи”. Матвійчук не просить джерел і не ставить критичних запитань. Ріттер натомість говорить про США від першої особи: “ми хотіли”, “ми зробили”, “це був наш план”. Особиста інтерпретація починає звучати як зізнання американської держави.

Для України така пропаганда небезпечна не лише викривленням історії Афганістану чи Сирії. Вона привчає аудиторію до кремлівської картини світу: Захід завжди винний, радянські та російські вторгнення мають виправдання, а народи, які чинять опір Москві, є лише інструментами ЦРУ.

“Законна допомога” по-радянськи

Радянський військовий в Афганістані, 1988 рік. Фото: Михайло Євстаф’єв, CC BY-SA 3.0. Джерело: Wikimedia Commons

На початку інтерв’ю Матвійчук оголошує, що СРСР увів війська до Афганістану на прохання легітимного уряду та відповідно до міжнародного права. Американська коаліція, навпаки, за його словами, “діяла як агресор”.

Це не запитання, а політична декларація. Ведучий не згадує, що радянські підрозділи брали участь у вбивстві Хафізулли Аміна та встановленні нового уряду на чолі з Бабраком Кармалем. У січні 1980 року Генеральна Асамблея ООН назвала події іноземним збройним втручанням і вимагала негайного та повного виведення іноземних військ.

Матвійчук має право сперечатися з позицією ООН. Але журналіст повідомив би про її існування. Пропагандист просто вилучає незручний контекст. Українцям цей прийом добре знайомий: Кремль так само виправдовує агресію проти України проханнями підконтрольних Москві структур, “історичними правами” та необхідністю захищати союзників.

Від моджахедів до 11 вересня

Далі ведучий нагадує про американську підтримку афганських моджахедів і заявляє, що «США самі готували акт тероризму» 11 вересня. США справді допомагали афганським повстанцям через Пакистан, а війна стала середовищем для розвитку джихадистських мереж. Але з цього не випливає, що Вашингтон створив “Аль-Каїду” або готував напад на власних громадян.

Комісія з розслідування терактів встановила, що американська допомога надходила афганським угрупованням через пакистанську розвідку. Осама бен Ладен та його арабські соратники мали власні джерела фінансування й отримали від США “мало або нічого”. Пропагандистська підміна очевидна: небезпечні наслідки політики оголошуються її свідомою метою.

Ріттер розвиває цю версію словами: “Ми хотіли, щоб ви пішли”. Розсекречені документи справді показують, що США почали обмежену допомогу противникам афганського режиму ще до радянського вторгнення. Спочатку йшлося про гроші, засоби зв’язку та нелетальні матеріали. Але очікувати вторгнення, використати його наслідки та свідомо організувати рішення Москви – різні речі. Ріттер бере спірну гіпотезу й видає її за внутрішнє зізнання США.

Талібан, якого ще не існувало

Мохаммад Наджибулла вручає нагороду радянському військовому, 1986 рік. Фото: Олександр Гращенков, архів РИА Новости, CC BY-SA 3.0. Джерело: Wikimedia Commons

Матвійчук стверджує, що уряд Мохаммада Наджибулли після виходу радянських військ упав під ударами Талібану. Це фактична помилка. Режим Наджибулли припинив існування у квітні 1992 року під тиском моджахедських формувань. Талібан оформився приблизно 1994 року та захопив Кабул лише у вересні 1996-го. Тоді таліби викрали Наджибуллу з комплексу ООН і вбили його.

Помилка дозволяє змішати моджахедів 1980-х, “Аль-Каїду” і Талібан в одну нібито створену американцями організацію. Реальні зв’язки між окремими людьми та мережами існували, але це не робить різні рухи єдиною структурою.

Так само маніпулятивно Матвійчук говорить про американську зброю, нібито залишену терористам. Значну частину техніки США передали афганській армії та поліції, а Талібан захопив її після розпаду державних сил безпеки. Вашингтон відповідальний за провальне планування, але “передати Талібану” і “не запобігти захопленню після краху союзної армії” – не те саме.

