Дефіцит бюджету РФ у 2025 році може зрости до 1,7% ВВП – ГУР

У 2025 році дефіцит державного бюджету Російської Федерації може зрости майже втричі та сягнути 1,7% валового внутрішнього продукту.

Про це повідомляє Головне управління розвідки Міністерства оборони України.

За оцінками аналітиків, грошовий розрив становитиме понад 3,7 трлн рублів, що еквівалентно близько 45 мільярдам доларів США. Основними причинами збільшення дефіциту називають тривалу війну проти України, міжнародні санкції та падіння світових цін на нафту.

За оновленим прогнозом Міністерства фінансів РФ, середня ціна бареля нафти знижена з 69,7 до 56 доларів США. Водночас рівень інфляції підвищено з 4,5% до 7,6%, тоді як реальні показники вже перевищують 10%.

Як зазначають у ГУР, економічна ситуація в Росії швидко погіршується. Купівельна спроможність населення знижується, дедалі більше громадян опиняються за межею бідності. Уряд РФ намагається компенсувати втрати за рахунок нових податків та посилення фіскального тиску.

У 2024 році російський бюджет вже кілька разів зазнавав коригування. Початковий прогноз дефіциту у 0,9% ВВП було змінено на 1,7%, що обернулося нестачею у 3,485 трлн рублів.

За оцінками, восени 2025 року очікується новий етап змін до бюджету, які свідчитимуть про поглиблення фінансової кризи в країні. У ГУР зазначають, що російська влада більше не встигає приховувати економічні проблеми війною та пропагандою.

Коли дрон уже над головою: як відсутність технологічної розвідки дорого обходиться Україні

В Україні звикли хвалити бойових інженерів, які швидко вигадують “заспокійливі” для російських дронів-камікадзе, однак майже не говорять, чому ці рішення доводиться вигадувати вже після перших вибухів.

Проблема проста й болюча: системної техно­логічної розвідки фактично немає. Ми дізнаємося про нові ворожі сенсори, антени чи алгоритми лише тоді, коли їхнє “ноу-хау” прилітає на дах електростанції. Доки фахівці розберуть трофей, створять емулятор і внесуть зміни у софт РЕБ або ППО, минають місяці – а це зруйновані об’єкти, вибита інфраструктура й людські життя.

Найяскравіший приклад – антена “Комета”. Перша серія, умовно названа “Комета-8”, з’явилася на “шахедах” і корегованих авіабомбах ще 2022-го. Трофеїв вистачало, але знадобився майже рік, аби зрозуміти принцип роботи й навчити засоби радіо­придушення зривати канал управління. Лише наприкінці 2023-го успішність перехоплень “шахедів” перевищила 90 %: безпілотники кружляли колами, сідали в полях або самі тікали в бік Білорусі. Здавалося б – перемога, та в середині 2024-го росіяни непомітно перевели виробництво на “Комету-12”, і показник успіху ППО впав до 70 %. За статистикою Генштабу, саме ці 20 % різниці дали десятки пробитих цілей, зокрема енергооб’єктів, і сотні поранених цивільних.

Чому ми не дізналися про “Комету-12” заздалегідь? Бо пріоритети державних програм – реактивні. Ми витрачаємо ресурси на те, щоб латати наслідки, а не попереджати загрози. Немає розгорнутих грантів чи фондів під “розвідку майбутнього озброєння”, зате є десятки проєктів, що ліплять черговий дрон-камікадзе “тут і зараз”. Така логіка зрозуміла на полі бою, але згубна у довгій війні: противник модернізує виріб швидше, ніж ми встигаємо написати новий алгоритм глушіння.

Друга причина – брак “піару”. Тих, хто тихо копає у російських патентах чи зливає дані з виробничих ланцюжків, не покажеш у телеефірі із гучним “плюс сто збитих дронів”. Проактивна розвідка – робота в тіні. Її результатом має стати не гучна новина, а навпаки: відсутність новини про руйнування. У медійному спринті це виглядає непривабливо, тому пріоритет надають тому, що можна швидко монетизувати у статистику збиттів.

