Микола Донченко

Росіяни змусили полоненого “Азовця” повторювати наративи Кремля та показувати татуювання

Posted on 24 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Російська пропаганда оприлюднила чергове відео за участі українського військовополоненого, використавши його висловлювання для дискредитації України та легітимізації власної агресії.

Відповідний фейк оприлюднили російські медіа.

Цього разу у пропагандистському проєкті “Мама, я в порядке” опублікували відео за участі бійця підрозділу “Азов” Мирослава Піпаша. У відео полонений повторює наративи російської пропаганди про Майдан та події війни.

Джерело: російські медіа

“Влада, яка прийшла після Майдану, нацьковувала армію на людей Донбасу«, а також стверджує, що нібито Україна вчиняла »військові злочини <…> У 2015 році я вірив, що це Росія напала на Україну, але, побувавши в першому бою, я зрозумів, що все не так, як нам показують по телевізору.”, – каже він.

Цього разу російські пропагандисти намагалися посилити маніпулятивний ефект, зосередившись на татуюваннях військового. У відео вони змусили Піпаша роздягтися перед камерою та детально показувати татуювання, які подали як нібито “неонацистські”. Зокрема, пропагандисти акцентували увагу на емблемі “Азова” на його грудях, намагаючись інтерпретувати її як нацистську символіку.

Джерело: російські медіа

Сам полонений у цьому ж інтерв’ю пояснив, що емблема є символом воюючої військової структури, а не проявом неонацизму, зазначивши, що татуювання відображає належність до підрозділу, а не якісь ідеологічні переконання.

Правозахисники та українські офіційні структури неодноразово наголошували, що подібні відео є способом психологічного тиску на військовополонених та інструментом інформаційної війни. Умови утримання, відсутність доступу незалежних спостерігачів та системні випадки катувань у російських місцях несвободи ставлять під сумнів добровільність та свободу висловлювань людей, яких використовують у таких роликах.

Гончаренко оприлюднив 28 пунктів “мирного плану Трампа”: що пропонує документ

Posted on 20 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Народний депутат Олексій Гончаренко оприлюднив перелік із 28 пунктів мирного плану Дональда Трампа щодо врегулювання війни проти України.

Про це він повідомив у соцмережах.

За оприлюдненими даними, документ містить низку положень, які суттєво змінюють статус України та визначають нову архітектуру безпеки у Європі. Зокрема, план передбачає надання Україні гарантій безпеки від США, але з умовами, а також закріплення в Конституції позаблокового статусу і відмови від вступу до НАТО. Сам Альянс, згідно з документом, має підтвердити, що Україна ніколи не стане його членом.

Серед ключових пунктів також:

— обмеження чисельності Збройних сил України;

— підтвердження без’ядерного статусу;

— визнання Криму, Донецька і Луганська територіями РФ;

— “заморозка” ситуації на лініях зіткнення в Херсонській і Запорізькій областях;

— виведення українських військ із частини Донеччини та створення демілітаризованої зони під контролем РФ;

— зобов’язання обох сторін не змінювати кордони силою;

— заборона розміщення військ НАТО в Україні.

План також вимагає від Росії юридичного закріплення політики ненападу на Україну та Європу. Водночас США і ЄС нібито мають запустити великі інвестиційні програми відновлення України. Передбачається використання заморожених російських активів:

100 млрд дол нібито мали б піти на відбудову України (50% доходу отримують США), ще 100 млрд дає Європа. Інші активи пропонується спрямувати на спільні американо-російські проєкти.

Також у плані йдеться про:

— зняття санкцій із РФ та повернення її до G8;

— запуск довгострокового економічного співробітництва США та Росії;

— обмін утримуваними “всіх на всіх”;

— відновлення роботи ЗАЕС під наглядом МАГАТЕ із розподілом електроенергії 50/50;

— допомогу США у відновленні української газової інфраструктури;

— проведення виборів в Україні через 100 днів після підписання;

— повну амністію всім учасникам війни;

— створення “Ради миру” під керівництвом Дональда Трампа для контролю виконання угоди.

Документ також передбачає санкційний механізм: у разі порушення умов Росією санкції автоматично повертаються, а в разі порушення з боку України – США та Європа відкликають гарантії безпеки.

Після підписання угоди планом передбачене негайне припинення вогню та відведення військ на узгоджені позиції.

Білий дім заявив про прогрес у врегулюванні українського конфлікту

Posted on 20 Листопада, 202520 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Український конфлікт буде врегульований, попри скептичні оцінки.

Про це заявила прес-секретар Білого дому Керолайн Лівітт.

За її словами, минулого тижня Уїткофф та Рубіо зустрічалися з українськими представниками, щоб обговорити новий план врегулювання.

Представниця Білого дому наголосила, що міністр армії Дрісколл налаштований оптимістично після зустрічі із президентом України Володимиром Зеленським, яка відбулася сьогодні.

“США в рівній мірі взаємодіяли з РФ і Україною при розробці нового мирного плану”, – зазначила Лівітт.

Вона також уточнила, що поширене трактування майбутніх домовленостей як односторонніх територіальних поступок є неправильним і не відповідає реальному змісту переговорів. За її словами, обговорюваний план передбачає комплексний підхід до безпеки, політичних механізмів та гарантій стабільності.

Лівітт підкреслила, що Вашингтон виступає за багатосторонню дипломатію та продовжує підтримувати контакти з обома сторонами, аби “створити умови для довготривалого миру”.

У Києві пройшли закриті переговори з посланцем Білого дому

Posted on 20 Листопада, 202520 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Президент України Володимир Зеленський зробив офіційну заяву щодо зустрічі з посланцем Білого дому Деніелом Дрисколлом, який передав йому мирний план президента США Дональда Трампа.

Український лідер підтвердив, що під час розмови обговорювали механізми досягнення сталого миру, можливі формати діалогу та підходи до поетапної реалізації дипломатичних рішень.

“Сьогодні під час зустрічі з міністром Сухопутних військ США Деніелом Дрисколлом говорили про варіанти досягнення справжнього миру, етапність роботи і формати діалогу, а також нові імпульси для дипломатії. Наші команди України і США будуть працювати над пунктами плану для закінчення війни. Ми готові до конструктивної, чесної і оперативної роботи”, – заявив Зеленський.

Після цього низка ЗМІ повідомила, що Зеленський планує провести закриту зустріч із парламентською фракцією “Слуга народу”. За інформацією джерел, доступ до мобільних телефонів для депутатів буде заблокований.

“У Слуг Народу на зустрічі не буде телефонів. Усі телефони забирають на вході. Тому ми дізнаємося про зустріч уже після. Набираємося терпіння”, – написав народний депутат Олексій Гончаренко.

Трагедія в Тернополі: як російський удар оголив небезпечні ілюзії всередині країни

Posted on 20 Листопада, 2025 by Микола Донченко

У ніч на 19 листопада 2025 року російський ракетно-дроновий удар по Тернополю забрав десятки життів мирних мешканців і спричинив масові руйнування. За офіційними даними, лише в Тернополі загинули принаймні 26 людей (серед них троє дітей) і постраждало близько сотні осіб.

Пожежники та рятувальники працювали всю ніч над розбором завалів житлових будинків. Утім ця трагедія – не просто чергова трагічна новина війни. Вона виділяє три фундаментальні чинники: безжальну стратегію росіян, іноді нелогічні українські уявлення про війну та інколи небезпечну пасивність самих людей.

