Аналiтика Архіви

Авіація на десятиліття: як Rafale та SAMP/T змінюють стратегію посилення українського неба

Posted on 18 Листопада, 2025 by Микола Донченко

17 листопада 2025 року президент Франції Емманюель Макрон та президент України Володимир Зеленський підписали лист про наміри щодо придбання для України до 100 багатоцільових винищувачів Rafale F4 та восьми зенітно-ракетних комплексів SAMP/T.

Ця угода розрахована на десять років, починаючи з 2026-го, і передбачає постачання літаків разом із повним озброєнням, радіолокаційними системами, а також навчанням персоналу. В рамках домовленостей Франція планує надати Україні новітні зразки свого озброєння: винищувач Rafale – найсучасніший бойовий літак французького виробництва, відомий своєю маневреністю та універсальністю, – а також зенітні комплекси SAMP/T (також відомі як Mamba), здатні збивати різні повітряні цілі, включно з ракетами. За словами Зеленського, кожен із восьми комплексів SAMP/T матиме по шість пускових установок.

Поставки частини обладнання (зокрема, деяких систем ППО і радарів) можуть розпочатися протягом найближчих трьох років , утім конкретного графіка передачі перших Rafale поки не оголошено. Очевидно, що йдеться про стратегічну довгострокову угоду: навчання одного пілота Rafale може тривати щонайменше три роки , тож уперше такі літаки з’являться на озброєнні України не раніше другої половини десятиліття.

Водночас новина про потенційне замовлення 100 Rafale та систем SAMP/T викликала бурхливе обговорення. Дехто з коментаторів дивується: як же ж тоді бути зі шведськими Gripen чи американськими F-16, про передачу яких Україні теж домовлялися раніше? Російська пропаганда, зі свого боку, намагається висміювати ці плани, називаючи їх нереалістичними. Насправді йдеться про стратегічну ініціативу, розраховану на майбутнє, і вона зовсім не суперечить іншим напрямам посилення українських ВПС.

Необхідність сотень бойових літаків

Україна потребує дуже значної кількості бойової авіації, враховуючи масштаб загрози з боку Росії та протяжність фронту. Мова йде не про десятки, а про сотні сучасних літаків у перспективі наступних років. Для порівняння, ще до повномасштабної війни військово-повітряні сили РФ налічували близько 1500 літаків різних типів, тож аби надійно стримувати такого противника, Україні знадобиться флот винищувачів щонайменше у кілька сотень одиниць. Жодна країна чи авіабудівний консорціум у світі фізично не здатні поставити таку кількість літаків швидко і самотужки. У всіх виробників винищувачів є завантажені замовленнями виробничі лінії на роки вперед. Французький концерн Dassault Aviation, наприклад, вже продав понад 500 Rafale і має тривалі контракти на постачання цих машин для низки країн (Єгипет, Катар, Індія, Греція, Індонезія та інші). Шведська Saab випускає Gripen E обмеженими темпами і теж зайнята виконанням наявних замовлень.

Таким чином, якщо Україна планує наростити свій авіапарк за прийнятний час (скажімо, за десятиліття), вона змушена звертатися до кількох джерел одночасно – розподіливши майбутні літаки між різними виробниками та країнами. Саме це і відбувається: менш ніж за місяць до паризьких домовленостей зі США і Францією Київ уклав подібний лист про наміри зі Швецією, що передбачає потенційну закупівлю до 150 винищувачів JAS 39 Gripen E протягом 10–15 років. Паралельно Україна вже отримує перші американські F-16 (передані європейськими союзниками) і навіть французькі Mirage 2000, які стали початковою “тренувальною” платформою для наших пілотів. Західні партнери спільно закладають основу для майбутніх Повітряних сил України, і залучення Франції з її Rafale зовсім не заважає співпраці зі Швецією чи США – навпаки, лише прискорює поповнення авіапарку, додаючи ще один канал постачання.

Головна умова успіху цієї стратегії – інтеграція різнорідних літаків в єдину екосистему. Іншими словами, усі типи винищувачів мають навчитися “говорити однією мовою” – обмінюватися інформацією між собою, з наземними радарами, системами ППО, а також отримувати цілевказівки від супутників і дальніх літаків типу AWACS. На щастя, сучасні західні бойові літаки проектувалися з розрахунку на стандарти НАТО, тому створити єдиний інформаційний простір цілком реально (наприклад, Rafale вже має досвід спільних операцій з американськими літаками та здатен використовувати ракети виробництва інших країн). Так, поєднання різних платформ неминуче потребуватиме додаткових зусиль – доведеться налагодити кілька окремих логістичних і навчальних програм, забезпечити постачання різних видів боєприпасів, врахувати відмінності в обслуговуванні кожного типу тощо.

Нижче наведені деякі виклики, пов’язані зі “змішаним парком” літаків:

— Технічне обслуговування і ремонт: кожен тип літака потребує власної лінії постачання запчастин та окремо підготовлених інженерів і техніків.

— Підготовка льотчиків: пілотів та обслугу треба перенавчати під особливості кожної моделі (F-16, Rafale, Gripen тощо), що займає час.

— Озброєння: різні літаки використовують різні ракети, бомби та підвісні системи, тож війську доведеться одночасно опановувати широкий спектр авіаційних засобів ураження.

Усі ці мінуси добре відомі і створять додаткове навантаження. Проте альтернатива – це взагалі залишитися без достатньої кількості літаків у найближчі роки. Тож Україна свідомо йде на прийнятний компроміс: краще мати різнотипну авіацію, ніж надто малу. Тим більше, нинішня війна вже навчила наших військових працювати з “зоопарком” техніки – на озброєнні ЗСУ стоять десятки моделей бронемашин, артилерії та ППО від різних країн, і попри всі труднощі ця еклектична армія ефективно дає відсіч агресору. Накопичений досвід інтеграції різнорідних систем у єдину структуру безпеки є унікальним і стане в пригоді при побудові нових ВПС.

Варто додати, що Франція та Швеція – серед небагатьох європейських країн, які самостійно виробляють сучасні бойові літаки, причому роблять це відносно незалежно від США. Обидві держави мають повний цикл розробки й випуску авіатехніки, тому можуть ухвалювати рішення про постачання за власною політичною волею (наприклад, на передачу тих же F-16 потрібен дозвіл Вашингтона). Ця автономність дозволяє Парижу і Стокгольму діяти швидше за інших. Саме тому одночасна співпраця України і з Францією, і зі Швецією не містить протиріч – натомість дає нам більше шансів отримати літаки в стислі терміни. Шведський прем’єр Ульф Крістерссон прямо зазначив, що угода щодо Gripen – це лише початок “довгої подорожі на 10–15 років” і негайних поставок не буде.

Фінансовий аспект: хто заплатить?

