Микола Донченко, автор у URAUA.INFO

В Україні попрощалися з латиноамериканськими добровольцями які загинули під Куп’янськом

Posted on 4 Травня, 20269 Травня, 2026 by Микола Донченко

В Україні повідомляють про загибель латиноамериканських добровольців, які стали на захист країни та віддали життя під час боїв на Куп’янському напрямку.

Інформація про це поширюється у соціальних мережах та Telegram-каналах, де публікують повідомлення про бразильських і колумбійських бійців, які воювали у складі українських підрозділів.

За наявними даними, добровольці проходили службу у 13 бригаді НГУ “Хартія” та брали участь у боях поблизу Куп’янська. У повідомленнях йдеться, що підрозділ потрапив під масовані удари FPV-дронів та артилерії під час виконання бойового завдання.

Іноземні добровольці з різних країн світу від початку повномасштабної війни долучаються до захисту України. Чимало громадян Латинської Америки воюють на найскладніших ділянках фронту поряд з українськими військовими.

Мирний план Мерца: території в обмін на ЄС – спроба повернути Берлін у велику гру

Posted on 29 Квітня, 20265 Травня, 2026 by Микола Донченко

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц зробив заяву, яка в інформаційному просторі України прозвучала як грім серед ясного неба. Він заявив про необхідність визнання окупованих російських територій такими, що належать Росії, і запропонував Україні натомість пришвидшене вступ до Європейського Союзу. Слова Мерца – це не емоційна репліка, не спонтанний коментар у кулуарах. Це цілком продумана домашня заготовка, яка має на меті повернути Німеччину в клуб ключових гравців, які вирішують долю цієї війни. Уперше за час повномасштабного вторгнення Берлин вийшов зі своїм, відмінним від американського та французького, баченням завершення конфлікту. І хоча заяву подано в завуальованій формі “роздумів на тему”, це – готовий драфт мирного плану, який, м’яко кажучи, викликає більше запитань, ніж відповідей.

Головна мета цього демаршу не стільки в тому, щоб реально допомогти Україні, скільки в тому, щоб повернути саму Німеччину до переговорної архітектури. Останніми місяцями, на тлі активних контактів між Вашингтоном і Москвою та паралельних спроб Анкари чи Пекіна виступити посередниками, Берлин опинився на узбіччі. Мерц не може цього допустити – Німеччина є головним фінансовим донором України в Європі, і її голос має вагу. Тому він пропонує план, який складається з трьох елементів: припинення вогню, проведення референдумів на окупованих територіях (результат яких, за задумом, буде наперед визначений) та, в обмін на ці територіальні поступки, прискорене членство України в ЄС. Існує очевидний дисонанс: Берлин, який роками гальмував надання Україні чіткої євроінтеграційної перспективи, раптом пропонує цей козир як компенсацію за втрату земель. Виникає відчуття, що нас запрошують обміняти суверенітет на статус кандидата, який може залишитися лише паперовою обіцянкою.

Мерц чудово усвідомлює, що адресатами його повідомлення є не лише ми. Його слова спрямовані передусім у бік Вашингтона та Москви. Він намагається показати Дональду Трампу, що Європа (і конкретно Німеччина) здатна генерувати власні мирні ініціативи, не чекаючи, поки їх сформулюють США. І водночас він надсилає сигнал Володимиру Путіну: існує не тільки американський варіант капітуляції Києва, а й європейський, який, можливо, є більш «гнучким». Тобто Мерц намагається стати не просто спостерігачем, а суб’єктом торгів. Водночас він свідомо виносить за дужки питання зняття санкцій з Росії та майбутніх відносин Німеччина-Росія. Цей момент є ключовим. Мерц залишає собі цей козир у рукаві – він не обіцяє Путіну негайного скасування обмежень, але й не виключає такого сценарію в майбутньому. Таким чином, він зберігає простір для маневру і для переговорів з Кремлем уже після того, як Україна погодиться на поступки.

Для України ця пропозиція є неприйнятною з багатьох причин. По-перше, проведення “референдумів” на тимчасово окупованих територіях в умовах війни, під дулами російських автоматів, – це фарс, який не матиме жодної легітимності. По-друге, обмін землі на обіцянку членства в ЄС – це не обмін, а ілюзія. Членство в ЄС вимагає виконання Копенгагенських критеріїв, включаючи контроль над власною територією та кордонами. Як ми можемо вступити до ЄС, якщо частина нашої землі де-юре визнана російською? Це юридичний абсурд. По-третє, відмова від територій не гарантує миру, а навпаки – стане лише першим кроком. Росія використає прецедент для подальшого тиску. І нарешті, позиція Німеччини, яка останнім часом вагалася з постачанням далекобійного озброєння, а тепер пропонує нам торгувати землею, свідчить про те, що Берлин передусім дбає про власні економічні інтереси та стабільність на континенті, а не про безпеку України.