Нарешті, ми досі дивимося на стратегічні загрози крізь призму “освоєного бюджетного року”. Плани, розраховані на два-три роки уперед, складно проходять погодження: надто багато відомств і надто мало швидкого результату. У підсумку програми раннього попередження або фінансують за залишковим принципом, або взагалі відкладають.

Це дороге задоволення: кожна втрата ко­а­тей, трансформаторної підстанції чи зернового термінала з’їдає сотні мільйонів. Додайте витрати на ремонти, компенсації, релокацію підприємств – і стане ясно, що утримувати десяток аналітичних груп у глибокій “тіні” дешевше, ніж латати наслідки чергової “Комети-14”.

Навчитися бачити загрозу до того, як вона здійметься над горизонтом, – питання виживання. Необхідні довгі програми скринінгу російських R&D-центрів, прослуховування ланцюгів постачання комплектуючих, робота з патентними базами Китаю та Ірану. Потрібен інститут технологічної аналітики, який тижнями копирсатиметься у схемах і кулуарних виставках, щоб за рік до дебюту дрона вже лежав план протидії. Не для красивого брифінгу, а для того, щоб “шахед-2026” так і не знайшов дорогу до українського неба. Якщо ми не змінимо підхід, доведеться знову «танцювати» з новою версією “Комети” й знову платити за це кров’ю та мільярдами.

Росіяни продовжують вселяти “надії” маріупольцям про видачу компенсаційного житла

Попри обіцянки окупаційної адміністрації Маріуполя, у місті продовжують зводити житло не для постраждалого населення, а для продажу в іпотеку.

За інформацією проросійських ЗМІ, найближчим часом мешканцям мають почати надавати компенсаційні квартири з муніципального фонду.

Зокрема, так званий “т.в.о. голови міського округу” Олег Моргун запевнив, що нове житло надаватимуть з урахуванням побажань людей щодо розташування.

Він також заявив, що квартири будуть повністю відремонтовані та обладнані сантехнікою, а їхні власники отримають право користування на власний розсуд. За його словами, у кожному районі створено окрему чергу для скорочення термінів очікування.

Однак численні мешканці захопленого міста сумніваються в реальності таких обіцянок. За їхніми словами, значна частина новобудов, які з’являються в різних районах Маріуполя, призначена для продажу за іпотечними програмами, а не для безкоштовного розселення постраждалих.

Така ситуація лише посилює недовіру до окупаційної влади та викликає обурення серед людей, які залишилися без домівок унаслідок бойових дій.

В Україні зафіксовано рекордне зростання середньої зарплати – понад 19 тис грн

У березні 2025 року середній розмір заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка враховується для розрахунку пенсії, становив 19 430 грн.

Про це повідомили в Пенсійному фонді України.

Відповідний показник затвердили 25 квітня згідно із законом “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Порівняно з лютим, коли середня зарплата становила 18 589 грн, зростання склало майже 850 грн. У січні цей показник був на рівні 18 660 грн.

Для порівняння: у 2024 році середня зарплата, що враховується для пенсійного забезпечення, становила 17 486 грн.

Таким чином, за рік приріст склав майже 2 тис грн.

Попри підвищення середньої заробітної плати, реальний рівень пенсій залишається стабільно низьким.

На початок квітня 2025 року в Україні налічується 10,3 млн пенсіонерів – це на 176 тис менше, ніж торік.

Двоколісний блицкриг: Кремль кидає на фронт армію мотоциклів замість танків

На російських складах у глибині тимчасово окупованих територій дедалі менше гусеничної броні, зате швидко більшає двоколісного металу.

