На фронті загинув український громадський і політичний діяч, один із співзасновників УНА-УНСО Микола Карпюк.
Про його загибель 20 вересня повідомив блогер Юрій Гончаренко.
У березні 2014 року Карпюка затримали російські спецслужби на російсько-українському кордоні. Згодом російський суд засудив його до 22,5 років позбавлення волі за звинуваченням в участі у бойових діях у Чечні в 1990-х роках.
Захист Карпюка заперечував звинувачення і стверджував, що свідчення були отримані під тортурами. Amnesty International також критикувала судовий процес над Карпюком та іншим українцем Станіславом Кліхом.
У вересні 2019 року Карпюк повернувся в Україну в рамках обміну утримуваними особами. Після початку повномасштабної війни він брав участь у захисті країни.
Третій армійський корпус ЗСУ повідомив про звільнення населених пунктів Шандриголово та Дерилово в Донецькій області, а також про встановлення повного контролю над Дробишевим. Наступ відбувся в рамках наступальної операції “Вівальді”.
За два етапи операції “Вівальді” українські підрозділи повернули під свій контроль 125 кв км території, з яких 50 кв км було деокуповано. Він також заявив про понад 3 тис втрат серед російських військових за цей час.
У корпусі стверджують, що операція спрямована проти підрозділів трьох російських армій — 20-ї, 25-ї та 1-ї танкової. У наступі активно застосовуються безпілотники та наземні роботизовані комплекси, зокрема апарати-камікадзе, які доставляються в російський тил важкими дронами.
Одночасно українська артилерія та безпілотники завдають ударів по командних пунктах, вузлах зв’язку, логістиці, переправах і резервах російських військ. За даними корпусу, операція “Вівальді” триває і має складатися загалом із чотирьох етапів.
Поки основна увага до фронту прикута до Костянтинівки, Покровсько-Добропільського району та боїв на півдні, на півночі Донеччини протягом останніх місяців розгорталася інша операція. Без гучних анонсів і щоденних повідомлень про “прорив” українські сили поступово змінювали ситуацію на Лиманському напрямку.
15 вересня командир Третього армійського корпусу бригадний генерал Андрій Білецький уперше публічно підтвердив проведення наступальної операції під кодовою назвою “Вівальді”. За даними корпусу, під час її першого етапу українські підрозділи ліквідували осередки російської інфільтрації на площі близько 75 квадратних кілометрів, ще понад 10 квадратних кілометрів деокупували та повністю повернули під контроль Сил оборони село Середнє.
Про результати операції повідомляє Суспільне з посиланням на Третій армійський корпус.
Однак значення того, що відбувається біля Лимана, не зводиться до кількості квадратних кілометрів. За оцінкою Institute for the Study of War, українські дії фактично ліквідували значну частину російського виступу на північ від міста, який Москва могла використовувати для подальшого тиску у напрямку Слов’янська та ширшої Слов’янсько-Краматорської агломерації.
Що відбувається на Лиманському напрямку – коротко
Третій армійський корпус підтвердив операцію “Вівальді” на півночі Донеччини.
За даними корпусу, близько 75 км² території очищено від російських груп інфільтрації.
Ще понад 10 км² території деокуповано.
Повністю повернуто під український контроль Середнє.
Осередки російської присутності ліквідовували у районах Новоселівки, Олександрівки, Ярової та Корового Яру.
ISW оцінює, що російський виступ на північ від Лимана значною мірою ліквідований.
Бої продовжуються, тому говорити про завершення операції або повний злам ситуації поки зарано.
Що саме підтвердив Третій армійський корпус
Офіційно назву операції та результати її першого етапу розкрили лише 15 вересня. До цього українське командування не повідомляло про масштаб дій, хоча інформація про локальні контратаки й погіршення ситуації для російських підрозділів з’являлася у відкритих джерелах протягом попередніх місяців.
Однією з головних проблем на цій ділянці фронту була російська тактика інфільтрації. Невеликі групи піхоти намагаються проникати між українськими позиціями, накопичуватися у посадках, зруйнованій забудові та населених пунктах і поступово створювати нові осередки присутності.
За словами Білецького, одним із перших завдань корпусу стало саме руйнування цієї тактики.
“Однією зі своїх переваг росіяни вважають тактику інфільтрації… одним із перших завдань Третього армійського корпусу стало її руйнування”.
– Андрій Білецький, командир Третього армійського корпусу
Внаслідок пошуково-ударних дій українські підрозділи ліквідували осередки російської присутності у Новоселівці, Олександрівці, Яровій та біля Корового Яру. Окремим результатом стало повернення повного контролю над Середнім.
