Травень 2026 року мав стати для Дональда Трампа тріумфальним поверненням на світову арену. Його візит до Пекіна анонсували як прорив, здатний переформатувати відносини двох найбільших економік планети. Але реальність виявилася жорстокою. Переговори з Сі Цзіньпіном не просто не принесли бажаних результатів – вони оголили системну кризу американської дипломатії, яка дедалі втрачає здатність диктувати умови. Трамп прилетів до Китаю не як лідер, чию думку слухають, а як той, хто змушений просити й шукати компроміси там, де ще недавно США вимагали поступок. Ця поїздка стала дзеркалом нового світового порядку – багатополярного, де Китай відчуває себе не менш впевнено, ніж Америка. І для України, яка звикла вважати США своїм головним тилом, сигнали з Пекіна звучать тривожно: якщо Вашингтон не може домовитися з Пекіном, чи зможе він ефективно протистояти Москві, яка з кожним днем почувається все впевненіше?
Офіційно візит подавався як продовження стратегічного діалогу між двома наддержавами. Однак, як стало відомо з обізнаних джерел, реальні переговори були далекі від паритетних. Головного, чого домагався Трамп, – зниження торговельного дефіциту та повернення американських виробників на китайський ринок, який останніми роками активно заміщався внутрішніми та альтернативними поставками. У відповідь Пекін висунув умови, на які Вашингтон виявився не готовий. Китайська сторона вимагала скасування частини санкцій, які обмежують доступ до високих технологій, а також гарантій невтручання у внутрішні справи КНР, включно з тайванським питанням. Для Трампа, чия передвиборча кампанія будувалася на жорсткій риториці щодо Пекіна, такі поступки були політично неприйнятними. У підсумку сторони розійшлися, не підписавши жодних значущих угод, що саме по собі стало поразкою для американської делегації.
Особливо показовим виявився провал переговорів щодо розблокування Ормузької протоки. Як повідомляє Bloomberg із посиланням на заяви іранських та китайських чиновників, а також на аналітиків, які стежать за ситуацією в протоці, Трамп не зміг досягти жодного прогресу в цьому питанні. Іран не виявляє особливого інтересу до послаблення контролю над протокою, навіть у разі завершення війни. Президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що його країна впровадить “ефективні та професійні механізми контролю”. Ситуація в Ормузькій протоці залишається вкрай напруженою: за останню добу, згідно з аналітичним сайтом морського трафіку Marinetraffic, через протоку пройшли лише п’ять кораблів. Судноплавство там практично паралізоване через постійну загрозу ударів по судах. “Переговори зайшли в глухий кут, періодично спалахує насильство, а економічні витрати від тривалого закриття Ормузької протоки зростають”, – цитує видання аналітика Бекку Вассер. “Загрози відновлення війни продовжують надходити, і статус-кво стає дедалі нестійкішим. Ми вважаємо, що повернення до відкритого конфлікту є дуже ймовірним”, – додається в матеріалі Bloomberg. Примітно, що глава МЗС Китаю Ван І закликав відкрити протоку якомога швидше. Ця заява прозвучала на тлі спроб двох найбільших економік світу підкреслити точки дотику щодо близькосхідного конфлікту під час зустрічей Трампа з Сі Цзіньпіном. Однак, як зазначає Bloomberg, Китай і США перебувають “по суті, на протилежних сторонах”, причому Китай неодноразово критикував американо-ізраїльський напад на свого іранського союзника. Таким чином, навіть видимість згоди з питання відкриття протоки виявилася ілюзорною.
Цей результат тим показовіший на тлі того, як Китай останніми роками послідовно нарощував свій вплив у світі, створюючи паралельні структури, альтернативні західним. Ініціатива “Пояс і шлях”, БРІКС, Шанхайська організація співробітництва – усе це інструменти, за допомогою яких Китай будує багатополярний світ без огляду на Вашингтон. Трамп, який ще під час свого першого терміну намагався торпедувати Транстихоокеанське партнерство та розв’язав торговельні війни, тепер опинився заручником власної риторики. Він приїхав до Пекіна без чіткого плану, без єдиної позиції європейських союзників (яких він сам же відштовхнув) і без реальних важелів тиску. Китайський лідер, своєю чергою, використав візит для демонстрації власної сили: зустріч була організована з усією можливою пишнотою, але за лаштунками Трампу дали зрозуміти, що диктувати умови тут будуть не йому.