“Це був план ЦРУ”

У частині про Ірак і Сирію Ріттер починає з обґрунтованого твердження: американське вторгнення, руйнування іракських інститутів і міжконфесійний конфлікт створили умови для посилення джихадистів. Потім він робить недоведений стрибок: заявляє, що США створили “Аль-Каїду в Іраку” та ІДІЛ, а згодом навмисно направили радикалів до Сирії. Висновок звучить категорично: “Це був план ЦРУ”.

Організація Абу Мусаба аз-Заркаві здійснювала теракти проти американських військових та іракських громадян. Із 2004 року сили США воювали проти неї. Пізніше коаліція на чолі зі Сполученими Штатами брала участь у ліквідації територіального “халіфату” ІДІЛ. Американська позиція також потребує перевірки, але саме Ріттер висуває сильніше звинувачення – про конкретний план ЦРУ – не наводячи жодного доказу.

Це той самий прийом, яким Кремль пояснює український Майдан: реальний суспільний протест оголошується операцією американських спецслужб, а українцям відмовляють у здатності самостійно визначати майбутнє своєї країни.

Сирія без незручного контексту

Ахмед аш-Шараа, січень 2025 року. Фото: Audiovisual Service of the European Commission, CC BY 4.0. Джерело: Wikimedia Commons

Ріттер називає нове сирійське керівництво терористичною організацією, а Ахмеда аш-Шараа – терористом. Його минуле в джихадистських структурах є встановленим фактом. Але інтерв’ю замовчує актуальний юридичний контекст.

У липні 2025 року США скасували визнання “Хаят Тахрір аш-Шам” іноземною терористичною організацією. У листопаді Рада Безпеки ООН виключила аш-Шараа із санкційного списку, пов’язаного з ІДІЛ та “Аль-Каїдою”. Це не стирає його біографію й не доводить демократичність нової влади, але показує, що реальність складніша за ярлик Ріттера.

Міф про безпорадне НАТО

Американський військовий працює з підрозділом Афганської національної армії під час місії ISAF, 2009 рік. Фото: Sgt. Tracy J. Smith, U.S. Army; суспільне надбання у США. Джерело: Wikimedia Commons

Ріттер стверджує, що НАТО не здатне проєктувати військову силу за межами Європи й союзникам нічим допомогти США. У категоричній формі це неправда. Альянс проводив операції та місії в Афганістані, Іраку й Лівії. В афганській місії брали участь понад 50 держав.

Можна критикувати залежність європейських армій від американської логістики, розвідки й авіації. Але обмежені можливості не дорівнюють повній неспроможності. Російська пропаганда одночасно зображує НАТО як силу, що нібито загрожує Росії, і як порожній альянс, приречений на розпад. Суперечність не має значення: обидві версії повинні переконати аудиторію, що опір Заходу безглуздий.

Навіщо пропаганді американський голос

ANNA News і Ріттер не просто висловлюють різку думку про політику США. Вони систематично працюють як пропагандисти. Радянське вторгнення отримує виправдувальні формулювання, американські помилки перетворюються на свідомі злочинні плани, різні організації та періоди зливаються в одну історію, а військова біографія гостя підміняє докази.

Ріттер особливо цінний для такого формату, бо може говорити “ми” про Сполучені Штати. Вигідні Москві тези вимовляє не російський чиновник, а колишній американський офіцер. Особиста версія завдяки цьому звучить як внутрішнє зізнання ворога.

Ширша мета подібних матеріалів – привчити аудиторію до світу, в якому всюди винні США, Росія лише реагує на чужі змови, а Україна та інші держави не мають власної волі. Саме тому це інтерв’ю потрібно називати не альтернативною думкою, а професійно упакованою пропагандою.

Абсурд і логіка великої війни: чому 25% Донеччини стали точкою неповернення

Posted on 5 Серпня, 20266 Серпня, 2026 by Микола Донченко

Уявімо, що через століття, коли від сучасної цивілізації залишаться лише радіоактивні руїни, на Землю прилетять дослідники з іншої галактики. Вони вивчатимуть артефакти, аналізуватимуть збережені документи й намагатимуться зрозуміти, чому загинула людська цивілізація. І, ймовірно, вони будуть вражені, коли дізнаються, що катастрофу спричинила суперечка про те, чий має бути Слов’янськ і Краматорськ. Цей кейс, напевно, потрапить до їхніх підручників історії як найбезглуздіший приклад самознищення в усій галактиці. Але поки що це не фантастика – це наша реальність, у якій справжні геополітичні інтереси маскуються під вивіскою боротьби за невеликий клаптик землі на сході України.