75 км² зачистки і 10 км² деокупації – чому це різні цифри
Тут важливо не змішувати два формулювання, які використовує українське командування: “зачищено 75 км²” та “деокуповано понад 10 км²”.
У сучасній війні лінія фронту часто не є суцільною системою окопів. Через масштабне використання безпілотників між основними позиціями утворюються зони, де жодна зі сторін не має постійної щільної присутності.
Російська піхота використовує ці проміжки для проникнення невеликими групами. Кілька військових можуть пройти між позиціями, сховатися у посадці, підвалі чи зруйнованому будинку, дочекатися підкріплення і поступово перетворити таку точку на новий осередок.
Тому частина території, яку корпус називає зачищеною, могла не перебувати під повним російським контролем. Українські підрозділи ліквідовували такі групи й відновлювали можливість контролювати місцевість.
Саме тому просто скласти 75 і 10 та заявити про “звільнення 85 квадратних кілометрів” було б некоректно.
Чому Лиман настільки важливий
Щоб зрозуміти значення “Вівальді”, потрібно подивитися на карту ширше.
Лиман знаходиться на північний схід від Слов’янська. Російські війська протягом тривалого часу намагалися розширювати контроль у районі міста й на північ від нього, створюючи виступ у глибину української оборони.
За оцінкою ISW, російське командування намагалося використати цей напрямок як північну частину значно ширшого задуму щодо українського “поясу фортець” Донеччини – Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки.
Оцінка ситуації на північ від Лимана станом на 12 вересня 2026 року. Карта: Institute for the Study of War.
Російський задум передбачав тиск на агломерацію з кількох напрямків. На півночі російські війська намагалися просуватися через Лиманський район, у перспективі вийти до Сіверського Дінця та створити додаткову загрозу Слов’янську.
Паралельно Росія продовжує тиснути зі сходу у напрямку Слов’янська та Краматорська, з півдня – в районі Костянтинівки, а також намагається розвивати дії на Добропільській ділянці.
Таким чином, російський виступ на північ від Лимана був важливий не сам по собі, а як частина ширшої оперативної конструкції.
Що змінили українські контратаки
12 вересня ISW дійшов висновку, що українські сили протягом останніх місяців значною мірою ліквідували російський виступ на північ від Лимана.
На думку аналітиків, це порушило російський план широкого охоплення українського оборонного району з півночі.
Російському командуванню тепер може знадобитися перегляд планів на цьому фланзі, особливо якщо українським силам вдасться стабілізувати оборону уздовж природних рубежів у районі річки Чорний Жеребець.
При цьому ISW застерігає, що остаточна форма лінії фронту на окремих ділянках залишається не до кінця зрозумілою. Усередині колишнього виступу ще можуть діяти окремі російські групи.
Чому карти фронту могли не показувати реальну картину
Одна з особливостей нинішньої війни – велика різниця між формальною лінією на карті й фактичним контролем на місцевості.
Безпілотники створюють широку зону ураження, в якій обом сторонам складно постійно тримати велику кількість людей і техніки.
Через це невеликі групи можуть перебувати далеко попереду основних позицій, але це ще не означає стабільного контролю над усією територією між ними.
Саме тому незалежним аналітикам потрібні геолоковані фото, відео та інші докази, перш ніж перемальовувати карту.
Reuters також зазначає, що незалежно визначати точну лінію територіального контролю зараз надзвичайно складно через створену дронами широку “сіру зону” вздовж фронту.
Операція проходила в умовах інформаційної тиші
Сам Андрій Білецький наголосив, що перший етап “Вівальді” проводився без зайвого інформаційного супроводу.
Це частково пояснює, чому для широкої аудиторії зміни на північ від Лимана стали очевидними лише тоді, коли про них уже вирішило говорити командування.
Назва операції відсилає до “Чотирьох пір року” Антоніо Вівальді.
“У Вівальді, як відомо, чотири сезони. І це – лише перший із них”.
– Андрій Білецький
Водночас командир корпусу закликав не намагатися вгадувати подальші плани Сил оборони за відкритими картами.
Удари по російській логістиці
Ще одна складова операції – не лише витіснення російської піхоти, а й руйнування системи її забезпечення.
За інформацією Третього армійського корпусу, українські підрозділи безпілотних систем перерізали частину російських логістичних маршрутів на напрямку.
Командування стверджує, що противнику довелося змінювати систему зберігання та постачання паливно-мастильних матеріалів.