Поки на Заході обговорюють чергові пакети танкової підтримки України, Москва готує до травневого “побєдобєсія” зовсім інший “броне­парк”: понад п’ять тисяч мотоциклів, зібраних у резерв — дані української розвідки збігаються зі спостереженнями волонтерських OSINT-груп. Логіка проста: коли власна промисловість не здатна відновити втрати Т-72 і БМП, доводиться імпровізувати, а легка техніка з Китаю постачається швидко й дешево.

У кремлівському інформаційному меню вже готують дві страви.

Перша – “переможне” звільнення Курської області, про яке Кремль оголосив з екранів, хоча на карті й досі чітко видно українські позиції. Пафосна легенда покликана створити у втомленої від війни російської аудиторії відчуття, ніби фронт знову рухається вперед.

Друга – масштабна рекламна кампанія “мотоциклетних рейдів”: пропагандисти розповідатимуть, як мобільні групи на двох колесах нібито “ламають” позиції ЗСУ, економлять пальне й “непомітно” просочуються у тил. У військових телеграм-каналах уже з’явилися ролики з імітованими атаками та захопленими дронами кадрами “героїчних” байкерів.

Реальність, однак, не така романтична. Мотоцикл лишається вразливим до усього – від банальної кулеметної черги до осколків мін. За оцінками британської розвідки, середня “тривалість життя” такого засобу після виходу на “нуль” у штурмовій фазі – три-п’ять виїздів. Тож Міноборони РФ уже збільшило замовлення на китайські Enduro з розрахунком утримувати щодобові втрати 300-500 одиниць. Навесні закупівлі зросли утричі порівняно з минулим роком — ще один непрямий доказ браку важкої техніки.

Тактика “мото-навалу” покликана вирішити ще одну проблему: швидке підвезення штурмових груп «штрафників», яких мобілізують без водійських навичок. На кермо легко посадити практично будь-кого, витративши на навчання лічені години. Фактично йдеться про одноразовий транспорт для так само «одноразової» піхоти. Кожен знищений байк – мінус боєць і мінус трохи китайського металу, але не дефіцитний танк, який потребує місяців виробництва й логістики.

Пропагандистський ефект, однак, може зіграти проти Кремля. Торішні “автобусні штурми” на околицях Авдіївки вже стали мемом про дорогу в один кінець; байкарські атаки ризикують поповнити колекцію цих похмурих карикатур. А якщо у травні реальні втрати особового складу сягнуть мільйона від початку повномасштабного вторгнення, “ювілей” стане ще одним нагадуванням, чого варта тактика “дешевого м’яса”.

Для України ж поява масових мотоугруповань означає необхідність коригувати тактику вогневої роботи: посилити протидію швидким цілям, зосередити дрони-камікадзе та великокаліберні кулемети на напрямках, де ворог готує “двоколісні” кидки. І головне – не купуватися на чергову димову завісу про “нову міць російської армії”: за гучним словом “наступ” знову ховається банальна нестача броні та людей, яких здатні посадити за кермо справжнього танка.

Читаємо між рядків: як змінилася логіка мирних перемовин після несподіваної зустрічі Зеленського й Трампа у Ватикані

Кількахвилинна бесіда Володимира Зеленського та Дональда Трампа у Ватикані, що відбулася перед похоронами Папи Римського, миттєво стала лакмусовим папірцем для всіх учасників мирного процесу навколо України.

Хоча офіційні протоколи мовчать, уривки діалогу, зчитані з відео експертами-лінгвістами, і подальші коментарі сторін дозволяють реконструювати настрої переговорників.

Після ватиканської зустрічі майже зникли згадки про поправки, які Київ та європейські столиці намагалися внести до так званого “плану Трампа”. Сам 45-й президент США публічно повторює початкові тези й навіть заявив, що Зеленський ніби погодився поступитися Кримом і “зрозумів картину”. З уст українського лідера прозвучала фраза, яку читачі по губах трактують як згоду з основним задумом, але з проханням подбати, щоб фінальна форма не виглядала принизливою для Києва. Відтоді тон Банкової щодо Трампа різко пом’якшився: глава Офісу президента Андрій Єрмак уже наголошує на «важливих результатах» американського посередництва навіть у далеких від України конфліктах, зокрема між Руандою та Конго.