Водночас не можна оцінювати цю заяву як пряму загрозу припинення фінансування. Мерц залишається прагматиком, він розуміє, що без підтримки України війна затягнеться і загрожуватиме безпосередньо Європі. Тому фінансові потоки не будуть перекриті – принаймні найближчим часом. Але сигнал про намір “змінювати правила гри” є очевидним.

Нам потрібно серйозно замислитися над тим, як відповісти на цей новий виклик. Ігнорувати пропозицію Мерца не можна, адже вона відображає реальні настрої в частині європейських еліт, які втомилися від війни та шукають вихід навіть ціною українських територій. Але й приймати її неможливо. Україна має сама визначати свої “червоні лінії” та умови для переговорів. Членство в ЄС є нашою стратегічною метою, але воно не може бути викупом за окуповані землі. Ми маємо нагадати Берліну, що справжній мир настає не тоді, коли жертва поступається агресору, а коли агресор зазнає поразки або принаймні зупиняється. План Мерца – це спроба врятувати обличчя, але не врятувати Україну. Тому наш шлях полягає не в тому, щоби погоджуватися на чужі “драфти”, а в тому, щоб посилювати власні позиції на полі бою та за столом переговорів, диктуючи умови, а не вислуховуючи їх.

Пекло в Малі: як Росія втрачає Африку через “волків війни”

Posted on 27 Квітня, 20265 Травня, 2026 by Микола Донченко

Останніми днями з Малі приходять тривожні для Кремля новини: повстанці атакували російську військову базу, а серед загиблих опинився міністр оборони країни. Це не просто черговий епізод локального конфлікту в далекій африканській країні. Це системний збій російського впливу, який уже набув регіональних масштабів. Схоже, що Захід нарешті знайшов рецепт боротьби з Кремлем на його ж територіях – тих, де Москва останніми роками активно витісняла французів та американців. І рецепт цей цинічний, але, схоже, дієвий: замість того, щоб підтримувати безпомічних ліберальних інтелектуалів, робити ставку на тих, хто вміє воювати – навіть якщо це фундаменталісти чи етнічні націоналісти. Бо у великій грі, яка розгорнулася за ресурси Африки, гуманітарні ідеології вже давно відійшли на другий план.

Щоб зрозуміти, що відбувається в Малі, треба поглянути на карту ширше. Сьогоднішня ситуація – це дзеркальне відображення того, що сталося раніше в Сирії. Росія зайшла в Сирію в середині 2010-х, врятувала режим Асада від повалення, отримала військові бази в Тартусі та Хмеймімі та закріпилася на Близькому Сході. І що ж? Поступово Захід – насамперед США та їхні союзники – знайшли спосіб вичавити Москву, зробивши ставку на курдські націоналістичні сили та на радикальне угруповання “Хайят Тахрір аш-Шам” (ХТШ). Останнє, до речі, є прямим нащадком сирійського відділення “Аль-Каїди”. Але це не завадило західним партнерам використовувати ХТШ як противагу російсько-іранському блоку. Вчорашні “терористи” стали сьогоднішніми “поміркованими повстанцями”, коли це знадобилося для геополітичних цілей. Результат – російський вплив у Сирії став танути, а бази опинилися під постійною загрозою.

Тепер те саме відбувається в Африці. Малі, Буркіна-Фасо, Нігер – країни так званої “Франсафрики”, де французький вплив десятиліттями був домінуючим, але останніми роками його витіснили російські найманці з “Вагнера” (тепер – “Африканського корпусу”). Місцеві хунти, які прийшли до влади, сподівалися, що Москва дасть їм безпеку та контроль над ресурсами – золотом, ураном. І спочатку так і було. Але в останні місяці ситуація почала змінюватися. Атаки туарегів – націоналістів, які вимагають незалежності півночі Малі – посилилися. До них додалися удари з боку “Джамаат Нусрат аль-Іслам валь-Муслимін” (JNIM) – ще одного відгалуження “Аль-Каїди”, яке активно діє в Сахелі. І ці удари стають дедалі ефективнішими. Збиті гелікоптери, розгромлені бази, знищені російські найманці, а тепер ще й ліквідований малійський міністр оборони – все це виглядає не як розрізнені напади, а як скоординована кампанія.