Зокрема, за даними корпусу, частину цієї інфраструктури росіяни перенесли у Воронезьку область РФ.
Це твердження наразі залишається заявою української сторони і не має повного незалежного підтвердження.
Що відомо про втрати російських військ
За даними Третього армійського корпусу, під час першого етапу операції удару було завдано по боєздатності підрозділів російських 20-ї та 25-ї загальновійськових армій.
Українське командування заявило про приблизно 1500 втрат російського особового складу, понад 12 тисяч знищених або уражених безпілотників, а також сотні одиниць бронетехніки, артилерійських систем та автомобільної техніки.
Незалежно підтвердити всі ці цифри у повному обсязі наразі неможливо.
Що відомо
Статус інформації
Повернення Середнього під контроль ЗСУ
Офіційно заявлено українським командуванням
Зачистка районів Новоселівки, Олександрівки, Ярової та Корового Яру
Дані Третього армійського корпусу
Близько 75 км² очищено від інфільтраційних груп
Заява українського командування
Понад 10 км² деокуповано
Заява українського командування
Близько 1500 втрат РФ
Оцінка 3-го АК, повністю незалежно не перевірена
Ліквідація значної частини виступу на північ від Лимана
Оцінка ISW
Хто брав участь в операції
Третій армійський корпус назвав низку підрозділів, які брали участь у першому етапі.
60-та окрема механізована бригада;
125-та окрема важка механізована бригада;
батальйонна тактична група 3-ї штурмової бригади;
3-й окремий розвідувальний батальйон;
25-й окремий протитанковий батальйон корпусу;
66-та окрема механізована бригада;
85-та тактична група 8-го полку ССО;
спецпідрозділ ГУР “Артан”;
10-й мобільний прикордонний загін “ДОЗОР”.
Сам корпус описує одну з ключових складових сучасних дій як поєднання безпілотників, роботизованих систем і піхоти.
Це не почалося 15 вересня
Офіційне повідомлення про “Вівальді” не означає, що операція почалася у день її оприлюднення.
ISW пише про українські контратаки на північ від Лимана, що тривали протягом кількох місяців. Поступово вони руйнували російський виступ і змушували підрозділи РФ залишати частину позицій.
Тому нинішні події правильніше розглядати не як раптовий прорив, а як результат тривалої роботи: стримування противника, ударів по логістиці, боротьби за перевагу у використанні безпілотників, зачистки зон інфільтрації та локальних штурмових дій.
Російські атаки продовжуються
Українські військові на Донеччині. Фото: 81 окрема аеромобільна Слобожанська бригада ДШВ ЗСУ / Суспільне.
Українські успіхи не означають, що російські війська залишили Лиманський напрямок або відмовилися від подальших наступальних дій.
За даними Генерального штабу ЗСУ, російські підрозділи продовжують атакувати у районі Лимана та сусідніх населених пунктів.
15 вересня Суспільне повідомляло про вісім атак РФ на Лиманському напрямку за попередню добу.
Тобто йдеться не про обвал російського фронту, а про боротьбу за оперативну ініціативу, в якій українські сили на цій ділянці змогли перейти від переважно оборонних дій до активного нав’язування противнику власного темпу.
Чи можна назвати “Вівальді” великим контрнаступом
Поки що таке формулювання було б передчасним.
Після кампаній попередніх років слово “контрнаступ” часто асоціюється з масштабними механізованими угрупованнями, проривом укріпленої лінії та швидким просуванням на десятки кілометрів.
На Лиманському напрямку ми бачимо іншу модель.
Це поєднання тривалого виснаження противника, ударів по логістиці, боротьби безпілотних систем, виявлення малих російських груп, локальних штурмів та поступового повернення контролю над місцевістю.
В умовах, коли великі концентрації техніки та піхоти швидко потрапляють під спостереження дронів, наступальні дії стають більш розосередженими і зовні можуть виглядати значно менш видовищно.
Чому результат важливіший за квадратні кілометри
У війні виснаження територія має різну оперативну цінність.
Десять квадратних кілометрів відкритої місцевості і десять квадратних кілометрів, які дозволяють створити плацдарм для наступу на велике місто, – зовсім різні речі.
Саме тому оцінювати “Вівальді” лише через площу повернутої території було б помилкою.
Якщо російський виступ на північ від Лимана справді був важливим елементом задуму щодо тиску на північний фланг Слов’янсько-Краматорського оборонного району, його ліквідація змушує російське командування вирішувати нові проблеми.
РФ необхідно стабілізувати лінію фронту, відновлювати логістику, зупиняти українські контратаки та вирішувати, чи перекидати на цей напрямок додаткові резерви.