Якщо відкинути емоції й проаналізувати заяви офіційних осіб в Україні та Росії, стає очевидним: уся дискусія про завершення війни звузилася до питання про 25 відсотків Донецької області, які сьогодні залишаються під контролем українських військ. Решта – понад 80% території, яку вже окуповано, – залишається за межами публічних торгів. Київ наполягає на фіксації лінії фронту. Москва вимагає вивести війська з Донбасу. І весь світ із завмиранням серця спостерігає, як дві країни готові продовжувати криваве протистояння заради території, яка, за великим рахунком, не визначає долі континенту.

Інформаційна війна між сторонами виглядає майже дзеркально. Українська влада звертається до росіян із риторичним запитанням: чи готові ви заради захоплення Краматорська та Слов’янська воювати ще рік, два, три? Нести колосальні втрати, стояти в чергах за бензином, страждати від ударів по складах і заводах, бачити, як ваші сини гинуть на чужині? Якщо зупинити війну по лінії фронту, кажуть у Києві, усі ці проблеми зникнуть. Москва, своєю чергою, звертається до українців із дзеркальним меседжем: чи справді ви хочете заради збереження Слов’янська та Краматорська, які ми все одно зрештою візьмемо, терпіти обстріли, ночувати в метро, сидіти без світла й тепла, ховати рідних? Вийдіть з Донбасу – і все закінчиться, обіцяють у Кремлі.

Однак за цими риторичними конструкціями ховається питання, яке рідко ставлять уголос: а чи справді ці 25% Донецької області варті того, щоб заради них гинули тисячі людей і руйнувалися цілі міста? У Москві пояснюють стратегічну важливість регіону тим, що там починається канал “Сіверський Донець – Донбас”, від якого залежить водопостачання Донецька. Але ресурси, які Росія витрачає на ведення війни, багаторазово перевищують вартість будь-яких альтернативних рішень. Можна було б прокласти новий водогін, опріснювати морську воду або будувати сучасні очисні споруди – усе це обійшлося б дешевше, ніж один місяць бойових дій. Війна за воду залишилася в минулих століттях і аж ніяк не пояснює готовність жертвувати десятками тисяч життів. Військове значення цього клаптя землі також перебільшене: захоплення решти Донеччини не дасть російській армії вирішальної переваги, не переріже ключові логістичні шляхи України і не наблизить її до великих міст. Упираючись в укріпрайон біля Барвінкового, наступ може захлинутися.

То в чому ж справжній сенс цього протистояння? Відповідей, імовірно, дві. Перша стосується трактування перемоги. Для Росії фіксація лінії фронту на сьогоднішніх позиціях означає збереження контролю над 20 відсотками території України – і це вже можна подати як достатнє підтвердження успіху. Для Києва ж така фіксація – це можливість уникнути болючого формулювання “виведення військ”, яке звучало б як капітуляція. До березня 2025 року президент Зеленський категорично відкидав будь-які варіанти завершення війни, окрім виходу на кордони 1991 року. Але під тиском Вашингтона позиція змінилася, і нині перемир’я по лінії фронту стало офіційною лінією Києва. Якщо Росія погодиться на це, Україна зможе подати події як дипломатичну перемогу. Якщо ж українська сторона буде змушена віддати ці території, пояснити такий крок як успіх буде неможливо. Саме це, ймовірно, є головним мотивом Кремля наполягати на виведенні військ.

Однак друга відповідь, і вона важливіша, лежить у площині стратегічних цілей, які не зводяться до кількох відсотків території. Україна та її європейські союзники намагаються завдати Росії стратегічного програшу – або хоча б виснажити її ресурси, поки Європа переозброюється. Аргумент, який лунає з Брюсселя: якщо війна в Україні закінчиться, Росія одразу нападе на Європейський Союз. Росія ж, своєю чергою, ставить за мету повне переформатування української державності під свої інтереси. Крім того, триває глобальне зіткнення між Росією та Заходом за визначальний вплив на світові процеси. Москва просуває ідею багатополярного світу, Захід хоче зберегти свою гегемонію. Україна у цьому протистоянні сковує російські сили й ресурси. І допоки ці стратегічні цілі залишаються незмінними, мир залишатиметься примарним.