Поставки настільки дорогого озброєння, як сучасні винищувачі та ракети ППО, упираються в питання фінансування. Україна зараз не має і в найближчій перспективі не матиме ресурсів самостійно оплатити ні Rafale, ні Gripen, ні навіть F-16. Для розуміння масштабів: один Rafale коштує понад $100 млн, шведський Gripen – не менше $80-85 млн. З урахуванням супутніх витрат (навчання пілотів, запасні частини, боєкомплекти) сумарна вартість 100 “Рафалів” і 150 “Грипенів” може перевищити $20 млрд. Це астрономічна сума для країни, економіка якої під час війни сильно постраждала. Очевидно, що без допомоги партнерів такі витрати покрити неможливо.

У випадку угоди з Францією можна спрогнозувати, що фінансування відбуватиметься за рахунок європейських фондів та/або коштів самого Парижа. Французький уряд традиційно наполягає на схемах, за яких виділені гроші залишаються у французькій економіці (оплачуючи продукцію французьких же заводів). Тобто фактично Франція профінансує свої ж Rafale і SAMP/T – можливо, через кредити чи спільні фонди, зарахувавши ці витрати як вклад у зміцнення оборони Європи та допомогу Україні. Конкретну модель поки не оголошено: Макрон натякнув на кілька можливих джерел, зокрема спеціальний європейський фонд SAFЕ (Security Action for Europe) для спільних оборонних закупівель, а також використання заморожених активів Росії. Останній варіант ще потребує згоди ЄС (питання юридично складне, і поки що європейці не вирішили, як саме спрямувати конфісковані російські гроші на відбудову чи озброєння України). Макрон запевнив, що фінансування прийде “в міру розгортання проєкту” і через механізми співфінансування з партнерами.

Не менш важливо, що контракт на Rafale не “з’їдає” кошти, які могли б піти на інші літаки. Фактично у західних союзників формується кілька окремих “гаманців” під різні проєкти: наприклад, шведську авіацію для України потенційно профінансують за рахунок коштів від кількох країн ЄС (про такі плани раніше згадували в Стокгольмі), тоді як французьку техніку оплатять через механізми, вигідні для Франції. Таким чином, домовленість про Rafale жодним чином не скасовує перспектив отримання Gripen чи F-16 – ці процеси розвиваються паралельно і фінансуються зі своїх джерел. Більше того, диверсифікація постачань дає змогу розподілити фінансове навантаження між різними країнами. Якщо Парижу вдасться залучити до оплати частину коштів ЄС (скажімо, внесок Люксембургу чи інших членів), то для французького керівництва це взагалі буде подвійна перемога, адже їхній ВПК отримає замовлення коштом загальноєвропейських ресурсів.

Поки що Київ не оприлюднив деталей оплати жодної з анонсованих авіаційних угод. Зеленський натякає, що розраховує на міжнародну підтримку. Зокрема, він запропонував спрямувати на оборонні потреби армії кошти від конфіскованих активів РФ . Крім того, існують домовленості про багатомільярдні фонди допомоги Україні від ЄС та США, з яких теоретично може бути профінансовано і авіапрограми. Отже, питання “де взяти гроші на Rafale” наразі відкладається в довгу шухляду – і Франція, і Україна розраховують знайти відповіді в процесі реалізації задуму. Як кажуть у таких випадках, було б залізо (літаки), а кредитори знайдуться.

Диверсифікація ризиків: політична і технічна

Ще одна вагома причина, чому Україні варто домовлятися про літаки з різними країнами – зниження політичних ризиків. Постачання сучасних винищувачів – це не стільки про гроші, як про велику геополітику. Рішення, кому і коли продати або передати бойову авіацію, ухвалюються на найвищому рівні і можуть залежати від непередбачуваних обставин. Свіжий приклад: член НАТО Угорщина майже два роки блокувала вступ Швеції до Альянсу і лише наприкінці лютого 2024-го погодилася ратифікувати цей крок – невдовзі після того, як Будапешт уклав зі Стокгольмом угоду про купівлю додаткових шведських Gripen. Віктор Орбан, який відкрито симпатизує Москві, очевидно, використав питання літаків як важіль впливу: угода дозволила йому показати “вигоду” від співпраці, перш ніж розблокувати вхід Швеції в НАТО. Інший приклад – епопея з американськими F-35 для Туреччини: Анкара багато років брала участь у програмі Joint Strike Fighter, але через політичні розбіжності (покупку російської С-400 та інші кроки Ердогана) США виключили Туреччину з проекту і не передали замовлені винищувачі. Таким чином, навіть після підписання контрактів ніколи не можна виключати ризику зриву чи затримки постачань з політичних причин.

План Макрона-Зеленського з тієї ж опери: поки що це лише декларація про наміри, і на шляху її реалізації може трапитися будь-що. Наприклад, у найближче десятиліття можливі зміни владних еліт як у самій Франції, так і серед її партнерів по ЄС чи НАТО – а це може вплинути на пріоритетність українського контракту. У виробників літаків чи ракет можуть виникнути виробничі труднощі або нові великі замовлення від третіх країн, через що Україні доведеться чекати довше своєї черги. Такі випадки не гіпотетичні: черга на популярні винищувачі і справді динамічна – країни можуть домовитися “посунути” чийсь контракт вперед або назад, залежно від політичної кон’юнктури. Тому мати одночасно кілька домовленостей з різними постачальниками – це своєрідна “страховка”. Якщо десь процес загальмується, є шанс, що інший напрям просунеться швидше. Зрештою, чим більше держав залучені у посилення українських ВПС, тим більше у нас союзників, зацікавлених у перемозі України. Франція, надаючи нам Rafale і SAMP/T, стає ще тісніше пов’язаною з успіхом України у війні, як і Швеція, США та інші країни, чия техніка вже допомагає захищати наше небо.

Нарешті, підписані домовленості – це поки що лише заявки на майбутнє. На даному етапі українсько-французька декларація ні до чого не зобов’язує сторони негайно, тож немає причин говорити про “конфлікт” між проєктами Rafale, Gripen чи F-16. Усі вони – частини одного пазлу, покликаного закрити різні потреби Повітряних сил. Як образно зауважують оглядачі, нічого “кримінального” у планах купити 100 Rafale немає – от якби Зеленський раптом оголосив про купівлю сотні китайських винищувачів, тоді дійсно можна було б здивуватися. Зараз же Україні залишається використати час, поки триває війна, для підготовки інфраструктури та кадрів під майбутні авіапоставки. Наші льотчики вже опановують західну техніку – декілька з них літають на Mirage 2000, десятки проходять тренування на F-16 у Європі та США. Досвід на Mirage, до речі, допоможе пришвидшено перейти й на Rafale, адже це літаки однієї “школи”. Сам Зеленський наголосив, що пілоти, які літали на Mirage 2000, зможуть менше ніж за рік освоїти Rafale. Тобто ще до прибуття нових машин Україна максимально готова їх прийняти в стрій.