В Україні вже не сумніваються: цей удар – воєнний злочин. Безпека місцевості порушена цілеспрямовано – і спецслужби зафіксували факти воєнного злочину. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за статтею 438 (воєнні злочини) щодо навмисного вбивства мирних громадян.

“Росія ще раз цілеспрямовано б’є по мирних містах… свідомо вражаючи житлові масиви” – їхня мета незмінна: “більше жертв серед мирного населення, більше руйнувань, більше болю”, – зауважив міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.

Світлина з місця події підтверджує ці слова: верхні поверхи дев’ятиповерхівки повністю знищені, а вогонь охопив будинок миттєво.

“Ходив поміж обгорілих стін – це страшне відчуття. У кожній квартирі – ціле життя, яке вмить зруйнувала росія”, – сказав очільника МВС

На місцях було оголошено дні жалоби, а влада закликала громадян залишатися в укриттях, поки триватимуть пошуково-рятувальні роботи.

Незабаром після атаки у соціальних мережах з’явилися “пояснення” події: буцімто Кремль “відповідає” на нібито українські удари по Воронежу чи інших містах РФ. Однак такий хибний наратив не витримує критики. По-перше, для організації масованого удару по Тернополю, як і по іншим західним областям, Росія заздалегідь накопичує ракети, готує носії і маршрути польоту – це тижні підготовки, а не стрімка “відповідь”. По-друге, сам факт застосування крилатих ракет Kh-101 свідчить про те, що це було заздалегідь сплановано з далекої дистанції. Українські військові підтвердили, що по Тернополю вдарили саме Kh-101, запущені з російських аеродромів у Вологді та Астрахані. Крім того, офіційні повідомлення ВПС України свідчать: ATACMS застосовувались лише по військових об’єктах у прикордонних районах, а не по цивільних цілях.

Таким чином немає жодних доказів, що удар по Тернополю став реакцією на якусь конкретну дію нашого війська. Навпаки, це прямий прояв російського терору – і байдуже, чи відбулося це “вчасно” чи “з випередженням”.

З найгіршого боку проявилася також пасивність і психологічне виснаження деяких людей. Чому на думку окремих українських фахівців зазнали смертельних травм ті, хто перебував у будинку під час удару? Міністр Клименко звернув увагу, що 19 із 26 загиблих померли від вогню – мешканці намагалися вистрибувати з вікон через миттєве поширення вогню. Багатьом довелося йти на такий крок через паніку, бо верхні поверхи будинку буквально запалавали. Офіційні правила безпеки цілком однозначні: як тільки лунає сигнал повітряної тривоги, слід негайно йти у захищене приміщення і не залишатися на високих поверхах будинку.

За рекомендаціями рятувальників, у квартирі варто одразу увімкнути телевізор або радіо для отримання інформації, попередити близьких, швидко зібрати “тривожну валізу” і спуститися у підвал або інше бомбосховище. Ні в якому разі не можна залишатися біля вікон чи на верхніх поверхах – кожна хвилина паніки може коштувати життя.

— Увімкніть ТБ або радіо і уважно слухайте оголошення; поінформуйте сусідів і літніх людей поруч.

— Одягніться та візьміть “тривожний рюкзак» (документи, аптечку, ліхтар тощо) і вирушайте в найближче укриття чи підвал.

— Не залишайтеся в будинку після сигналу, особливо на верхніх поверхах. Якщо немає укриття – займіть безпечне місце подалі від вікон (наприклад, у ванній або під несучими стінами).

Трагедія в Тернополі має стати для кожного українця жорстоким уроком. Ми воюємо з агресором, який не гребує жодними засобами і вважає цивільне населення ціллю. Щоб вижити у цій безкомпромісній війні, кожен мусить діяти активно: не ігнорувати повітряні тривоги, дбати про безпеку рідних і самоорганізовуватися. Як наголошують фахівці з цивільного захисту, “у хвилини небезпеки кожному необхідно мобілізуватися, бути максимально зосередженим та діяти дуже швидко”. Лише так ми можемо зменшити жахливі наслідки ворожого терору і зберегти життя близьких.

Авіація на десятиліття: як Rafale та SAMP/T змінюють стратегію посилення українського неба

Posted on 18 Листопада, 2025 by Микола Донченко

17 листопада 2025 року президент Франції Емманюель Макрон та президент України Володимир Зеленський підписали лист про наміри щодо придбання для України до 100 багатоцільових винищувачів Rafale F4 та восьми зенітно-ракетних комплексів SAMP/T.

Ця угода розрахована на десять років, починаючи з 2026-го, і передбачає постачання літаків разом із повним озброєнням, радіолокаційними системами, а також навчанням персоналу. В рамках домовленостей Франція планує надати Україні новітні зразки свого озброєння: винищувач Rafale – найсучасніший бойовий літак французького виробництва, відомий своєю маневреністю та універсальністю, – а також зенітні комплекси SAMP/T (також відомі як Mamba), здатні збивати різні повітряні цілі, включно з ракетами. За словами Зеленського, кожен із восьми комплексів SAMP/T матиме по шість пускових установок.

Поставки частини обладнання (зокрема, деяких систем ППО і радарів) можуть розпочатися протягом найближчих трьох років , утім конкретного графіка передачі перших Rafale поки не оголошено. Очевидно, що йдеться про стратегічну довгострокову угоду: навчання одного пілота Rafale може тривати щонайменше три роки , тож уперше такі літаки з’являться на озброєнні України не раніше другої половини десятиліття.

Водночас новина про потенційне замовлення 100 Rafale та систем SAMP/T викликала бурхливе обговорення. Дехто з коментаторів дивується: як же ж тоді бути зі шведськими Gripen чи американськими F-16, про передачу яких Україні теж домовлялися раніше? Російська пропаганда, зі свого боку, намагається висміювати ці плани, називаючи їх нереалістичними. Насправді йдеться про стратегічну ініціативу, розраховану на майбутнє, і вона зовсім не суперечить іншим напрямам посилення українських ВПС.

Необхідність сотень бойових літаків

Україна потребує дуже значної кількості бойової авіації, враховуючи масштаб загрози з боку Росії та протяжність фронту. Мова йде не про десятки, а про сотні сучасних літаків у перспективі наступних років. Для порівняння, ще до повномасштабної війни військово-повітряні сили РФ налічували близько 1500 літаків різних типів, тож аби надійно стримувати такого противника, Україні знадобиться флот винищувачів щонайменше у кілька сотень одиниць. Жодна країна чи авіабудівний консорціум у світі фізично не здатні поставити таку кількість літаків швидко і самотужки. У всіх виробників винищувачів є завантажені замовленнями виробничі лінії на роки вперед. Французький концерн Dassault Aviation, наприклад, вже продав понад 500 Rafale і має тривалі контракти на постачання цих машин для низки країн (Єгипет, Катар, Індія, Греція, Індонезія та інші). Шведська Saab випускає Gripen E обмеженими темпами і теж зайнята виконанням наявних замовлень.

Таким чином, якщо Україна планує наростити свій авіапарк за прийнятний час (скажімо, за десятиліття), вона змушена звертатися до кількох джерел одночасно – розподіливши майбутні літаки між різними виробниками та країнами. Саме це і відбувається: менш ніж за місяць до паризьких домовленостей зі США і Францією Київ уклав подібний лист про наміри зі Швецією, що передбачає потенційну закупівлю до 150 винищувачів JAS 39 Gripen E протягом 10–15 років. Паралельно Україна вже отримує перші американські F-16 (передані європейськими союзниками) і навіть французькі Mirage 2000, які стали початковою “тренувальною” платформою для наших пілотів. Західні партнери спільно закладають основу для майбутніх Повітряних сил України, і залучення Франції з її Rafale зовсім не заважає співпраці зі Швецією чи США – навпаки, лише прискорює поповнення авіапарку, додаючи ще один канал постачання.

