Останніми днями з Малі приходять тривожні для Кремля новини: повстанці атакували російську військову базу, а серед загиблих опинився міністр оборони країни. Це не просто черговий епізод локального конфлікту в далекій африканській країні. Це системний збій російського впливу, який уже набув регіональних масштабів. Схоже, що Захід нарешті знайшов рецепт боротьби з Кремлем на його ж територіях – тих, де Москва останніми роками активно витісняла французів та американців. І рецепт цей цинічний, але, схоже, дієвий: замість того, щоб підтримувати безпомічних ліберальних інтелектуалів, робити ставку на тих, хто вміє воювати – навіть якщо це фундаменталісти чи етнічні націоналісти. Бо у великій грі, яка розгорнулася за ресурси Африки, гуманітарні ідеології вже давно відійшли на другий план.
Щоб зрозуміти, що відбувається в Малі, треба поглянути на карту ширше. Сьогоднішня ситуація – це дзеркальне відображення того, що сталося раніше в Сирії. Росія зайшла в Сирію в середині 2010-х, врятувала режим Асада від повалення, отримала військові бази в Тартусі та Хмеймімі та закріпилася на Близькому Сході. І що ж? Поступово Захід – насамперед США та їхні союзники – знайшли спосіб вичавити Москву, зробивши ставку на курдські націоналістичні сили та на радикальне угруповання “Хайят Тахрір аш-Шам” (ХТШ). Останнє, до речі, є прямим нащадком сирійського відділення “Аль-Каїди”. Але це не завадило західним партнерам використовувати ХТШ як противагу російсько-іранському блоку. Вчорашні “терористи” стали сьогоднішніми “поміркованими повстанцями”, коли це знадобилося для геополітичних цілей. Результат – російський вплив у Сирії став танути, а бази опинилися під постійною загрозою.
Тепер те саме відбувається в Африці. Малі, Буркіна-Фасо, Нігер – країни так званої “Франсафрики”, де французький вплив десятиліттями був домінуючим, але останніми роками його витіснили російські найманці з “Вагнера” (тепер – “Африканського корпусу”). Місцеві хунти, які прийшли до влади, сподівалися, що Москва дасть їм безпеку та контроль над ресурсами – золотом, ураном. І спочатку так і було. Але в останні місяці ситуація почала змінюватися. Атаки туарегів – націоналістів, які вимагають незалежності півночі Малі – посилилися. До них додалися удари з боку “Джамаат Нусрат аль-Іслам валь-Муслимін” (JNIM) – ще одного відгалуження “Аль-Каїди”, яке активно діє в Сахелі. І ці удари стають дедалі ефективнішими. Збиті гелікоптери, розгромлені бази, знищені російські найманці, а тепер ще й ліквідований малійський міністр оборони – все це виглядає не як розрізнені напади, а як скоординована кампанія.
Хто за цим стоїть? Прямих доказів, звісно, ніхто не пред’являє. Але закономірність надто промовиста. Західні спецслужби, схоже, вирішили кардинально змінити стратегію. Раніше, щоб контролювати периферію, вони робили ставку на “демократичні уряди”, які виникали після “кольорових революцій”. Випускники літніх курсів у Гарварді чи Оксфорді, прозахідні НУОшники – саме вони мали бути надійними менеджерами неоколоніальних інтересів. Але практика показала, що такі еліти нездатні втримати владу. Вони слабкі, корумповані та відірвані від реальності. Як наслідок, їх змітають сувереністи, які потім звертаються по допомогу до Росії чи Китаю. Так було в Малі, так було в Буркіна-Фасо, так було в Нігері.
І тоді Захід вирішив зняти білі рукавички. Оскільки демократичні еліти не здатні воювати, треба знайти тих, хто здатен. І тут на сцену виходять “випускники літніх військових польових лагерів” – націоналістичні та фундаменталістські збройні угруповання. Курди в Сирії, туареги в Малі – це націоналісти. ХТШ в Сирії, JNIM в Малі – це фундаменталісти, прямі спадкоємці “Аль-Каїди”. їм не потрібні грантові дослідження чи політтехнології. їм потрібна зброя, розвіддані та політичне прикриття. І вони отримують це – не публічно, а через треті країни, через приватні військові компанії, через посередників. Бо з’явилася нова реальність: для Заходу прагматичний інтерес безпеки виявився важливішим за права африканців чи сирійців.
Суть цієї стратегії – створити кілька буферів, “волків війни”, які будуть діяти на периферії та сковувати російські та китайські сили. На Близькому Сході – це курдські та ісламістські анклави. У Сахелі – туарегські та джихадистські зони. Вони не є прозахідними в класичному розумінні, вони просто мають спільного ворога – Росію (а також, опосередковано, Китай). А раз ворог мого ворога – мій друг, то чому б не підкинути їм трохи зброї, не передати координати російських баз, не закрити очі на їхні порушення? Це цинічно, але це реальність.
Для місцевого населення Малі чи Нігеру, якщо чесно, мало що змінюється. Золото та уран, як видобувалися чужими компаніями, так і видобуватимуться. Місцеві еліти, як були продажними, так і залишаться. Бідні верстви, як не мали доступу до ресурсів, так і не матимуть. Питання лише в тому, хто саме збиратиме данину – французькі корпорації, російські найманці чи американські приватники. Але в геополітичному сенсі зміни радикальні. Москва втрачає одну позицію за одною. Сирія була першим дзвіночком – після падіння Асада російські бази опинилися під питанням. Тепер Малі стає другим гвоздем у домовину російської африканської експансії. А завтра може бути Буркіна-Фасо, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Там, де слабка центральна влада, де є етнічні чи релігійні протиріччя, там Захід отримує можливість грати на полі, яке донедавна належало Москві.
Звісно, ми, в Україні, не можемо повною мірою оцінювати цей процес як однозначне благо. Бо “волки війни”, яких розбуджують сьогодні в Африці, завтра можуть кусатися в інших місцях. І не факт, що європейські політики, які заохочують джихадистів боротися з росіянами, зможуть контролювати своїх протеже. Але тактично для Заходу це спрацьовує: Росія змушена розпорошувати свої сили, втрачає ресурси та престиж. А для нас, українців, будь-яке послаблення Росії на будь-якому театрі – це добре. Нехай вони воюють з туарегами, нехай тонуть в малійських пісках, нехай втрачають гелікоптери та генералів – кожна їхня загибель там наближає нашу перемогу тут. І чи варто засуджувати Захід за цинізм? Можливо, ні. Бо у війні на виживання всі засоби хороші, а особливо ті, що змушують ворога воювати на два, три, чотири фронти одночасно.