Підсумовуючи: стратегічна угода Зеленського та Макрона щодо Rafale і SAMP/T цілком логічна і вигідна Україні. Вона не відміняє інші домовленості, а доповнює їх, даючи нашій країні ще одну опору в питанні захисту неба. Реалізація плану розрахована на роки і залежатиме від багатьох чинників – фінансування, політичної волі та спроможності промисловості. Але перший крок зроблено: місце України в черзі на найсучасніші літаки вже заброньовано. Можливо, ще мине чимало часу, перш ніж українські пілоти масово пересядуть за штурвали Rafale, але стратегічно ми рухаємось правильно.

Битва за Покровськ: як одне місто може вплинути на майбутнє війни та підтримку Заходу

Posted on 10 Листопада, 202512 Листопада, 2025 by Микола Донченко

В останні дні несподівано пожвавилися розмови про можливе швидке перемир’я в Україні. Про необхідність припинення вогню висловлюються різні політики – від експрезидента США Дональда Трампа до прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, президента Казахстану Касим-Жомарта Токаєва та російського представника Кирила Дмитрієва.

Втім, на полі бою нічого особливо не вказує на наближення кінця війни. Досягнення миру наразі виглядає можливим лише за двох взаємовиключних умов: Росія погоджується зупинити вогонь по нинішній лінії фронту (чого вимагають Захід і Київ); Україна приймає російські умови завершення війни – виведення всіх своїх військ з Донецької області, нейтральний статус держави та зміни у внутрішній політиці.

На практиці ж зараз жодна зі сторін не готова поступитися. Росія наполягає на виконанні власних вимог, Київ категорично відмовляється їх приймати – і в цьому його підтримують європейські союзники. Дональд Трамп так само публічно закликає до перемир’я по лінії фронту, критикуючи Москву за небажання зупинити наступ, та навіть запроваджує санкції проти російських нафтових гігантів “Роснефть” і “Лукойл”.

Паралельно не спостерігається жодної паузи у бойових діях. Навпаки, інтенсивність боїв зростає – Україна й Росія завдають ударів по тилах одна одній, а російська армія веде наступ одразу на кількох напрямках. Зокрема, окупанти досягли суттєвих просувань у районі Покровська та Мирнограду на Донеччині. На міжнародній арені тим часом іде нагнітання напруги: і США, і Росія підвищують ставки, погрожуючи відновленням ядерних випробувань. Отже, ніщо не віщує швидких зрушень у напрямку мирного врегулювання конфлікту.

Однак вчорашня заява президента Володимира Зеленського натякає на один із можливих варіантів “прискорення” завершення війни. Ідеться про ситуацію довкола Покровська – міста на заході Донецької області, за яке зараз точаться запеклі бої.

Політичне значення битви за Покровськ

Зеленський заявив, що битва за Покровськ має не лише військове, але й важливе політичне значення. На його думку, у разі падіння цього міста Росія зможе використати ситуацію, щоб просунути на Заході наратив: мовляв, РФ рано чи пізно захопить весь Донбас, а отже західним партнерам слід натиснути на Київ, аби він погодився вивести війська з Донецької області – фактично виконавши головну умову Кремля для перемир’я. Іншими словами, Москва спробує представити падіння Покровська як доказ неминучої поразки України в Донбасі, щоб підштовхнути Захід до тиску на Київ з метою припинення війни на умовах РФ.

Заява Зеленського про настільки глобальні наслідки боїв за окреме місто прозвучала доволі несподівано. Адже за час повномасштабної війни росіяни вже захопили чимало міст Донецької області, але падіння жодного з них досі не призводило до кардинального перегляду політики Заходу щодо підтримки України. Тим не менш, якщо поглянути на ситуацію ширше, побоювання Зеленського не позбавлені підґрунтя. Для цього варто згадати українську стратегію ведення війни в останній рік та умови, за яких ця стратегія могла бути успішною.

Після невдачі українського наступу влітку 2023 року Київ виробив нову стратегію ведення війни, якої в цілому дотримується й дотепер. Це стратегія війни на виснаження, розрахована на те, що сукупність чинників – санкційний тиск, великі втрати росіян на фронті, нарощування Україною ударів по об’єктах паливно-енергетичного комплексу та іншій тиловій інфраструктурі РФ – рано чи пізно позбавлять Москву можливості продовжувати війну. Теоретично цей підхід навіть припускав внутрішні потрясіння в Росії аж до смути чи розпаду держави.

За задумом українських стратегів, західні санкції та удари безпілотників по тилу мають підірвати російську економіку і позбавити Кремль ресурсів одночасно нарощувати військові зусилля та підтримувати нормальний рівень життя населення. А значні бойові втрати мають неминуче змусити Москву оголосити нову хвилю мобілізації. Все це в комплексі покликане різко загострити існуючі всередині РФ суперечності – соціально-економічні, міжнаціональні, міжрелігійні, політичні – й зрештою призвести до дестабілізації режиму.

Західна підтримка під питанням

Прихід до влади у США Дональда Трампа з його прагненням укласти “угоду” з Росією створив постійну загрозу тиску Вашингтона на Київ. Цей тиск не лишився теорією – навесні 2025 року адміністрація Трампа призупинила військову допомогу Україні, і Володимир Зеленський був змушений погодитися на перемир’я по лінії фронту, хоча раніше відкидав такий варіант. ЗМІ писали, що Дональд Трамп та його радник Стівен Уїткофф неодноразово наполягали, аби українська влада пристала на російські умови припинення війни – зокрема, щоб українські війська залишили територію Донецької області. Поки що, судячи з усього, такий тиск не набув критичної сили – принаймні публічно Трамп продовжує лише закликати зупинити війну на поточній лінії розмежування і навіть вводить санкції проти РФ за відмову Москви на це піти. Утім, ніхто не може гарантувати, що згодом позиція Білого дому не зміниться у бік більшого пристосування до вимог Кремля.

Під питання і другий критично важливий компонент – фінансова підтримка. Президент Трамп фактично відмовився надалі виділяти Україні будь-яку безпекову допомогу, заявляючи про готовність лише продавати озброєння. Увесь тягар фінансування Києва тепер ліг на Європу, а країни ЄС досі не визначилися, де брати для цього кошти у довгостроковій перспективі. Поки що ці проблеми не виглядають абсолютно нерозв’язними: принаймні дотепер Зеленському та його західним партнерам вдавалося не допустити найгірших сценаріїв – надмірного тиску з Вашингтона, послаблення санкцій проти РФ чи зупинки зовнішнього фінансування.

Однак якщо буде зруйнована інша умова – стійкість фронту – тоді всі згадані проблеми різко загостряться. Може спрацювати своєрідна ланцюгова реакція: у Європі активізуються політичні сили, що виступають проти постійного фінансування України, а в оточенні Трампа набере ваги вимога змусити Київ прийняти умови Москви, щоб якнайшвидше завершити війну. Саме цього, вірогідно, й остерігається Зеленський, коли говорить про значення битви за Покровськ для “просування російських наративів” на Заході. Адже падіння одного міста саме по собі не змінить ситуацію, але якщо воно стане сигналом про можливий обвал оборони, тиск на Україну може зрости лавиноподібно.

