Адміністрація президента США Дональда Трампа знову переходить до жорсткої лінії щодо Ірану, роблячи ставку на санкції та військовий тиск після зриву тимчасових домовленостей навколо Ормузької протоки.
Про це пише The New York Times, аналізуючи ситуацію після нових атак на судна в одному з ключових морських маршрутів для світових енергопоставок.
За даними видання, ще до підписання тимчасового меморандуму з Тегераном Трамп та його команда пояснювали свою логіку так: Іран мав забезпечити судноплавство через Ормузьку протоку, а США натомість послаблювали частину нафтових санкцій і фактично дозволяли Тегерану отримувати доходи від продажу нафти.
Трамп тоді стверджував, що така схема може спрацювати, адже після тривалих санкцій іранська влада швидко звикне до нових фінансових можливостей та доступу до західних банків. Він називав це вигідною угодою для Ірану.
“Вони насправді пишаються цим. Думаю, вони втомилися від ударів”, – заявив Трамп за кілька днів до підписання меморандуму.
Втім, як зазначає NYT, цей розрахунок не виправдався. Менш ніж за місяць після домовленостей удари по трьох суднах у районі протоки змусили Вашингтон відкликати санкційні винятки, які дозволяли Ірану продавати нафту. Після цього США знову завдали ударів по іранських військових об’єктах.
Наразі також немає ознак, що сторони наблизилися до ширшої постійної угоди, яку мали підготувати протягом 60 днів. Якщо у Трампа та його команди є новий план після провалу авіаударів і тимчасових домовленостей, публічно його поки не показали.
Фактично адміністрація повертається до вже знайомої формули: нафтові санкції та військовий тиск. Віцепрезидент США Джей Ді Венс цього тижня заявив, що відповідь Вашингтона буде жорсткою у разі нових атак на судна.
“Угода дуже проста. Якщо вони стрілятимуть по кораблях, ми їх добряче провчимо”, – заявив Венс.
Таким чином, як пише NYT, елемент заохочення для Ірану фактично знято з порядку денного, а на перший план знову виходить силовий сценарій. Водночас Білий дім досі не пояснив, чому поєднання санкцій та бомбардувань цього разу має дати інший результат, якщо раніше така стратегія не змусила Тегеран піти на поступки.
Колишній американський дипломат Річард Хаас вважає, що США опинилися у складній стратегічній пастці: що сильніший тиск на Іран, то активніше Тегеран атакує нафтову та енергетичну інфраструктуру в Перській затоці.
“Ми опинилися у своєрідному стратегічному глухому куті. Дилема полягає в тому, що чим більше ми завдаємо ударів, тим більше іранці атакують нафтову й енергетичну інфраструктуру в Перській затоці. Адміністрація Трампа досі не визначила, як захистити ці об’єкти”, – зазначив дипломат.
За його словами, Трамп спершу міг розраховувати, що удари призведуть до зміни режиму в Ірані, а потім – що вони змусять Тегеран капітулювати. Однак жоден із цих сценаріїв, як підкреслює Хаас, не спрацював.
Окрема проблема полягає у різному трактуванні тимчасового меморандуму. Вашингтон вважав, що Іран бере на себе відповідальність за безпечне проходження торговельних суден через Перську затоку та Ормузьку протоку. У Тегерані ж, за версією NYT, побачили у цьому можливість посилити контроль над маршрутом і навіть натякали на ідею стягнення плати за прохід.
Коли американські ВМС почали супроводжувати судна альтернативним каналом ближче до Оману, Іран відповів атаками по частині кораблів. Після цього рух через протоку суттєво ускладнився, а Трамп заявив про фактичне завершення дії тимчасових домовленостей.
У Білому домі наполягають, що саме Іран не виконав умови угоди. За позицією Вашингтона, меморандум мав оцінюватися за результатом, а дії Тегерана цього випробування не витримали.
NYT зазначає, що це повертає Трампа до ситуації, в якій він уже опинявся раніше: військова сила не вирішує проблему повністю, а дипломатія лишається крихкою, бо значна частина іранського політичного середовища сприймає будь-які домовленості лише як паузу перед новим загостренням.
На цьому тлі питання запасного плану США щодо Ірану залишається відкритим. Поки що замість зрозумілої нової стратегії Вашингтон демонструє повернення до старого набору інструментів – санкцій, ударів і спроб силою стримати Тегеран у районі Ормузької протоки.
