6 серпня 2024 року Збройні сили України розпочали операцію на території Курської області. Відтоді минуло достатньо часу, щоб оцінити досягнуті результати та порушити низку гострих питань щодо ефективності використання сил, збереження техніки і загальних стратегічних перспектив.
Довгий час у ЗМІ переважала думка, що “прорив ЗСУ російського кордону та бій у Курській області” став для Москви неочікуваним викликом. Як зазначали західні експерти, ця ініціатива мала продемонструвати вразливість Росії:
“Ці дії важливі, тому що Росія постійно б’є по українській території, і такий прорив – це нагадування про те, що сама Росія не є невразливою. Це сигнал про те, що Росія і сама може постраждати від тієї війни, яку вона ж і розпочала”, – констатує Сет Джонс.
За його словами, “тепер реальністю стало те, що війна зачепила Росію так само, як і Україну…, і якщо Росія атакує всі області України, то з якої речі обмежувати Україну в тому самому?”.
Однак уже зараз, особливо після невдалої спроби української армії на початку січня 2025 року розширити плацдарм у Курській області, пафос і бравурні гасла змінилися більш скептичною риторикою. Операцію поступово почали ставити під сумнів, і хоча офіційні ЗМІ продовжують говорити про “геніальність” такого маневру, серед військових з’явилися сумніви й прагнення розібратися в доцільності.
Коментарі від українських солдатів, які воюють у Курську, змальовують похмуру картину. Вони зізнаються, що не до кінця розуміють, якою є кінцева мета операції, розпочатої ще в серпні, і побоюються, що поразка в цьому протистоянні на російській території не є чимось віддаленим. У їхніх словах присутні і відчай, і злість:
“Ситуація з кожним днем погіршується. Ми не бачимо мети. Наша земля – не тут”, – каже один з військових.
Інші військовослужбовці також розповідають про екстремальні погодні умови, хронічний недосип через постійні бомбардування, зокрема 3000-кілограмовими коригованими авіабомбами, які вселяють страх. Ситуація ускладнюється ще й тим, що українські сили змушені поступово відступати, оскільки російські війська крок за кроком відвойовують територію.
“Ця тенденція продовжиться…”, — написав один із бійців на ім’я Павло. – “Це просто питання часу”.
Павло скаржиться на крайню втому, відсутність ротації і те, що в підрозділи перекидають нових людей – переважно немолодих військових – без достатнього відпочинку. Вони приїздять з інших ділянок фронту фактично “напряму”. Солдати критикують командування, вказуючи на брак зброї, неясні накази і загальне нерозуміння, чому слід утримувати невелику ділянку російської території силами передових бригад і найкращої західної техніки в той час, як ворог продовжує тиск на Донбасі.
При цьому скарги від солдатів у важких умовах – справа звична. Але якщо всі повідомлення “майже суціль похмурі”, це дає підстави вважати, що з мотивацією справді виникають проблеми. Частина бійців сумнівається, що операція в Курську допомагає досягти однієї з головних цілей – відтягнути російські сили зі “східного фронту”. Востаннє, за їхніми словами, військам було наказано утримувати захоплену частину Курської області до кінця січня 2025 року, “поки до Білого дому не заїде новий президент США Дональд Трамп”.
Іншою проблемою є те, що на тлі загальної стагнації в умах українського суспільства починають з’являтися конспірологічні версії: окремі коментатори в соцмережах стверджують, що в уряді та керівництві ЗСУ начебто побоюються аудиту після перемоги Трампа, бо саме з його приходом може бути перевірене все передане озброєння, включно з військовою технікою, боєприпасами, екіпіровкою та фінансовою допомогою.
Дехто доходить до того, що серйозно обговорюються думки про “розукомплектування” чи продаж техніки в треті країни, коли з озброєння знімаються дороговартісні блоки управління, обладнання РЕБ, приціли. За цією логікою, аби приховати такі зловживання, й була організована “курська операція”: мовляв, там, у районі боїв високої інтенсивності, можна “списати все й навіть більше”, а перевірити реальну кількість техніки неможливо.