Головна умова успіху цієї стратегії – інтеграція різнорідних літаків в єдину екосистему. Іншими словами, усі типи винищувачів мають навчитися “говорити однією мовою” – обмінюватися інформацією між собою, з наземними радарами, системами ППО, а також отримувати цілевказівки від супутників і дальніх літаків типу AWACS. На щастя, сучасні західні бойові літаки проектувалися з розрахунку на стандарти НАТО, тому створити єдиний інформаційний простір цілком реально (наприклад, Rafale вже має досвід спільних операцій з американськими літаками та здатен використовувати ракети виробництва інших країн). Так, поєднання різних платформ неминуче потребуватиме додаткових зусиль – доведеться налагодити кілька окремих логістичних і навчальних програм, забезпечити постачання різних видів боєприпасів, врахувати відмінності в обслуговуванні кожного типу тощо.

Нижче наведені деякі виклики, пов’язані зі “змішаним парком” літаків:

— Технічне обслуговування і ремонт: кожен тип літака потребує власної лінії постачання запчастин та окремо підготовлених інженерів і техніків.

— Підготовка льотчиків: пілотів та обслугу треба перенавчати під особливості кожної моделі (F-16, Rafale, Gripen тощо), що займає час.

— Озброєння: різні літаки використовують різні ракети, бомби та підвісні системи, тож війську доведеться одночасно опановувати широкий спектр авіаційних засобів ураження.

Усі ці мінуси добре відомі і створять додаткове навантаження. Проте альтернатива – це взагалі залишитися без достатньої кількості літаків у найближчі роки. Тож Україна свідомо йде на прийнятний компроміс: краще мати різнотипну авіацію, ніж надто малу. Тим більше, нинішня війна вже навчила наших військових працювати з “зоопарком” техніки – на озброєнні ЗСУ стоять десятки моделей бронемашин, артилерії та ППО від різних країн, і попри всі труднощі ця еклектична армія ефективно дає відсіч агресору. Накопичений досвід інтеграції різнорідних систем у єдину структуру безпеки є унікальним і стане в пригоді при побудові нових ВПС.

Варто додати, що Франція та Швеція – серед небагатьох європейських країн, які самостійно виробляють сучасні бойові літаки, причому роблять це відносно незалежно від США. Обидві держави мають повний цикл розробки й випуску авіатехніки, тому можуть ухвалювати рішення про постачання за власною політичною волею (наприклад, на передачу тих же F-16 потрібен дозвіл Вашингтона). Ця автономність дозволяє Парижу і Стокгольму діяти швидше за інших. Саме тому одночасна співпраця України і з Францією, і зі Швецією не містить протиріч – натомість дає нам більше шансів отримати літаки в стислі терміни. Шведський прем’єр Ульф Крістерссон прямо зазначив, що угода щодо Gripen – це лише початок “довгої подорожі на 10–15 років” і негайних поставок не буде.

Фінансовий аспект: хто заплатить?

Поставки настільки дорогого озброєння, як сучасні винищувачі та ракети ППО, упираються в питання фінансування. Україна зараз не має і в найближчій перспективі не матиме ресурсів самостійно оплатити ні Rafale, ні Gripen, ні навіть F-16. Для розуміння масштабів: один Rafale коштує понад $100 млн, шведський Gripen – не менше $80-85 млн. З урахуванням супутніх витрат (навчання пілотів, запасні частини, боєкомплекти) сумарна вартість 100 “Рафалів” і 150 “Грипенів” може перевищити $20 млрд. Це астрономічна сума для країни, економіка якої під час війни сильно постраждала. Очевидно, що без допомоги партнерів такі витрати покрити неможливо.

У випадку угоди з Францією можна спрогнозувати, що фінансування відбуватиметься за рахунок європейських фондів та/або коштів самого Парижа. Французький уряд традиційно наполягає на схемах, за яких виділені гроші залишаються у французькій економіці (оплачуючи продукцію французьких же заводів). Тобто фактично Франція профінансує свої ж Rafale і SAMP/T – можливо, через кредити чи спільні фонди, зарахувавши ці витрати як вклад у зміцнення оборони Європи та допомогу Україні. Конкретну модель поки не оголошено: Макрон натякнув на кілька можливих джерел, зокрема спеціальний європейський фонд SAFЕ (Security Action for Europe) для спільних оборонних закупівель, а також використання заморожених активів Росії. Останній варіант ще потребує згоди ЄС (питання юридично складне, і поки що європейці не вирішили, як саме спрямувати конфісковані російські гроші на відбудову чи озброєння України). Макрон запевнив, що фінансування прийде “в міру розгортання проєкту” і через механізми співфінансування з партнерами.

Не менш важливо, що контракт на Rafale не “з’їдає” кошти, які могли б піти на інші літаки. Фактично у західних союзників формується кілька окремих “гаманців” під різні проєкти: наприклад, шведську авіацію для України потенційно профінансують за рахунок коштів від кількох країн ЄС (про такі плани раніше згадували в Стокгольмі), тоді як французьку техніку оплатять через механізми, вигідні для Франції. Таким чином, домовленість про Rafale жодним чином не скасовує перспектив отримання Gripen чи F-16 – ці процеси розвиваються паралельно і фінансуються зі своїх джерел. Більше того, диверсифікація постачань дає змогу розподілити фінансове навантаження між різними країнами. Якщо Парижу вдасться залучити до оплати частину коштів ЄС (скажімо, внесок Люксембургу чи інших членів), то для французького керівництва це взагалі буде подвійна перемога, адже їхній ВПК отримає замовлення коштом загальноєвропейських ресурсів.

Поки що Київ не оприлюднив деталей оплати жодної з анонсованих авіаційних угод. Зеленський натякає, що розраховує на міжнародну підтримку. Зокрема, він запропонував спрямувати на оборонні потреби армії кошти від конфіскованих активів РФ . Крім того, існують домовленості про багатомільярдні фонди допомоги Україні від ЄС та США, з яких теоретично може бути профінансовано і авіапрограми. Отже, питання “де взяти гроші на Rafale” наразі відкладається в довгу шухляду – і Франція, і Україна розраховують знайти відповіді в процесі реалізації задуму. Як кажуть у таких випадках, було б залізо (літаки), а кредитори знайдуться.

Диверсифікація ризиків: політична і технічна

Ще одна вагома причина, чому Україні варто домовлятися про літаки з різними країнами – зниження політичних ризиків. Постачання сучасних винищувачів – це не стільки про гроші, як про велику геополітику. Рішення, кому і коли продати або передати бойову авіацію, ухвалюються на найвищому рівні і можуть залежати від непередбачуваних обставин. Свіжий приклад: член НАТО Угорщина майже два роки блокувала вступ Швеції до Альянсу і лише наприкінці лютого 2024-го погодилася ратифікувати цей крок – невдовзі після того, як Будапешт уклав зі Стокгольмом угоду про купівлю додаткових шведських Gripen. Віктор Орбан, який відкрито симпатизує Москві, очевидно, використав питання літаків як важіль впливу: угода дозволила йому показати “вигоду” від співпраці, перш ніж розблокувати вхід Швеції в НАТО. Інший приклад – епопея з американськими F-35 для Туреччини: Анкара багато років брала участь у програмі Joint Strike Fighter, але через політичні розбіжності (покупку російської С-400 та інші кроки Ердогана) США виключили Туреччину з проекту і не передали замовлені винищувачі. Таким чином, навіть після підписання контрактів ніколи не можна виключати ризику зриву чи затримки постачань з політичних причин.