Що залишається невідомим
Попри перше офіційне розкриття інформації, навколо операції залишається багато невідомого.
Немає повного незалежного підтвердження заявлених російських втрат. Остаточні межі українського просування продовжують уточнюватися. Не оприлюднені завдання наступних етапів операції.
Також не варто автоматично сприймати будь-які стрілки на OSINT-картах як майбутні напрямки українського наступу.
Командування свідомо залишає подальший задум закритим.
Що буде далі
Найближчим часом головним показником стане здатність українських сил закріпити досягнуті результати.
Важливо буде стежити за тим, чи зможе Росія відновити наступальний темп на північ від Лимана, чи перекидатиме сюди додаткові сили та чи продовжаться українські локальні наступальні дії.
ISW допускає, що російському командуванню доведеться переглядати попередній задум на північному фланзі Слов’янсько-Краматорської агломерації.
Водночас альтернативою для РФ може бути спроба знову посилити тиск безпосередньо на Лиман і повернути втрачені позиції.
“Вівальді” без зайвого шуму
Операція на Лиманському напрямку поки не виглядає як класичний великий контрнаступ. Але саме це може бути однією з її головних особливостей.
Українські сили протягом тривалого часу діяли без гучних анонсів, поступово ліквідовуючи російські групи, порушуючи логістику та змінюючи конфігурацію фронту на північ від Лимана.
15 вересня військові вирішили, що про результати першого етапу вже можна говорити відкрито: Середнє повернулося під український контроль, низку районів очищено від російських груп, а виступ, який створював потенційну загрозу північному флангу Слов’янська, за оцінкою незалежних аналітиків, значною мірою ліквідований.
Це ще не означає стратегічного перелому на Донбасі. Російська армія продовжує наступати на інших ділянках і, ймовірно, намагатиметься стабілізувати ситуацію біля Лимана.
Але події останніх місяців показують: фронт рухається не лише в одному напрямку, а українські сили на окремих ділянках здатні не просто стримувати противника, а змушувати його відступати та переглядати власні плани.
І якщо назва “Вівальді” справді відсилає до чотирьох сезонів, то оприлюднений 15 вересня результат – лише перший із них.
На підконтрольну Україні територію через Білорусь повернулися десять українських військовослужбовців. До цього всі вони офіційно вважалися зниклими безвісти за особливих обставин.
Повернення відбулося за сприяння білоруської сторони. Військовослужбовців передали Україні через територію Білорусі, після чого вони змогли возз’єднатися з рідними та близькими.
Як повідомляється в матеріалі, українська сторона раніше не мала достовірної інформації про місцеперебування цих військових. Їхнє повернення дозволило змінити статус військовослужбовців, які до цього перебували в реєстрі зниклих безвісти.
Після прибуття в Україну військові мають пройти необхідні медичні обстеження та реабілітаційні заходи. Також з ними працюватимуть відповідні державні структури.
Українська влада продовжує роботу з встановлення місцезнаходження військовослужбовців та цивільних осіб, доля яких залишається невідомою внаслідок бойових дій.
Війна – це не лише бойові дії на передовій, а й запекла битва в інформаційному просторі. Кожне слово, кожен заголовок, кожен випуск новин можуть стати зброєю – як для нас, так і проти нас. Речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат нещодавно звернувся до українських медіа, телеграм-каналів та журналістів із надзвичайно важливим закликом, який варто почути кожному з нас. Він попросив утриматися від формулювань на кшталт “не збито жодної ракети”, адже такими заголовками ми не просто констатуємо факт, а свідомо чи несвідомо підігруємо ворожій пропаганді. Це питання не журналістської етики, а національної безпеки та інформаційної гігієни, якої ми маємо дотримуватися попри будь-які емоції та розчарування.
Чому ж ця, на перший погляд, правдива фраза є такою небезпечною? Ігнат пояснює це гранично чітко: російська пропаганда пильно моніторить український інформаційний простір. Вона бере наші ж заголовки, наші ж дописи, цитує їх і подає власній аудиторії як доказ безсилля української ППО.
“От подивіться, в них не збито жодної ракети”, – кажуть вони, передруковуючи наші ж слова. Замість того, щоб самим створювати фейки, вони використовують наші формулювання.
“Ми робимо всю роботу за Скабєєву, Соловйова”, – наголошує Ігнат. Ворог не шукає правду – він шукає зброю, а ми самі, власними заголовками, даємо її йому в руки. Це не просто прикра помилка – це пряма допомога ворогу в його інформаційній війні.
