Микола Донченко

Перемир’я ціною 20 %: Київ кидає дипломатичний виклик Кремлю, пропонуючи зафіксувати фронт

Posted on 2 Червня, 2025 by Микола Донченко

Опублікований у західних медіа повний текст українських пропозицій, які сьогодні обговорюють у Стамбулі, став чи не найпомітнішою подією початку літа.

Київ уперше офіційно готовий зафіксувати режим припинення вогню по поточній лінії фронту, тобто погодитися, що майже п’ята частина території залишатиметься під контролем Росії. Це різкий розворот, адже ще пів року тому президент Зеленський і провідні чиновники називали будь-яке “заморожування” війни актом капітуляції й наполягали на поверненні кордонів 1991 р.

Зміна риторики має кілька причин. По-перше, накопичене військово-ресурсне виснаження: оборонна промисловість України працює на межі, а темпи західних постачань коливаються. По-друге, політичний календар США: передвиборчий рік і перспектива повернення Дональда Трампа примушують Банкову шукати спосіб виграти час, аби не опинитися без гаранта допомоги після листопада. Нарешті, дедалі відчутніша “втома” Європи, де енергетичні й соціальні ризики змушують уряди коригувати публічну позицію щодо тривалості конфлікту.

Українська логіка нині трирівнева. Тактика полягає в тому, щоб зберегти живу силу й техніку на випадок, коли вікно зовнішньої підтримки знову відчиниться ширше. Стратегія – “дати Кремлю сказати “ні”” і перекласти відповідальність за продовження війни на Москву. Кінцева мета – після очікуваного зриву домовленостей спробувати переконати Вашингтон і Брюссель у потребі жорсткіших кроків, від нових пакетів F-16 до секторальних санкцій проти російської нафтохімії.

Тим часом Кремль публічно дає зрозуміти, що припинення вогню можливе лише в обмін на зупинку західних поставок і фактичну демілітаризацію української прифронтової смуги. Якщо Москва погодиться на “корейський” варіант із лінією розмежування, але вимагатиме нейтралітету Києва, переговори ризикують забуксувати в деталях. Відсутність згоди, навпаки, може стати приводом для нового російського наступу, покликаного змінити конфігурацію фронту перед черговим дипломатичним раундом.

Всередині країни компроміс містить одночасно загрози і можливості. Втрата близько двадцяти відсотків території стане політично вибуховою темою, особливо для ветеранського середовища і правих сил, але режим тиші дає шанс стабілізувати економіку, стримати інфляцію, повернути частину полонених і депортованих дітей та виконати базові вимоги МВФ щодо макрофінансової дисципліни.

За лаштунками переговорів залишається головний архітектор процесу – Вашингтон. Формула “землі в обмін на паузу та довгострокові, але неформалізовані гарантії безпеки” є результатом активної американської дипломатії, що прагне закріпити бодай короткочасний спокій до дня голосування 4 листопада 2025-го.

Отже, Україна робить ставку на дипломатичну гру з мінімальним ризиком для партнерів: висунути найкоротший список умов миру, який Кремль, ймовірно, відхилить. Якщо Москва погодиться, Київ отримує перепочинок і час для нарощування спроможностей; якщо відмовиться – моральний аргумент, який можна пред’явити союзникам, щоб вимагати посилення тиску на Росію. У будь-якому разі подальшу динаміку визначатиме не стільки українсько-російський фронт, скільки політична температура у Сполучених Штатах, де виборчі голоси вже давно лунають відлунням артилерійських залпів у степах Донбасу.

У мережі з’явились скріншоти із натяком на плани РФ форсувати Дніпро

Posted on 31 Травня, 202531 Травня, 2025 by Микола Донченко

6 травня низка українських медіа та Telegram-каналів повідомляли про підготовку російських військових до масштабної операції з форсування Дніпра.

Зокрема, наголошувалося, що у тимчасово окупованих районах Херсонської області росіяни нібито зосередили близько 300 плавзасобів. Українські військові джерела тоді зазначали, що такої кількості човнів давно не фіксували в одному районі, а їхнє можливе застосування може свідчити про підготовку до форсування водної перешкоди.

РБК-Україна пишуть про ймовірні плани РФ форсувати Дніпро за допомогою 300 лодок

У той же час, на тлі зростаючих побоювань, у мережі почали ширитися скріншоти нібито перехопленої переписки між представником російського військового командування на окупованих територіях та працівником так званого “міністерства природних ресурсів, екології та рибальства”.

Скріншот неперевіреної переписки у Telegram, на якому обговорюються деталі ймовірної підготовки до форсування Дніпра з боку РФ.

У повідомленнях йдеться про збір і постійне оновлення інформації щодо кількості легкомоторних плавзасобів у регіоні.

На момент публікації достовірність цих матеріалів не вдалося підтвердити з незалежних джерел. Проте, зважаючи на раніше оприлюднені заяви про концентрацію човнів і ймовірну загрозу десантної операції, ця інформація заслуговує на окрему увагу.

Варто зазначити, що напруження на цій ділянці фронту зберігається, а подібні повідомлення – незалежно від їхньої достовірності – відображають загальну нервозність у суспільстві та Збройних Силах України щодо ситуації на південному напрямку.