Водночас існує й інший бік медалі. Якщо раптом одна зі сторін погодиться на умови противника, другій буде дуже важко викрутитися й висунути нові вимоги. Адже готовність завершити війну після виконання озвучених умов уже стільки разів проголошувалася, що будь-який відступ виглядатиме ганебно – і на тлі втоми від війни всередині країн, і на тлі втоми світу, який давно прагне миру. Втома зростає, а чергових кроків до зближення позицій поки що не видно. Росія робить ставку на військовий тиск, сподіваючись виснажити сили України та захопити весь Донбас, а можливо й більше. Київ розраховує на серію далекобійних ударів, що мають підірвати російську логістику та спровокувати внутрішню дестабілізацію в РФ. Завдання-максимум для України – змусити Росію капітулювати на значно гірших умовах.

На жаль, цей шлях означає нові жертви, нові руйнування та нові ризики. І чим довше триватиме це протистояння, тим вищими будуть ризики – включно з можливим розширенням війни на Європу чи навіть застосуванням ядерної зброї. Усе це змушує замислитися над абсурдністю ситуації: зовні суперечка зводиться до долі 25% Донецької області, а насправді йдеться про те, чи зможе людство уникнути катастрофи, яка може знищити цивілізацію.

Російський пропагандист закликав ударити по Києву та Польщі

Posted on 4 Серпня, 20264 Серпня, 2026 by Микола Донченко

Засновник російського пропагандистського ресурсу News Front Костянтин Книрік закликав РФ завдати ударів по урядовому кварталу Києва, знищити мости через Дніпро та застосувати ракетний комплекс “Орєшнік” на заході України. Він також припустив, що внаслідок атаки може постраждати територія Польщі.

Такі заяви Книрік зробив в інтерв’ю, присвяченому українським ударам по російських військових об’єктах у тимчасово окупованому Криму. Ведучий представив його як активного учасника так званої “русской весны” та прихильника російської окупації півострова.

Книрік назвав українські атаки “терористичними актами” та заявив, що таким чином президент Володимир Зеленський нібито намагається продемонструвати західним партнерам ефективність України. Жодних доказів своїх тверджень пропагандист не навів.

Говорячи про можливу відповідь Росії, він запропонував знищити адміністративні будівлі в центрі Києва, зокрема Кабінет Міністрів України.

Він визнав, що такий удар не мав би військового значення, однак назвав його важливим з “ідеологічної” точки зору. За словами пропагандиста, іноземні посадовці нібито інакше сприймали б війну, якби побачили вирву на місці українського уряду.

Книрік також заявив, що не розуміє, чому Росія досі не знищила мости через Дніпро. Крім того, він запропонував застосувати “Орєшнік” проти однієї із західних областей України, попередивши цивільне населення про удар за 48 годин.

Водночас пропагандист допустив, що атака могла б “трохи зачепити” Польщу – зокрема райони, де, за його твердженням, розташована військова інфраструктура, яку використовують для підтримки України. Таким чином Книрік фактично схвалив можливість удару по території держави – члена НАТО.

Під час інтерв’ю він також заявив, що Чорне море має стати “виключно внутрішнім морем Російської Федерації”, а Україну необхідно позбавити можливості використовувати там будь-які кораблі.

Книрік повторив й інші поширені тези кремлівської пропаганди – зокрема про нібито “нелегітимність” Зеленського, “зовнішнє управління” Україною та підготовку Європи до війни з Росією. Водночас він стверджував, що РФ буцімто не планує нападати на європейські країни.

Особисті заяви пропагандиста не означають, що російське військово-політичне керівництво ухвалило відповідні рішення. Водночас погрози на адресу України та країн НАТО регулярно лунають в ефірах російських провладних медіа.