Інформаційна гігієна під час війни – це не просто порада, а життєво необхідна навичка. Це усвідомлений вибір джерел, критичне мислення та відповідальність за кожне поширене слово. Надто часто, особливо під впливом тривожних новин, ми піддаємося емоціям. Але саме в такі моменти ворог чекає на нашу слабкість.
“Подача інформації є дуже важливою для нас – внутрішньої аудиторії, для сприйняття людей в Україні”, – каже Ігнат.
Наш внутрішній стан, наша віра в Сили оборони, наша психологічна стійкість – усе це залежить від того, як ми подаємо новини. Нагнітання паніки через невдалі чи неповні заголовки не наближає перемогу, а навпаки, сіє розпач і деморалізує суспільство. Не варто забувати, що навіть у ситуаціях, коли балістичні ракети досягають цілей, українські захисники продовжують виконувати свою роботу. Ігнат визнає, що є проблеми із забезпеченням засобів для збиття ворожої балістики через дефіцит ракет. Але він також запевняє, що проводиться “величезна робота”, аби вирішити цю проблему. Замість фокусу на невдачах, варто підкреслювати, що робота над посиленням ППО триває, і підтримка партнерів є критично важливою.
Наша здатність протистояти ворожій пропаганді формується з дрібниць. Уникання емоційних та однобоких заголовків, перевірка інформації, довіра до офіційних джерел – усе це частина інформаційної гігієни. Якщо кожен із нас замислиться перед тим, як поширити новину, і поставить собі запитання:
“Чи не граю я на руку ворогу?”, – ми зробимо крок до зміцнення нашого інформаційного фронту.
Ігнат просить: “Не треба підігравати росіянам у цьому”. Це звернення до кожного з нас – до журналістів, адміністраторів каналів, блогерів і звичайних громадян. Інформаційна гігієна – це наш спільний обов’язок, і дотримуватися його треба незалежно від того, перемагаємо ми чи стикаємося з труднощами.
Навіть найскладніші періоди не повинні ставати приводом для паніки, адже саме в такі моменти ворог розраховує на нашу слабкість. Наша єдність та інформаційна дисципліна є такою ж зброєю, як і ракети Patriot. Тож давайте не робити роботу за Скабєєву та Соловйова, а залишатися свідомими та відповідальними творцями власного інформаційного простору.
Уявімо, що через століття, коли від сучасної цивілізації залишаться лише радіоактивні руїни, на Землю прилетять дослідники з іншої галактики. Вони вивчатимуть артефакти, аналізуватимуть збережені документи й намагатимуться зрозуміти, чому загинула людська цивілізація. І, ймовірно, вони будуть вражені, коли дізнаються, що катастрофу спричинила суперечка про те, чий має бути Слов’янськ і Краматорськ. Цей кейс, напевно, потрапить до їхніх підручників історії як найбезглуздіший приклад самознищення в усій галактиці. Але поки що це не фантастика – це наша реальність, у якій справжні геополітичні інтереси маскуються під вивіскою боротьби за невеликий клаптик землі на сході України.
Якщо відкинути емоції й проаналізувати заяви офіційних осіб в Україні та Росії, стає очевидним: уся дискусія про завершення війни звузилася до питання про 25 відсотків Донецької області, які сьогодні залишаються під контролем українських військ. Решта – понад 80% території, яку вже окуповано, – залишається за межами публічних торгів. Київ наполягає на фіксації лінії фронту. Москва вимагає вивести війська з Донбасу. І весь світ із завмиранням серця спостерігає, як дві країни готові продовжувати криваве протистояння заради території, яка, за великим рахунком, не визначає долі континенту.
Інформаційна війна між сторонами виглядає майже дзеркально. Українська влада звертається до росіян із риторичним запитанням: чи готові ви заради захоплення Краматорська та Слов’янська воювати ще рік, два, три? Нести колосальні втрати, стояти в чергах за бензином, страждати від ударів по складах і заводах, бачити, як ваші сини гинуть на чужині? Якщо зупинити війну по лінії фронту, кажуть у Києві, усі ці проблеми зникнуть. Москва, своєю чергою, звертається до українців із дзеркальним меседжем: чи справді ви хочете заради збереження Слов’янська та Краматорська, які ми все одно зрештою візьмемо, терпіти обстріли, ночувати в метро, сидіти без світла й тепла, ховати рідних? Вийдіть з Донбасу – і все закінчиться, обіцяють у Кремлі.