Хто за цим стоїть? Прямих доказів, звісно, ніхто не пред’являє. Але закономірність надто промовиста. Західні спецслужби, схоже, вирішили кардинально змінити стратегію. Раніше, щоб контролювати периферію, вони робили ставку на “демократичні уряди”, які виникали після “кольорових революцій”. Випускники літніх курсів у Гарварді чи Оксфорді, прозахідні НУОшники – саме вони мали бути надійними менеджерами неоколоніальних інтересів. Але практика показала, що такі еліти нездатні втримати владу. Вони слабкі, корумповані та відірвані від реальності. Як наслідок, їх змітають сувереністи, які потім звертаються по допомогу до Росії чи Китаю. Так було в Малі, так було в Буркіна-Фасо, так було в Нігері.

І тоді Захід вирішив зняти білі рукавички. Оскільки демократичні еліти не здатні воювати, треба знайти тих, хто здатен. І тут на сцену виходять “випускники літніх військових польових лагерів” – націоналістичні та фундаменталістські збройні угруповання. Курди в Сирії, туареги в Малі – це націоналісти. ХТШ в Сирії, JNIM в Малі – це фундаменталісти, прямі спадкоємці “Аль-Каїди”. їм не потрібні грантові дослідження чи політтехнології. їм потрібна зброя, розвіддані та політичне прикриття. І вони отримують це – не публічно, а через треті країни, через приватні військові компанії, через посередників. Бо з’явилася нова реальність: для Заходу прагматичний інтерес безпеки виявився важливішим за права африканців чи сирійців.

Суть цієї стратегії – створити кілька буферів, “волків війни”, які будуть діяти на периферії та сковувати російські та китайські сили. На Близькому Сході – це курдські та ісламістські анклави. У Сахелі – туарегські та джихадистські зони. Вони не є прозахідними в класичному розумінні, вони просто мають спільного ворога – Росію (а також, опосередковано, Китай). А раз ворог мого ворога – мій друг, то чому б не підкинути їм трохи зброї, не передати координати російських баз, не закрити очі на їхні порушення? Це цинічно, але це реальність.

Для місцевого населення Малі чи Нігеру, якщо чесно, мало що змінюється. Золото та уран, як видобувалися чужими компаніями, так і видобуватимуться. Місцеві еліти, як були продажними, так і залишаться. Бідні верстви, як не мали доступу до ресурсів, так і не матимуть. Питання лише в тому, хто саме збиратиме данину – французькі корпорації, російські найманці чи американські приватники. Але в геополітичному сенсі зміни радикальні. Москва втрачає одну позицію за одною. Сирія була першим дзвіночком – після падіння Асада російські бази опинилися під питанням. Тепер Малі стає другим гвоздем у домовину російської африканської експансії. А завтра може бути Буркіна-Фасо, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Там, де слабка центральна влада, де є етнічні чи релігійні протиріччя, там Захід отримує можливість грати на полі, яке донедавна належало Москві.

Звісно, ми, в Україні, не можемо повною мірою оцінювати цей процес як однозначне благо. Бо “волки війни”, яких розбуджують сьогодні в Африці, завтра можуть кусатися в інших місцях. І не факт, що європейські політики, які заохочують джихадистів боротися з росіянами, зможуть контролювати своїх протеже. Але тактично для Заходу це спрацьовує: Росія змушена розпорошувати свої сили, втрачає ресурси та престиж. А для нас, українців, будь-яке послаблення Росії на будь-якому театрі – це добре. Нехай вони воюють з туарегами, нехай тонуть в малійських пісках, нехай втрачають гелікоптери та генералів – кожна їхня загибель там наближає нашу перемогу тут. І чи варто засуджувати Захід за цинізм? Можливо, ні. Бо у війні на виживання всі засоби хороші, а особливо ті, що змушують ворога воювати на два, три, чотири фронти одночасно.

“Мама, я в порядку”: Росія використовує полонених українців як зброю пропаганди

Posted on 26 Квітня, 202626 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Як ви знаєте, редакція тривалий час моніторить проросійський відеопроєкт “Мама, я в порядку”, який виходить на YouTube-каналі “СМОТРИ” та дублюється на ресурсах, пов’язаних з окупованими територіями. За цей час ми проаналізували десятки випусків. І з кожним новим відео ми демонструємо, що за зворушливою назвою та емоційними дзвінками рідним ховається не турбота про людей, а добре вибудувана пропагандистська історія. Росія перетворила військовополонених на інструмент деморалізації ЗСУ та тиску на українське суспільство. І робить це системно.

Структура кожного випуску є незмінною: спочатку – емоційна історія, що має викликати співчуття та знищити критичне сприйняття. Потім – звинувачення на адресу українського командування в тому, що саме воно винне в полоненні “своїх же солдатів”. Далі – прославляння умов утримання в російському полоні: нібито з бранцями добре поводяться, годують, лікують. І фінальний акорд – прямий заклик до діючих військових ЗСУ здаватися в полон, бо “так ви залишитеся живими і повернетеся до сімей”.