У мережі обговорюють російські комплекси РЕБ проти Starlink

Posted on 29 Липня, 20264 Серпня, 2026 by Микола Донченко

У соціальних мережах активно обговорюють російські комплекси радіоелектронної боротьби, які, за повідомленнями відкритих джерел, використовуються для протидії роботі терміналів Starlink.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали.

Приводом для дискусії стали повідомлення про нібито ураження одного з таких комплексів, після чого користувачі та профільні автори почали обговорювати, які саме системи РЕБ застосовує російська армія.

У публікаціях найчастіше згадуються комплекси “Тобол”, “Калинка” та “Тирада”, які російські війська, за наявною інформацією, використовують для боротьби із супутниковим зв’язком.

Також у мережі звернули увагу на згадку комплексу під назвою “Пересвет-М”. Водночас незалежного підтвердження існування системи саме з такою назвою або її технічних характеристик наразі немає.

Офіційної інформації про те, який саме комплекс міг бути уражений, наразі не оприлюднено, тому більшість обговорень базуються на повідомленнях відкритих джерел та оцінках профільних авторів.

Вашингтонський пазл: що вдалося, а що ні – підсумки переговорів Зеленського з Трампом

Posted on 29 Липня, 20265 Серпня, 2026 by Микола Донченко

28 липня 2026 року в Овальному кабінеті Білого дому відбулася зустріч, якій передувала масштабна інформаційна кампанія. За кілька днів до візиту в американських медіа з’явилася низка публікацій про те, що Дональд Трамп змінює своє ставлення до війни, стаючи на бік України, адже він любить переможців. Цього разу все було інакше, ніж під час попередньої зустрічі у лютому 2025 року, коли в Овальному кабінеті виникла суперечка з Трампом. Український президент залишив Білий дім у піднесеному настрої, а сам Трамп назвав зустріч “дуже хорошою”. Зеленський, своєю чергою, охарактеризував її як “продуктивну” та “добру”. Однак за цими стриманими оцінками залишилося більше запитань, ніж відповідей.

Головна мета візиту була амбітною. Зеленський домагався остаточної та публічної відмови Трампа від попередніх домовленостей з Кремлем, підтримки українських умов миру, збільшення військової допомоги, насамперед ракет для систем Patriot, а також ухвалення закону про “пекельні санкції” проти Росії. За даними Politico, українському лідеру вдалося переконати Вашингтон у тому, що Київ може виграти війну. Видання навіть назвало цей візит “подвигом”, який ще рік тому здавався неможливим. Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт про санкції, а зустріч із керівництвом Lockheed Martin дала змогу обговорити спільне виробництво ракет для систем Patriot.

Однак ключове, чого хотів Зеленський, – 300 ракет-перехоплювачів Patriot до зими, щоб захистити енергетичну інфраструктуру від російських атак. За його словами, українські запаси ракет-перехоплювачів майже вичерпані, і якщо проблему не вирішити до зими, російські балістичні ракети можуть знищити українські електростанції, залишивши мільйони людей без опалення. Він пояснив, що Росія використовує від 30 до 40 балістичних ракет під час кожного масованого удару і здійснює від трьох до п’яти таких атак щомісяця. Трамп пообіцяв “спробувати допомогти”, але одразу застеріг: це складно, оскільки перехоплювачі потрібні США у війні з Іраном. Публічних зобов’язань щодо нових поставок не прозвучало.

Найбільш відчутним результатом стало просування питання ліцензій на виробництво перехоплювачів Patriot в Україні. Про це Трамп оголосив ще під час саміту НАТО в Анкарі, а тепер сторони перейшли від політичних декларацій до обговорення практичної реалізації. Зеленський зустрівся з Lockheed Martin і говорив про спільне виробництво та обмін технологіями. Команди вже працюють над конкретними рішеннями. Але є суттєве “але”: навіть у разі отримання ліцензій виробництво великої кількості ракет може зайняти від одного до п’яти років. Як зазначив сам Зеленський, “нам потрібні були Patriot ще вчора”. Тож це рішення – з відкладеним ефектом, а не негайною допомогою. Україна, за словами президента, готова поділитися будь-якими військовими технологіями чи досвідом, потрібними США, щоб отримати ці ракети, однак питання термінів залишається відкритим.

Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт Ліндсі Грема про санкції проти країн, які купують російську нафту. Це голосування наблизило Конгрес на крок до досягнення пріоритету Зеленського і стало черговим сигналом того, що справи Києва покращуються не лише на полі бою. Український лідер під час візиту до Капітолію наголосив, що санкції можуть допомогти закріпити успіхи Сил оборони на фронті та змусити Кремль до мирних переговорів. Він вважав, що російський лідер трохи більше замислиться над спробою домовитися про врегулювання, якщо санкції будуть введені й фактично викличуть більше роздратування та гнів російського народу через війну. Однак коли законопроєкт буде остаточно ухвалений і який матиме ефект – невідомо.

У кулуарах обговорюється можливий візит до Києва Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа в найближчі два тижні. Однак, як слушно зауважують спостерігачі, вони «їдуть» ще з весни, але так і не доїхали. Це більше схоже на дипломатичний ритуал, ніж на реальний прорив. Натомість відчутною є спільна проблема, яка об’єднала долю Зеленського та прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. Обидва лідери зустрічалися з Трампом того ж дня, обох активно протежує “яструбине” крило Республіканської партії, і обидва хотіли б розвернути курс американського президента у своїх інтересах. Але в обох випадках Трамп не може дати того, чого вони хочуть. Немає ресурсів – ні для сокрушіння Ірану військовим шляхом, ні для нарощування підтримки України понад той рівень, який уже є. Західні ЗМІ пишуть, що на війну з Іраном уже витрачено понад 130 млрд доларів. Гігантський дефіцит бюджету та державний борг США не дозволяють нових масштабних вливань. І це – об’єктивна реальність, яку не змінять жодні “продуктивні” зустрічі чи “хороші” розмови.

Підсумок візиту виглядає неоднозначним. Зеленський зміг змінити атмосферу у Вашингтоні на краще для України, домігся політичного схвалення ліцензій на виробництво Patriot, що є важливим стратегічним кроком, та отримав прогрес у санкційному питанні. Його особисті стосунки з Трампом стали набагато кращими та конструктивнішими – вони вже не такі емоційні, як раніше. Він також вшанував пам’ять сенатора Ліндсі Грема, чиїм останнім актом як публічного діяча був візит до Києва та узгодження санкційного пакету. Але ракет для Patriot, які потрібні вже зараз, щоб пережити зиму, не буде. Замість 300 перехоплювачів – обіцянка “спробувати”, затьмарена застереженням про потреби Ірану. Сенатське голосування за санкції – лише перший крок до остаточного рішення. А обіцяний візит Кушнера та Віткоффа – це поки що лише слова. Стратегічних зрушень, які б кардинально змінили ситуацію на фронті чи в захисті енергосистеми, не відбулося. Найбільше, з чим Зеленський повертається, – це дипломатичний оптимізм і підтвердження того, що справи Києва у Вашингтоні справді покращуються. Але головна проблема залишається невирішеною: Трамп не може дати Україні більше, ніж уже дає, не тому що не хоче, а тому що не має ресурсів.

Удари у відповідь: як Україні мінімізувати ризики для власної економіки

Posted on 24 Липня, 202629 Липня, 2026 by Микола Донченко

Останніми тижнями війна України та Росії набула нової, дедалі більш руйнівної форми – обміну масованими ударами по критичній інфраструктурі. Те, що почалося як асиметрична відповідь українських Сил оборони на агресію, швидко переросло у стратегічне протистояння з далекосяжними наслідками для обох сторін. Особливо болючим цей обмін став для України, коли Росія перенесла акцент на ураження українських морських портів, фактично поставивши під загрозу всю експортну логістику країни.