Зростання опору мобілізації в Україні: “бусифікація”, конфлікти та реакція суспільства

Posted on 29 Травня, 2025 by Микола Донченко

Під час повномасштабної війни в Україні дедалі гостріше проявляється напруження навколо примусової мобілізації. Українське суспільство демонструє зростаючий спротив деяким методам набору новобранців, що виливається у скандали й відкриті сутички між цивільними та співробітниками територіальних центрів комплектування (ТЦК).

Неологізм “бусифікація” – сленгове позначення практики насильницького затримання призовників за допомогою мікроавтобусів – став своєрідним символом цієї проблеми. Термін виник в українському інформаційному просторі у 2023–2024 роках і іронічно описує примусову мобілізацію “прискореними методами”. Простіше кажучи, так називають випадки, коли працівники ТЦК спільно з правоохоронцями ловлять чоловіків призовного віку на вулицях і насильно запихають їх у мікроавтобуси.

Фактично це мобільні рейди з вручення повісток: групи військових і поліції проводять раптові перевірки документів у чоловіків у публічних місцях – на вулицях, ринках, торгових центрах, концертних майданчиках, заправках тощо. Тих, у кого немає при собі військового квитка або хто не перебуває на обліку, можуть одразу затримати й доставити до ТЦК. Подібні дії стали систематичними в низці регіонів і привернули широку увагу суспільства.

Форми примусової мобілізації

Принцип “бусифікації” реалізується в різних сценаріях, але суть подібна – полювання на призовників у цивільних місцях без попередньої повістки. Наприклад, військовослужбовці можуть перекрити виїзд з автозаправки або влаштувати кордон біля виходу з концерту, вибірково перевіряючи у чоловіків документи. У разі виявлення порушень або відмови слідувати до військкомату – людину можуть силою доставити до найближчого центру комплектування.

Так, герой одного з сюжетів Дмитро розповів, як його зупинили на вулиці співробітники ТЦК: хоча в нього була бронь (він працював на об’єкті критичної інфраструктури), дані про це не встигли оновитися в електронній системі. У підсумку Дмитра силою відвезли до навчального центру – на той момент він уже отримав струс мозку – і лише потім, коли бронь підтвердилася, відпустили. Це лише один епізод з багатьох: за словами уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, за перші дев’ять місяців 2024 року він отримав понад 1,5 тис звернень від громадян про порушення їхніх прав з боку працівників ТЦК.

Повідомлення очевидців і ЗМІ вказують, що методи примусової мобілізації нерідко супроводжуються жорстким поводженням. За даними українських журналістів, були випадки, коли затриманим ламали руку або ногу, а іноді люди навіть помирали невдовзі після таких побиттів. Ці тривожні відомості підживлюють обурення в суспільстві. Хоча офіційно такі ексцеси не підтверджуються владою, сам факт появи терміна “бусифікація” та численних відео в мережі свідчить про масштаб проблеми. Багато хто відзначає, що подібний підхід робить наголос на кількості, а не на якості – тобто орієнтований на виконання плану будь-якою ціною, без урахування мотивації та стану призовників.

Відповідна реакція суспільства та зростання спротиву

Жорсткі методи мобілізації викликали відповідну реакцію громадян. Все частіше місцеві мешканці протистоять агресивним рейдам ТЦК, подекуди витісняючи військкомів силою. Яскравий приклад – випадок в Одесі восени 2024 року. На знаменитому одеському промтоварному ринку “7-й кілометр” з’явилася група співробітників ТЦК разом з поліцією й влаштувала облаву, затримавши кількох чоловіків прямо на торгових рядах. У відповідь торговці й відвідувачі ринку колективно заступилися за земляків: вимагали відпустити затриманих і фактично вигнали військкомів з території під схвальні вигуки натовпу. Відео з місця подій показувало, як розлючений натовп проводжає працівників ТЦК до самих воріт.

Схожий інцидент стався в Черкасах – там місцеві мешканці також силою прогнали співробітників військкомату, напавши на автомобіль ТЦК. В інших містах – від Києва й Львова до Харкова – в соцмережах поширювалися ролики, як під час раптових перевірок військові намагаються затримати людей, а оточуючі кричать їм “Ганьба!” і намагаються втрутитися. У деяких випадках доходило до бійок і сутичок, а одна із сутичок у Харкові наприкінці 2024 року ледь не обернулася трагедією – працівник ТЦК почав стріляти в бік цивільних зі службової зброї.

Українська влада визнає проблему нестачі людських ресурсів на фронті, але хоче й надалі балансувати між військовою необхідністю та суспільним невдоволенням. Офіційні особи підкреслюють, що жодних принципово нових репресивних заходів не вводилося – всі дії ТЦК ґрунтуються на законі про загальну мобілізацію, який діє з 24 лютого 2022 року. Співробітники поліції та центрів комплектування в публічних коментарях пояснюють: спільні рейди проводилися і раніше, просто зараз вони стали помітнішими через зрослі потреби фронту. Представники Нацполіції зазначають, що перевірка документів у чоловіків – правоохоронний захід, а не разове НП. Якщо під час перевірки з’ясовується, що громадянин розшукується військкоматом за неявку або порушує закон, поліція має право його затримати й доставити до ТЦК.

