Переговори, намічені на 15 травня, ставлять Україну перед вибором, який визначатиме характер протистояння з Росією на роки вперед. Доти ми жили в доволі зручній, але суперечливій формулі: світ зобов’язаний підтримувати нас у боротьбі проти екзистенційного ворога, а в того, мовляв, за два-три роки мають закінчитися танки.
Саме поєднання “екзистенційна загроза” й “швидке виснаження” вже виглядає нонсенсом: якщо противник справді загрожує самому існуванню держави, навряд чи варто сподіватися, що він обвалиться лише тому, що ми й союзники витратимо трохи менше ресурсів, ніж потрібно йому для продовження війни.
Москва тим часом намалювала свій сценарій: Україна та РФ рухатимуться за лекалами індо-пакистанського конфлікту, де прямі зіткнення чергуються з паузами, а ядерний аргумент слугує радше обмежувачем, ніж остаточним козирем. Цей “фреймінг” у Кремлі затвердили ще до того, як Исламабад і Делі знову обмінялися ракетними ударами наприкінці 2024-го. Відтак нам доведеться свідомо обрати один із двох векторів, замість як раніше намагатися “впихнути непоєднуване”.
Перший шлях умовно можна назвати західним. Він зберігає нинішній курс на союзи та ленд-ліз, але з корекцією двох помилок.
По-перше, потрібно чесно визнати обмеженість як власних, так і натівських запасів – будь-які виробничі плани мають жорстко прив’язуватися до можливостей економіки.
По-друге, слід відмовитися від ідеї “остаточно виснажити Росію малими зусиллями”. Навіть у розпал холодної війни Захід не будував стратегію на тому, щоб СРСР просто збанкрутував від гонки озброєнь; ставка робилася на технологічну перевагу й глобальну мережу альянсів. Нині ж, із переходом багатьох країн до економіки воєнного часу, мірятися снарядами “до останнього складу” може стати затяжною й непідйомною історією.
Другий шлях – індо-пакистанський. Його суть у тому, щоб компенсувати кількісні дисбаланси технологічними стрибками, відмовившись від канонічних схем “хвиля артилерії – прорив броні”. У південній Азії теза “ядерний меч – запорука миру” уже давно доповнена іншими інструментами: розвідка реального часу, безпілотні рої, глибокі рейди спецпідрозділів і паралельна робота з недержавними акторами. Пакистан, наприклад, контратакував удари індійських дронів щільною сіткою малокаліберної артилерії, а ключову перевагу в небі забезпечив не масовим числом літаків, а появою JF-17 Block 3 із китайською ракетою PL-15 на 145 км – відстанню, недосяжною для частини західних аналогів. І поки експерти рахували кількість F-16, pівновагу фактично переламала одна нова технічна пара.
У нашому випадку ставка “граємо від оборони” може бути виграшною, якщо перетворити фронт на тестовий полігон інновацій: від далекобійних баражувальних боєприпасів до мережевої ППО, де дешевий зенітний робот збиває ракету за ціну, що вдесятеро нижча за цінник цілі. Ключ – гнучкість і швидкість адаптації, а не чек-лист із класичного статуту.
Залишатися одночасно в обох парадигмах не вийде. Просити союзників «виділяти більше», сподіваючись, що ворожий танковий парк сам собою скінчиться, і водночас мріяти про технологічні стрибки а-ля Південна Азія – значить застрягти між двох стільців. Переговори, які стартують посеред травня, лише фіксують зміну фону: світ навколо нас переорієнтувався на довгу конкуренцію, і правила цієї гри ми повинні сформулювати самі. Оберемо – отримаємо шанс будувати стратегію без взаємних внутрішніх суперечностей. Не оберемо – ризикуємо й далі пояснювати партнерам, чому “екзистенційний ворог от-от зламається, якщо дотиснути ще трішечки”.
