З січня 2022 по вересень 2025 року в Україні було відкрито понад 235 тис кримінальних проваджень за самовільне залишення частини (СЗЧ) і ще близько 54 тис – за дезертирство.
Для порівняння: за перші майже три роки повномасштабної війни (до вересня 2024) зафіксовано лише ~60 тис справ СЗЧ і ~30 тис дезертирств. Таким чином, у 2024–2025 роках сплеск випадків СЗЧ виявився значно вищим, ніж на початку війни.
Під час воєнного стану СЗЧ (самовільне залишення частини) вважається таким, якщо військовик відсутній понад 3 доби, а дезертирство – це виїзд чи втеча з наміром залишитися поза армією назавжди. У період декриміналізації СЗЧ (кінець 2024 – серпень 2025) було запроваджено спрощену процедуру повернення – після добровільного повернення деякі військові уникали відповідальності.
Варто зазначити, що за спрощеною процедурою з листопада 2024 по серпень 2025 року понад 29 тис колишніх самовільних залишень частини повернулися до ЗСУ. Проте чинний стан (хоч і з розширеними строками) означав фактичну амністію для більшості таких випадків: як каже один із військових аналітиків, “всі розуміють, що 300 тисяч… ніхто не посадить, і що буде амністія”.
Причини СЗЧ: від низької підготовки до вигорання
Опитування та коментарі військових показують: СЗЧ – багатоаспектна проблема. Головними факторами називають:
— Погана підготовка та організація. Багато солдат скаржаться на слабкий вишкіл у навчальних центрах. Як зазначає командир Андрій Білецький, “є страх не війни, а нашої армі” – через невпевненість у навченості бійців і якості командування. Більше того, дослідження соцопитування виявило: в успішних підрозділах із компетентними командирами рівень СЗЧ мінімальний, а у випадках некомпетентного чи жорстокого керівництва – суттєво вищий.
— Перевантаження та відсутність ротацій. Інтенсивність бойових дій виснажує особовий склад. Піхотинці довго сидять “на нулі” без ротації, що веде до морального виснаження. Навіть добровольці, які добровільно пішли на фронт, з часом втрачають мотивацію через постійний стрес і брак відпусток.
— Невизначеність служби. Під час війни немає чітко визначеного строку мобілізації чи служби, що створює відчуття невизначеності й несправедливості. Часто обурення викликає, що хтось воює безстроково, а комусь кажуть чекати виклику. Відсутність прозорої інформації про реальний стан справ тільки поглиблює це невдоволення.
— Психологічний тиск і брак підтримки. Заявлені прорахунки підрозділів і “короткострокові” накази, невідповідність завдань і можливостей, а також жорсткі дії деяких командирів збільшують тривожність військових. Опитування показало, що 52% рішень про СЗЧ були спонтанними (реакція на кризову подію), і 48% – усвідомленими (довготривале незадоволення).
Наслідки для армії: ресурси, амністія, дисципліна
Наразі масові випадки СЗЧ – це не лише моральна і тактична проблема, а й питання ресурсів.
— Витрати на навчання та судові процеси. Кожен мобілізований військовий проходить підготовку у навчальному центрі, на що витрачаються десятки тисяч гривень. Однак якщо новобранець пішов у СЗЧ, інвестиції в його навчання пропадають. Витрати держави на підтримку такого бійця (харчування, обмундирування, судові витрати тощо) не окуповуються, особливо якщо в кінці кінців його амністують (як це відбувалося після листопадового закону).
— Перевірка намірів і амністія. Офіційно слідство класифікує СЗЧ як такий, що сталося “без наміру уникнути служби”, і розрізняє його з дезертирством (ціль втечі назавжди). На практиці ж часто буває важко довести мотиви. Восени 2024-го президент підписав закон про декриміналізацію СЗЧ, закривши кримінальні справи для тих, хто самовільно пішов, але потім повернувся до 30.08.2025. Таким чином для переважної більшості цей період фактично став амністією, що дає підстави критикувати раніше понесені витрати як “даремні”.