Енергетика без щита: як Україна проґавила момент для захисту критичної інфраструктури

Posted on 8 Листопада, 202512 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Війна, що триває вже третій рік, остаточно виявила слабкі місця української енергосистеми.

Зруйновані підстанції, розбиті трансформатори, палаючі об’єкти – усе це не лише наслідок російських атак, а й результат системної безвідповідальності держави в питаннях захисту критичної інфраструктури.

Попри те, що загроза енергетичним об’єктам була очевидною ще з 2022 року, комплексного підходу до їхньої оборони так і не сформували. Натомість рішення ухвалювалися стихійно – у ручному режимі, без єдиних стандартів і чітких вимог. В одних областях будували бетонні укриття, в інших обмежувалися земляними валами чи мішками з піском. Результат – різний рівень стійкості споруд і відсутність загальної системи безпеки.

Основна проблема полягає в тому, що до розробки інженерного захисту долучалися переважно управлінці, а не профільні інженери. Міністри, директори підприємств, місцеві чиновники намагалися самостійно знайти рішення, не маючи спеціальних знань у галузі оборонного будівництва. Як наслідок, більшість споруд проєктувалися “на око” – без випробувань, без розрахунків ударного навантаження, без урахування специфіки кожного типу об’єкта.

Ще одна причина провалу – відсутність централізованої відповідальності. У країні досі немає людини чи органу, який би координував розробку, перевірку й затвердження технічних рішень щодо захисту енергетики. Без цього будь-які спроби залишаються фрагментарними – кожен робить по-своєму, а потім шукають винних, коли система не витримує чергового удару.

Експерти неодноразово наголошували: будівництво фортифікацій та захисних споруд має бути державною програмою з конкретними стандартами, залученням конструкторів, інженерів-будівельників і наукових інститутів. Лише випробувані моделі могли б отримувати дозвіл на впровадження по всій країні. Але цього не сталося – натомість держава часто обирала демонстративні проєкти на кшталт парків чи скверів, які політично виглядають привабливіше, ніж непомітні бетонні укриття для трансформаторів.

Якби така система існувала, Україна зустріла б осінньо-зимовий сезон із готовими інженерними рішеннями, а не з розпачливими спробами латати чергові руйнування. Питання не лише в технічній готовності, а у здатності держави мислити стратегічно. І поки рішення ухвалюються з запізненням, ворог продовжує бити саме туди, де ми найвразливіші.

Українська енергетика потребує не героїчних пожежників після ударів, а професійно побудованої системи захисту – із розрахунками, випробуваннями, відповідальними виконавцями й політичною волею. Без цього навіть найкращі генератори не врятують країну від темряви.

Коли риторика не стає дією: стратегічна помилка України у переговорах із США

Posted on 21 Жовтня, 202521 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Україна в липні–жовтні 2025 року, опинившись у важкому становищі на фронті та відчуваючи нестачу підтримки західних партнерів, покладала надії на активні дії США для кардинальної зміни ходу війни.

Після попередніх заяв Дональда Трампа про можливість повернення Києвом усіх окупованих територій багато українців сприйняли його адміністрацію як потенційного союзника – “нового Байдена”, готового посилити підтримку до небаченого рівня. Ці очікування підігрівалися риторикою Трампа про те, що він один здатний швидко врегулювати конфлікт, що породжувало надію на потужну нову хвилю військової допомоги.

Володимир Зеленський, прагнучи закріпити цей потенційний прорив, публічно оцінив зустріч з Трампом 17 жовтня у Вашингтоні як “позитивну” і заявив, що “повернення миру залежить від усіх сторін”, намагаючись продемонструвати відкритість до діалогу та сподіваючись на взаємність. Проте за кілька днів, коли емоції вщухли, з’явилися більш критичні та об’єктивні оцінки, що розвінчували початковий оптимізм. За повідомленнями міжнародних ЗМІ, особливо Reuters, які посилалися на джерела в обох делегаціях, зустріч пройшла в напруженій атмосфері, і для президента України вона виявилася глибоким “розчаруванням”, що розкривало справжні наміри вашингтонської адміністрації.

Головним розчаруванням, яке стало символом усієї зустрічі, стало категоричне відхилення Трампом прохання про поставки далекобійних крилатих ракет “Томагавк”. Українська сторона, розраховуючи на нові постачання цих ракет для здатності вражати глибокі тилові об’єкти противника, зазнала повної поразки в цьому питанні. Натомість президент США відхилив це прохання, аргументуючи це власними потребами національної безпеки. Як зазначають експерти, у виступах Трампа однією з “червоних ліній” стала думка, що війну можна завершити і без “Томагавків”, що свідчило про принципово інший підхід до конфлікту.

За словами аналітика організації Razom for Ukraine Катерини Лісунової, Трамп неодноразово під час зустрічі заявляв: “можливо, зараз не час їх віддавати… “Томагавки»”потрібні і самим США”. Він прямо повідомив, що США мають залишати за собою ці ракети:

“Ми також хочемо залишити «Томагавки», нам не хочеться віддавати те, що треба для захисту нашої країни”.

Таким чином, Україні було чітко дано зрозуміти – у найближчий час нових “Томагавків” не буде, що закріпило стратегічну перевагу Росії у сфері далекобійної артилерії. Після зустрічі віце-президент США Дж. Ванс підтвердив журналістам, що рішення щодо надання ракет ще не ухвалене, фактично відклавши це питання на невизначений термін і позбавивши Україну чіткої перспективи в цьому життєвому питанні.

Натомість Трамп посилив акцент на мирних перемовинах з Росією, демонструючи пріоритет швидкого політичного врегулювання над військовою перемогою України. За кілька днів до зустрічі з Зеленським він провів телефонну розмову з Путіним, а у Вашингтоні публічно закликав зупинити війну “на нинішній лінії фронту”, тобто фактично “заморозити” конфлікт на умовах, вигідних агресору. Він порадив “зупинитися на тих рубежах, де вони є”, заявивши при цьому, що “78% Донбасу вже захоплено Росією”, цим самим легалізуючи російські завоювання.

Тобто Трамп фактично відмовився від вимоги звільняти додаткові території і закликав зупинити обстріли “прямо зараз”, ігноруючи той факт, що така “заморозка” лише консервує конфлікт і дає Росії час на перегрупування. Крім того, Трамп відмовився від інших ініціатив, які Україна очікувала отримати для посилення своєї позиції. Пропозицію Києва розширити співпрацю у сфері безпілотників він фактично відхилив, заявивши, що США вже працюють з Ізраїлем і “мають багато своїх дронів”, показуючи небажання глибше втягуватися в технологічну підтримку України. Аналогічно, він не підтримав посилення санкцій проти Москви: коли йому нагадали про додаткові обмеження, Трамп відповів, що це “не на часі”, тим самим знявши тиск на агресора в найкритичніший момент.

