Указ Володимира Зеленського про введення санкцій проти колишнього президента України Петра Порошенка минув уже кілька днів, але міжнародна реакція на це рішення виявилася майже відсутньою.
Жодної офіційної заяви обурення чи принаймні “стурбованості” не прозвучало від американської адміністрації або від урядів країн Євросоюзу. Навіть західні посли в Києві, які зазвичай коментують резонансні кадрові чи політичні рішення, цього разу вважають за краще залишатися осторонь.
Єдиний впливовий голос із ЄС, який відкрито зреагував, — це Манфред Вебер, президент Європейської народної партії (ЄНП). У своєму зверненні на сайті ЄНП він висловив “здивування” через дії РНБО України і натякнув на ймовірне політичне підґрунтя санкцій. Вебер наголосив, що європейські партії очікують більше інформації про мотиви рішення, адже “зараз, у критичний період війни, дуже важливо зберегти єдність усередині України та не перетворювати внутрішньопартійні суперечки на фактор дестабілізації”.
Санкції також розкритикував колишній прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт, відомий симпатією до Порошенка. Він попередив, що такі кроки “негативно вплинуть на репутацію” Зеленського серед європейських лідерів. Більдт підкреслив, що в минулому Порошенко мав бізнес-зв’язки в Росії, але й Зеленський теж не був цілком вільний від російських комерційних впливів.
Для багатьох західних політиків і дипломатів питання санкцій проти Петра Порошенка не увійшло до пріоритетів. У той час, коли увага Вашингтона більше зосереджена на пошуку шляхів деескалації війни і на призупиненні деяких програм підтримки іноземних держав, “внутрішня” політична боротьба в Україні відходить на другий план.
Більше того, офіційні особи з Євросоюзу, зазвичай уважні до будь-яких сигналів про “вибіркове правосуддя” чи “тиск на опозицію”, цього разу можуть триматися осторонь із кількох причин:
1. Війна як пріоритет: Для США і ЄС передусім важливе збереження стабільності і військового потенціалу України. Деталі “внутрішньополітичних конфліктів” не викликають такого резонансу, поки не загрожують єдності в протистоянні із зовнішнім агресором.
2. Відсутність активної підтримки Порошенка: Попри те, що Петро Порошенко свого часу мав у Європі певне політичне лобі, більша частина його союзників нині не перебуває у владних кріслах. Тож створювати великий розголос навколо “переслідування екс-президента” нікому не в інтересах — особливо якщо він уже не є ключовим партнером для Заходу.
3. Невизначеність позиції США: Нова адміністрація у Вашингтоні переглядає багато аспектів зовнішньої політики, і українські питання не завжди фігурують у пріоритетному списку. Тим більше, за умов активних переговорів про припинення війни або про зниження рівня військового фінансування для Києва “захищати” Порошенка може видатися дрібним тактичним кроком, що може ускладнити загальну гру.
Певна імовірність, що реакція Заходу все ж надійде, особливо якщо будуть оприлюднені факти про можливі порушення прав людини чи загрози демократії. Проте очевидно, що зараз “критика” обмежується окремими заявами Манфреда Вебера та кількох відставних європейських політиків. Видається, що Брюссель і Вашингтон більше турбують глобальні дилеми — від фінансування оборонної сфери України до майбутніх переговорів із Росією.
Санкції проти Порошенка стали внутрішньополітичним кроком, який поки не викликав гучного резонансу в західних столицях. Можливо, тому, що європейські й американські лідери не бажають втручатися в черговий “український політичний скандал”, особливо в той час, коли на кону стоїть питання війни та міжнародних переговорів. Позиція офіційного Києва теж змінилася: після багатомісячної критики ворогів зовнішньої підтримки Україна починає переходити до більш прагматичних дій із відстоювання своїх інтересів, не озираючись на можливі коментарі партнерів. За відсутності сильного лобі на Заході Петру Порошенку може бути непросто відстояти себе на міжнародній арені.