План Макрона-Зеленського з тієї ж опери: поки що це лише декларація про наміри, і на шляху її реалізації може трапитися будь-що. Наприклад, у найближче десятиліття можливі зміни владних еліт як у самій Франції, так і серед її партнерів по ЄС чи НАТО – а це може вплинути на пріоритетність українського контракту. У виробників літаків чи ракет можуть виникнути виробничі труднощі або нові великі замовлення від третіх країн, через що Україні доведеться чекати довше своєї черги. Такі випадки не гіпотетичні: черга на популярні винищувачі і справді динамічна – країни можуть домовитися “посунути” чийсь контракт вперед або назад, залежно від політичної кон’юнктури. Тому мати одночасно кілька домовленостей з різними постачальниками – це своєрідна “страховка”. Якщо десь процес загальмується, є шанс, що інший напрям просунеться швидше. Зрештою, чим більше держав залучені у посилення українських ВПС, тим більше у нас союзників, зацікавлених у перемозі України. Франція, надаючи нам Rafale і SAMP/T, стає ще тісніше пов’язаною з успіхом України у війні, як і Швеція, США та інші країни, чия техніка вже допомагає захищати наше небо.

Нарешті, підписані домовленості – це поки що лише заявки на майбутнє. На даному етапі українсько-французька декларація ні до чого не зобов’язує сторони негайно, тож немає причин говорити про “конфлікт” між проєктами Rafale, Gripen чи F-16. Усі вони – частини одного пазлу, покликаного закрити різні потреби Повітряних сил. Як образно зауважують оглядачі, нічого “кримінального” у планах купити 100 Rafale немає – от якби Зеленський раптом оголосив про купівлю сотні китайських винищувачів, тоді дійсно можна було б здивуватися. Зараз же Україні залишається використати час, поки триває війна, для підготовки інфраструктури та кадрів під майбутні авіапоставки. Наші льотчики вже опановують західну техніку – декілька з них літають на Mirage 2000, десятки проходять тренування на F-16 у Європі та США. Досвід на Mirage, до речі, допоможе пришвидшено перейти й на Rafale, адже це літаки однієї “школи”. Сам Зеленський наголосив, що пілоти, які літали на Mirage 2000, зможуть менше ніж за рік освоїти Rafale. Тобто ще до прибуття нових машин Україна максимально готова їх прийняти в стрій.

Підсумовуючи: стратегічна угода Зеленського та Макрона щодо Rafale і SAMP/T цілком логічна і вигідна Україні. Вона не відміняє інші домовленості, а доповнює їх, даючи нашій країні ще одну опору в питанні захисту неба. Реалізація плану розрахована на роки і залежатиме від багатьох чинників – фінансування, політичної волі та спроможності промисловості. Але перший крок зроблено: місце України в черзі на найсучасніші літаки вже заброньовано. Можливо, ще мине чимало часу, перш ніж українські пілоти масово пересядуть за штурвали Rafale, але стратегічно ми рухаємось правильно.

Від Софії до Орлівки: як справа Sage Consultants оголила ризики для військової допомоги Україні

Posted on 16 Листопада, 202516 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Останніми днями український сегмент соцмереж і медіа активно обговорює скандал навколо болгарської компанії-посередника Sage Consultants AD, через яку, за даними слідства, оформлювалися поставки військової продукції, що зрештою опинилася в руках мексиканського наркокартелю Cártel de Jalisco Nueva Generación.

Цю історію вже почали використовувати російські ресурси, подаючи її як доказ нібито тотальної корупції в Україні та марності західної допомоги. Українське суспільство і наші союзники платять занадто високу ціну за цю війну, щоб дозволити собі закривати очі на ризики, пов’язані з обігом зброї. Йдеться не про дискредитацію військової допомоги, а навпаки – про те, як зробити її максимально безпечною і для України, і для держав, які передають нам озброєння, довіряючи нашій армії та інституціям.

За останні роки військова допомога Україні стала ключовим інструментом стримування російської агресії. Водночас сусіднім шаром до теми поставок з’явився інший – питання, куди може потрапляти частина озброєння після перетину кордону та наскільки надійно працюють механізми контролю. Розслідування правоохоронних органів різних країн складаються у мозаїку, яка показує: міжнародна організована злочинність намагається вбудуватися у ланцюжки постачання, що так чи інакше проходять через Україну або використовують її як прикриття. В одному з епізодів фігурує та сама болгарська компанія Sage Consultants AD, через яку, за даними слідства, оформлювалися поставки військової продукції, що зрештою опинилася в руках мексиканського наркокартелю. Затримання в Іспанії Петра Мирчева, якого вважають зв’язковим між східноєвропейськими постачальниками та кримінальними структурами за океаном, стало сигналом: мова йде не про поодинокі випадки, а про спроби вибудувати стійкі маршрути, де частина потоку зброї “розчиняється” у глобальному тіньовому ринку.

Для України це не абстрактна історія, а питання власної безпеки та довіри партнерів. Слідчі органи з’ясували, що автоколони з озброєнням, боєприпасами та навіть медичними вантажами могли перетинати кордон у районі пункту пропуску “Орлівка” на Одещині без повноцінного митного оформлення. Такі “сірі зони” завжди створюють можливість для зловживань і маніпуляцій. Навіть якщо в конкретному випадку мова йде про прогалини бюрократії, а не про свідомий злочин, сам факт відсутності прозорого обліку може бути використаний як аргумент проти подальших поставок – як у західних парламентах, так і в інформаційній війні, яку веде Росія.

Не менш важливим є фінансовий вимір цих історій. За версією слідства, з операціями навколо поставок пов’язана схема відмивання близько 300 млн доларів через мережу посередників у Туреччині та країнах ЄС. Кінцевою ланкою цих фінансових зв’язків називають колишнього заступника керівника Офісу президента України Ростислава Шурму, у якого в липні 2025 року в передмісті Мюнхена відбулися обшуки. Німецькі правоохоронці публічно ситуацію не коментують, однак уже сам факт таких дій показує: потенційні зловживання навколо військової допомоги стали предметом уваги провідних європейських держав. Для України це прямий сигнал, що розмова про контроль за озброєнням – це не нав’язана ззовні тема, а спільний інтерес усіх сторін.

Політичні наслідки відчутні вже зараз. У Канаді частина політиків відкрито говорить про необхідність переглянути обсяги військової допомоги, програми підготовки українських військових та підходи до передачі високотехнологічного обладнання, зокрема радарних систем. Паралельно дискусії довкола так званої чеської ініціативи щодо закупівлі боєприпасів для України продемонстрували, наскільки чутливою стала тема комісій та посередників: перевірки показали, що винагороди окремих приватних компаній, пов’язаних, зокрема, з Czechoslovak Group Міхала Стрнада, були у кілька разів вищими, ніж у державних українських брокерів. Додатковою проблемою стало те, що частину снарядів, які згодом виявили в Африці та Азії, довелося ремонтувати. Усе це б’є і по репутації України, і по іміджу європейських постачальників, створюючи підґрунтя для внутрішньополітичних атак у країнах-партнерах.