Усі ці сигнали свідчать про чітку тенденцію – Трамп більше зосереджений на прямих переговорах з Росією, а не на новій військовій допомозі для України, розглядаючи Київ більше як об’єкт, а не суб’єкт майбутніх угод.

Міжнародні експерти в Україні вже зробили висновок: Київ прорахувався, сподіваючись переманити Трампа на свій бік за допомогою логіки необхідності силового тиску на агресора. Як вказують аналітики, Трамп чітко “робить ставку на переговорний процес” і “вірить, що зможе домовитися з Путіним”, тоді як будь-який новий військовий чи санкційний тиск на РФ в його очах лише заважає цій меті, розглядаючись як дестабілізуючий фактор. Іншими словами – якщо Зеленський сподівався на додаткові “важелі» (як “Томагавки” чи санкції), то отримав чіткий сигнал, що адміністрація Трампа вважає ці кроки непріоритетними та навіть шкідливими для своєї головної мети – швидкої угоди з Кремлем.

Як підсумовує Reuters, зустріч “не стала катастрофою для України, але стала зрозумілим розчаруванням” для Зеленського, який “сподівався переконати” Трампа надати нові ракети та іншу критичну зброю. Ця оцінка повністю збігається з поглядом експертів. За словами Катерини Лісунової, меседж Трампа є однозначним: “на цю потужну зброю найближчим часом чекати не варто”, що означає стратегічне обмеження можливостей України у веденні наступальних дій. З подібних заяв складається образ того, що довгі перемовини і домінантне розуміння Путіна у Трампа для Києва завершились не посиленням підтримки, а пропозицією «заморожування» конфлікту на умовах, що не відповідають інтересам безпеки України та її територіальній цілісності.

Отже, результат зустрічі засвідчив невдалий стратегічний розрахунок України, яка сприйняла передвиборчу риторику Трампа за прямий посіб до дій. Попри початкові сподівання і публічні позитивні заяви Зеленського, зроблені для збереження лиця та віртуального простору для маневру, хід переговорів показав, що Трамп не переймається “долею Донбасу” поза існуючим кордоном і відклав питання про наступні поставки на невизначений час. Українські аналітики вже зазначають – фактично “зеленому світлу” з Вашингтона для продовження активної війни за повне звільнення територій наразі не видно, натомість горить «жовте», що сигналізує про необхідність готуватися до оборонної кампанії в умовах зменшення підтримки.

Ця нова реальність змушує Україну переглядати свої стратегічні плани, розраховуючи переважно на власні сили та пошук альтернативних союзників, оскільки політика адміністрації Трампа виявилася спрямованою не на посилення Києва, а на досягнення угоди з Москвою за рахунок інтересів України.

Іноземний легіон Кремля: залучення колумбійців може ускладнити ситуацію для ЗСУ

Posted on 10 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Російсько-українська війна набуває все більш міжнародного характеру. За останні місяці з’явилися повідомлення про те, що Москва вербує найманців по всьому світу – від Сирії та Північної Кореї до Куби. Нещодавно до цього списку додалася, здавалося б, далека Колумбія.

Відомо, що Росія намагається поповнити свої війська іноземцями. Колумбійці стали однією з нових мішеней для такої вербувальної кампанії. Хоча точні цифри наразі невідомі, наявні дані підтверджують присутність громадян Колумбії у російських підрозділах. Зокрема, на оприлюдненому у травні відео з російського 102-го мотострілецького полку серед новобранців помічено вихідців із Колумбії (поряд з добровольцями з Кенії, Китаю, Ірану та інших країн). Це свідчить про те, що Москві вдалося завербувати принаймні декілька десятків колумбійців, які вже поповнили її війська.

Хто ж займається залученням латинoамериканців? Розслідування аналітиків свідчать, що до вербування можуть бути причетні російські спецслужби та дипломати. Приміром, за даними Robert Lansing Institute, представники ФСБ та російських військ співпрацюють з колумбійськими посередниками та використовують мережі в союзних країнах регіону (Куба, Нікарагуа, Венесуела) для набору найманців. В одному з витоків даних було виявлено ім’я колумбійця (Dias Romero Juan Pablo) у списку кандидатів на службу в російській армії, що підтверджує факт вербування латиноамериканців для війни проти України.

Іноземні контингенти на боці Росії: від Сирії до Кореї

Залучення колумбійців відбувається не у вакуумі – Росія вже давно намагається посилити власні військові можливості за рахунок іноземців. Найбільшим “постачальником” живої сили для РФ нині є Куба – українська розвідка оцінює, що на боці Москви можуть воювати до 25 000 кубинців. Це безпрецедентна цифра, яка робить кубинський контингент найбільшим іноземним формуванням у війні, випереджаючи навіть північнокорейських “добровольців”. Для порівняння, за деякими даними, КНДР протягом 2024 року могла відправити до Росії дві партії військових загальною чисельністю близько 15 тис осіб. Сирійські найманці присутні у відносно меншій кількості – орієнтовно пару тисяч бійців, які були завербовані переважно з лав проросійських сил у Сирії. Вони, утім, мають суттєвий бойовий досвід та знайомі з тактикою, яку Росія застосовує в Україні.

Окрім цих груп, російська армія поповнюється також розрізненими найманцями з інших держав. В українському полоні опинялися, наприклад, громадяни Китаю та Північної Кореї – щонайменше двоє таких солдат нещодавно були вилучені зі списків обміну полоненими. За даними британської розвідки, з квітня 2023 по травень 2024 року Росія завербувала понад 1500 іноземців з різних країн, і ця цифра стрімко зростає з розгортанням нових хвиль вербування в Латинській Америці та інших регіонах.

Мотивація колумбійських найманців: гроші, політика чи ідея?

Чому громадяни Колумбії погоджуються їхати воювати за тисячі кілометрів від дому, на чужу для них війну? Основний рушій – це економічна мотивація та ідеологія. Багато колумбійських ветеранів та молодих чоловіків не мають на батьківщині належних заробітків або перспектив: середня зарплата у Колумбії становить кілька сотень доларів, тоді як обіцяна платня найманця в Україні чи Росії може сягати $2000–3000 на місяць. Такий дохід у п’ять-десять разів перевищує те, що вони здатні заробити вдома, тому фінансова спокуса надзвичайно сильна.

Політичні чи ідеологічні чинники у випадку колумбійців відіграють значно меншу роль. На відміну від сирійців чи північнокорейців, які можуть їхати воювати також через союзницькі зобов’язання режимів, колумбійські найманці не мають тісних історичних чи політичних зв’язків з Росією. Більше того, уряд Колумбії офіційно засуджує участь своїх громадян у війні: президент Густаво Петро публічно закликав колумбійських бійців негайно покинути Україну, назвавши найманство “формою торгівлі людьми”. Однак в країні дійсно є люди, які досі керуються проросійськими поглядами та “антиімперіалістичною” солідарністю, яка була сформована ще під час існування Радянського Союзу.