До чого це може призвести в довгостроковій перспективі

Ситуація з мобілізацією в Україні наблизилася до переломного моменту, що потребує вирішення. З одного боку, триваюча важка війна змушує державу використовувати всі доступні ресурси, включно з непопулярними методами примусу – інакше армія може відчувати критичну нестачу особового складу. Деякі експерти зазначають: під час тотальних воєн держава має право вдаватися до монополії на насильство, щоб закликати громадян, якщо ті не йдуть добровільно. З іншого боку, ціна таких дій – падіння мотивації й довіри як серед призовників, так і серед суспільства загалом. Військові самі визнають, що масове поповнення армії немотивованими солдатами знижує боєздатність підрозділів. Уже зараз фіксується безліч випадків самовільного залишення частини (дезертирства) й психічного вигорання бійців, які безвиїзно перебувають на фронті з 2022 року.

Якщо ж до них додадуться новобранці, спершу озлоблені на власну державу за те, що їх упіймали, як злочинців, – це загрожує внутрішніми проблемами у військах. Українська депутатка Соломія Бобровська прямо заявила, що “бусифікація” підриває мобілізацію: за її словами, такі “середньовічні підходи, коли людей ловлять на вулиці, продовжуватися не можуть” – вони лише відлякують громадян і заважають виконати план Генштабу. Вона підкреслила, що закон про мобілізацію приймався з розрахунком на гуманне ставлення до призовників, однак у деяких областях домовленості порушуються, і проблему силових методів вирішувати ніхто не поспішає.

При цьому вже зараз очевидно, що подальше посилення тиску загрожує соціальним вибухом або саботажем. Щоб мобілізація продовжувалася ефективно, потрібні нові підходи: роз’яснювальна робота, пошук мотивації для призовників, покращення умов служби й прозорість процесу відбору. У самому українському суспільстві є запит на рівне ставлення: відоме популярне обурене зауваження, що “в кого є гроші – на забій не їдуть”, тобто багаті уникають фронту, а простих хлопців хапають на вулицях. Побороти це переконання можна лише реальними діями – покаранням корупціонерів і публічною звітністю за кожен випадок свавілля силовиків.

Останні дні російської економіки: чому ворожа імперія буквально приречена на крах

Posted on 26 Травня, 2025 by Микола Донченко

Поки Кремль продовжує вдавати, що “все йде за планом”, реальні економічні процеси в Росії дедалі більше нагадують тиху катастрофу. Ще вчора Москва хизувалася економічними успіхами, заявляючи про зростання ВВП на рівні 4,1%, але сьогодні навіть російські експерти визнають, що ця картинка є лише фасадом, за яким ховається серйозний структурний занепад.

Головною причиною поступового колапсу російської економіки залишається її критична залежність від цін на нафту та газ. Ці доходи становлять понад третину російського бюджету, і тепер ця залежність зіграла злий жарт: зниження ціни на нафту марки Urals до менш ніж 50 доларів за барель ставить під загрозу фінансування всіх амбіційних планів Кремля. Фінансова діра в російському бюджеті за перші чотири місяці 2025 року збільшилася майже втричі та вже сягнула 3,2 трлн рублів. І тенденція лише поглиблюється.

Паралельно з цим промисловість Росії, яка не задіяна в оборонних замовленнях, різко скорочує виробництво. Індекс PMI – ключовий показник стану промисловості – впав нижче критичної позначки у 50 пунктів. Це свідчить про глибоку кризу виробничих потужностей, які не можуть працювати без доступу до західних технологій та інвестицій.

Фінансова система країни перебуває в ще гіршому стані. Реальна інфляція в Росії, за оцінками незалежних аналітиків, вже перевищує 15-20% річних, хоча офіційні джерела намагаються це приховати. Через це населення стрімко втрачає купівельну спроможність, рівень життя падає, кількість банкрутств серед фізичних осіб зростає на 35%. Іпотечне кредитування скоротилося вдвічі, що додатково свідчить про зменшення доходів та зростання невпевненості громадян у завтрашньому дні.

Ще один показник кризи – дефіцит кадрів. Майже три мільйони кваліфікованих фахівців покинули Росію через мобілізацію, репресії чи санкційний тиск. Їх відсутність уже відчутна у всіх секторах економіки, зокрема у високотехнологічних галузях, де провал політики імпортозаміщення вже не приховати.

Не в кращому становищі опинилися й великі російські корпорації, які звикли отримувати надприбутки за рахунок державних контрактів. Знаковий приклад – “Газпром”, який 2024 року завершив із рекордними збитками в понад трильйон рублів. Також технічний дефолт оголосила держкорпорація “Роснано”, а компанія “Ангстрем” – один із ключових російських виробників мікрочіпів – вже оголосила про банкрутство.

Така ситуація має одну причину – шалені військові витрати та самоізоляцію країни через агресію проти України. Росія, не маючи достатніх фінансових резервів та сучасних технологій, буквально спалює залишки економічного потенціалу в горнилі війни, яка все глибше затягує її у кризу.

Західні експерти вже відкрито називають російську економіку “картковим будинком”. Відтік іноземних компаній, обвал внутрішнього виробництва, зростання дефіциту бюджету і неможливість залучення нових кредитів через санкції наближають цей будинок до неминучого руйнування. І що найгірше для Москви – це не тимчасова криза, а глибокий структурний занепад, з якого вже не вдасться вийти навіть за умови повного припинення війни.