Починаючи з 2026 року, Україна суттєво активізувала удари по російських нафтопереробних заводах та об’єктах паливної інфраструктури. За даними Financial Times, з початку року російські НПЗ зазнали щонайменше 194 ударів, що в 11 разів більше, ніж за аналогічний період минулого року. Лише в червні 2026 року було зафіксовано 16 атак, що стало рекордним місячним показником з початку повномасштабної війни. Українські дрони вивели з ладу близько 700 тис барелів на добу потужностей з нафтопереробки. Ця стратегія мала чітке обґрунтування: завдати удару по головному джерелі доходів російського бюджету та створити паливну кризу всередині РФ. За даними The Guardian, українські удари по російській нафтовій та енергетичній інфраструктурі вже призвели до падіння доходів Росії на 34%. Загальні збитки російської нафтопереробної галузі з серпня 2025 року сягнули 13,5 млрд доларів. Від початку року Росія втратила щонайменше 7 млрд доларів через удари по нафтовій інфраструктурі. У квітні 2026 року морський експорт нафтопродуктів РФ скоротився на 9,8% у щоденному вираженні порівняно з попереднім місяцем і на 17% у річному. Здавалося б, стратегія працює.

Однак будь-які дії породжують реакцію. І російська відповідь також виявилася болючою. Росія оперативно змінила акценти, перенісши удари на українську портову інфраструктуру. З початку 2026 року зафіксовано понад 180 ударів по портовій інфраструктурі Одеси та Чорноморська. У липні 2026 року інтенсивність атак різко зросла. Лише за декілька днів було уражено порти Одеси, Чорноморська, Південного, Ізмаїла та Миколаєва. За даними Міноборони РФ, у порту Одеси було знищено об’єкти інфраструктури для розвантаження та зберігання військових вантажів, резервуари з пальним для ЗСУ, а також уражено державне підприємство “Морський торговий порт Одеса”. В Ізмаїлі під удар потрапили об’єкти для розвантаження військових вантажів, три склади з безекіпажними катерами та ангар із військовою технікою. У Миколаєві було знищено сухогруз у момент розвантаження військових вантажів. У порту Південний уражено об’єкти інфраструктури, що використовувалися для зберігання пального для ЗСУ.

Наслідки виявилися тяжкими. 22 липня 2026 року в українські чорноморські гавані не зайшло жодне судно. Морський експорт України фактично зупинився. Глобальний перевізник Maersk відмовився продовжувати роботу в Україні після ударів по портах. Британський воєнний аналітик Александр Меркурис заявив, що “Одеса перестане існувати як працюючий порт” вже найближчим часом. Економічні втрати України від паралічу портів є колосальними. За різними оцінками, щомісячні втрати від простою Одеси, Чорноморська та Південного сягають приблизно 2 млрд доларів. Через морські термінали проходить 80% всього українського експорту. Україна втрачає від 80 до 90% своїх експортних потужностей. Особливо болючим є удар по аграрному сектору. Україна експортує близько 4 млн тонн зерна замість потенційних 6 млн. У портах практично зникли внутрішні закупівельні ціни на зерно, а судновласники перестали надавати котирування фрахту. Bloomberg повідомив, що ціни на пшеницю та кукурудзу досягли дворічного максимуму через посилення ударів у Чорному морі.

З початку року пошкоджено 63 об’єкти портової інфраструктури та 7 цивільних суден. Лише за один тиждень липня в Одеській області через обстріли загинули 30 людей, ще 80 отримали поранення. Загинули дев’ять членів екіпажу суховантажу GOLDEN LEO – громадяни Індії, Сирії та український лоцман. Це не просто цифри – це ціна стратегії, яка наразі не приносить бажаних результатів.

Порівняння втрат свідчить про те, що Україна також отримує тяжкі удари в цьому обміні. Українські порти – це фактично єдині ворота для експорту, без яких економіка країни зазнає катастрофічних втрат.

Якщо метою українських ударів було послабити російську військову машину, то це вийшло, але також буду досягнуто супутнього ефекту – Росія знайшла спосіб завдати Україні значних збитків. Перекриття морської логістики не лише б’є по економіці, але й ускладнює постачання західної військової допомоги, адже значна частина озброєнь надходить саме морем. Тактичні успіхи ураження російських НПЗ нівелюються стратегічними наслідками – фактичною блокадою українських портів та втратою основного джерела валютних надходжень.

У Сумах лікар заявив про побиття поліцією та ТЦК під час затримання

Posted on 23 Липня, 2026 by Микола Донченко

У Сумах завідувач стоматологічного відділення обласної лікарні Анатолій Чередниченко заявив про жорстке затримання за участі поліції та представників ТЦК.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали.

За словами лікаря, інцидент стався біля під’їзду його будинку. На оприлюдненому відео видно, як чоловіка затримують та силоміць кладуть на землю.