Європейський Союз у ситуації з Болгарією показав, що готовий реагувати жорсткіше. У серпні 2025 року в Софії та інших містах країни відбулася масштабна операція з участю десятків слідчих. Болгарська прокуратура офіційно підтвердила: обшуки пов’язані із запитом української сторони у справі про завищення цін під час закупівлі озброєнь. Тобто Україна у цьому випадку виступає не лише об’єктом розслідувань, а й ініціатором – стороною, яка зацікавлена в очищенні ланцюжків постачання від корумпованих посередників. Це важливий контраргумент до російської тези про нібито “суцільну корупцію” і демонстрація того, що Київ готовий співпрацювати з партнерами для посилення контролю.

На міжнародному рівні ця проблема виглядає як симптом системного виклику: допомога країні, що воює, неминуче має ризик “розшарування” на легальний і нелегальний сегменти. Європол попереджає, що після завершення активної фази війни Україна може опинитися у подібній ситуації, в якій Балкани були після конфліктів 1990-х років, коли регіон став джерелом нелегальної зброї для інших війн і кримінальних угруповань. Уже зараз іспанська поліція регулярно повідомляє про вилучення у наркокартелів сучасного бойового озброєння у відмінному стані, яке за своїми характеристиками нагадує зразки, що постачаються Україні. Для злочинних груп це означає перехід на якісно новий рівень озброєності, а для держав – зростання ризику збройних сутичок навіть під час звичайних поліцейських операцій.

Водночас було б спрощенням звести все до того, що “проблема десь там за кордоном”. Внутрішній вимір не менш складний. Дослідження Global Initiative Against Transnational Organized Crime показують, що ринок нелегальної зброї в Україні стає більш структурованим. Масштабні спецоперації, як-от обшук у Львові в серпні 2024 року, коли у злочинної групи вилучили десятки пістолетів, штурмові гвинтівки, гранати та майже 49 тисяч набоїв, свідчать про високий рівень організації таких мереж. Окремі епізоди, коли до торгівлі зброєю виявляються причетними діючі військовослужбовці, є тривожним сигналом і для держави, і для союзників. У червні 2024 року українські правоохоронці затримали двох військових без кримінального минулого, які намагалися продати протитанковий ракетний комплекс, кулемет і автоматичний гранатомет. Такі випадки б’ють насамперед по Збройних Силах України, бо дають привід ставити під сумнів дисципліну й контроль у системі.

Українська держава намагається реагувати на ці ризики – зокрема, через законодавчі ініціативи щодо врегулювання статусу трофейної зброї та посилення обліку озброєння. Водночас Управління ООН з наркотиків і злочинності фіксує очевидний тренд: повномасштабна війна різко збільшила доступність зброї серед населення, що вже веде до зростання кількості випадків насильства та злочинів із застосуванням вогнепальної зброї у цивільному середовищі. Це ще один аргумент, чому розмова про контроль – це не “гра на руку Москві”, а елемент захисту українців у повсякденному житті.

Тому відповідь української держави й суспільства має будуватися не на замовчуванні, а на прозорості та співпраці. Йдеться не про відмову від військової допомоги, а про створення принципово нового рівня контролю: технологічних систем відстеження шляху кожної одиниці озброєння, спільних аудитів із партнерами, жорсткої відповідальності для посередників і чиновників, які намагаються використовувати війну як бізнес. Без цього будь-яке розширення допомоги неминуче супроводжуватиметься ростом сірих і чорних схем. А тоді зброя, покликана захищати український суверенітет, дедалі частіше ризикуватиме опинятися в руках тих, хто заробляє на війнах, хаосі та страху – як в Україні, так і далеко за її межами.

12 років після Майдану: як з’явилася і змінювалася бригада, що символізувала добровольчий рух

Posted on 15 Листопада, 202515 Лютого, 2026 by Микола Донченко

В листопаді 2025 року, в період 12-ї річниці Революції Гідності, саме час повернутися до теми становлення та історичного шляху 67-ї бригади ЗСУ, адже навколо неї знову активізувалися дискусії про роль правих сил у війні, трансформацію добровольчого руху та втрату колишнього впливу.

На тлі нової хвилі критики, що посилилася після призначення Шаптала, якого опоненти називають “людиною без належного досвіду” і закидають йому несумісність із початковим ідеологічним духом бригади, суспільство потребує ширшого історичного контексту. Це призначення стало своєрідним тригером для обговорення, чому підрозділ, який у роки Майдану та на початку війни вважався одним із провідників національної ідеї та авангардом правого руху, поступово втратив провідні позиції, поступившись іншим формуванням, зокрема “Азову”. Одинадцятий рік після “Революції Гідності” та десятий рік великої війни створюють природній момент для переоцінки ролі перших добровольців і зрозуміння того, як змінилися їхні позиції у структурі ЗСУ.

Як “Правий сектор” став основою майбутньої 67-ї ОМБР

67-ма окрема механізована бригада Збройних сил України виникла на базі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” (ДУК ПС) – добровольчого воєнізованого формування руху “Правий сектор”. Сам рух як організація оформився в розпал Революції Гідності (Євромайдану) з кількох угруповань. Правий сектор об’єднав у своїх рядах раніше розрізнені праві організації (включно з рухом “Тризуб” ім. Бандери Дмитра Яроша та УНА-УНСО) і від самого початку позиціонувався як носій ідеї української незалежності. Саме ідеологія та активісти Правого сектору заклали основу, з якої згодом виросла 67-ма бригада.

До початку Євромайдану 2013 року праві організації в Україні існували переважно на периферії суспільного життя. Втім саме ці групи зберігали та просували жорстко національно орієнтовану ідею, апелюючи до спадщини ОУН-УПА та Степана Бандери. Наприклад, організація “Тризуб” (заснована у 1994 році) та рух УНА-УНСО мали обмежений вплив, проте дотримувалися радикального патріотизму. Ці організації, хоч і малочисельні, фактично виступали охоронцями “національної ідеї” – ідеї утвердження української державності та протидії проросійським настроям – у роки правління Януковича. Саме їхні активісти та лідери згодом відіграли ключову роль у створенні коаліції “Правого сектору” на Майдані.

З початком протестів Євромайдану (зима 2013–2014 років) розрізнені ультраправі групи об’єдналися в рух “Правий сектор”. Він був створений у листопаді 2013 року як конфедерація патріотичних організацій, що стала оперативним авангардом найбільш рішуче налаштованих протестувальників. Бійці “Правого сектору” прославилися участю у вуличних сутичках із міліцією на Грушевського та Інститутській; вони використовували історичну українську символіку (чорно-червоні прапори, гасла УПА) та виступали за різкий спротив прорежимним силам. У період Майдану “Правий сектор” зарекомендував себе як один із провідників національної ідеї – сили, що відстоювала суверенітет та європейський вибір України. Водночас російська пропаганда демонізувала їх, зробивши “Правий сектор” другою за згадуваністю політичною групою в російських ЗМІ у першій половині 2014 року (їх представляли як “неонацистів”). Попри таку критику, всередині країни багато протестувальників бачили в “Правому секторі” рішучого захисника національних інтересів.