Можливі ризики для України

Залучення Росією колумбійських та інших іноземних найманців створює низку потенційних загроз для української сторони:

— Кількісна перевага ворога. Масова вербовка чужоземців дозволяє Москві збільшувати свою армію. Якщо раніше Україні протистояли переважно російські військові та мобілізовані, то тепер до них додаються десятки тисяч “легіонерів”. Наприклад, тільки з Куби, за оцінками, набрано до 20-25 тис бійців – це суттєве підкріплення для російських сил. Кожен додатковий батальйон найманців – це розширення живої маси ворога на полі бою, що ускладнює завдання ЗСУ. Навіть якщо їхня підготовка нижча, брати числом – давня російська тактика. Тепер Кремль може реалізувати її, не ризикуючи так сильно своїм власним населенням.

— Бойовий досвід та професійні навички. На відміну від необстріляних російських новобранців, багато колумбійських найманців – це досвідчені вояки. Колумбія десятиліттями потерпала від guerilla-конфлікту, тож її ветерани загартовані в боях з партизанами, мають підготовку (нерідко отриману за підтримки США) та психологічну стійкіст . Значна частина колумбійців раніше працювала у приватних військових компаніях за кордоном або брала участь у миротворчих місіях, війнах на Близькому Сході й в Африці. Якщо такі люди вливаються до лав армії РФ, сила противника якісно зростає. Особливо небезпечним є ймовірне застосування досвідчених латиноамериканців у ролі штурмовиків чи диверсантів. Вони можуть краще діяти в малих групах, проявляти ініціативу та ефективніше користуватися сучасною зброєю порівняно з непідготованими призовниками. Українським захисникам, відповідно, доведеться мати справу з противником, який подекуди перевершує рівень звичайного мобілізованого солдата РФ.

— Ескалація та інтернаціоналізація конфлікту. Поява на полі бою значних іноземних сил на боці агресора ризикує ще більше ускладнити конфлікт. Фактично, Кремль формує інтернаціональні підрозділи, що воюють проти України. Це може стимулювати подальше залучення інших держав або недержавних угруповань. Наприклад, участь північнокорейських підрозділів – прецедент, який має відголос на найвищому міжнародному рівні. Якщо завтра до війни долучаться сотні бійців із ще якоїсь країни (скажімо, умовного Ірану чи Сербії), напруга виходитиме за рамки двостороннього російсько-українського протистояння. Для України це означає, що війна дедалі більше нагадує зіткнення з коаліцією, хоч і неофіційною.

Таким чином, вербування колумбійських найманців – частина ширшої тенденції, за якої Росія перетворює війну в Україні на глобальний конфлікт за участю “солдат удачі”. Хоча поки що масштаб присутності латиноамериканців на боці РФ відносно невеликий, сам прецедент є тривожним. Колумбія, яка географічно та історично далека від Східної Європи, стала черговим “постачальником” живої сили для Кремля. Це підсилює російську армію як кількісно, так і в певних аспектах якісно – досвідченими кадрами. Для України ж це означає, що доводиться протистояти не лише російській агресії, а й найманцям з усього світу, яких Росія зуміла залучити.

Нова хвиля дронових атак: як змінилася тактика ворога і чому під ударом знову залізниця

Posted on 7 Жовтня, 2025 by Микола Донченко

Росія поступово переходить до іншої моделі використання дронів-камікадзе. Замість коротких і масованих нальотів, як це було торік, атаки тепер розтягуються в часі – по кілька годин, іноді цілу ніч.

Безпілотники прибувають хвилями, змінюючи напрямок і висоту польоту, змушуючи українську ППО витрачати ресурси та постійно реагувати на нові цілі. Тактика “хвильових атак” дає змогу противнику досягати психологічного виснаження як військових, так і цивільних. Коли тривога триває годинами, ефективність реагування падає, а кожна нова хвиля супроводжується зростанням вірогідності прориву навіть через добре захищені райони.

Так, під час нічного обстрілу Львівщини 5 жовтня 2025 року хвилі «Шахедів» змінювали одна одну понад п’ять годин поспіль, що суттєво ускладнило роботу протиповітряної оборони. Після дронових нальотів росіяни додатково запустили ракети різних типів, у тому числі балістичні, намагаючись скористатися моментом виснаження ППО. Унаслідок цього було пошкоджено цивільні об’єкти, а частина регіону тимчасово залишилася без електропостачання.

Якщо у перші роки війни основними мішенями були енергетичні об’єкти, то нині значну частину ударів спрямовано по залізничних вузлах та логістичних маршрутах. Це – спроба паралізувати внутрішні перевезення, ускладнити ротацію військ і постачання боєприпасів, а також дестабілізувати цивільний сектор, який залежить від регулярних вантажних перевезень. Наприклад, 7 жовтня 2025 року ворог здійснив атаку безпілотниками поблизу залізничної станції між Носівкою та Ніжином у Чернігівській області – унаслідок цього рух поїздів на цьому перегоні призупинили або здійснюють із затримками. Також у кінці вересня дрони пошкодили залізничну інфраструктуру на Одещині.

Особливо небезпечним стало поєднання атак дронів із запуском ракет різного типу. Після хвилі “Шахедів” у повітря можуть піднятися балістичні чи крилаті ракети, що використовують утворені “вікна” в роботі ППО. Таке багатоступеневе навантаження на систему оборони фактично перетворює кожну нічну атаку на повноцінну операцію зі “змору”.

Помітним стало і технічне вдосконалення самих дронів. Оператор може отримувати відеосигнал у реальному часі, що дає змогу коригувати політ і точніше обирати ціль уже під час атаки. Українська розвідка нещодавно оприлюднила деталі про модернізований варіант дрона Shahed-136 (позначений як “Герань-2”). Зокрема, серед змін – використання мінікомп’ютера Nvidia Jetson Orin, який дозволяє обробляти відео з камери прямо на борту безпілотника, а також систему порівняння зображень із шаблонами цілей. Такі можливості дозволяють ворогу діяти в глибині української території – там, де раніше удари вважалися малоймовірними. Якщо раніше небезпека була зосереджена поблизу фронту, тепер під ризиком опинилися тилові міста, де проживають тисячі цивільних.

Відмова від одночасного запуску сотень дронів на користь невеликих груп кожні 20-30 хвилин змінює саму логіку оборони. Українські підрозділи ППО змушені залишатися в постійній готовності, витрачаючи значно більше часу та боєприпасів на відбиття кожної хвилі. Водночас російська сторона може дешевше й ефективніше вимірювати реакцію українських систем і шукати слабкі місця. Ця модель нагадує тактику “крапельного тиску” – коли не сила одного удару, а тривалість і безперервність атак поступово призводять до зношення оборонних можливостей.

