Ніч на 17 травня 2026 року стала для Москви, мабуть, найтривожнішою з початку війни. За даними моніторингових каналів та офіційних звітів російської влади, столицю та область атакували понад сто ударних безпілотників. Вибухи лунали в Хімках, Зеленограді, Лобні, Наро-Фомінську, палали технопарк “Елма”, завод “Ангстрем”, Московський нафтопереробний завод і наливна станція “Солнєчногорська”. Загинули щонайменше троє людей, десятки поранені, а в аеропортах “Внуково”, “Домодєдово” та “Шереметьєво” на кілька годин паралізували польоти. Українська сторона підтвердила: це була спільна операція СБУ та Сил оборони, і цілком справедлива відповідь на російські удари по українських містах. Ця атака стала наймасштабнішою на столицю РФ за весь час війни.
Але чи здатні такі удари – попри всю їхню символічну та психологічну вагу – змусити Кремль сісти за стіл переговорів і погодитися на припинення вогню по лінії фронту? Відповідь, як це часто буває, неоднозначна. На перший погляд, військовий ефект від атак навіть на сотні дронів є обмеженим: нафтопереробний завод не зупинив свою роботу, а бойові дії на сході тривають з колишньою інтенсивністю. Але стратегічне значення ударів по Москві полягає в іншому – вони руйнують сакральне уявлення про недоторканність російської столиці та, що ще важливіше, оголюють слабкість її протиповітряної оборони.
Виявилося, що навіть найзахищеніша територія РФ має “діри”. Президент Всеукраїнської авіаційної організації Геннадій Хазан пояснив це просто: велика територія Росії не є перевагою для оборони. Навпаки, чим більше об’єктів треба прикривати, тим більше з’являється вразливих місць, і РФ змушена розтягувати свої системи ППО між фронтом, військовими заводами та містами. Це не гіпотетичне припущення, а факт, який підтвердила масована атака на Москву. Показово, що Кремль уже за тиждень до неї, 12 травня, запровадив жорстку цензуру, заборонивши державним структурам, медіа та навіть пересічним громадянам публікувати будь-які дані про удари без офіційного дозволу. Аналітики ISW слушно зауважили, що це правило стало непрямим визнанням того, що Кремль очікує подальших влучань, які влада буде змушена приховувати. Російські пропагандисти, зазначають в ISW, майже не висвітлювали атаку, а нечисленні чиновники (Пєсков, Захарова) обмежилися дежурними фразами, уникаючи згадок про конкретні втрати. Натомість у російських ультранаціоналістичних каналах спалахнула хвиля паніки та критики: блогери нарікали на провали тилової ППО, фактично визнаючи, що війна прийшла в дім.
У цьому контексті стає зрозумілою логіка української сторони, яка послідовно називає атаки на глибокий тил РФ “примусом до миру”. Ідея полягає не в тому, щоб миттєво знищити російську військову машину, а в тому, щоб донести війну до тих, хто в Кремлі ухвалює рішення, та до їхнього електорату. У радянській, а потім і в путінській традиції Москва сприймалася як фортеця, захист якої був абсолютним пріоритетом. “Ще з радянських часів Москва сприймалася як фортеця, – зауважив керівник Центру протидії дезінформації РНБО Андрій Коваленко. – Навколо Москви будували кільця ППО, щоб москвичі не відчували війни. Але починають відчувати. І що більше це відчуття війни приходитиме до Москви, то більше шансів на завершення війни”.
Ця психологічна зміна, можливо, важливіша за будь-які тактичні успіхи. Уявлення про безпечний тил, яке ретельно культивувалося десятиліттями, розсипається. Удари 17 травня показали, що навіть оборонні заводи Москви та області, зокрема МКБ “Радуга”, яке виробляє крилаті ракети, більше не є недосяжними. Показово, що парад 9 травня пройшов без техніки, а над Червоною площею натягували антидронові сітки – такого не було з часів Другої світової.
Але чи достатньо цього, щоб змусити Росію піти на припинення вогню? Швидше за все, ні. Історія показує, що Кремль не звик відступати під тиском тактичних невдач. Його лідери схильні подвоювати ставки, а не визнавати поразку. Проте удари по Москві – це важливий елемент довгострокової стратегії на виснаження. Вони поступово підривають одну з головних опор режиму – відчуття безпеки еліт і населення. Вони демонструють, що ресурси РФ не безмежні, а її ППО – не така непроникна, як малюють пропагандисти.
Практичні результати цих атак мають накопичувальний ефект. Ураження нафтової інфраструктури (Московський НПЗ та “Солнєчногорська” станція) хоч і не зупиняє технологічний процес миттєво, але створює логістичний тиск і лякає інвесторів. Пошкодження військових підприємств (“Ангстрем” і технопарк “Елма”) може мати відкладений вплив на виробництво критичних компонентів для армії. А коли цей тиск накладається на виснаження бюджету, санкції та проблеми на фронті, він збільшує загальну вартість війни для Кремля.
Таким чином, відповідь на питання, чи здатні удари по Москві зупинити війну, скоріше негативна, але з важливим застереженням. Самі по собі вони навряд чи приведуть до швидкого миру, адже Росія продемонструвала здатність терпіти величезні втрати. Водночас вони є критично важливою складовою комплексної стратегії, яка поєднує військовий тиск на фронті, економічні санкції та посилення ППО України. Метою цієї стратегії є не миттєвий перелом, а створення таких умов, за яких продовження війни стане для Кремля надто дорогим, ризикованим і, головне, безперспективним. Психологічний ефект від усвідомлення, що “спокійне життя” у Москві закінчилося, не варто недооцінювати. Він не зупинить війну завтра, але поступово змінюватиме сприйняття війни всередині Росії, а це, у перспективі, може стати одним із вирішальних факторів.