Тим часом, спроби Кремля “залити” ці проблеми пропагандою і продовженням військових авантюр лише прискорюють фінансовий та економічний колапс. Поки Москва кидає останні ресурси на “літню наступальну кампанію”, економічна база під його режимом швидко руйнується. І хоча російська влада все ще намагається запевнити власних громадян, що “все гаразд”, правда в тому, що навіть серед найпалкіших прихильників Кремля оптимістів практично не залишилося.

Отже, нинішній стан російської економіки – це останні судоми імперії, яка остаточно втратила будь-які шанси на відновлення. Росія ще може деякий час триматися на старих запасах, але структурний колапс вже почався, і зупинити його вже не під силу нікому. Єдине питання – наскільки швидко це визнають самі росіяни та як скоро ми побачимо реальні політичні наслідки цієї економічної катастрофи.

Атака на Умєрова: у мережі поширюють кадри з нібито російським громадянством міністра

Posted on 26 Травня, 2025 by Микола Донченко

У мережі шириться матеріал, який, прикриваючись “аналітикою”, ставить під сумнів лояльність міністра оборони України Рустема Умєрова.

Попри заявлену нейтральність і відкритість джерел, текст містить низку спекулятивних тез, які не підтверджені фактами й можуть бути частиною спланованої інформаційної кампанії проти керівництва оборонного відомства України.

Згадана публікація стверджує, що, попри очікування на очищення від корупції, міністерство начебто залишилося осередком зловживань, а сам Умєров не зміг зламати систему. У матеріалі повторюються тези про гучні справи – зокрема, закупівлю продуктів за завищеними цінами, кримінальні справи проти посадовців МОУ, участь службовців у схемах з продажу техніки, та навіть про повернення скандальних фігур у владу.

Автор матеріалу переходить до різких припущень, де натякає на ймовірну причетність Умєрова до діяльності російських спецслужб. Маніпуляції базуються на відкритих даних про кримське походження міністра, родинні зв’язки в Криму, участь у переговорах, а також на нібито знайдених анкетах на отримання російського громадянства, що, за твердженням автора, могли бути заповнені самим Умєровим та його батьками в 2014 році.

У матеріалі подається й особиста інформація про родину міністра, включаючи опис діяльності родичів у Криму та навіть дані про номер російського паспорта, начебто виданого Умєрову. При цьому немає жодного підтвердження достовірності цих анкет, а зазначений автор публікації сам зазначає, що всі висновки є припущеннями й не претендують на істину.

Окрему увагу варто звернути на формулювання, які знецінюють українську державу, її інституції та систему оборони – в умовах війни з боку РФ це є прямим елементом інформаційної війни.

Такі матеріали несуть очевидну загрозу: їхнє поширення може підірвати довіру до українських державних інституцій, посіяти сумніви в українському суспільстві та дати підстави для пропаганди з боку ворога. Закликаємо громадян зважено ставитися до подібного контенту, перевіряти джерела та не поширювати непідтверджену або спекулятивну інформацію, яка може слугувати на користь ворогу.

Міністр оборони України Рустем Умєров неодноразово наголошував на прозорості своєї діяльності, співпраці з антикорупційними органами та фокусі на підвищенні ефективності Збройних сил України. Уряд і суспільство мають оцінювати дії чиновників на основі реальних фактів і результатів, а не припущень із непідтверджених джерел.

Азербайджан і Україна: на чому тримається партнерство та де його межі

Posted on 23 Травня, 2025 by Микола Донченко

Візит міністра закордонних справ України Андрія Сибіги до Азербайджану, який має відбутися 25-26 травня, закономірно привернув до себе особливу увагу. Хоча такі поїздки зазвичай сприймаються як рутинна дипломатія, нинішні реалії вимагають розгляду цієї події крізь призму більш глибоких і складних процесів.

Україна й Азербайджан із самого початку незалежності йшли схожими шляхами. Обидві країни зіткнулися із серйозними проблемами територіальної цілісності й бачили головні ризики в посиленні впливу Росії на пострадянському просторі. Київ завжди послідовно підтримував Баку у питанні Карабаху, а азербайджанська сторона аналогічно висловлювалася щодо Криму та Донбасу. Саме ці позиції сформували фундамент для близьких українсько-азербайджанських взаємин у форматі об’єднання ГУАМ та інших регіональних ініціатив.

Військово-технічна співпраця між державами також має давню історію: українські озброєння завжди були важливими для армії Азербайджану. Баку зацікавлений у збереженні цієї співпраці, особливо в умовах, коли Україна проходить випробування війною з Росією. Водночас, варто розуміти, що Азербайджан – це країна, яка в міжнародних питаннях звикла діяти максимально прагматично, уникаючи гострих конфронтацій.

Нинішній візит Сибіги відбувається на тлі неоднозначних сигналів у відносинах Азербайджану з Москвою. Відмова президента Ільхама Алієва відвідати парад Перемоги 9 травня в Росії та паралельний візит російського міністра Сергія Лаврова до Вірменії викликали певне занепокоєння в Баку. Проте Азербайджан усе ще утримується від різких заяв на адресу Росії, намагаючись тримати дистанцію від прямої конфронтації.