Однак за цими риторичними конструкціями ховається питання, яке рідко ставлять уголос: а чи справді ці 25% Донецької області варті того, щоб заради них гинули тисячі людей і руйнувалися цілі міста? У Москві пояснюють стратегічну важливість регіону тим, що там починається канал “Сіверський Донець – Донбас”, від якого залежить водопостачання Донецька. Але ресурси, які Росія витрачає на ведення війни, багаторазово перевищують вартість будь-яких альтернативних рішень. Можна було б прокласти новий водогін, опріснювати морську воду або будувати сучасні очисні споруди – усе це обійшлося б дешевше, ніж один місяць бойових дій. Війна за воду залишилася в минулих століттях і аж ніяк не пояснює готовність жертвувати десятками тисяч життів. Військове значення цього клаптя землі також перебільшене: захоплення решти Донеччини не дасть російській армії вирішальної переваги, не переріже ключові логістичні шляхи України і не наблизить її до великих міст. Упираючись в укріпрайон біля Барвінкового, наступ може захлинутися.
То в чому ж справжній сенс цього протистояння? Відповідей, імовірно, дві. Перша стосується трактування перемоги. Для Росії фіксація лінії фронту на сьогоднішніх позиціях означає збереження контролю над 20 відсотками території України – і це вже можна подати як достатнє підтвердження успіху. Для Києва ж така фіксація – це можливість уникнути болючого формулювання “виведення військ”, яке звучало б як капітуляція. До березня 2025 року президент Зеленський категорично відкидав будь-які варіанти завершення війни, окрім виходу на кордони 1991 року. Але під тиском Вашингтона позиція змінилася, і нині перемир’я по лінії фронту стало офіційною лінією Києва. Якщо Росія погодиться на це, Україна зможе подати події як дипломатичну перемогу. Якщо ж українська сторона буде змушена віддати ці території, пояснити такий крок як успіх буде неможливо. Саме це, ймовірно, є головним мотивом Кремля наполягати на виведенні військ.
Однак друга відповідь, і вона важливіша, лежить у площині стратегічних цілей, які не зводяться до кількох відсотків території. Україна та її європейські союзники намагаються завдати Росії стратегічного програшу – або хоча б виснажити її ресурси, поки Європа переозброюється. Аргумент, який лунає з Брюсселя: якщо війна в Україні закінчиться, Росія одразу нападе на Європейський Союз. Росія ж, своєю чергою, ставить за мету повне переформатування української державності під свої інтереси. Крім того, триває глобальне зіткнення між Росією та Заходом за визначальний вплив на світові процеси. Москва просуває ідею багатополярного світу, Захід хоче зберегти свою гегемонію. Україна у цьому протистоянні сковує російські сили й ресурси. І допоки ці стратегічні цілі залишаються незмінними, мир залишатиметься примарним.
Водночас існує й інший бік медалі. Якщо раптом одна зі сторін погодиться на умови противника, другій буде дуже важко викрутитися й висунути нові вимоги. Адже готовність завершити війну після виконання озвучених умов уже стільки разів проголошувалася, що будь-який відступ виглядатиме ганебно – і на тлі втоми від війни всередині країн, і на тлі втоми світу, який давно прагне миру. Втома зростає, а чергових кроків до зближення позицій поки що не видно. Росія робить ставку на військовий тиск, сподіваючись виснажити сили України та захопити весь Донбас, а можливо й більше. Київ розраховує на серію далекобійних ударів, що мають підірвати російську логістику та спровокувати внутрішню дестабілізацію в РФ. Завдання-максимум для України – змусити Росію капітулювати на значно гірших умовах.
На жаль, цей шлях означає нові жертви, нові руйнування та нові ризики. І чим довше триватиме це протистояння, тим вищими будуть ризики – включно з можливим розширенням війни на Європу чи навіть застосуванням ядерної зброї. Усе це змушує замислитися над абсурдністю ситуації: зовні суперечка зводиться до долі 25% Донецької області, а насправді йдеться про те, чи зможе людство уникнути катастрофи, яка може знищити цивілізацію.
Віськові 225-го ОШП свідчать про погрози розстрілами, стрілянину по своїх, утримання військових між штурмами, а також покарання через так звані “ями” та “дерево правди”. При цьому сам 225-й полк заперечує наявність загороджувальних підрозділів.
Видання Texty.org.ua провело розслідування про 225-й окремий штурмовий полк ЗСУ.
Свідчення для матеріалу надали кілька десятків осіб: діючі та колишні військові полку, бійці суміжних підрозділів і родичі зниклих безвісти.