— Навчання й адаптація поверненців. Близько 30 тис військових вже добровільно повернулися на службу завдяки спрощеному механізму. Суспільство та командування потребують вирішити, куди краще направити цих досвідчених бійців. Наприклад, командир О. Іллєнко вважає, що “найкращим поповненням” є ті, хто вже побував на фронті – рішення про повернення повинні розглядатися індивідуально.
Можливі ризики та “критичний” сценарій
При нинішніх темпах зростання СЗЧ аналітики та воєнні лідери побоюються, що це може перерости у серйозну кадрову кризу. Якщо до кінця війни на фронті залишаться “свої” 250-300 тис військових, які пішли у СЗЧ (число, про яке застерігає Білецький), це еквівалентно повній мобілізації одного-двох літніх призовів. Балецький вказує: приблизно 30 тис тих, хто самовільно повернувся, – це лише ~10% від річного набору у ЗСУ. Інакше кажучи, на фронті опинилося б на 270 тис бійців менше, ніж планувалося. За таких обставин нестача особового складу може призвести до нестійкості фронту, особливо якщо російський наступ посилиться.
Але навіть менша кількість СЗЧ серйозно підриває бойовий дух – якщо в частині постійно хтось тікає, це деморалізує тих, хто залишається. Дослідження показали, що зниження довіри до командування і відчуття покинутості корелюють з масовими СЗЧ. Якщо ситуація не зміниться, зниження довіри може пришвидшуватися.
Однак важливо розуміти, що можливе “обвалення фронту” – не просте математичне питання. Це залежить від багатьох змінних: темпів мобілізації та підкріплень, поставок озброєнь, успішності бойових операцій та морального стану у самих бригадах. Навіть за несприятливого сценарію з сотнями тисяч СЗЧ все ще багато залежатиме від професіоналізму командирів, якісного забезпечення і міжнародної підтримки. Однак експерти сходяться, що несприятлива динаміка СЗЧ вказує на серйозні ризики – саме тому сьогодні настільки багато про це говорять у ЗМІ і серед військових керівників.
Висновки та пропозиції
Щоб уникнути критичного дефіциту кадрів, необхідно вирішувати системні причини СЗЧ: покращувати підготовку в навчальних центрах і якість командування, організовувати ротації та психологічну підтримку, а також чітко інформувати суспільство про реальний стан справ. Переконують, що замість залякувань ефективніше вкладатися у мотивацію – як це виражає один із офіцерів: людина, яка хоча б один день була на фронті, “заслуговує мільйон більше поваги”, ніж той, хто сидів удома.
Враховуючи думки бійців, логічно розглянути пріоритетне комплектування тих підрозділів, де бійців не вистачає, з-поміж тих, хто вже має бійцевий досвід. Законодавчі новації (наприклад, “Армія+”) вже дають можливість сервісно переводити воїнів між частинами за їхнім бажанням. Важливо зробити цей механізм дієвим: щоб не лише на папері, а на практиці кожен військовослужбовець міг сам обрати, куди служити, а командири раціонально змінювали кадри відповідно до бойових потреб.
Переконання, що амністія “за всяку ціну” є єдино адекватним кроком, має під собою соціальний чинник: багатьом солдатам справді потрібен стимул повертатися. Водночас суспільство очікує справедливості. Тому ключове завдання – знайти правильний баланс у законі: дати можливість навіть тим, хто пішов у СЗЧ, повернутися без зайвих перешкод, але залишити можливість розслідувати випадки зловживань або системних порушень, згаданих вище.
Підсумовуючи: масові СЗЧ – не доконаний факт, а сигнал про глибші проблеми в армії. Якщо їх ігнорувати, ризик кадрової кризи зростає. Але наразі першочерговим завданням є не кількісне “коли станеться обвал”, а скоріше покращення організації служби, умов життя та відкриття можливостей для добровільної адаптації бійців. Саме на цьому наголошують експерти та військові від рядового до командирів.