Особливим цинізмом вирізняються спроби Росії надати цьому проєкту рис “легітимності”. З березня 2023 року інтерв’ю з полоненими бере Денис Щербаков, якого подають як “колишнього військовополоненого України, що після обміну добровільно залишився в Росії”. Цей прийом покликаний створити ілюзію, що глядач бачить “свідчення з перших уст” від свого, а не від ворожого пропагандиста. Але насправді Щербаков – просто ще один гвинтик російської інформаційної машини, який надає обличчя злочинній схемі.

В якості прикладу можна розглянути й інші показові кейси. Сергій Гуменчак, житель Миколаєва, був мобілізований у 2022 році. Після поранення в Маріуполі він потрапив у полон. У своєму зверненні він просить президента України: “Пожалійте наших дітей і батьків, вони страждають”. Це щире людське горе, без сумніву. Але Росія використовує цей біль як інструмент – щоб через родичів полонених впливати на владу, щоб викликати в суспільстві відчуття провини перед тими, хто не повернувся, і тим самим послабити волю до опору.

Інший випадок – Мирослав Піпаш, боєць підрозділу “Азов”. У листопаді 2025 року російські пропагандисти оприлюднили відео, в якому змусили полоненого повторювати наративи Кремля про Майдан та події війни. За кадром Піпаш каже, що Україна нібито “нацьковувала армію на людей Донбасу” та вчиняла військові злочини. Але найпоказовішим є те, що для посилення пропагандистського ефекту його примусили роздягтися перед камерою та детально демонструвати татуювання, які пропагандисти подали як «неонацистські», зокрема акцентували увагу на емблемі “Азова” на грудях. Сам полонений у цьому ж інтерв’ю пояснив, що це символ воюючої військової структури, а не прояв неонацизму.

Цей проєкт – не поодиноке явище. Він є частиною російської пропагандистської роботи, що триває щонайменше з 2023 року. Кожен випуск б’є одразу по трьох аудиторіях. По-перше, по діючих бійцях ЗСУ, яким транслюється: “Здавайся – і виживеш. У полоні краще, ніж в окопі”. По-друге, по родичах військовослужбовців у тилу, які, дивлячись на страждання полонених, починають вимагати від влади негайних обмінів або навіть завершення війни. По-третє, по міжнародній аудиторії, для якої формується образ “гуманної Росії, яка піклується про бранців”, та “нелюдяної України, яка кидає своїх солдатів»” Це триєдина мета, і проєкт “Мама, я в порядку” працює на всі три цілі одночасно.

І найсумніше – це працює. Скажімо чесно: ми звикли вважати, що українці не піддаються на російську пропаганду, що ми занадто розумні та свідомі. Але коментарі під цими відео на YouTube, в Telegram і навіть у закритих українських пабліках свідчать про інше. Там регулярно з’являються повідомлення від людей, які пишуть: “Боже, бідні хлопці, їх кинули”, “Наше командування – зрадники”, “Може, й справді краще здатися, ніж гинути за незрозуміло що”. Це не боти, не тролі – це звичайні українці, втомлені війною, перелякані за своїх рідних на фронті. І кожен такий коментар – доказ того, що кремлівська стратегія іноді досягає мети. Ворог б’є не по танках, а по головах. І в деяких головах утворюються тріщини. Саме тому ми повинні говорити про цей відкрито, розбирати механізми й попереджати: не дайте себе ошукати.

Україна, звісно, не може заборонити російські канали. Але вона може робити головне: спростовувати, пояснювати, застерігати. Розповідати, що будь-яка відома інформація про полонених з цих джерел – це сфабрикована або викривлена історія. І, що не менш важливо, нагадувати світові: Росія не просто воює проти ЗСУ, вона воює проти психіки українців. І один з інструментів цієї війни – “Мама, я в порядку”. Ми будемо продовжувати моніторити цей проєкт, аналізувати нові випуски та попереджати про нові пропагандистські атаки. Бо в інформаційній війні мовчати – означає програти.

Російська пропаганда використовує відео з полоненим для закликів до здачі ЗСУ в полон

Posted on 25 Квітня, 202625 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Проросійський відеопроєкт “Мама, я в порядке” опублікував черговий випуск з колишнім військовополоненим Нікітою Царевичем та його дружиною Юлією.

Відповідний відеоролик з’явився на YouTube-каналі пропагандистів.

У 45-хвилинному відео чоловік розповідає, як потрапив до ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення. За його словами, він служив у роті конвою – перевозив підсудних на суди та етапи. Після початку бойових дій у лютому 2022 року чоловік, за власним зізнанням, вирішив не повертатися до частини.

