Президент України Володимир Зеленський уже кілька разів пропонував адміністрації Дональда Трампа поділитися українським досвідом у сфері безпілотних технологій. Ідея виглядала логічною: Україна стала світовим полігоном для дронової війни, накопичила унікальний досвід застосування, а американські військові могли б отримати доступ до цих напрацювань. Однак відповідь Вашингтона щоразу була не просто стриманою, а подекуди – різкою. Трамп неодноразово відмовляв Києву, і це змушує замислитися: чому США не зацікавлені в угоді, яка на перший погляд виглядає вигідною для обох сторін?
Щоб зрозуміти позицію Вашингтона, варто розділити два поняття: досвід застосування дронів і їхнє виробництво. В першому Україна справді досягла значних успіхів. Жодна армія світу не має такого обсягу практичних даних про використання FPV-дронів, оптоволоконних апаратів, далекобійних безпілотників у реальних бойових умовах. Цей досвід справді є унікальним і становить інтерес для будь-якої країни, яка готується до сучасної війни.
Але проблема полягає в іншому. Те, що в Україні називають “виробництвом дронів”, насправді є переважно складанням з імпортних компонентів. І ключове джерело цих компонентів – Китай. Українські виробники дійсно створили низку вдалих конструкторських рішень, адаптували китайські комплектуючі під специфічні бойові завдання, знайшли способи підвищити дальність польоту, захист від систем РЕБ та ефективність ураження. Однак основа – двигуни, контролери, системи наведення, камери – залишається китайською.
Саме цей фактор робить пропозицію Києва обміняти “дронові технології” на американські ракети проблемною для Вашингтона. Адже якщо США погодяться на такий обмін, це фактично означатиме, що вони визнають: ключові технології для сучасної війни належать Китаю, а американська оборонна промисловість неспроможна запропонувати нічого кращого. Для адміністрації, яка зробила курс на відновлення технологічного лідерства США однією зі своїх головних тем, це було б політично неприйнятним рішенням.
Більше того, якщо Вашингтон захоче налагодити масове виробництво дронів із китайських компонентів, він може це зробити і без участі України. Американські компанії мають прямий доступ до тих самих ринків, тієї самої компонентної бази. Посередництво Києва в цьому питанні не є критичним.
Але за цим стоїть і глибша проблема. Весь світ сьогодні живе на китайських деталях для безпілотників. Це не українська особливість – це глобальна залежність, яку США намагаються подолати. Адміністрація Трампа взяла курс на створення повного циклу виробництва дронів усередині країни, без опори на імпортні компоненти. Мета – позбутися залежності від Китаю, який у разі загострення відносин може перекрити постачання.
У цій стратегії Україні відводиться інша роль. Не як виробнику, а як випробувальному полігону. Американські оборонні компанії зацікавлені в тому, щоб тестувати свої новітні зразки в реальних бойових умовах – і тут український досвід справді незамінний. Але передавати технології, які базуються на китайській компонентній базі, або обмінювати їх на високотехнологічне озброєння – це зовсім інший рівень відносин, на який Вашингтон поки не готовий.
Для України це означає, що дронова дипломатія має свої обмеження. Накопичений досвід – це важливий актив, але його недостатньо, щоб змусити США переглянути свої пріоритети. Поки українське виробництво дронів залишається складанням з китайських компонентів, Вашингтон не сприйматиме його як стратегічне партнерство. І поки Китай залишається основним постачальником електроніки для безпілотників, американські інтереси лежатимуть не в площині обміну технологіями, а в площині створення альтернативи, незалежної від Пекіна.
Таким чином, відмови Трампа – це не просто дипломатична незручність, а віддзеркалення глибокої технологічної реальності. Україна має унікальний досвід, але не має власної компонентної бази. США мають ресурси, але не хочуть визнавати залежність від китайських технологій. І поки ця диспропорція зберігається, “дронова угода” залишатиметься тим, чим вона є зараз – ідеєю, яка не знаходить практичного втілення.