Дальність польоту й точність сучасних безпілотників дозволяють уражати об’єкти на відстані десятків кілометрів від лінії фронту. На трасі Добропілля – Краматорськ одного з останніх ударів було здійснено дроном з оптоволоконним управлінням на відстані до 20-25 км від лінії фронту – що є прикладом роботи дронів у тилових районах. Це означає, що навіть великі міста, які вважалися відносно безпечними, тепер можуть стати мішенню. Зокрема, удари по промислових і транспортних об’єктах у центральних і західних регіонах демонструють, що ворог прагне створити “ефект непередбачуваності” – щоб жоден регіон не відчував себе повністю захищеним.

Україні необхідно враховувати зміну характеру загроз: зміцнювати ППО на місцях, посилювати маскування об’єктів критичної інфраструктури та готувати резервні маршрути постачання. Бо війна дронів увійшла у фазу, де вирішальну роль відіграє не кількість атак, а здатність до гнучкої й стійкої оборони.

Масовані атаки: чому Росія змінила тактику і чого очікувати у вересні

Posted on 8 Вересня, 20258 Вересня, 2025 by Микола Донченко

Вересень розпочався для України з найпотужнішого авіаційного тиску з боку Росії за весь час війни. Лише за одну ніч українська ППО збила понад 740 дронів-камікадзе, запущених у кількості більше 800 одиниць.

Такий рекордний обсяг одразу викликав дискусії: чи означає це, що відтепер кожна ніч приноситиме по тисячі ударних безпілотників?

Однак аналіз показує іншу картину. Росії вдалося організувати цей масштабний обстріл не завдяки різкому стрибку виробництва, а завдяки накопиченню запасів протягом попередніх місяців. За інформацією аналітиків, за липень і серпень агресор виробив понад шість тисяч БПЛА, використавши трохи більше чотирьох тисяч. Різниця у кількості дозволила сформувати резерв близько двох тисяч дронів, які були додані до вже накопичених залишків. Саме цей запас і зробив можливим рекордний нічний наліт.

На початку вересня російські війська витратили майже дві тисячі безпілотників, тоді як виробництво за цей же час, також судячи із відкритих джерел, дало лише півтори тисячі нових одиниць. Це означає, що для масованих атак Кремль вимушений розконсервовувати резерви, що автоматично зменшує їхній запас. Станом на середину місяця він оцінюється приблизно у 2,8 тис одиниць – цього достатньо для проведення ще кількох хвиль масштабних атак.

Характерною тенденцією вересня стало прагнення агресора вийти на ритм ударів раз на два-чотири дні. Такий інтервал дозволяє зберігати відчуття постійної загрози, водночас не вичерпуючи ресурс занадто швидко. Для України це означає необхідність бути готовою до повторюваних хвиль атак, які можуть накривати одразу кілька регіонів.

Проте варто враховувати, що подібна стратегія має і слабкі сторони.

По-перше, регулярне використання запасів без суттєвого випередження у виробництві з часом зменшить можливості для “рекордних” обстрілів.

По-друге, накопичення дронів передбачає періоди затишшя, під час яких ППО може відновлювати свої можливості та адаптувати тактику.

По-третє, масштабні атаки дедалі частіше супроводжуються значними втратами дронів – понад 90% з них збиваються. Це означає, що ефект для Кремля поступово знижується, а вартість кожної такої операції зростає.

З огляду на ці фактори вересень дійсно може стати рекордним за кількістю масованих атак, але подібна інтенсивність навряд чи буде довготривалою. Росія намагається створити вигляд невичерпного ресурсу, проте залежність від накопичення та прогнозована періодичність ударів свідчать про те, що стратегічний запас окупантів не безмежний.

Таким чином, головний виклик для України зараз – витримати цей піковий тиск, зберігши ефективність протиповітряної оборони. Якщо вдасться пережити вересневу хвилю, подальші дії Росії, найімовірніше, вже не матимуть такого ефекту масованого терору.

Неповнолітні диверсанти: у Росії кажуть про хвиля терактів зі сторони завербованої молоді

Posted on 4 Серпня, 20254 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Від початку повномасштабної війни в Росії фіксується помітний сплеск дрібних диверсій на воєнних та інфраструктурних об’єктах. Йдеться про підпали військової техніки, атаки на об’єкти залізниці, зв’язку та навіть напади на призовні пункти.

Особливу увагу привертає те, що до багатьох із цих інцидентів виявилися причетними неповнолітні – школярі та студенти віком 14-17 років. Російські силові структури стверджують, що ці злочини координуються чи принаймні підбурюються українськими спецслужбами або пов’язаними з ними особами. Зі свого боку, українська влада офіційно не підтверджує і не спростовує подібні обвинувачення, утримуючись від коментарів.

Статистика свідчить про стрімке зростання таких випадків. Якщо раніше подібні злочини серед молоді були поодинокими, то за перші шість місяців 2025 року в Росії затримали щонайменше 42 підлітків за підозрою у злочинах “терористичної спрямованості” чи диверсіях . Для порівняння: до 2022 року неповнолітніх взагалі не судили за статтею “диверсія”, у 2023-му був лише один такий випадок, а в 2024 році – вже 13 засуджених дітей. Нині приблизно кожен четвертий засуджений за диверсію в РФ – це юнак або дівчина 16-17 років.

З лютого 2022 року, за словами директора ФСБ Олександра Бортнікова, було попереджено 118 злочинів терористичного характеру, де виконавцями стали молоді люди, в тому числі неповнолітні.

Конкретні випадки диверсій за участі підлітків

Російські правоохоронці регулярно повідомляють про розкриття нових диверсій, де виконавцями або співучасниками були школярі.

Найбільш резонансні приклади підтверджують небезпечний тренд:

Підпал військового гелікоптера школярами. У ніч на 11 вересня 2024 року на аеродромі в місті Ноябрськ (Ямало-Ненецький округ) повністю згорів військово-транспортний вертоліт Мі-8Т. Як з’ясувало слідство, до охоронюваної стоянки повітряного судна через дірку в паркані пробралися двоє підлітків – 13-річний Тимур і 14-річний Саша. Вони облили вертоліт горючою рідиною і підпалили його. Обох хлопців затримали менш ніж за годину: під час диверсії вони самі отримали опіки і звернулися по медичну допомогу. Наразі обом загрожує ув’язнення у виховній колонії за статтею про теракт.

Атаки на залізничну інфраструктуру. Більшість диверсій, до яких причетні неповнолітні в РФ, стосуються пошкодження залізничних колій та обладнання. Типовий сценарій виглядає так: через месенджер з підлітком зв’язується невідомий, обіцяє заплатити за завдання – наприклад, підпалити об’єкт інфраструктури. Дитина купує пальне, підпалює обладнання (релейну шафу, сигнальну установку тощо), після чого її затримують правоохоронці. Іноді диверсію вдається довести до кінця, інколи ж виконавця беруть “на гарячому” – але в будь-якому разі навіть спроба кваліфікується як тяжкий злочин.