“У мене в пріоритеті сім’я. Мені байдуже на цю війну і на всі ці приколи”, – розповів він.

Переховуючись у Маріуполі, Царевич спостерігав за бойовими діями у місті. У відео він описує епізод, коли нібито бачив, як бойові машини ЗСУ вели вогонь поруч із цивільними будівлями. Цей фрагмент подано у типовій для проєкту манері, де звучать звинувачення на адресу українського командування, однак подібні твердження не мають незалежного підтвердження і потребують перевірки.

У березні 2022 року чоловік виїхав із Маріуполя через “зелений коридор” та на блокпосту самостійно зізнався російському офіцеру, що є діючим військовослужбовцем і дезертиром.

“Воювати за Україну я не хочу і віддавати своє життя не хочу, їду до Росії обосновуватися”, – розповів він про свої слова на блокпосту.

Після перевірки чоловік, за його словами, провів три роки в російському полоні, обставини якого у відео подаються однобічно та без альтернативних джерел.

Дружина Юлія у відео розповідає, як шукала чоловіка після його зникнення, писала листи та зверталася до різних структур. Згодом родина возз’єдналася і повернулася до окупованого Маріуполя.

Відео завершується прямими закликами до діючих бійців ЗСУ, що є характерною рисою подібних інформаційних матеріалів.

“Не варто йти складати свою голову, краще скласти зброю, здатися в полон і залишитися живим, повернутися до своїх сімей…”, – заявив Царевич.

Наприкінці відео подружжя висловило подяки особисто Путіну, російським спецслужбам, слідчому комітету, поліції та омбудсмену Москальковій, що також відповідає типовій структурі таких відео.

Сюжет побудований за типовою для проєкту схемою: українське командування звинувачується у байдужості до солдатів, натомість перебування в російському полоні та життя на окупованій території подаються як благо. Показово, що жінка також заявила про вибір Росії через “духовні цінності” та розповіла про нібито “гоніння на православ’я” в Україні – ще один поширений кремлівський наратив, який не має підтвердження з незалежних джерел.

Нагадаємо, проєкт “Мама, я в порядке” виходить регулярно і є частиною російської дезінформації, спрямованої на підрив бойового духу армії та деморалізацію суспільства.

70% – це не просто цифра: як Україна вплинула на 20-й санкційний пакет ЄС

Posted on 24 Квітня, 202625 Квітня, 2026 by Микола Донченко

22 квітня 2026 року Європейський Союз нарешті затвердив двадцятий пакет санкцій проти Росії. Цього разу рішення ухвалювалося довго, із традиційними суперечками між країнами-членами, але є одна принципова деталь, яка вирізняє цей пакет серед попередніх: 70% обмежень – як секторальних, так і персональних – враховують пропозиції України. Для Києва це не просто дипломатичний успіх, а зміна самої ролі: ми перестали бути прохачами, які просять “додати ще трохи”, і стали співавторами санкційної політики. І хоча пакет не ідеальний, його зміст свідчить про те, що Європа поступово переймає українські підходи до блокування російської економіки. Тому варто детальніше розібрати, що саме увійшло до нового списку обмежень, чому це важливо і над чим нам доведеться працювати далі.

Почнемо з фінансового сектору, який традиційно є однією з найболючіших точок для російської військової машини. До санкційного списку потрапили 20 російських банків, зокрема “Аверс”, “Фора”, “Єврофінанс Моснарбанк”, “Лівобережний”. Підстава – їхня участь у торгівлі на користь військово-промислового комплексу та діяльність на окупованих територіях. Тепер ці установи не зможуть здійснювати транзакції через кореспондентські рахунки в ЄС, що суттєво ускладнить їхню роботу. Але ключовим проривом стало включення до санкцій двох банків із третіх країн – “Керемет” та “Капітал Банк” (ідеться про код А7А5, який, імовірно, означає Киргизстан або іншу країну Центральної Азії). Це важливий прецедент: ЄС уперше поширює тиск на банки за межами своєї юрисдикції, які допомагають Росії обходити обмеження. Також уперше під санкції потрапили токени RUBx та цифровий рубль – адже Росія активно намагалася використовувати криптовалюти та власну цифрову валюту для обходу фінансової блокади. Тепер європейські компанії не зможуть обслуговувати обіг цих активів, що робить схеми ухилення значно дорожчими.

