Після обрання канцлером Німеччини Фрідріха Мерца та його відвертих заяв про те, що Європа має зміцнити власну обороноздатність, заговорили про реальну можливість, за якої країни ЄС самостійно забезпечуватимуть військове прикриття.
Паралельно Дональд Трамп у Вашингтоні не виключає скорочення зобов’язань США перед НАТО, тим самим даючи сигнал, що американська допомога може виявитися не гарантованою. Президент Франції Емманюель Макрон також підтримав прагнення до “стратегічної автономії” Європи. Виникає питання: як саме ЄС планує укріпити сили, аби в разі загострення протистояти російському виклику?
Чому звичних армій Європі недостатньо
За офіційними даними, сукупно європейські держави, що входять до НАТО, мають близько 80 сухопутних бригад та певну кількість авіа- й морських з’єднань. На перший погляд, це доволі значна сила, яка подекуди перевищує навіть чисельність регулярних російських наземних підрозділів. Водночас фахівці вказують, що лише “цифр” тут замало. Адже для проведення масштабних наступальних або стримувальних операцій потрібні так звані допоміжні компоненти – розвідка, авіатанкери, супутники, радіоелектронна боротьба тощо.
1. Розвідувальні літаки та безпілотники
Європейським військовим суттєво бракує сучасних систем ISR (Intelligence, Surveillance, Reconnaissance). Це і пілотовані літаки-розвідники, і безпілотні комплекси, які дозволяють відстежувати рух цілей на великих відстанях.
2. Танкери-заправники
Без них авіація країн ЄС не зможе виконувати тривалі вильоти на велику глибину. США, зі свого боку, мають сотні “повітряних заправників”, тоді як європейські ВПС – лише десятки.
3. Власне космічне угруповання
Штати мають тисячі супутників, серед яких чимало військово-призначених. У Європи – лише кількасот власних апаратів, до того ж розрізнених серед різних країн, що ускладнює їхню взаємодію.
4. Спеціалізована авіація з придушення ППО
У Сполучених Штатів є близько сотні EA-18G Growler та інші платформи, які вміють глушити ворожі радари. У Європі – фактично одиниці Tornado ECR в Німеччині та Італії. Саме ці “машини” SEAD/DEAD (Suppression/Destruction of Enemy Air Defenses) проводять найризикованіші місії, без яких складно використати увесь потенціал винищувачів і бомбардувальників.
“Стратегічна автономія” vs. реальність
Заклики Фрідріха Мерца про якнайшвидше “звільнення від американської опіки” і підтримка Макроном “стратегічної автономії” вказують на бажання Європи перестрахуватися від можливого виходу США з НАТО. Такий проєкт, на думку аналітиків, потягне за собою десятки років і витрати у сотні мільярдів євро. Для європейських країн, які звикли до американського ядерного “зонтика” і величезного фінансування Пентагону, це означатиме значне збільшення оборонних бюджетів і розгортання масштабних науково-виробничих програм.
1. Витрати та соціальний спротив
ЄС уже зараз має безліч внутрішніх викликів – від енергетичної кризи до міграційного питання. Витрачати додатково 2–3% ВВП на оборону (а дехто пропонує й 4–5%) викличе нерозуміння серед частини європейського електорату.
2. Поглиблення військово-технічної інтеграції
Щоб вийти на рівень самостійних військ з “повним циклом” можливостей, необхідно уніфікувати системи закупівель, стандарти, логістику. Зараз же в межах Європи існують різні підходи: французька автономна лінія, німецько-польське бачення і т. д.
3. Модернізація авіаційно-космічного сектору
Без “космосу” та “розвідки з повітря” повноцінна протидія Росії – складне завдання. Тож ЄС слід інвестувати в супутникові угруповання, комплекси радіоелектронної боротьби, літаки-заправники тощо.
Російський чинник: наскільки європейці переважають?
Чисто кількісно-номінальна перевага Заходу над РФ у танках, винищувачах і навіть у кораблях існує. Проте Москва теж володіє великим запасом ядерної зброї, а також має серйозний досвід традиційної наземної війни (хоча й послаблений нинішньою зношеністю техніки та втратами). Головний акцент для російської стратегії – можливість використання тактичної ядерної зброї, якщо відчує загрозу собі.
При цьому Європі бракує, як уже зазначалося, “спеціалізованих можливостей” (enablers). Самі по собі додаткові дивізії чи фрегати – це добре, але якщо не підсилити системи розвідки (ISR) або подавлення ППО (SEAD/DEAD), безпечна робота сухопутних сил чи авіації у зоні російських С-400 чи “Панцирів” ускладниться.
Можлива роль України та східного флангу
Українська армія, яка за роки війни з РФ накопичила унікальний бойовий досвід, стала важливим “полігоном” для випробувань дронів, систем РЕБ, сучасних далекобійних артснарядів. У тому числі США за каденції Джо Байдена передали українцям окремі системи (протирадіолокаційні ракети, глушники), що дало змогу ЗСУ частково випробувати місії SEAD/DEAD на практиці.
Уявімо, що ЄС почне інвестувати в український оборонпром чи залучить українських фахівців, які мають досвід боротьби з російськими системами РЕБ і ППО. Це могло б стати внеском у формування європейських “сил спеціалізованих можливостей”. Також східноєвропейські країни (Польща, Балтія) – чиї армії найбільше сконцентровані на протидії РФ – можуть на практиці оцінити, чого саме їм бракує, зважаючи на український досвід.
Чи встигнуть європейці переозброїтися
Якщо Вашингтон, під впливом політики Трампа, раптом скоротить роль у НАТО, Європа може опинитися перед нагальною потребою нарощувати озброєння за “прискореною програмою”. Передусім їй доведеться:
— Налагодити виробництво безпілотників ISR, закупити або розробити власні системи на кшталт американських MQ-9 Reaper;
— Придбати сотні літаків-заправників (замало кількох десятків, які нині є в ЄС);
— Посилити “космічний флот” (розвідсупутники, комунікаційні апарати);
— Збільшити кількість літаків SEAD/DEAD (або надати чинним істребителям можливість нести протирадіолокаційні ракети й системи РЕБ).
Це потребуватиме величезних коштів і часу. П’ять років? Десять? Навіть більше. На додачу слід узгодити, як ці системи будуть інтегровані між державами ЄС, щоб вони не дублювалися нескоординовано.
Риторика Фрідріха Мерца і Емманюеля Макрона про швидке досягнення “самодостатності” Європи в обороні відображає наростаюче усвідомлення: якщо Америка втратить інтерес до НАТО чи зосередиться на інших “фронтах”, континент лишиться сам на сам із Росією. Хоча європейські країни і не бракує солдатів та техніки, їм конче бракує тих “тонких” систем – від авіатанкера до супутника, – які на практиці роблять сучасну війну керованою й ефективною.
Почати треба, ймовірно, зі створення спільних програм розвідки, спостереження, зв’язку й придушення ППО. Такий крок дозволить поступово будувати реальний колективний щит без надмірної залежності від Пентагону. Однак це проєкт на покоління й великі гроші.
Чи вистачить у Європи волі й ресурсів для нього? Зважаючи на можливі політичні розбіжності всередині ЄС та тиск інших пріоритетів (наприклад, соціальних), відповідь не така очевидна. Але сигнали з Берліна й Парижа недвозначні: Європа усвідомлює, що мир може бути крихким, а час на переозброєння – вже зараз, якщо є наміри бути гравцем, а не полем бою в глобальному протистоянні.
