У ніч на 14 травня 2026 року Росія здійснила чергову масовану атаку на територію України. За офіційними даними, ворог застосував 18 балістичних ракет, 35 крилатих ракет (ймовірно, Х-101), 16 “Калібрів” з моря та близько 700 ударних дронів. Обстріли тривали майже півтори доби, а географія ударів охопила ледь не всі області країни – від західних до східних. Багато коментаторів одразу назвали цю атаку наймасованішою або “найважчою ніччю”. Однак варто тверезо оцінити її характер: це була не стільки військова операція, скільки політичний перформанс, покликаний створити картинку для внутрішньої аудиторії Кремля та продемонструвати “помсту” за попередні удари українських дронів по російських нафтобазах і заводах.
Якщо порівнювати цю атаку з тим, що відбувалося взимку, різниця очевидна. Тоді, під час холодних місяців, російські війська цілеспрямовано били по енергетичній інфраструктурі – трансформаторах, ТЕЦ, високовольтних лініях. Метою було залишити українців без світла й тепла, паралізувати економіку та змусити до капітуляції. Тобто це були чітко сплановані воєнні операції зі стратегічними цілями. Вчорашні ж удари були розпорошеними. Росіяни атакували й житлові квартали, й об’єкти водопостачання, й логістичні центри, й навіть окремі автомобілі на дорогах. По суті, вони намагалися просто “накошмарити” якомога більше територій, а не знищити конкретні, критично важливі об’єкти.
Ключовий нюанс – часове розтягування. Атака почалася ще ввечері 13 травня з ударів “Кинджалами” по Старокостянтинову (що мало сенс – знищити українську авіацію, яка полює на крилаті ракети). Далі вночі додалися крилаті ракети, балістика та хвилі дронів. Але всі ці засоби не були синхронізовані. Якби справжня воєнна мета полягала в тому, щоб прорвати ППО, то 700 “Шахедів” і 70 ракет різних типів запустили б одночасно в одному секторі, намагаючись перевантажити систему. Натомість ворог розтягнув удари на понад 30 годин і розкидав їх по всій карті України. Західні області, центр, південь, схід – дрони фіксували в кожному регіоні. Це не військова логіка, це логіка політтехнолога: “подивіться, ми вразили всі області, ми можемо показати красиву картинку начальству”.
Саме для цього, власне, і була зроблена атака. У Кремлі треба регулярно звітувати про “успіхи”. 9, 10, 11 травня було відносне затишшя – накопичували ресурси. І ось, назбирали певний резерв, вирішили влаштувати “концерт”. Балістичні ракети пустили по Києву, аби створити гучний заголовок. Крилаті – по інших містах. Дрони – по всій країні. Жодна з цих цілей не була вирішальною. Вранці російські пропагандисти вже рапортували: “удар відплати виконано, цілі вражено”. Підірваний під’їзд дев’ятиповерхівки (на жаль, є й такі трагічні наслідки) для них – лише “картинка для охлосу”.
Важливо зауважити, що росіяни намагалися синхронізувати хоча б одну хвилю балістики з крилатими ракетами. За даними моніторингу, близько третьої години ночі вони запустили “Іскандери”, розраховуючи, що в цей момент підійдуть і крилаті ракети. Але через низьку координацію між різними родами військ (ракетні війська, стратегічна авіація, флот) цього не сталося. Крилаті ракети збили ще на підльоті, а балістика долетіла сама. Це, до речі, є свідченням того, що навіть після трьох років війни російське командування не здатне організувати справжню комбіновану атаку. А це для нас – велике везіння.
Ще один показовий момент: цього разу практично не використовували морські ракетоносії (“Калібри” майже не застосовували), не було й гіперзвукових “Цирконів” (після того, як один із них збили). Також не застосовували бомбардувальники Ту-22М3 із ракетами Х-32. Тобто ворог задіяв далеко не всі наявні засоби – лише те, що вдалося наскреоти за кілька днів. Це говорить про те, що вони не збиралися влаштовувати “генеральну битву”, а просто хотіли підтримати інформаційний шум.
Наша протиповітряна оборона, до слова, спрацювала блискуче. Відсоток збиття, як і раніше, тримається на рівні близько 80% (а інколи й вище). Це – найкращий показник у світі. Жодна армія, включно з американською та ізраїльською, не демонструє таких результатів у реальних бойових умовах. Це підтвердила й війна в Ірані, де ізраїльська ППО (яку всі вважають однією з найкращих) пропускала цілі. Наші ж захисники неба щодня доводять свою майстерність.
Важливо розуміти, що ешелонована система ППО – це складна машина. Різні засоби відповідають за різні цілі. Не можна перевантажувати мобільні вогневі групи (МОГ), які ловлять “Шахеди”, одночасно боротьбою з балістикою. Не можна змусити винищувачі, обладнані для збиття крилатих ракет, полювати за дронами. Кожен елемент виконує своє завдання. І те, що росіяни не можуть організувати комбінований удар з перевантаженням ППО, – це не їхня тактична хитрість, а їхня слабкість.
На противагу їхній розтягнутій атаці по всій території, ми останнім часом демонструємо зовсім інший підхід. Українські дрони регулярно вражають конкретні нафтобази, заводи, аеродроми в глибині Росії – Туапсе, Перм, Самара, навіть Москва. Там ми влучаємо точно по цілях, які мають значення для воєнної економіки ворога. І це справді військові успіхи, а не показуха. До речі, тим самим ми одночасно знижуємо показник російської ППО – вони теж не можуть захистити всі свої об’єкти.
Отже, підсумовуючи: атака 14 травня була політичним актом, розрахованим на внутрішнього споживача. Це був звіт про “роботу” для кремлівського начальства. Росіяни зібрали резерви, розтягнули їх у часі та просторі, аби показати картинку “кошмару над усією Україною”. Військового сенсу в цьому не було – вони не знищили нашу енергосистему, не паралізували командування, не досягли стратегічних цілей. Натомість вони ще раз виявили свою неспроможність синхронізувати удари різних родів військ. Нашій ППО вдалося впоратися з цим викликом, збивши левову частку повітряних цілей. І хоча трагедії окремих людей (загибель цивільних, руйнування будинків) – це завжди біль, ми не повинні дозволяти ворогу досягати своєї головної мети: посіяти паніку. Тому варто дивитися на речі тверезо: якщо така атака – це їхній максимум, то ми можемо бути впевнені в своїх силах. А тим часом українські дрони вже готують нові сюрпризи для російського тилу. І це справжня війна, а не політичний театр.