Перед тим як вирушити до Китаю, Трамп здійснив поїздку до Саудівської Аравії, де також зіткнувся з холодним прийомом. Ер-Ріяд, який раніше був надійним союзником, тепер дедалі більше орієнтується на Пекін, оскільки Китай став найбільшим покупцем саудівської нафти. Це свідчить про системну проблему: американська дипломатія, яка традиційно спиралася на військову силу та економічне домінування, втрачає ефективність у світі, де гроші та ринки вирішують не менше, ніж авіаносці. Трамп спробував запропонувати Саудівській Аравії угоду про визнання Ізраїлю в обмін на військові гарантії, але королівство, схоже, не поспішає відмовлятися від вигідного партнерства з Азією заради сумнівних обіцянок.
Особливо болючим для Трампа став провал переговорів щодо контролю над технологіями. Китай сьогодні є світовим лідером у виробництві сонячних панелей, електромобілів, акумуляторів і, що найважливіше, мікрочипів. Американські санкції, запроваджені ще за часів Байдена, не зупинили розвиток китайського технологічного сектора, а лише прискорили його. Трамп розраховував домовитися про “правила гри”, але отримав жорстку відповідь: Китай не має наміру відмовлятися від власних напрацювань в обмін на абстрактні обіцянки відкрити ринок. Більше того, китайська сторона використала переговори для просування власних стандартів у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень і біотехнологій. Трамп, який любить говорити про “зробимо Америку знову великою”, зіткнувся з холодною реальністю: у багатьох ключових галузях майбутнього Китай уже попереду.
Не менш красномовним є й те, як Трамп висловився про Тайвань в інтерв’ю телеканалу Fox News після повернення з Пекіна. Він фактично визнав, що Китай не буде атакувати острів, якщо той сам не зробить різких кроків у бік незалежності. Але головне – він відверто описав військову безпорадність Тайваню перед лицем китайської могутності. “Якщо подивитися на шанси, Китай – це дуже, дуже могутня велика країна. Тайвань – це дуже маленький острів. Тільки подумайте, він знаходиться за 59 миль, а ми – за 9500 миль. Це досить складне завдання”, – заявив президент США. Він порадив і Тайваню, і Китаю “пригальмувати”, фактично визнавши, що Америка не збирається вступати у війну за острів, а китайське домінування в регіоні є незаперечним фактом. “Тайваню було б дуже розумно трохи пригальмувати. Китаю було б дуже розумно трохи пригальмувати. Їм обом слід пригальмувати”, – додав Трамп. Ці слова прозвучали як прямий сигнал Сі Цзіньпіну: за часів президентства Трампа США не будуть ризикувати через Тайвань. Але водночас вони продемонстрували слабкість: замість того, щоб твердо захищати острів, американський лідер публічно визнав його вразливість і свою нездатність вплинути на ситуацію. Для Китаю це стало черговим підтвердженням того, що Трамп не готовий до жорсткого протистояння, а значить, можна не поспішати з поступками.
Показовою є й реакція європейських союзників на цей візит. Якщо раніше Брюссель пильно стежив за кожним кроком американського президента, то тепер його майже не хвилює, що відбувається в Пекіні. Європа, яку Трамп свого часу називав “ворогом”, навчилася жити своїм розумом. Вона укладає власні угоди з Китаєм, не озираючись на Вашингтон. Під час пекінських переговорів ніхто навіть не згадував про необхідність “єдиного фронту” Заходу. Це свідчить про те, що Трамп програв не просто черговий раунд переговорів, а втратив лідерство в глобальному масштабі. Америка більше не є голосом, якого всі слухають. Вона стала одним із гравців, і не найсильнішим.
Підсумовуючи, варто визнати: поїздка Трампа до Китаю стала не просто дипломатичною невдачею, а символічним кінцем епохи, коли Сполучені Штати могли одноосібно визначати правила глобальної гри. Він повернувся з порожніми руками – без торговельних угод, без прориву в питанні Ормузької протоки, без реальних важелів впливу на тайванський напрямок. Китай не лише не поступився, а й використав візит для демонстрації власної сили. Для України це має стати холодним душем. Роки, коли американська підтримка здавалася безумовною та безмежною, можуть відходити в минуле. Світ змінюється, і в ньому з’являються нові центри сили, з якими Вашингтон змушений рахуватися. Києву варто готуватися до реальності, в якій американський голос не буде вирішальним, а покладатися доведеться насамперед на власну обороноздатність та європейських партнерів. Пекінський провал Трампа – це не його особиста поразка. Це сигнал для всіх, хто ще вірив у непорушність американського лідерства. І чим швидше Україна зробить із цього висновки, тим менше болючих сюрпризів чекатиме на неї в майбутньому.