Наступний важливий блок стосується енергетичної інфраструктури. До санкцій ЄС включили два російські порти (Туапсе та Мурманськ) і два іноземні порти, а також сім російських нафтопереробних заводів. Що цікаво, Україна внесла порти до власних санкційних списків ще два роки тому, і тоді це сприймалося як певне “ноу-хау” – адже традиційно санкції застосовуються до компаній, а не до географічних об’єктів. Тепер Європа перейняла цей досвід. Туапсе та Мурманськ є ключовими хабами для експорту нафти, особливо після того, як балтійські порти зазнали ударів українських дронів. Їхнє блокування ускладнює страхування суден, залучення європейських логістичних компаній та доступ до технологій. Поряд із цим ЄС уперше застосував комплексний підхід до так званого «тіньового флоту»: під санкції потрапили 43 танкери, а також реєстратори, страхові компанії та оператори, які обслуговують перевезення російської нафти в обхід цінових обмежень. Такий удар одразу по всій екосистемі змушує власників тіньового флоту щоразу створювати нові юридичні особи, що збільшує витрати та зменшує обсяги перевезень.

Окремої уваги заслуговує обмеження експорту до Киргизстану — під заборону потрапили верстати з числовим програмним керуванням (ЧПУ) та радіообладнання. Причина банальна: ризик їхнього реекспорту до Росії для військових потреб. Це не перший випадок, коли ЄС намагається перекрити “сірі” схеми через країни Центральної Азії, але досі такі обмеження були або загальними, або стосувалися окремих компаній. Тепер під удар потрапляє ціла країна – Киргизстан, через яку, за даними розвідок, проходив значний потік чутливих технологій. Для Бішкека це серйозний сигнал: або ви встановлюєте ефективний контроль на експорт, або втрачаєте доступ до європейського обладнання.

Щодо російського військово-промислового комплексу, то список поповнився Іжевським заводом (виробництво стрілецької зброї, зокрема автоматів Калашникова), Агентством перспективних технологій (ймовірно, займається дронами та роботизацією), а також багатьма китайськими та турецькими виробниками. Це важливий сигнал Пекіну та Анкарі: європейський ринок закривається для тих, хто допомагає Росії обходити санкції. Для турецьких постачальників, які активно торгують з Європою, це суттєвий удар – вони будуть змушені обирати: або ринок ЄС, або російські замовлення. А для китайських компаній, які вже мають обмежений доступ до Європи, це радше політичний сигнал, що ЄС не збирається закривати очі на обхід санкцій.

Ще один важливий блок – секторальні експортні заборони на сировину, яку Росія використовує для виробництва зброї. Під обмеження потрапили кольорові метали (нікель, залізна руда, мідь), металолом кольорових металів (алюміній, нікель, молібден), а також хімікати: гідразин, аміак, гідроксиди натрію та калію, ненасичені ациклічні монокарбонові кислоти. Усі ці матеріали йдуть на виробництво ракетних двигунів, твердого палива, вибухових речовин, корпусів боєприпасів. Аміак, зокрема, є основою для азотної кислоти, без якої неможливе виробництво пороху та тротилу. Саме тому наші удари по аміачних заводах у Череповці (про які ми нещодавно писали) настільки болючі – тепер вони доповнюються санкційним закручуванням гайок. Європа перекриває легальні канали постачання, а наші дрони – фізичні.

Однак, попри значний прогрес, двадцятий пакет не став «ідеальним». За даними Reuters, з нього виключили заборону на морські перевезення російської нафти. Це була одна з ключових вимог України та країн Балтії, але Греція, Кіпр та інші держави з великим танкерним флотом заблокували цю ініціативу. Тому основний удар припадає на портову інфраструктуру та тіньовий флот, а не на сам процес перевезення. Це компроміс, але не повне рішення. Крім того, поза санкціями досі залишаються атомна енергетика (Росатом) та алмази – хоча на алмази вже є обмеження, вони мають дірки. Важливо також, що пакет переважно обмежує майбутні поставки, але не торкається вже укладених контрактів, що дає Росії час для пошуку альтернативних ринків.

Попри це, українська сторона не зупиняється на досягнутому. Спільна робота над наступним, 21-м санкційним пакетом уже почалася. Серед пріоритетів – фінансовий сектор (подальше відключення банків від SWIFT, обмеження на операції з нерухомістю), запобігання потраплянню західних компонентів для виробництва зброї (розширення списку товарів подвійного призначення, посилення контролю через треті країни), протидія російському енергетичному сектору – зокрема повна заборона на перевезення нафти та нафтопродуктів (те, що не вдалося провести зараз, спробують провести наступного разу). А також персональні санкції проти олігархів та патріархів, які роками не потрапляли в санкційні списки -очевидний натяк на Російську православну церкву та близьке до Кремля велике капіталов.