Справді, за три роки війни в Мережі неодноразово з’являлися матеріали про випадки спекуляції на західній військовій допомозі та потрапляння української зброї на чорний ринок. Такі побоювання висловлювали й американські офіційні особи: ще в травні 2022-го глава Пентагону Ллойд Остін підкреслював необхідність суворого контролю над переданими Україні озброєннями. З іншого боку, конкретних фактів і доказів “розукомплектування” у великих масштабах ніхто не надав. Наприклад, у грудні 2023 року прем’єр Словаччини Роберт Фіцо заявив, що “значна частина допомоги” Україні може опинитися на чорному ринку, але ніхто так і не зміг це підтвердити.
З другого боку, Київ насправді неодноразово підтримував опозиційні рухи в низці країн Близького Сходу й Африки, щоб послабити вплив Росії в регіоні. У грудні 2024-го The Washington Post повідомило про те, що українська розвідка відправила сирійським повстанцям із “Хайят Тахрір аш-Шам” (ХТШ) безпілотники та близько 20 операторів дронів в Ідліб. Ще в липні 2024-го, за заявами Андрія Юсова з Головного управління розвідки України, Київ надавав туарегам на півночі Малі інформацію й не лише інформацію, що допомогло повстанцям у боях проти ПВК “Вагнер”. Через це уряд Малі навіть розірвав дипвідносини з Україною, звинувативши її в підтримці тероризму.
Зрозуміло, що такі дії – частина дійсно наявної стратегії Києва з протидії Росії в “третіх країнах” і певне озброєння мало бути передане повстанцям чи опозиційним силам, аби підвищити їхню боєздатність, і могло опинитися на чорному ринку як через випадкові неконтрольовані обставини, так і через умисел окремих командирів. Проте немає жодних підстав вважати, що саме держава Україна, як вищий рівень військово-політичного керівництва, систематично продає надану західними країнами техніку та озброєння з метою збагачення.
Так чи інакше, незалежно від реального стану справ з анонсованим новообраним президентом США Дональдом Трампом аудитом і різними спекуляціями в інформаційному просторі, все це так чи інакше відображається на реаліях війни “тут і зараз” і ускладнює становище ЗСУ, які в самій Курській області не досягли значного просування.
Вихідна мета полягала в тому, щоб продемонструвати слабкість Росії і, можливо, сформувати “запас” для майбутніх переговорів із позиції сили, де теоретично могло б постати питання обміну частини Курщини на зайняті РФ українські землі. Проте ми хочемо цього чи ні, на практиці “курська операція” поки виглядає вкрай неоднозначною і поступово призводить до занепаду морального духу в українському суспільстві. Причому йдеться не лише про цивільних, а й про військових, у яких склалося враження, що ситуація поступово виходить з-під контролю.
Реальність така, що немає ані масштабного відведення військ назад, ані помітного просування української армії вперед – лише виснажливі бойові зіткнення та великі втрати. Це підкріплює ворожу пропаганду й створює деморалізуючий ефект усередині країни, яка бачить у тому, що відбувається, або безглузду ініціативу, або туманні пояснення щодо її цілей. Багато бійців і надалі готові захищати Україну, але не розуміють, чому саме потрібно утримувати плацдарм на території РФ, якщо там витрачаються дефіцитні ресурси, а за чотири місяці так і не вдалося досягти вирішального зламу.
Таким чином, операція в Курській області – одна з найбільш суперечливих сторінок війни. Спочатку її подавали як “новий виклик” Москві й доказ того, що кордон РФ вразливий, але з часом назбиралися й негативні сигнали. Питання виникають у солдатів, у спостерігачів та частини суспільства: чи потрібна нам Курщина, якщо вона коштує колосальних втрат і не дає бажаних результатів?