Окремо в розслідуванні згадується командир полку Олег Ширяєв. Зазначається, що раніше 225-й ОШП уже фігурував в інших публікаціях як один із підрозділів, на який надійшла найбільша кількість скарг до офісу військового омбудсмена.
Один із ключових епізодів пов’язаний з аудіозаписом, на якому людина з голосом, схожим на голос командира полку Олега Ширяєва, дає підлеглим вказівки відкривати вогонь по військових, які рухаються без дозволу. Сам Ширяєв пояснив це необхідністю координації пересування підрозділів та розпізнавання своїх у умовах, коли противник може переодягатися в українську форму.
“У листопаді минулого року про загороджувальні загони почали писати у соцмережах родичі військових з бригад ТрО, викладаючи скріни переписок з рідними. У відповідь командування Південного напрямку заперечувало цю інформацію”, – йдеться в тексті розлідування.
Автори окремо описують історію військового Романа Бедея, який потрапив до 225-го полку після мобілізації. За його словами, після лікування та конфлікту через повернення до частини його етапували назад до підрозділу, утримували в закритому приміщенні, били, а потім відправили на позиції в Запорізькій області.
У матеріалі також описуються випадки побиття та утримання військових, які вчинили провини, у закритих приміщеннях – “ямах”. За словами родичів одного з фігурантів розслідування, він покинув підрозділ після побоїв. Командир 225-го полку, як зазначає видання, заперечує наявність “ям” на базах підрозділу.
Ще один блок розслідування присвячений втратам і можливій недбалості.
“Лише на прикладі вже згаданого батальйону 39-ї бригади берегової оборони МП можна сказати, що за 3 тижні операції під керівництвом полку вони понесли вдвічі(!) більше втрат, ніж майже за три роки війни на островах та Лівобережжі Херсонщини, включно з Кринками. У розпорядженні редакції є цифри”, – додають журналісти.
Автори наголошують, що збирали матеріали близько півроку і вирішили опублікувати їх після того, як непублічні спроби донести проблему до правоохоронців та контролюючих органів не дали результату.
28 липня 2026 року в Овальному кабінеті Білого дому відбулася зустріч, якій передувала масштабна інформаційна кампанія. За кілька днів до візиту в американських медіа з’явилася низка публікацій про те, що Дональд Трамп змінює своє ставлення до війни, стаючи на бік України, адже він любить переможців. Цього разу все було інакше, ніж під час попередньої зустрічі у лютому 2025 року, коли в Овальному кабінеті виникла суперечка з Трампом. Український президент залишив Білий дім у піднесеному настрої, а сам Трамп назвав зустріч “дуже хорошою”. Зеленський, своєю чергою, охарактеризував її як “продуктивну” та “добру”. Однак за цими стриманими оцінками залишилося більше запитань, ніж відповідей.
Головна мета візиту була амбітною. Зеленський домагався остаточної та публічної відмови Трампа від попередніх домовленостей з Кремлем, підтримки українських умов миру, збільшення військової допомоги, насамперед ракет для систем Patriot, а також ухвалення закону про “пекельні санкції” проти Росії. За даними Politico, українському лідеру вдалося переконати Вашингтон у тому, що Київ може виграти війну. Видання навіть назвало цей візит “подвигом”, який ще рік тому здавався неможливим. Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт про санкції, а зустріч із керівництвом Lockheed Martin дала змогу обговорити спільне виробництво ракет для систем Patriot.
Однак ключове, чого хотів Зеленський, – 300 ракет-перехоплювачів Patriot до зими, щоб захистити енергетичну інфраструктуру від російських атак. За його словами, українські запаси ракет-перехоплювачів майже вичерпані, і якщо проблему не вирішити до зими, російські балістичні ракети можуть знищити українські електростанції, залишивши мільйони людей без опалення. Він пояснив, що Росія використовує від 30 до 40 балістичних ракет під час кожного масованого удару і здійснює від трьох до п’яти таких атак щомісяця. Трамп пообіцяв “спробувати допомогти”, але одразу застеріг: це складно, оскільки перехоплювачі потрібні США у війні з Іраном. Публічних зобов’язань щодо нових поставок не прозвучало.