Формування ДУК і боротьба за автономію добровольців

Після перемоги Євромайдану рух “Правого сектору” легалізувався як політична партія (березень 2014 року) і водночас сформував власне збройне крило – Добровольчий український корпус (ДУК) для участі у війні на сході. Уже з літа 2014 року добровольці ДУК ПС воювали проти проросійських сепаратистів на Донбасі. Бійці “Правого сектору” брали участь, зокрема, в обороні Донецького аеропорту та в Іловайських подіях, демонструючи високий бойовий дух. Втім, на відміну від низки інших добровольчих батальйонів, ДУК залишався поза офіційними силовими структурами, зберігаючи відносну автономію. Українське командування робило спроби інтегрувати добровольців: деякі формування (наприклад, батальйон “Азов”) швидко увійшли до складу Нацгвардії та отримали державну підтримку, тоді як “Правий сектор” відмовлявся підпорядковуватися, остерігаючись втрати своєї “революційної” ідентичності.

З часом вплив “Правого сектору” почав зменшуватися. Лідер руху Дмитро Ярош отримав мандат у Верховній Раді в 2014 році, але на виборах 2019 року коаліція правих сил (“Правий сектор”, партія “Національний корпус” Андрія Білецького та “Свобода”) не змогла провести своїх представників до парламенту. Водночас посилювалася роль інших правих формувань – передусім полку “Азов”, який прославився взяттям Маріуполя у 2014 році й перетворився на одну з найбоєздатніших одиниць. На тлі зростаючої впізнаваності “Азова” та подібних до нього структур “Правий сектор” поступово втратив статус головного символу патріотичного руху. Попри це, до повномасштабної війни ДУК ПС продовжував існувати окремо, зберігаючи своє ядро – мережу ідеологічно вмотивованих бійців.

Ситуація змінилася з початком широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року. Уряду терміново знадобилася консолідація всіх боєздатних сил, і добровольчі загони були інтегровані до офіційних військ. Добровольчий корпус “Правого сектору” від самого початку вторгнення брав участь в обороні країни: його бійці воювали під Києвом і Харковом, зробили внесок у звільнення населених пунктів Київської та Чернігівської областей. 5 квітня 2022 року на основі підрозділів ДУК ПС Генеральний штаб офіційно сформував 67-му окрему механізовану бригаду (в/ч А4123) у складі Сухопутних військ ЗСУ. Особовий склад нової бригади спочатку майже повністю складався з колишніх добровольців “Правого сектору”. Таким чином, 67-ма омехбр стала регулярним армійським з’єднанням, що успадкувало славу та традиції “Правого сектору”.

Внутрішній конфлікт, втрати та розформування ядра ДУК

Під час війни 2022–2023 років бригада ДУК (67-ма) брала участь у важких боях. Зокрема, її підрозділи обороняли місто Часів Яр на Донеччині в період битви за Бахмут. Однак у міру поповнення армії мобілізованими до бригади вливалось дедалі більше новачків, не пов’язаних із “Правим сектором”. На початок 2024 року всередині частини окреслився конфлікт між “старими” військовими та новими солдатами. За даними української преси, командири з числа колишніх дуківців трималися окремо і зверхньо ставилися до новачків (називаючи їх “піксельними” через камуфляж), першими відправляючи їх у атаку – що за низького досвіду рекрутів призвело до втрат і втрати позицій під Часовим Яром. У результаті командування ухвалило жорстке рішення: у квітні 2024 року 67-му бригаду вивели з фронту на переформування, а всіх ключових бійців і командирів-добровольців “Правого сектору “перевели до інших частин, розпочавши службові розслідування. Фактично, з легендарного “ядра” ДУК у бригаді нікого не залишили. Колишні ідеологічні лідери добровольців (які не мали офіцерських звань ЗСУ) не могли офіційно посідати командні посади, і під час реорганізації їх усунули. Один із ветеранів ДУК пізніше з гіркотою зауважив, що армійська система таким чином “ламає ядро” – тобто руйнує їхнє праву патріотичну сутність, хоча з погляду командування відбувалося лише приведення частини у відповідність до норм регулярної армії. Після цього 67-ма омехбр остаточно втратила свою колишню автономію та особливий статус “бригади Правого сектору”.

Точка напруги між ідеологічним минулим і професійною армією

Остаточним перетворенням 67-ї бригади на типове регулярне з’єднання стало призначення нового командира з числа кадрових військових. 23 квітня 2025 року посаду комбрига 67-ї омехбр обійняв 29-річний підполковник Олександр Шаптала, змінивши попереднього командира (підполковника Олександра Поляєва). Призначення одразу привернуло увагу, оскільки Шаптала-молодший – син генерал-лейтенанта Сергія Шаптали, колишнього начальника Генерального штабу ЗСУ (у період командування Валерія Залужного). Прізвище Шаптала добре відоме в українському офіцерському корпусі, і таке збіг не залишилося непоміченим. Критики заговорили про можливу протекцію по родинних каналах, називаючи нового комбрига “вискочкою без досвіду”, який нібито зайняв чуже місце завдяки батькові. Дійсно, з моменту потрапляння до ЗСУ Олександр Шаптала робив стрімку кар’єру: після випуску з військової академії він проходив службу в 14-й, 28-й, 117-й бригадах, устиг повоювати до 2022 року на Луганщині (Станиця Луганська, Золоте), а після 2022 року – під Мар’їнкою, Красногорівкою, Олександрівкою на різних ділянках фронту. Втім, відсутністю прямого зв’язку з “Правим сектором” та молодим віком (багатьом досвідченим добровольцям було 30-40 років) він разюче відрізнявся від попередніх неформальних лідерів бригади, що й породило розмови про його неповну легітимність як “правого” командира.

Особливо болісно призначення Шаптали сприйняли прихильники колишнього добровольчого руху. У їхніх очах новий комбриг не є “своїм”: ані учасником Майдану, ані бійцем-добровольцем 2014 року. Деякі праворадикальні коментатори заявили, що Шаптала “не гідний бути лідером націоналістичного руху”, а його поява нібито остаточно гальмує розвиток правого руху в армії. Фактично, як зазначали самі колишні дуківці, призначення армійського офіцера стало фінальним кроком у “руйнуванні ядра” (патріотично налаштованого активу) всередині бригади.

Окрім ідеологічних претензій, звучали звинувачення в кумівстві та навіть політичній заангажованості. Зазначалося, що Олександр Шаптала отримує чимало уваги ЗМІ – дає інтерв’ю центральній пресі, веде сторінки в соцмережах, – і піар такого рівня для молодого комбрига дехто вважав ознакою можливих майбутніх політичних амбіцій. З’явилися припущення, що це може бути частиною певного проєкту до майбутніх виборів: мовляв, із Шаптали створюють “молодого героя” для потенційної політичної кар’єри, пов’язуючи його прізвище з авторитетом генерала Залужного. Наприклад, в українській пресі підкреслювали, що прізвище Шаптала “на слуху у широкої аудиторії” саме завдяки батькові – начальнику Генштабу при Залужному. Сам Олександр, однак, намагається дистанціюватися від цих розмов. В інтерв’ю він підкреслює, що просувався по службі виключно власними силами і не збирається користуватися здобутками батька. Таким чином, новий командир намагається переконати скептиків, що він “не син — а командир”, який прийшов не руйнувати традиції “Правого сектору”, а воювати і перемагати.