Так, наприкінці вересня 2024 року в Іркутській області затримали трьох школярів за підозрою в підпалі на залізниці. Один із затриманих зізнався, що першим завданням від куратора була “гра”: підпалити телевежу в сусідньому містечку (бензин для цього злили зі скутера), наступним – спалити розподільчий шаф на залізничному перегоні, за що пообіцяли $150. Третє завдання – підпал літака на аеродромі – юнак відмовився виконувати через небезпеку. Усі троє наразі проходять підозрюваними у справі про диверсійну групу.

Підриви засобів зв’язку та базових станцій. У липні 2023 року в Челябінській області заарештували двох двоюрідних братів 14 і 16 років за підозрою у підпалі обладнання стільникового зв’язку. Слідчий комітет РФ повідомив, що підлітки підпалили шафу базової станції мобільного оператора в місті Златоуст, отримавши за це гроші від невстановленої особи. Один із хлопців попередньо вступив у змову з “куратором” через інтернет і залучив до акції свого брата, бажаючи підзаробити. 15 липня 2023 року вони прибули на об’єкт і вчинили підпал, після чого замовник переказав обіцяну суму – але одразу після отримання винагороди обидва були затримані оперативниками ФСБ. Неповнолітніх звинуватили у диверсії (ст. 281 КК РФ) та взяли під варту на час слідства.

Підпали військових об’єктів і техніки. Російські слідчі органи зазначають, що неповнолітніх найчастіше схиляють до підпалів військкоматів (призовних пунктів), складів, автотранспорту армії та інших об’єктів, пов’язаних з військовою інфраструктурою. 15 березня 2025 року у Смоленській області був затриманий 15-річний юнак, який намагався підпалити будівлю патріотичного центру “Долг” у місті В’язьма. За даними СК, підліток діяв за інструкціями, отриманими в одному з месенджерів від невідомого куратора, який пообіцяв виплатити 320 тис рублів за успішну акцію. Хлопця затримали на місці, підпал не завдав значної шкоди, а обіцяних грошей, як з’ясувалося, він так і не отримав.

Інший показовий випадок стався в Підмосков’ї: 13 березня 2023 року Московський обласний суд засудив до 14 років позбавлення волі мешканця області Артема Чернова, який (хоч і повнолітній) у віці 18 років організував серію з чотирьох диверсій на залізниці.

Публічний розголос та звинувачення російської сторони

Тема настільки набула розголосу, що в Росії заходилися вживати профілактичних заходів на державному рівні. У вересні 2023 року Парламентська комісія рекомендувала запровадити в школах спеціальні уроки з безпеки, де учням розповідатимуть, як не стати жертвою вербувальників. З 2024–2025 навчального року курс “Основ безпеки життєдіяльності” у російських школах перейменували на “Основи безпеки і захисту Батьківщини”, і одним із нових його розділів стане протидія інтернет-вербуванню. Члени комісії (серед яких колишня уповноважена з прав дитини Анна Кузнєцова) стверджують, що зловмисники налагодили цілі “підпільні табори” для підготовки дитячих диверсійних груп та діють “за методичками ІДІЛ”.

Окремим питанням залишається інформаційне висвітлення подібних диверсій з боку російської пропаганди. У майже кожному випадку офіційні джерела в РФ наполягають на участі українських спецслужб. Така стратегія не лише формує образ зовнішнього ворога для внутрішньої аудиторії, а й створює додаткові репутаційні ризики для України. Адже навіть гіпотетична причетність до вербування дітей суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, зокрема Конвенції ООН про права дитини, і потенційно може бути використана для дискредитації українського військово-політичного керівництва на міжнародній арені. З іншого боку – сама поява десятків молодих росіян, готових спалювати військові об’єкти, свідчить про глибокі соціальні проблеми всередині РФ.

Небезпечна залежність: як збій Starlink залишив український фронт без зв’язку і що з цим робити далі

Posted on 25 Липня, 2025 by Микола Донченко

У ніч на 25 липня українські військові зіткнулися із серйозною несподіваною проблемою – масштабним збоєм системи супутникового інтернету Starlink, яка використовується для координації дій підрозділів на фронті.

Майже 2,5 години зв’язок був відсутній на ключових ділянках лінії зіткнення: Харківщині, Донбасі та Запоріжжі. Ця ситуація миттєво вплинула на оперативну обстановку.

Особливу небезпеку створило те, що система Starlink задіяна для управління дронами, зокрема розвідувальними БПЛА, які в режимі реального часу передають важливі дані про переміщення противника. За словами військових експертів, втрата сигналу спричинила негайне падіння безпілотників, які перебували в повітрі. Крім того, тимчасово перестали діяти й інші роботизовані системи, залежні від супутникового зв’язку.

Проте найбільш критичним виявилося те, що військові підрозділи на передовій опинилися фактично відрізаними від координації командування. Це створило серйозну вразливість, якою міг скористатися ворог. Російські військові майже одразу зрозуміли, що сталася технічна проблема, оскільки інформація про збій швидко поширилася через медіа. За певних обставин це могло дозволити противнику перейти у локальні атаки, скориставшись відсутністю зв’язку українських підрозділів.

Така залежність від однієї системи зв’язку виявилася серйозною стратегічною помилкою, яку тепер активно обговорюють експерти. Військовий аналітик Олег Жданов наголошує, що Україна давно отримала попередження щодо необхідності створення альтернативних каналів супутникового зв’язку. Європейські країни пропонували власні рішення, однак вони вимагають значної підготовки: перепрограмування обладнання, закупівлі нових терміналів та налаштування відповідної інфраструктури.

Анатолій Храпчинський, експерт із радіоелектронної боротьби, наголошує, що в критичних системах, особливо під час війни, завжди повинні бути резервні варіанти. На його думку, окрім альтернативних супутникових рішень, потрібно повернутися до класичних методів зв’язку, таких як оптоволокно і радіорелейні лінії. Ці технології хоч і здаються застарілими, але забезпечують надійний і автономний зв’язок, що критично важливо в умовах бойових дій.

Експерти також звертають увагу на ще одну проблему: надмірну впевненість військових у доступності Starlink, що призвело до послаблення контролю над каналами передачі інформації. Багато підрозділів стали використовувати для оперативних комунікацій загальнодоступні месенджери, що створює додаткові ризики для безпеки даних.

Таким чином, несподіваний збій Starlink став важливим уроком для українських військових: для ефективної оборони критично необхідно мати резервні системи зв’язку, які не залежать від однієї приватної компанії. Це особливо актуально, оскільки подібні масштабні збої можуть повторюватися, ставлячи під загрозу безпеку військових операцій та життя людей на передовій.