Позначка: новини

Перемир’я між Ізраїлем та ХАМАС, яке набуло чинності днями, передбачає частковий відвід ізраїльських військ із сектора Газа та обмін частиною заручників.

Сторонам дається 42 дні, щоб узгодити постійне припинення бойових дій і звільнення всіх полонених. Попри початкову непримиренну риторику, угода виглядає компромісною й демонструє, що навіть найжорсткіші конфлікти іноді можуть отримати тимчасову паузу.

Однак наскільки коректні порівняння із війною в Україні, про “швидке завершення” якої неодноразово заявляв Дональд Трамп?

Ізраїль починав операцію з метою повного знищення ХАМАС, але наразі рух не лише зберіг контроль над сектором Газа, а й отримав час для відновлення. Хоча формально ізраїльські війська готувалися до завершального удару, раптова зупинка бойових дій виглядає радше як поступка на користь ХАМАС. Усередині ж Ізраїлю це вже спричинило урядову кризу: одна з партій оголосила про вихід із коаліції прем’єра Біньяміна Нетаньяху, звинувативши його в «зраді національних інтересів». Сам Нетаньяху наголошує, що перемир’я тимчасове й може бути припинене, коли 42 дні спливуть, проте аналітики сумніваються, що це станеться, якщо США (та особливо Дональд Трамп) продовжать тиск на владу Ізраїлю.

Для Вашингтона мир у Газі має конкретне прикладне значення: Трамп хоче просунути ідею нормалізації відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією, аби послабити Іран і зміцнити позиції США на близькосхідному ринку нафти. Якщо ж війна відновиться, домовленості з саудитами стануть неможливими. Тож саме ця «реальна вигода» допомогла так швидко переконати Тель-Авів припинити вогонь.

Ситуація в Україні набагато складніша. Тут теж лунають твердження, що Трамп невдовзі (після можливого повернення до влади) постарається зупинити війну. Але є принаймні дві ключові різниці.

По-перше, в історії з Газою ХАМАС хотів перемир’я, а Ізраїль мав сильну залежність від Вашингтона, тоді як у російсько-українському конфлікті США можуть чинити реальний тиск переважно на Київ. Москва ж залишається значно менш чутливою до застережень Заходу.

По-друге, у близькосхідному кейсі Трамп прагнув угоди заради власного інтересу (через Саудівську Аравію й потребу послабити Іран). В Україні його інтерес поки не такий прозорий. Так, потенційно мирна угода могла б посприяти “поверненню” РФ у контакти з Заходом і стриманню зближення Москви з Пекіном, але це надто віддалена перспектива, до якої не факт, що дійде справа.

Водночас досвід Гази свідчить: навіть коли одна сторона (Ізраїль) мала ціль “повністю знищити” противника, а інша (ХАМАС) вела безкомпромісну боротьбу, тиск ззовні та прагматичні міркування про вигоду здатні зупинити конфлікт принаймні на певний час. Це показує, що “безвихідних воєн” не буває і що доти, доки великі гравці вважають для себе корисним домогтися паузи, домовленості сягають навіть найзапекліших сторін. Проте Україні такі швидкі “угоди” недоступні — у нас надто різні інтереси сторін, занадто обмежені важелі впливу на Росію. До того ж немає ясного проєкту, на зразок “домовленості з Саудівською Аравією”, який би дав Трампу чи будь-якому іншому лідеру США достатній стимул тиснути на Кремль.

Отже, перемир’я між Ізраїлем та ХАМАС слугує нагадуванням, що навіть нескінченні на перший погляд війни можуть “поставити на паузу”. Але чи стане це рецептом для російсько-українського конфлікту — поки риторичне запитання. Якщо Вашингтон не віднайде сильних мотивів тиску, не мобілізує союзників та не запропонує Кремлю таку рівновагу, де воювати буде явно невигідно, то “мирний сценарій” для України може залишитися лише на словах. Реальність же вимагає від Києва посилювати обороноздатність і дипломатичну активність, аби не опинитися заручником чужих домовленостей і чужих інтересів.