Отже, двадцятий санкційний пакет ЄС демонструє дві головні тенденції. По-перше, санкції стають дедалі більш адресними та технологічними – вони б’ють не по широких секторах, а по конкретних ланцюжках постачання: аміак, верстати, реєстратори суден. По-друге, Європа поступово погоджується на механізми, які раніше вважалися “надто радикальними”: блокування цілих портів як географічних об’єктів, тиск на треті країни (Киргизстан, окремі банки), комплексна атака на тіньовий флот. Те, що 70% рішень враховують пропозиції України, свідчить не просто про довіру – Київ перетворився на повноцінного співавтора санкційної політики. Ще два роки тому наші списки часто ігнорувалися або розглядалися місяцями. Тепер вони лягають в основу пакетів. Звісно, до ідеалу далеко: заборона на морські перевезення не пройшла, багато російських олігархів досі літають приватними літаками до Європи, а атомна галузь РФ не постраждала. Але рух у правильному напрямку очевидний. І головне тепер – не зупинятися, адже наступний пакет може стати ще більш критичним, особливо якщо в ньому нарешті з’явиться повна заборона на морське перевезення російської нафти. Це стало б справжнім “ударом по крапці” для енергетичних доходів Кремля.

Іноземних добровольців дедалі частіше перекидають у піхоту на Запорізькому напрямку

Posted on 20 Квітня, 20269 Травня, 2026 by Микола Донченко

Іноземних добровольців, які раніше входили до складу елітних підрозділів, дедалі частіше використовують як піхоту для стримування наступу російських військ на південному напрямку.

Про це повідомляють військові Telegram-канали.

За даними мілітарі спільноти, на кадрах, оприлюднених у січні, нібито зафіксовані бразильські добровольці з групи Expeditionaries Team та Tactical Group Phantom, які пересуваються житловими кварталами Степногірська у Запорізькій області.

Населений пункт розташований приблизно за 21 кілометр від Запоріжжя, яке залишається одним із ключових промислових центрів регіону.

У публікаціях стверджується, що участь латиноамериканських бійців у бойових діях у ролі звичайної піхоти на цій ділянці фронту вже не є поодиноким випадком. Автори таких повідомлень пов’язують це із кадровими труднощами та нестачею підготовлених резервів на південному напрямку.

Весняна пауза чи зміна ритму: як Україна поступово перехоплює ініціативу у війні

Posted on 20 Квітня, 202627 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Станом на другу половину квітня 2026 року події на фронті, у дипломатії та в тилу перестали здаватися розрізненими епізодами. Усе частіше складається враження, що перед нами – не просто окремі успіхи чи невдачі, а цілісна, синхронізована конструкція, де військові дії, політичні рішення та глобальні процеси працюють як єдиний механізм. Звісно, говорити про перелом ще зарано, але певні тенденції, які проявилися за останні тижні, дозволяють припустити: Україна поступово виходить із суто оборонної моделі й починає диктувати противнику свої умови гри. І це відбувається не на одному, а одразу на кількох рівнях.

Почнемо з фронту, де зміни найпомітніші. Росія, як і раніше, робить ставку на кількість: понад сотню бойових зіткнень на добу, хвилі КАБів, безпілотників, постійні штурми по всій лінії. Але ця модель, яка мала б виснажити українську оборону, дедалі частіше дає збій. Прорвати фронт масованими атаками противнику не вдається. Більше того, на окремих ділянках ми самі переходимо до наступальних дій і відновлюємо контроль над територіями. Це означає, що їхня ставка на “м’ясні штурми” знову впирається в нашу здатність адаптуватися швидше, ніж вони нарощують ресурс.

Ключове, що змінилося за останні місяці, – це роль безпілотних систем. Дрони більше не є “допоміжним інструментом”. Вони стали основою нової тактики, де ударні БпЛА, розвідка, артилерія та піхота працюють у єдиній інформаційній сітці. Дроново-штурмові підрозділи – це вже реальність, а не експеримент. Росіяни намагаються копіювати цей підхід, але роблять це безсистемно, шматково, і тому не отримують того синергетичного ефекту, який є в нас. Паралельно завдяки дронам формується другий важливий контур – удари вглиб російської території. Те, що ще рік тому здавалося епізодичним, тепер стало системною роботою. Десятки об’єктів – нафтобази, склади боєприпасів, підприємства ВПК, вузли зв’язку, навіть заводи з виробництва аміаку – отримують ураження на глибині до тисячі кілометрів. Це вже не тактичні акції, а послідовна стратегія зниження спроможності РФ вести війну на дистанції. Фактично вимальовується модель: фронт ми стримуємо, тил противника – поступово руйнуємо. І що довше триває війна, то відчутнішими стають наслідки цих ударів для російської економіки та логістики.