Втрата символічного статусу та важка служба на фронті

Нині 67-ма мехбригада ЗСУ діє нарівні з іншими лінійними частинами, майже втративши особливий статус “бригади Правого сектору”. Після переформування 2024 року та зміни командування бригада поповнилася мобілізованими й перетворилася на бойове з’єднання змішаного складу, у якому ідеологічних послідовників залишилося небагато. У 2025 році підрозділ пережив украй тяжкі бої та зазнав великих втрат. Зокрема, під час літньої кампанії на півдні Донбасу 67-ма бригада була майже разформована – за повідомленнями джерел, безповоротні втрати досягли 80%, і в строю залишалося менш ніж 20% особового складу. Рештки бійців вивели в тил на відновлення, оскільки частину вважали “неготовою до бою” після важких боїв. Попри це, бригаду доукомплектували й знову відправили на одну з найважчих ділянок фронту. Станом на осінь 2025 року 67-ма омехбр тримає оборону на Новопавлівському напрямку (межа Дніпропетровської та Запорізької областей), де в останні місяці точаться найінтенсивніші бої. Комбриг Шаптала впевнено заявляє, що противнику не вдасться прорватися до Дніпра, і щоденно керує відбиттям ворожих штурмів.

Водночас роль 67-ї бригади в інформаційному просторі та символічному вимірі тепер значно скромніша, ніж у деяких інших частин з “історією”. Якщо у 2014–2015 роках добровольці “Правого сектору” сприймалися як авангард національної ідеї, то у 2022–2025 роках першість перейшла до нових підрозділів. На передній план вийшла передусім 3-тя окрема штурмова бригада (сформована на основі колишнього полку “Азов”). Командири 3-ї штурмової регулярно з’являються в ЗМІ, даючи поради навіть щодо загальновійськових питань, а сама бригада неодноразово демонструвала високу бойову ефективність на ключових напрямках – під Бахмутом, Авдіївкою та ін. У Києві повсюдно розміщена реклама набору до 3-ї штурмової, її бійців вважають елітою, а піар-активність бригади є безпрецедентною. На цьому тлі 67-ма бригада виглядає звичайним з’єднанням: про її бої пишуть менше, і їй явно не відведено провідної ролі в наступальних операціях. Як іронічно зауважують деякі українські аналітики, “більшості штатних бригад ЗСУ час би вже з заздрощів скиснути” при вигляді слави 3-ї штурмової. Ці слова повною мірою стосуються і 67-ї: вона більше не є “флагманом” на фронті, поступившись цією позицією “Азову” та іншим.

Таким чином, шлях 67-ї омехбр ЗСУ відображає еволюцію національно оріентованого руху України за останнє десятиліття. Виникнувши як передовий загін Майдану та увійшовши у війну на Донбасі з ореолом носіїв національної ідеї, підрозділи “Правого сектору” з часом були поглинуті регулярною армією та втратили свій особливий статус. Тепер бригада підпорядкована загальновійськовим завданням і командам, а її нове керівництво уособлює професіоналізацію замість колишнього волонтерського духу. Багато колишніх вихідців бригади критикують ці зміни, нарікаючи на “кінець легенди” 67-ї бригади. З іншого боку, бригада продовжує виконувати свій обов’язок на передовій: попри всі реорганізації та втрати, вона залишається частиною Збройних сил України, роблячи свій вагомий внесок у оборону країни, хай і без тієї колишньої гучної слави.

Операція “Мідас”: масштаб корупції та ключові фігуранти справи

Posted on 12 Листопада, 202514 Листопада, 2025 by Микола Донченко

Операція “Мідас” – це гучне антикорупційне розслідування у сфері енергетики, результати якого Україна спостерігає з листопада 2025 року. За даними НАБУ і САП, слідство тривало 15 місяців, протягом яких детективи здійснили понад 70 обшуків і записали понад 1000 годин розмов на приховані пристрої.

Виявлена схема вражає своїми апетитами: посадовці та бізнесмени налагодили систему “відкатів” від державної компанії “Енергоатом”, змушуючи підрядників платити 10-15% від суми контрактів за “безперебійне” отримання оплат і збереження статусу постачальника. Цей неформальний податок дістав кодову назву “шлагбаум” – своєрідний бар’єр, який контрагент міг “відчинити” тільки заплативши хабар.

У схемі “Мідас” задіяні високопоставлені особи та наближені до влади бізнесмени. Серед ключових фігурантів, яким вже оголошено підозри, називають:

— Тимур Міндіч – відомий бізнесмен, співвласник студії “Квартал 95”. За даними слідства, саме Міндіч був організатором корупційної групи (на аудіозаписах фігурує під кодовим ім’ям “Карлсон”). Цікаво, що Міндіч покинув Україну буквально за кілька годин до обшуків НАБУ – детективи встановили, що він встиг виїхати за кордон напередодні вилучень. Нині його оголошено в розшук, і НАБУ з’ясовує обставини втечі та намагається повернути бізнесмена до України.

— Герман Галущенко – ексміністр енергетики, нині Міністр юстиції України. На записах фігурує під псевдонімом “Професор”. Галущенко на момент розкриття операції перебував на високій урядовій посаді, що робить скандал особливо чутливим політично. Сам чиновник заявив про готовність співпрацювати зі слідством і утримується від коментарів, але факт, що чинний міністр став фігурантом корупційної справи, вже сколихнув владу.

— Ігор Миронюк – колишній радник Міністра енергетики, імовірно один з організаторів схеми (псевдонім “Рокет”).

— Дмитро Басов – посадовець “Енергоатому”, директор з безпеки компанії (псевдонім “Тенор”). За версією слідства, він забезпечував внутрішню підтримку схеми в стратегічному підприємстві, контролюючи процеси так, щоб постачальники мусили платити “данину” за нормальну роботу .

Окрім названих, до групи входили ще щонайменше четверо осіб так званого “бек-офісу” – працівники, які займалися легалізацією та розподілом отриманої готівки. Цей бек-офіс, як з’ясували детективи, розташовувався у центрі Києва і виконував роль своєрідної “прачечної” для брудних грошей.

Викриття НАБУ показали, що через цей тіньовий офіс пройшла колосальна сума – близько 100 млн доларів США. Сховище облаштували в елітній будівлі на вул. Грушевського в Києві. Там зберігали чорну бухгалтерію, там же передавали готівку та ухвалювали рішення, кому й скільки видавати “відкатів”. Частину операцій, за даними слідства, проводили поза межами України – зокрема, видачу доларової готівки організовували за кордоном. Таким чином, схема мала розгалужений характер і використовувала міжнародні канали для відмивання грошей.

Українська влада вже почала реагувати на скандал. Президент Зеленський публічно зажадав “показових вироків” для всіх, хто причетний до корупції в енергетиці. НАЕК “Енергоатом” заявив про проведення незалежного аудиту і запевнив, що попри схему, стратегічне підприємство продовжує стабільно виробляти електроенергію. Водночас опозиційні депутати вимагають відставок посадовців, причетних до справи – зокрема, лунають заклики звільнити міністрів Галущенка та Світлану Гринчук (очільницю Мінекології, яку теж пов’язують з Міндічем). Суспільство шоковане розмахом схеми у воюючій країні, а антикорупційні активісти називають “Мідас” перевіркою, чи здатна держава дійсно покарати “недоторканних” осіб зі свити влади.

Міжнародний вимір: чи втрутяться США?

На думку багатьох оглядачів, операція “Мідас” вже вийшла за рамки чергової кримінальної справи проти чиновників. З огляду на доларовий слід, що веде за океан, справа перетворюється на міжнародний скандал, який може прямо торкнутися найвищого керівництва України. Вашингтон уважно стежить за антикорупційними процесами в Україні – не лише тому, що США є найбільшим донором і союзником у війні, а й через власні зобов’язання протидіяти відмиванню коштів та корупції.