Найбільш відчутним результатом стало просування питання ліцензій на виробництво перехоплювачів Patriot в Україні. Про це Трамп оголосив ще під час саміту НАТО в Анкарі, а тепер сторони перейшли від політичних декларацій до обговорення практичної реалізації. Зеленський зустрівся з Lockheed Martin і говорив про спільне виробництво та обмін технологіями. Команди вже працюють над конкретними рішеннями. Але є суттєве “але”: навіть у разі отримання ліцензій виробництво великої кількості ракет може зайняти від одного до п’яти років. Як зазначив сам Зеленський, “нам потрібні були Patriot ще вчора”. Тож це рішення – з відкладеним ефектом, а не негайною допомогою. Україна, за словами президента, готова поділитися будь-якими військовими технологіями чи досвідом, потрібними США, щоб отримати ці ракети, однак питання термінів залишається відкритим.
Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт Ліндсі Грема про санкції проти країн, які купують російську нафту. Це голосування наблизило Конгрес на крок до досягнення пріоритету Зеленського і стало черговим сигналом того, що справи Києва покращуються не лише на полі бою. Український лідер під час візиту до Капітолію наголосив, що санкції можуть допомогти закріпити успіхи Сил оборони на фронті та змусити Кремль до мирних переговорів. Він вважав, що російський лідер трохи більше замислиться над спробою домовитися про врегулювання, якщо санкції будуть введені й фактично викличуть більше роздратування та гнів російського народу через війну. Однак коли законопроєкт буде остаточно ухвалений і який матиме ефект – невідомо.
У кулуарах обговорюється можливий візит до Києва Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа в найближчі два тижні. Однак, як слушно зауважують спостерігачі, вони «їдуть» ще з весни, але так і не доїхали. Це більше схоже на дипломатичний ритуал, ніж на реальний прорив. Натомість відчутною є спільна проблема, яка об’єднала долю Зеленського та прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. Обидва лідери зустрічалися з Трампом того ж дня, обох активно протежує “яструбине” крило Республіканської партії, і обидва хотіли б розвернути курс американського президента у своїх інтересах. Але в обох випадках Трамп не може дати того, чого вони хочуть. Немає ресурсів – ні для сокрушіння Ірану військовим шляхом, ні для нарощування підтримки України понад той рівень, який уже є. Західні ЗМІ пишуть, що на війну з Іраном уже витрачено понад 130 млрд доларів. Гігантський дефіцит бюджету та державний борг США не дозволяють нових масштабних вливань. І це – об’єктивна реальність, яку не змінять жодні “продуктивні” зустрічі чи “хороші” розмови.
Підсумок візиту виглядає неоднозначним. Зеленський зміг змінити атмосферу у Вашингтоні на краще для України, домігся політичного схвалення ліцензій на виробництво Patriot, що є важливим стратегічним кроком, та отримав прогрес у санкційному питанні. Його особисті стосунки з Трампом стали набагато кращими та конструктивнішими – вони вже не такі емоційні, як раніше. Він також вшанував пам’ять сенатора Ліндсі Грема, чиїм останнім актом як публічного діяча був візит до Києва та узгодження санкційного пакету. Але ракет для Patriot, які потрібні вже зараз, щоб пережити зиму, не буде. Замість 300 перехоплювачів – обіцянка “спробувати”, затьмарена застереженням про потреби Ірану. Сенатське голосування за санкції – лише перший крок до остаточного рішення. А обіцяний візит Кушнера та Віткоффа – це поки що лише слова. Стратегічних зрушень, які б кардинально змінили ситуацію на фронті чи в захисті енергосистеми, не відбулося. Найбільше, з чим Зеленський повертається, – це дипломатичний оптимізм і підтвердження того, що справи Києва у Вашингтоні справді покращуються. Але головна проблема залишається невирішеною: Трамп не може дати Україні більше, ніж уже дає, не тому що не хоче, а тому що не має ресурсів.
У Міноборони України запропонували пришвидшити ідентифікацію загиблих військовослужбовців не лише за допомогою ДНК-експертизи, а й за відбитками пальців рук і ніг.
Про це повідомив керівник департаменту охорони здоров’я Міноборони Дмитро Самофалов в інтерв’ю LB.ua.
За його словами, у світовій практиці загиблих військових спочатку ідентифікують за жетоном, відбитками пальців і зубною формулою. ДНК-експертиза зазвичай застосовується пізніше, оскільки вона дорожча і вимагає більше часу.
Самофалов пояснив, що Міноборони пропонує зчитувати не лише відбитки пальців рук, а й стоп. За його словами, відбитки стоп часто краще зберігаються, оскільки взуття додатково захищає їх.
У відомстві розраховують впровадити новий підхід до кінця 2026 року. Там вважають, що це допоможе знизити ризик помилок під час ідентифікації загиблих.
Самофалов також нагадав, що раніше траплялися випадки, коли ДНК-експертиза помилково підтверджувала загибель людини, яка насправді була живою.