Така позиція суттєво відрізняє Азербайджан від України, яка після 2014 року обрала шлях прямого протистояння з РФ. Баку уважно вивчає досвід Києва й бачить, що надмірна конфронтація із сусідньою державою може нести дуже болючі наслідки, особливо якщо це відбувається без чітких гарантій безпеки від інших міжнародних партнерів.

Азербайджан також насторожено ставиться до української політичної культури, яка часто характеризується внутрішньою нестабільністю й різкими змінами політичного курсу. Влада в Баку надає перевагу стабільності та сильній президентській вертикалі, яка більш наближена до російської моделі управління, ніж до постійних політичних потрясінь в українському стилі.

Також показовим є те, що Азербайджан відмовляється відкривати «другий фронт» проти Росії, незважаючи на численні спекуляції щодо цього питання. Ба більше, Баку не поспішає вступати навіть у конфлікти, пов’язані з найближчими союзниками – наприклад, Туреччиною. Далеко не всі прохання Анкари виконуються беззаперечно, що свідчить про бажання Азербайджану залишатися максимально незалежним у своїх зовнішньополітичних рішеннях.

Отже, при всій важливості двосторонніх відносин між Україною й Азербайджаном, ці зв’язки мають чітко окреслені межі. Баку демонструє, що стратегічна співпраця з Україною не перетвориться на беззастережне партнерство проти Росії або на прямий антиросійський фронт. Азербайджан продовжить балансувати, відстоюючи власні інтереси та зберігаючи дипломатичну свободу дій.

Таким чином, майбутня зустріч Сибіги в Азербайджані – це не тільки привід підтвердити існуючі партнерські домовленості, а й чіткий сигнал: Україна й Азербайджан залишаються близькими партнерами, але їхня співпраця має обмеження, обумовлені реаліями та прагматизмом, що панують у міжнародній політиці. Україні варто вивчати саме цей досвід дипломатичного балансування, який допомагає Азербайджану уникати ризикованих міжнародних авантюр, зберігаючи стабільність і примножуючи свої політичні й економічні активи.

Угода з США без гарантій безпеки: чи не повторила Україна помилку Будапештського меморандуму?

Posted on 22 Травня, 2025 by Микола Донченко

Заява американського сенатора Марко Рубіо про те, що Сполучені Штати не надавали Україні жодних гарантій військової безпеки у межах угоди про видобуток корисних копалин, викликає в Україні серйозне занепокоєння. Фактично, офіційний Вашингтон публічно підтвердив: нова економічна домовленість хоч і поглиблює партнерство, але не є оборонним союзом і не зобов’язує США захищати нашу державу від агресії .

Рубіо прямо зазначив, що цю угоду “не варто розглядати як гарантію безпеки”, хоч вона й дає Сполученим Штатам певну “зацікавленість” у безпеці України . Іншими словами: США матимуть економічний інтерес у нашій країні та можуть бути схильні її захищати, якщо цей інтерес опиниться під загрозою, але жодних чітких зобов’язань чи автоматичного захисту нам не обіцяно.

Така позиція нашого головного союзника змушує задуматися про геополітичну вразливість України. Не маючи сильних безпекових гарантій від США, Україна фактично залишається сам на сам проти потенційної нової агресії, як це вже було раніше. Варто згадати, що ми вже мали гіркий досвід “гарантій” без реальних зобов’язань – Будапештський меморандум 1994 року, який не зупинив російську навалу. Нинішня ситуація виглядає подібно: Захід готовий інвестувати в наші ресурси та підтримувати нас фінансово, але у критичний момент може не виявитися готовим стати на прямий захист України військовою силою. Рубіо наголосив, що Україна потребує достатніх власних засобів для стримування майбутніх атак , і США радше допоможуть нам стати сильнішими економічно, ніж дадуть прямий парасольковий захист. Відсутність чітких безпекових гарантій може бути розцінена Москвою як слабке місце: якщо Кремль побачить, що навіть після укладення стратегічних угод Київ не отримав від Вашингтона офіційних “червоних ліній”, це здатне підбурити Росію до нового авантюрного кроку.

Сценарій, за якого США отримують економічну вигоду від українських ресурсів, але в разі повторного нападу РФ не захищають Київ, є одним із найгірших, що можна уявити. За умовами угоди про корисні копалини, Україна зберігає контроль над своїми надрами, проте надає американській стороні доступ до видобутку стратегічно важливих ресурсів – від літію до газу та нафти. У рамках партнерства створюється спільний інвестиційний фонд 50/50, куди будуть надходити значні кошти від майбутньої розробки наших родовищ . Ці гроші мають спрямовуватися на розвиток, відбудову та навіть на безпеку України, і управлятимуть фондом обидва уряди. Здавалося б, це win-win: США частково “відбивають” вкладені в допомогу Україні мільярди, отримуючи прибутки від наших ресурсів , а Україна – довгоочікувані інвестиції в економіку і оборону. У Вашингтоні угоду називають взаємовигідною і такою, що сприятиме довгостроковому процвітанню України. Проте цинічний погляд на ситуацію підказує інше: американські інвестиції можуть виявитися своєрідною платою за ризик, який США беруть на себе, працюючи в Україні, без наміру воювати за неї. І якщо Росія все ж наважиться на новий кидок – чи не вирішать у Білому домі просто евакуювати свої компанії та громадян, замість того щоб воювати за Київ?