Не менш важливими є зміни в західній підтримці. Рамштайн, пакети на десятки мільярдів, контракти на системи ППО – це вже не політичні жести, а елемент довгострокового планування. Але головне навіть не в обсягах, а в зміні статусу. Україна перестає бути просто “одержувачем допомоги”. Ми дедалі більше інтегруємося в західну оборонну економіку як її повноправний елемент. Спільні виробництва, технологічні альянси, тестування новітніх зразків у реальних бойових умовах – це вже інша роль. Ми стаємо частиною інфраструктури безпеки Заходу, а не просто “форпостом”, який отримує зброю. Фінансово-економічний блок також підтверджує цю тенденцію: дефіцит бюджету залишається контрольованим, джерела фінансування визначені, енергетика поступово переходить до децентралізованої моделі (“енергетичні соти”). Це означає, що розрахунок РФ на швидке економічне виснаження України не спрацював. Так, проблем вистачає, але вони не є критичними, а головне – вони не наростають лавиноподібно.

Попри позитивні моменти, варто визнати, що європейський політичний ландшафт залишається складним. Ситуація з Угорщиною показує, що антиукраїнська риторика часто є інструментом внутрішньої політики, а не стратегічним вибором. Але ризики не зникають – вони стають менш прямолінійними. Нові гравці будуть діяти тихіше, але прагматичніше. Окрема тривога – зростання впливу ультраправих у ключових країнах ЄС. Це системний тренд, який Росія, безсумнівно, намагатиметься використати через інформаційні та політичні канали. Разом із цим Глобальний контекст стає дедалі заплутанішим, тому що конфлікт між США та Іраном вийшов на критичний рівень: переговори про перемир’я тривають паралельно з жорстким силовим тиском та фактичною блокадою. Іран, у свою чергу, демонструє готовність впливати на ключові маршрути через проксі-сили. Це створює прямий зв’язок з війною в Україні – через ціни на енергоносії. Дорожча нафта означає більше ресурсів для РФ. Напруга на Близькому Сході відволікає увагу та ресурси Заходу. Україна та Близький Схід поступово зливаються в єдине стратегічне поле.

Яку загальну картину ми бачимо на середину квітня 2026 року? Росія остаточно перейшла до стратегії виснаження, не маючи перспективи швидкого результату. Україна перебуває у фазі технологічної адаптації та поступового перехоплення ініціативи – не на всій лінії фронту, але на критичних ділянках та в глибині. Захід увійшов у довгу гру з перебудовою оборонної економіки та довгостроковим плануванням. Світ вступає в епоху турбулентності, де український театр воєнних дій є частиною ширшого глобального протистояння. І найголовніше: це вже не війна за території в класичному розумінні. І навіть не війна за виживання в сенсі “нас або їх” Це війна на витривалість систем. Питання вже не в тому, хто сильніший або хто має більше техніки. Питання в тому, чия система – військова, економічна, політична, психологічна – витримає навантаження довше. І поки що українська система демонструє здатність не просто триматися, а й адаптуватися, вчитися, знаходити нестандартні рішення та навіть нав’язувати свою волю супротивнику на окремих напрямках. Чи стане це остаточним переломом – покаже час. Але те, що ми бачимо сьогодні, дозволяє дивитися в майбутнє з обережним, але реальним оптимізмом.

Голова Чернівецької ОВА заявив про необхідність залучення мігрантів до трудової діяльності

Posted on 17 Квітня, 202621 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Голова Чернівецької обласної військової адміністрації Руслан Запаранюк заявив про необхідність залучення іноземців для компенсації демографічних втрат і підтримки мобілізаційного ресурсу.

Про це повідомляють місцеві Telegram-канали, які поширили відповідні заяви посадовця.

За наявною інформацією, він зазначив, що країна потребує притоку населення ззовні, аби частково вирішити проблеми зі скороченням чисельності громадян та комплектуванням армії. Зокрема, пролунала думка про можливість залучення мігрантів до мобілізаційних процесів.

“Ми повинні бути відкритими. Нам потрібно населення. Мігранти можуть допомогти нам і з демографією, і з армією”, – зазначив посадовець.

Такі висловлювання викликали активну реакцію у суспільстві: у соціальних мережах користувачі ставлять під сумнів доцільність подібних ініціатив та наголошують на принциповості питання суверенітету і самостійної оборони держави.

Водночас офіційних коментарів з боку центральної влади наразі не надходило. У публічному просторі також відсутні підтвердження або роз’яснення цієї позиції від профільних державних органів.

Нагадаємо, за оцінками міжнародних організацій, зокрема ООН, населення України за останні роки суттєво скоротилося. У зв’язку з цим держава шукає різні механізми стабілізації демографічної ситуації, однак пропозиції щодо залучення мігрантів залишаються дискусійними.