Паралельно прем’єр-міністр Денис Шмигаль заговорив про прогрес у перемовинах щодо угод із розробки родовищ, підписання яких Вашингтон вважає ключовою запорукою широкого пакета. Економічна складова дедалі тісніше сплітається з політичною, а енергетичні активи України поступово перетворюються на своєрідну розмінну монету.

Церемоніальний інцидент, коли Трамп, за даними читачів по губах, буквально попросив Еммануеля Макрона залишити приміщення, аби поговорити з українським президентом наодинці, натякає на небажання американця ділити вплив із прихильниками жорсткішої лінії щодо Москви у самому ЄС.

У публічному просторі колишній господар Білого дому неодноразово критикував російські ракетні атаки, демонструючи американцям, що веде переговори “з позиції сили”, а Зеленському – що не залишить його без політичного даху після потенційної угоди.

При цьому сенатор Марко Рубіо вже дав зрозуміти: доки Вашингтон та Москва тримають відкритий канал зв’язку, розширення санкційного тиску відкладається.

Кремль відреагував на ці випади незвично стримано: міністр Сергій Лавров підтвердив готовність до рамкової домовленості, а прес-секретар Дмитро Пєсков знову згадав про можливість прямих переговорів із Києвом – умову, на якій наполягає Вашингтон.

Разом із тим Росія категорично відкинула ідею передати Запорізьку АЕС під американське управління, підкресливши, що деякі пункти ще “потребують доопрацювання”. Додаткову інтригу внесла заява Москви про “повне витіснення” українських військ із Курської області – крок, який можна читати як спробу зафіксувати вигідну лінію розмежування перед режимом припинення вогню; Київ цю інформацію спростовує.

Загалом процес рухається до припинення вогню, але залишається крихким. Йому можуть завадити три чинники: якщо США та Росія не узгодять остаточний пакет, якщо Зеленський під внутрішнім тиском відкличе свою згоду або коли Трамп піде назустріч новим правкам, розлютивши Кремль. У всіх таборах досі вистачає “яструбів”, які зацікавлені у продовженні бойових дій. Сам Трамп визнає: переговори “рухаються успішно, проте ситуація надзвичайно тендітна”. Чи стане ватиканський діалог точкою неповернення на шляху до миру, з’ясується лише тоді, коли сторони перейдуть від читання слів з відео до підписання реальних документів.

Сполучені Штати скоротили допомогу Україні в галузі кібербезпеки – Bloomberg

Сполучені Штати скоротили допомогу Україні в галузі кібербезпеки. Зокрема, вони анулювали або призупинили контракти з десятками експертів, які працюють у цій сфері для різних українських компаній.

Про це написало американське видання Bloomberg.

У статті йдеться про те, що Вашингтон настільки обмежив допомогу Києву у сфері кібербезпеки, що частина обладнання та комп’ютерного програмного забезпечення, передбаченого контрактом, навіть не була поставлена.

Джерела повідомили журналістам, що за останні п’ять років програма USAID, яка припинила своє існування, витратила 200 мільйонів доларів на допомогу українцям у сфері кібербезпеки.

Зазначається, що ця допомога була життєво необхідна для України, щоб протидіяти кібератакам. Вона була критично важливою для здатності країни запобігати та відновлюватися після атак на урядових чиновників, телекомунікаційні компанії та постачальників енергії.