Вже сьогодні колишній президент Дональд Трамп фактично говорить, що оборона України – це справа Європи, а НАТО для нас, “you can forget about” . За таких умов немає жодної певності, що навіть наявність великих американських грошей в українській економіці автоматично означатиме американські життя, віддані на українському полі бою, якщо на те прийде час.

Звідси випливає болюче питання: чи не припустилася Україна стратегічної помилки, підписавши цю угоду без чітких безпекових зобов’язань з боку США? Відомо, що українська сторона на переговорах прагнула закріпити хоча б якусь форму довготривалої підтримки суверенітету і безпеки України. Президент Зеленський, за даними західних ЗМІ, навіть відмовлявся підписати попередній варіант угоди, який надавав США односторонній контроль над фондом і міг поставити Україну у фінансову залежність на покоління вперед. Лише після напружених перемовин було досягнуто компромісу: паритетний фонд та збереження контролю над надрами замість 100% переваги США. Однак у питаннях безпеки поступок від Вашингтона майже не вдалося добитися. Адміністрація Дональда Трампа чітко дала зрозуміти, що угода про корисні копалини не має бути частиною жодних безпекових гарантій , і наполягла на розмежуванні: бізнес окремо, оборона окремо. Україна, опинившись у скрутному становищі через затяжну війну та потребу відбудови, погодилася на ці умови – ймовірно, в надії, що посилення економічних зв’язків із США де-факто збільшить нашу безпеку. Логіка зрозуміла: коли американські компанії та гроші “вбудовані” в українську економіку, Вашингтон матиме більше стимулів захищати нас від нової агресії. Та чи не надто ризиковано зроблено ставку на цю негласну залежність?

Наслідки цього кроку для подальшої долі країни наразі оцінити важко, але деякі тривожні сценарії майбутнього вже вимальовуються. Перш за все, Україна залишається поза формальними системами колективної безпеки. Якщо війна з Росією спалахне з новою силою через рік чи п’ять, у нас все ще не буде залізобетонного договору про взаємну оборону з США. Ми, як і раніше, залежатимемо від доброї волі союзників, постачання зброї та санкцій проти агресора – і від власної здатності оборонятися. Підписана угода цього факту не змінює. По-друге, роблячи акцент на економічній співпраці, ми можемо відволікати увагу від ключової мети – повноправного вступу до НАТО або укладення окремого безпекового пакту. І Вашингтон, і Брюссель тепер можуть апелювати: мовляв, ми вже допомагаємо вам інвестиціями, тож “тримайтеся”, а щодо гарантій – почекайте. Така невизначеність може негативно вплинути і на внутрішню ситуацію: частина суспільства відчує розчарування й острах, що нас фактично залишили сам-на-сам, щойно Захід отримав бажане економічне партнерство. Це небезпечний ґрунт для зневіри та популізму. Нарешті, якщо – борони Боже – станеться повторний напад РФ і західні друзі не прийдуть на допомогу достатньою мірою, удар по майбутньому України буде колосальним. Ми ризикуємо втратити не лише інфраструктуру чи ресурси, а й довіру до наших ключових союзників і основу нинішнього міжнародного порядку, який будували після 2022 року.

Чесний і гіркий висновок з цієї ситуації такий: угода з США про видобуток корисних копалин – безперечно, важлива економічна віхa, але не панацея від воєнних загроз. Вона оголила той факт, що навіть найближчі партнери діють передусім у власних інтересах. Америка допоможе нам зброєю і грошима, проте воювати за нас не обіцяє. Для України це сигнал переглянути власну стратегію безпеки: покладатися треба насамперед на себе, водночас наполегливо домагатися реальних гарантій. Підписуючи будь-які угоди, ми маємо чітко усвідомлювати їх межі. Економічний союз – це ще не військово-політичний союз. І поки український прапор не захищатиме стаття 5 статуту НАТО чи двосторонній оборонний договір зі США, доти кожна домовленість, подібна до нинішньої, залишатиме гіркий присмак недомовленості. Україна не має права на стратегічні помилки – надто високою є ставка. Тому зараз, коли ресурси вже віддано в спільний проєкт, наш обов’язок – вимагати від партнерів більшого: чітких гарантій і твердої позиції, що в разі нової агресії ми не залишимося наодинці. Лише тоді економічна вигода для США дійсно перетвориться на гарантовану безпеку для України, а не на чергову угоду з ризикованими умовами для нашої держави.

У Львові жінка відбила чоловіка від ТЦК: мав інвалідність і не підлягав мобілізації

Posted on 22 Травня, 202522 Травня, 2025 by Микола Донченко

У Львові стався інцидент за участі співробітників Територіального центру комплектування та мешканців одного з житлових районів.

У Мережі з’явилося відео, на якому зафіксовано, як жінка намагається витягнути свого чоловіка з автомобіля ТЦК.

Згідно з повідомленнями очевидців, ситуація сталася у вечірній час. Працівники ТЦК, за словами авторів відео, затримали чоловіка призовного віку та збиралися доставити його до призовного пункту. Проте на шляху їм стала дружина чоловіка, яка почала вимагати його звільнення.