Після цього в мережі з’явилися фото Чередниченка із закривавленою головою. Водночас момент, коли саме лікар отримав травму, на опублікованих кадрах не зафіксований.

У поліції заявили, що чоловік нібито чинив опір і напав на правоохоронців. За цим фактом відкрито кримінальне провадження.

Сам Чередниченко стверджує, що має бронювання від мобілізації, однак під час затримання відповідних документів при собі не мав.

Удари по складах – не головна ціль: де проходить справжня артерія логістики ворога

Posted on 22 Липня, 202624 Липня, 2026 by Микола Донченко

Українські безпілотники продовжують завдавати ударів по російській логістичній інфраструктурі. Нещодавно під приціл потрапили склади найбільшого в РФ інтернет-ритейлера Wildberries. І хоча ці атаки виглядають ефектно та викликають резонанс у медіа, їхній реальний вплив на економіку агресора, м’яко кажучи, сумнівний. Адже, як і в Україні, російська електронна комерція значною мірою залежить від імпорту, а частка імпорту у структурі ВВП – це негативний чинник. Руйнування складів може завдати локальних збитків окремим бізнесам, але на спроможність Росії вести війну це впливає мінімально. Виняток становить хіба що знищення комплектуючих для дронів, якщо такі там зберігалися, проте достеменної інформації про це немає.

Тож чи варто витрачати дорогоцінні ракети та дрони на об’єкти, які не мають критичного значення для воєнної машини Кремля? Набагато ефективніше, на мою думку, зосередитися на тому, що справді є артерією російської армії, – на залізниці. Саме вона є одночасно найбільшою перевагою та найвразливішим місцем Росії через її величезну територію. Залізничний транспорт залишається найефективнішим інструментом логістики на таких просторах, особливо для перевезення важких вантажів на великі відстані. І якщо паралізувати цю систему хоча б частково, ефект буде відчутним набагато швидше, ніж від атак на склади.

Російська військова логістика вкрай залежна від залізниці, адже у загарбників немає достатньої кількості автотранспорту. Вони змушені використовувати потяги для доставки боєприпасів, пального, важкої техніки та живої сили до лінії фронту. Якщо перерізати або суттєво ускладнити ці маршрути, це вирішить одразу дві проблеми: по-перше, ускладнить постачання російських військ на передовій, по-друге, дезорганізує внутрішню логістику в самій Росії. Те, що ворог боїться таких ударів, підтверджує той факт, що для захисту залізничної мережі Росія знову ввела в дію броньовані потяги радянських часів. Це свідчить про усвідомлення вразливості цієї інфраструктури.

Звісно, повністю знищити всю залізничну мережу Росії неможливо – це тисячі кілометрів колій. Але системні удари по ключових вузлах: мостах, стрілочних переводах, релейних шафах, електропідстанціях – можуть створити ефект доміно, зупиняючи рух на цілих напрямках. Особливо це стосується прикордонних із Україною територій, де логістичні ланцюги й так працюють з перебоями. Якщо українські сили зосередять увагу саме на цій стратегії, російське командування змушене буде відволікати значні ресурси на охорону та відновлення залізниці, що послабить їхні наступальні спроможності.

До речі, подібна тактика успішно застосовувалася ще під час Другої світової війни. Британський спецпідрозділ SAS у Північній Африці систематично перерізав шляхи постачання армії Роммеля, завдаючи ударів саме по логістиці, а не по скупченнях військ. Це дозволяло малими силами паралізувати цілі армії, позбавляючи їх пального, боєприпасів та продовольства. Чому б не застосувати цей перевірений підхід у сучасних умовах, використовуючи далекобійні дрони та ракети, а також агентурну розвідку?

Отже, пріоритетом мають стати не ефектні удари по складах чи логістичних центрах, які не впливають на воєнний потенціал РФ, а системна робота по знищенню залізничної інфраструктури. Саме вона здатна перекрити кисень російській армії, поставивши її перед реальною загрозою голоду та нестачі боєприпасів. Залізниця – це слабке місце Росії, і вдарити по ньому означає завдати удару по самій суті воєнної машини агресора.