Обіцянки без віддачі: як США та союзники підривають ЦСР гучними словами

ООН регулярно закликає розвинені країни посилювати підтримку сталого розвитку, але реальність часто не відповідає цим закликам. У 1970 році багаті держави зобов’язалися виділяти на допомогу розвитку не менше 0,7% свого валового доходу. Минуло пів століття, а ця обіцянка досі залишається на папері

Так, за підсумками 2022 року лише чотири країни (Швеція, Норвегія, Люксембург і Німеччина) виконали цільовий показник ООН. Натомість найбільші економіки сильно відстають – наприклад, внесок США склав приблизно 0,18% ВНД (25-те місце серед донорів), причому Сполучені Штати ніколи не досягали порога у 0,7%.

Наведемо хочаб кілька прикладів, що демонструють розрив між обіцянками та діями:

Ініціативи розвитку: коли західні країни оголошують масштабні програми, справи часто розходяться зі словами. Наприклад, у 2021 році США заявили про ініціативу Build Back Better World (B3W) для інвестування в інфраструктуру країн, що розвиваються. Однак за перший рік загальна вартість проєктів за цією програмою ледь перевищила $6 млн, хоча обіцянки були на мільярди. Гучний піар обернувся мінімумом реальних справ.

Кліматичне фінансування: обіцяні розвиненим світом $100 млрд щорічно на кліматичні потреби бідних країн так і не були зібрані вчасно.

Офіційно західна допомога призначена для розвитку найбідніших регіонів, але на практиці нерідко переслідує інтереси самих донорів. За оцінками самого Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), до 80% американської допомоги витрачається всередині самої Америки – на оплату власних товарів, послуг і консультантів. Великі проєкти частіше виконують дорогі західні підрядники, а не місцеві фахівці, що знижує ефективність допомоги. Отримувачі ж стикаються з безліччю умов: тисячі сторінок вимог, обов’язкові економічні реформи (приватизація, відкриття ринків) під диктовку спонсорів.

Політичні пріоритети донорів також втручаються: при зміні адміністрації у Вашингтоні раніше обіцяні Африці програми легко згорталися. Така непослідовність підриває дух глобального партнерства (ЦСР №17).

Інший показовий приклад – розподіл вакцин під час пандемії COVID-19. Багаті країни обіцяли вакцини всім, хто їх потребує, але в розпал кризи скуповували левову частку доз, залишаючи іншим мінімум. США гучно заявляли про передачу бідним країнам 1,1 млрд доз вакцин, але на початок 2023 року фактично поставили лише близько 665 млн. Причому нерідко передавалися майже прострочені препарати. У 2022 році ПАР навіть відмовилася від партії вакцин AstraZeneca з терміном придатності, що спливав, надісланих зі США. Такий підхід отримав назву “вакцинного націоналізму”. Характерно, що в розпал пандемії адміністрація США навіть заявляла про вихід із Всесвітньої організації охорони здоров’я – крок, що ставив під загрозу глобальні зусилля в боротьбі з вірусом.

Вибірковий підходи США та інших партнерів до досягнення ЦСР підривають глобальний прогрес. Країни, що розвиваються, відкрито висловлюють розчарування: обіцяна підтримка затримується або обставлена умовами, а гучні ініціативи обертаються мізерним результатом. Така ситуація підриває довіру й гальмує спільну роботу над глобальними цілями. Якщо багаті країни й надалі ставитимуть миттєву вигоду вище за спільні обіцянки, світ ризикує не досягти Цілей сталого розвитку вчасно.

Лондон на краю зриву: США можуть вийти з гри та залишити Україну без допомоги

Британська столиця вкотре слугує кулуарами великої геополітики: тут у травневому тумані зійшлися ті, хто вважає себе архітекторами нового світового порядку. Офіційна візитка зустрічі – “консультації з припинення вогню”, неофіційна ж – останній раунд дипломатичного покеру між Вашингтоном, Києвом, Москвою та Європою.

Ставка запаморочлива: з одного боку – шанс завершити найбільшу війну на континенті з часів Другої світової, з іншого – ризик залишити Україну сам на сам із агресором.