Жінка стверджувала, що її чоловік має інвалідність і за законом не підлягає мобілізації. На відео видно, як вона намагається відкрити двері службового авто, після чого виникає конфлікт. Як повідомляють користувачі соцмереж, їй вдалося забрати чоловіка.

Нагадаємо, раніше видання URAUA писало про те, що на Миколаївщині українець наклав на себе руки, вистрибнувши у вікно із третього поверху, щоб не мобілізуватися.

Полігони під ударом: чому повторюються трагедії і що з цим робити

Posted on 21 Травня, 2025 by Микола Донченко

Україна знову оплакує своїх військових після чергового ракетного удару по полігону. Цього разу трагедія сталася на Сумщині: російська ракета вдарила по стрільбищу військової частини під Шосткою, коли там проходили навчання.

Внаслідок удару загинули щонайменше шість військовослужбовців, понад десять отримали поранення. Командира цієї частини вже відсторонено, а за фактом інциденту розпочато службове розслідування . Нацгвардія запевняє, що ще раніше були розроблені чіткі протоколи безпеки – як діяти при загрозі авіаудару, аби уникнути скупчення людей під час навчань. Однак якщо такі протоколи й існували, то чому знову маємо загиблих та поранених?

Це болісне питання лунає по всій країні, адже випадок на Сумщині не перший і, на жаль, не одиничний. Практика проводити навчання великими групами бійців неподалік фронту або кордону з Росією вже не раз оберталася трагедіями. Суспільство вимагає пояснень і рішучих змін, щоб подібне не повторювалося.

Повторювані ракетні удари: криваві уроки війни

Історія повномасштабної війни знає кілька резонансних ударів по наших полігонах та місцях дислокації військових під час навчань. Кожен з них приніс важкі втрати – і засвідчив небезпечність прорахунків у організації навчального процесу поблизу зони бойових дій. Ось лише декілька таких випадків:

Чернігівщина, травень 2022. Ракетний удар по містечку Десна, де розташований 169-й навчальний центр ЗСУ, став одним із найтрагічніших епізодів. Рано-вранці росіяни запустили чотири ракети, дві з яких поцілили у казарми, де перебували військові. Внаслідок цього удару загинуло щонайменше 87 осіб. Основний удар припав саме по скупченню людей – багато загиблих просто не вдалось ідентифікувати під завалами. Ця трагедія відразу показала, наскільки згубним може бути велике скупчення особового складу в зоні досяжності ворожих ракет.

Дніпропетровщина, березень 2023. Під час розгортання навчального табору 168-го батальйону резерву (наметове містечко поблизу села Черкаське, приблизно за 100 км від фронту) росіяни завдали удару балістичною ракетою “Іскандер”. Удар прийшовся по скупченню військових у полі, де стояли навчальні намети. За непідтвердженими офіційно даними, було знищено щонайменше п’ять наметів; число поранених сягнуло близько 150, а кількість загиблих – понад 30 бійців.

Військовий оглядач Юрій Бутусов повідомив, що могло загинути до 39 військових, близько 90 отримали поранення. Масштаб втрат шокував суспільство. Командування Сухопутних військ визнало трагедію і відсторонило від служби керівника центру підготовки та командира військової частини, причетних до проведення навчань. Цей випадок знову порушив питання: чи були враховані уроки попередніх трагедій, і чому настільки “помітна ціль” – велике наметове містечко – опинилася без належного прикриття за умов війни.

Запорізький напрямок, листопад 2023. У селі неподалік від лінії фронту на Запоріжжі 3 листопада бійців однієї з бригад зібрали на урочисте шикування – за даними ЗМІ, планували нагородити військовослужбовців відзнаками. Росіяни не згаяли нагоди: удар ракети накрив місце шикування. Для 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади це обернулося трагедією – загинули 19 військовослужбовців і ще двоє цивільних . Командира бригади Дмитра Лисюка згодом відсторонили від посади.

Цей інцидент особливо обурив військову спільноту: очевидно, що збирати сотні людей “під боком у ворога” – вкрай небезпечно, а тим більше для церемоній. На жаль, попри всі попередження, “подібне стається вже не вперше й не вдруге”, як зауважив народний депутат Олексій Гончаренко, коментуючи тоді ситуацію.

Сумщина, травень 2025. Останній на цей момент випадок – удар по полігону на півночі Сумської області, за лічені кілометри від російського кордону. За офіційними даними, загинули 6 наших воїнів, понад 10 були поранені . Ця атака відбулася під час занять зі стрільби, фактично “на лінії фронту”, як зазначають очевидці . Російське Міноборони цинічно заявило, що вбило нібито 70 українських військових, серед яких 20 інструкторів. Українська сторона ці пропагандистські вигадки спростувала, проте сам факт удару визнає – і знову-таки розслідує, чому особовий склад виявився вразливим для ворога.

За свідченнями очевидців, напередодні над табором довго кружляв ворожий безпілотник, коригуючи удар. Люди обурені: як могло статися, що 45 км від кордону, на полігоні, де “регулярно літають ворожі розвідБпЛА”, зібрали велику групу новобранців, шикували їх у колони, годували разом – і при цьому “жодним чином не контролювали небо, наче надворі 2013 рік” . Ці гнівні слова волонтерів і військових блогерів гірко резюмують суть проблеми: ворог бачить нашу недбалість і безжально цим користується.

