Після телефонної розмови Дональда Трампа з Володимиром Путіним і заяв міністра оборони США про те, що Україна не вступить до НАТО і не поверне всі втрачені території, західні “яструби” буквально вибухнули звинуваченнями.
Колишній радник Трампа з нацбезпеки Джон Болтон та низка європейських політиків назвали це “зрадою інтересів України” та “новою Мюнхенською змовою”. Однак, якщо подивитися на ситуацію ширше, можна помітити, що маневр Трампа не обов’язково прирікає Київ і Захід на поразку.
Зміна риторики в Білому домі — наслідок прагматичної оцінки ситуації. Нова американська адміністрація, прийшовши до влади, виявила, що нагромаджені військові й фінансові зобов’язання на адресу інших країн не завжди узгоджені з інтересами США. В американській економіці зростають внутрішні проблеми, а продовження конфлікту в Україні вже не здається таким вигідним. Тож рішення “заморозити” частину зовнішніх програм і водночас запропонувати шукати шляхи до миру відповідає новій стратегічній логіці Вашингтона.
Тим часом, коли більшість критиків сходяться на думці, що подібні кроки — “подарунок Кремлю”, реальність може виявитися складнішою.
По-перше, переговори не означають автоматичного виконання всіх вимог Росії. США залишаються найбільшим гравцем у НАТО, і їхня жорстка позиція щодо санкцій і військової допомоги Києву може лишатися в тій чи іншій формі. По-друге, мирне врегулювання за активного дипломатичного супроводу Вашингтона здатне дати Україні шанс на відновлення економіки та державних інституцій, що в довгостроковій перспективі буде стабільнішим, ніж безкінечне продовження воєнних дій.
Важливим фактором є й те, що європейські партнери, особливо “партія війни”, звикли до попереднього формату, коли Вашингтон демонстрував максимально жорстку лінію до Москви. Тепер же, бачачи заклики до прямих переговорів, вони бояться, що їхня позиція може залишитися осторонь. Проблема в тому, що Брюссель, Берлін та інші європейські столиці не були готові до того, що США почнуть “грати власну гру”, а отже — доведеться або переглядати власну політику, або ризикувати втратити американську підтримку.
Варто звернути увагу й на те, що Джон Болтон і деякі європейські політики звинувачують Трампа в “зраді” України та інтересів українського народу. Проте не варто забувати, що тимчасовий компроміс не обнуляє попередню допомогу Заходу Києву. “Небезпека” для України часто бачиться в тому, що припинення вогню дасть Росії перепочинок, але й сама Україна може скористатися паузою для відновлення, а якщо США продовжать м’який тиск санкціями, то Москва не зможе безперешкодно накопичувати ресурси.
У цьому сенсі така різка реакція “яструбів” у Вашингтоні та Європі свідчить про те, що дипломатична ініціатива Трампа дійсно торкається звичної “схеми” зовнішньої політики Заходу щодо України. Але це не обов’язково означає “чорний день Європи” чи “змову з Москвою”. Нова адміністрація США може прагнути переорієнтувати ресурси та перейти до гнучкішої стратегії. Для України ж це відкриває можливість: замість виснажливої війни отримати шанс на економічне відновлення й зміцнення державного суверенітету дипломатичними методами.