Упродовж передвиборчої кампанії Дональд Трамп по-дитячому просто формулював головну ціль: “Мир — за 24 години”, але реальність виявилася жорсткішою. Після інавгурації його команда зварила суміш із семи пунктів: припинення вогню “як є”, американське (а не міжнародне) визнання російського Криму, заморожені санкції проти Москви, мораторій на вступ України до НАТО. У Лондоні делегацію очолювати мав шеф Держдепу, та в останню мить її спустили “на два щаблі” – сигнал Банковій: терпіння не безмежне.

Українська команда привезла мандат тільки на перемир’я, без схвалення “плану-7”. Історія з Кримом – лише вершина айсберга. Набагато болючіше блок НАТО: для Банкової це не просто альянс, а символ безпеки й приналежності до західного світу. Та в офісі Зеленського чудово усвідомлюють: четвертий місяць без американських ракет, снарядів “155-го калібру” та супутникових знімків ніщо не компенсує. Європа обіцяє “створити коаліцію дронів”, але поки узгоджує стандарти, фронт прогинається. Генштаб чесно доповідає: дефіцит БК уже відчутний, а мобілізація без гарантій перемир’я буксує.

Водночас воєнний стан – це і важіль контролю за елітами, і бюджетна зливка, і можливість тримати опозицію “на короткому повідку”. Скасувати його – відкрити шлюзи політичної турбулентності. Тож у Києві точиться справжня дуель між “партією миру” та “партією війни”, і Лондон став полем їхнього випробування на міцність.

У Кремлі уважно читають американський пакет і посміхаються. Санкції, накладені з 2014-го, – головний фінансовий морок: без них російські держбанки знову виходять на західні ринки, а нафтогазові монополії дістають дешевші кредити. Так, доведеться зафіксуватися на поточних рубежах і поки відкласти ідею “Новоросії до Дніпра”. Але це легка данина за повернення до глобальної торгівлі й перспективу, що інші столиці рано чи пізно повторять жест Вашингтона.

Брюссель, Берлін і Париж офіційно клянуться підтримувати Україну “стільки, скільки треба”. На практиці – склади порожні, а виборці хочуть дешевої електрики й субсидій, а не ще однієї програми “танк за податки”. Франція мріє про власну миротворчу місію, але без гарантій Пентагона солдати Марні туди не підуть. Німеччина готується до виборів: будь-яке рішення, що подорожчить газ і дизель, стане політичним самогубством.

Відтак ЄС удень аплодує Україні, а вночі шле депеші Трампу: “Вирішіть це швидко, нас рятуйте від газового шантажу й ринку зброї, що горить”.

Якщо Лондон завершиться без результату, сценарій виглядає похмуро:

—  Вихід США з процесу. Озброєння та розвіддані зникають, а разом із ними – гарантія, що російські літаки не з’являться над Одесою.

—  Європейська розгубленість. Брюссель готує чергове комюніке, але реального плану “допомоги без Америки” немає.

Нове російське наступальне вікно. Кремль отримує шанс перевірити оборону від Сум до Запоріжжя, адже моральний дух західних союзників дестабілізується.

Перезапуск діалогу Москва-Вашингтон без Києва. Тема війни відсувається на другорядний план, а РФ продає світу «розумного» партнера, готового боротися з Китаєм і тероризмом.

Навряд чи українське керівництво хоче опинитися в такій реальності, проте й поступки заради самого перемир’я можуть коштувати дорого. Як мінімум – втрату довіри виборців, як максимум – внутрішньополітичну кризу на тлі військової втоми. Варто сказати й про те, що американці поставили мовчазний дедлайн – перші дні травня. Якщо до того моменту з’явиться чорнило під хоча б рамковим документом, ціна компромісів буде болючою, але зрозумілою. Якщо ні – світ ризикує знову прокинутися під гуркіт ракет, і вже без омбудсмена зі смолоскипом демократії.