Як бачимо, географія таких трагедій широка – від відносно глибокого тилу (як на Десні чи Яворівському полігоні на Львівщині у 2022 році) до прифронтових областей на сході та півдні. Спільним знаменником є скупчення значної кількості особового складу в зоні досяжності російських ракет чи дронів. Кожного разу після удару звучать схожі обіцянки розслідувати і покарати винних посадовців. Проте трагічна хроніка свідчить: уроки минулого засвоєно не повною мірою, якщо подібні випадки продовжують повторюватися.

Ризикована практика та організаційні помилки

Чому ж навчання поблизу фронту стали настільки небезпечними та які саме прорахунки призводять до катастроф? Експерти й самі військові називають кілька ключових проблем в організації навчального процесу у прифронтових зонах:

Ігнорування сигналів небезпеки. У випадку на Сумщині, за попередньою інформацією, командир частини проігнорував проліт ворожого розвідувального дрона над полігоном. Замість негайно припинити заняття і розосередити особовий склад, тренування продовжувалися, поки ворог “довгий час стежив за табором” з повітря . Подібна ситуація могла бути і під Дніпром: велике наметове містечко саме по собі стало приманкою для розвідки. І хоча повітряну тривогу, ймовірно, оголосили, але за лічені секунди до прильоту балістичної ракети сховатися вже неможливо. Якщо ж тривожні сигнали взагалі не були сприйняті серйозно – це пряма вина командирів на місцях.

Скупчення особового складу. Усі наведені трагедії об’єднує одна обставина: вразливість максимально зростала через концентрацію великої кількості людей на обмеженій території. Будь то шикування на плацу для нагородження, табір з кількома ротами резервістів чи казарма, де спали новобранці – одне влучання ракети призводить до масових жертв. Попри воєнний стан, подекуди досі практикуються “совкові” підходи до навчань: коли роту або й батальйон строєм виводять на полігон, всі разом слухають вказівки чи стоять у черзі на стрільбу. Це фатальна помилка в умовах сучасної війни, адже великий натовп – ідеальна мішень для ворога.

Близькість до фронту або кордону. Військові полігони в прифронтових областях автоматично в зоні підвищеного ризику. По-перше, це досяжність для різноманітних засобів ураження – від ракет типу “Іскандер” до реактивної артилерії і дронів-камікадзе. Чим ближче до ворога, тим менше часу на реакцію і вище ймовірність раптового удару. По-друге, поруч з фронтом противнику легше вести розвідку – диверсійні групи, агентура, безпілотники можуть відстежувати переміщення наших військ. Ворог чудово розуміє, що навчальні центри та полігони – “дуже помітна ціль” , де можна одним ударом завдати великих втрат, підірвавши боєздатність підрозділів ще до їхнього виходу на передову.

Недотримання маскування та відсутність ППО. Болюче питання – чому на другому році великої війни на полігонах досі не забезпечено ефективного контролю неба. Очевидці трагедії на Сумщині зазначають, що над полігоном “регулярно літають ворожі розвідники”, а протидії їм фактично немає . У випадку з наметовим табором резервістів під Дніпром постає питання: чи був він замаскований, розосереджений у лісі, чи обладнані окопи та укриття поблизу? На жаль, схоже, що ні – судячи з масштабів ураження, росіяни влучили точно в центр скупчення на відкритій місцевості. Після кожного такого випадку командування визнає: “потрібно чітко дотримуватися заходів безпеки, не допускати скупчення людей” тощо. Але ці слова мають підкріплюватися діями: від елементарного маскування техніки і людей на полігоні до організації чергувань ППО чи хоча б постійного візуального моніторингу неба з готовністю миттєво реагувати.

Час діяти: як убезпечити навчання військових

Україна вже другий рік протистоїть повномасштабній агресії, демонструючи мужність і винахідливість на полі бою. Наші воїни вчаться швидко, опановують складну техніку і тактики НАТО. Проте війна вчить нас і гірких речей – зокрема того, що недооцінка противника та власна недбалість караються негайно і жорстоко. Повторювані удари по полігонах – це гіркий урок, який ми просто зобов’язані засвоїти. Кожна така трагедія не має минути даремно: вона мусить стати поштовхом до змін, щоб врятувати життя інших воїнів у майбутньому. Настав час припинити наступати на ті самі граблі. Ворог не чекає – тож і ми не маємо права зволікати. Безпека наших захисників під час підготовки – це теж фронт, на якому треба здобути перемогу.

Висновок один: навчання військових у прифронтових областях повинно проводитися з поправкою на реалії війни. Ціна помилки надто висока. Росія і далі шукатиме можливості вдарити по слабких місцях, але ми можемо і мусимо позбавити її такої нагоди. Розосередження, маскування, пильність і повага до кожного солдата – ось що допоможе зберегти життя і примножити силу нашої армії. Тоді жоден полігон більше не стане для ворога легкою мішенню, а українські воїни зможуть готуватися до бою без фатального ризику потрапити під раптовий удар. Це той випадок, коли зміни не можуть чекати – вони мають відбутися негайно, щоб жодна ракета більше не обірвала життя наших захисників під час навчань.