Варто зазначити, що залучення ФБР до таких справ – не просто теоретична можливість. США нерідко використовують глобальну роль долара для поширення своєї юридичної юрисдикції. Якщо українські високопосадовці чи бізнесмени зберігали великі суми в доларах через американські банки, це може потягнути за собою обвинувачення у порушенні американських законів (наприклад, Закону про іноземні корупційні практики або законів проти відмивання коштів). Таким чином, Тимур Міндіч та його спільники ризикують стати фігурантами вже американського розслідування.

Більше того, аналітики припускають, що справа Міндіча може виявитися лише верхівкою айсберга. ЗМІ вже повідомляють про можливий інтерес ФБР до інших епізодів, пов’язаних із цим бізнесменом. Зокрема, називається окрема історія з Одеським припортовим заводом, де Міндіча також підозрюють у корупційних оборудках і відмиванні грошей – і нібито американські слідчі вже ставлять запитання про його роль у тих схемах. Офіційно ці дані не підтверджені, проте дим без вогню не буває: якщо ФБР справді збирає інформацію на Міндіча, то операція “Мідас” лише додасть їм доказів і впевненості діяти.

Для України міжнародний поворот подій має двоякі наслідки. З одного боку, залучення США може допомогти довести справу до логічного завершення, адже американське слідство має ширші можливості відстежити рух коштів через світову банківську систему. Якщо корупціонери виводили гроші за кордон, саме співпраця з ФБР здатна знайти ці активи та заблокувати їх. З іншого боку, сам факт втручання ФБР – тривожний сигнал для української влади. Це означає, що міжнародні партнери не довіряють сповна здатності Києва самостійно очистити верхівку від корупції. По суті, США можуть узяти на себе роль своєрідного арбітра української політики, вказуючи: якщо ви не покараєте винних, це зробимо ми.

Політичні наслідки: натяк для керівництва України

Найбільш делікатним аспектом історії з операцією “Мідас” є її можливий вплив на внутрішню українську політику, зокрема – на майбутні вибори. Деякі оглядачі розглядають дії антикорупційних органів (а тепер і потенційне втручання ФБР) як сигнал або навіть попередження для найвищого керівництва держави. Мовляв, Вашингтон дає зрозуміти Києву, що не дозволить закривати очі на корупцію, особливо напередодні визначальних політичних подій. У фокусі цього припущення – президентські вибори, які за нормальних обставин мали б відбутися навесні 2024 року (хоча через воєнний стан їх офіційно поки не призначено).

Справа Міндіча напряму зачіпає близьке оточення Президента Зеленського. Як вже згадувалось, Тимур Міндіч – давній друг і бізнес-партнер Зеленського, співвласник його колишньої студії “Квартал 95”, людина, яку називали “гаманцем” Офісу Президента. Герман Галущенко, інший фігурант, був призначений міністром за цієї влади. Так само і Світлана Гринчук, про яку згадував депутат Ярослав Железняк, як про “людину Міндіча” в уряді. Іншими словами, ниточки від “золотих” схем в енергетиці тягнуться до людей, наближених до чинного президента. І зараз ці ниточки починають смикати не українські опоненти, а міжнародні гравці – що потенційно набагато небезпечніше.

Ще у квітні 2024 року з’являлися чутки про жорсткий посил зі США щодо корупції в оточенні Офісу. Так, народний депутат Ярослав Железняк (один із лідерів партії “Голос”) повідомляв із посиланням на власні джерела, що Білий дім готував санкції проти наближених до Зеленського осіб, аби змусити українську владу піти на антикорупційні кроки. За словами Железняка, у тих санкційних списках фігурував і Тимур Міндіч – саме як ключова людина у “сім’ї” президента. Хоч офіційно такі санкції не були введені, сам сигнал показовий: США демонструють готовність діяти, якщо в Україні зволікатимуть із очищенням влади.

Тепер же, після вибухового розвитку подій у справі “Мідас”, цей натяк звучить ще гучніше. Чи може дійти до того, що Вашингтон фактично впливатиме на склад кандидатів у президенти України? Прямо ніхто цього не скаже, але непрямо – цілком можливо. Якщо проти Міндіча за океаном відкриють кримінальну справу або запровадять санкції, це стане потужним ударом по репутації діючого глави держави. У такій ситуації Зеленському потенційно можуть порадити не балотуватися на другий термін, аби не провокувати конфлікт із західними союзниками.

Що далі?

На момент написання статті операція “Мідас” продовжує розгортатися. НАБУ і САП вже оприлюднили аудіозаписи розмов учасників корупційної схеми – ті самі “плівки Міндіча”, про які так довго ходили чутки. У цих записах, як стверджують правоохоронці, чітко чути розмови про суми відкатів, про “кассу” для високопосадовців, про вплив на кадрові призначення. З’явилися й перші арешти: за даними слідства, сімом особам повідомлено про підозру і частину з них затримано. Хоча головний підозрюваний – Тимур Міндіч – утік, правоохоронці обіцяють вжити всіх заходів для його екстрадиції. Не виключено, що якщо українські сили виявляться безсилими, його оголосять у міжнародний розшук по лінії Інтерполу, де допомога США також стане в пригоді.

Цілком ймовірно, що публіці покажуть конкретні розмови, які підтверджують зв’язок схеми “Мідас” із високими кабінетами. Наприклад, ширяться чутки про існування записів зустрічей Міндіча з впливовими посадовцями, де обговорювалися не тільки енергетичні питання, а й оборона (згадувалась тема постачання дронів). Якщо ці матеріали стануть публічними, міжнародний резонанс тільки посилиться – адже це означатиме, що корупція зачіпала навіть військову сферу під час війни.

Для української влади настав момент істини. З одного боку, ефективність НАБУ і САП у розкритті такої масштабної афери – позитивний сигнал для суспільства та партнерів. Це демонструє, що антикорупційні інституції, вистоявши під тиском (нагадаємо, влітку 2025 уряд робив спроби послабити НАБУ, але відступив під тиском протестів і Заходу), здатні діставатися до “недоторканних”. З іншого боку, тепер важливо, щоб справа була доведена до суду і справедливих вироків. Сам Зеленський заявив, що “вироки мають бути” і що він не потерпить схеми в енергетиці. Міжнародні партнери, особливо Європейський Союз, також уважно стежать: боротьба з корупцією є однією з умов руху України до членства в ЄС.

Втім, справжнім випробуванням стане реакція влади на викриття, що ведуть до її оточення. Якщо високопосадовці уникнуть відповідальності, це підірве довіру і людей всередині країни, і союзників ззовні. Водночас рішучі дії – притягнення винних до відповідальності, конфіскація незаконних статків, очищення лав уряду від скомпрометованих осіб – можуть, навпаки, посилити позиції України. Адже в розпал війни суспільство вимагає справедливості не менше, ніж перемоги на фронті, а Захід вимагає прозорості від своїх партнерів.

Операція “Мідас” перетворилася на багатоходову партію, де замішані і гроші, і політика, і геополітика. В найближчі тижні ми, ймовірно, станемо свідками нових поворотів: можливі арешти за кордоном, санкційні рішення, гучні зізнання або, навпаки, спроби атакувати самі антикорупційні органи. США триматимуть руку на пульсі цієї справи, адже на кону – їхні гроші та репутація союзника. Для України ж ставка ще вища: це довіра громадян, підтримка Заходу і шанс показати, що навіть під час війни верховенство права не відкладено “на потім”. Недарма цю справу вже порівнюють з “скринькою Пандори” – її відкриття випустило назовні чимало неприємного, але водночас дає надію, що очищення зрештою відбудеться.